№2 “Супер людина, або Як отримати ДНК лідера”

Сьогодні я розповім вам історію про учня 7 класу – Андрія, який був засмучений та не вірив у свої сили.

Звичайний ранок понеділка. Андрій з повним портфелем та багажем емоцій, вирушив до старої задрипаної школи, в якій він навчався. Першим уроком була хімія. Вона пройшла чудесно (ну так йому здавалося). Після того, як старий дзвоник ледь-ледь подав знак  про те, що перерва почалася, хлопчик згадав, що наступний урок в цьому кабінеті в учнів 8 КЛАСУ! Про стосунки між цими двома класами можна було говорити вічно. Хоча їх навіть не було. Вони хотіли роздерти одне одного на шмаття.

Наприклад: минулої зими випав такий сніг, якому позаздрив би найморозніший Дід Мороз. Саме цей сніг став рингом для нашого бою сніжками (здається, ці купи снігу більше нагадували нижні яруси сніговиків). Один за одним із «льодяної арени» під крики суперників: «Мінус один!» виходили учасники, які вже більш були схожі на йєті ніж на людей. Та ось Андрій один на один залишився із найвищим учнем 8 класу – Данилом. Вони були найзапеклішими ворогами серед учнів школи. Здавалося, що «Довгоногий» зараз задавить хлопця, але його спасінням став неймовірно рипучий дзвінок, який кликав усіх на урок.

Згадавши це, Андрій зібрав свої думки  і почав разом зі всіма учнями швидко виходити з класу, щоб не зустріти своїх ворогів на шляху, але ні, як завжди їм не вдалося розминутися, тому утворилося неймовірне місиво у дверному проході. Трохи поштовхавшись, вони все ж випхалися до коридору. Весь наступний урок  Андрій не міг зосередитися, бо він просто літав у хмарах. З його голови не могла вилізти думка про наступний спарений урок з їхніми ворогами. Найстрашнішим виявилося те, що цим предметом була фізична культура. На ній всі могли проявити свої хороші та нерозвинені здібності.

Раптом вчителька підняла Андрія та задала йому питання з предмету. Він зашарівся та не знав, що йому треба було відповісти. Із гучним гриманням про те, що він не слухає матеріал, який вона нам розповідає вчителька забрала зі старої парти його щоденник і діставши свою червону ручку, почала писати зауваження і якісно виводити кожен елемент свого підпису.

Ще один неприємний випадок почав вимальовуватися у його житті. Цей день був жахливим. А далі ще потрібно пережити наступну половину уроків. Все це здійснило ґвалт в голові Андрія.

Хлопчику здавалося, що цей урок алгебри був безкінечним, а перерва не настане ніколи. Хоча йому так тільки здавалося, скоро продзвенів дзвоник, а наступний урок пролетів непомітно.

Після третього уроку вся школа вирушила до їдальні, з якої не дуже приємно пахло. І як ви вже здогадалися, 7 клас сидів біля 8 класу. Сьогодні на обід було картопляне пюре, яке з часом перетворилося на шматок застиглого бетону, до нього додавалася риба засмажена в бридкій і слизькій підливі, до складу якої входила стара морква. Це неможливо було їсти, тому  всі перейшли до пиття холодного і дуже солодкого чаю.

Один за одним учні відносили повні тарілки з їжею до кухарів, а ті казали їм у відповідь: «Чому ви не їсте? Це ж так смачно!» Але діти все одно проходили повз не звертаючи на них уваги. Андрій відніс і свою порцію, після чого сів на стілець, щоб забрати звідти свої речі. Та тільки-но він приземлився на нього, то відчув, що щось бридке стікає по його новим джинсам. Піднявшись, він зрозумів, що хтось підклав повну тарілку їжі на його стілець, а він не підозрюючи нічого поганого, сів на неї. Йому одразу здалося, що це міг зробити Данило з 8 класу, який ненавидів його. Андрієві пощастило, бо наступним уроком в них була фіз. культура , тому він міг переодягтися у спортивний костюм

Прикриваючи портфелем величезну пляму, він вирушив до кімнати переодягання, яка була недалеко від їдальні. Зайшовши туди, хлопець помітив, що там вже були учні з їхнього та паралельного класу. Там творилося щось незрозуміле: вони ховали речі одне одного, викидали чужі портфелі до коридору, грали пеналами у міні-футбол та вимикали світло, щоб нікому нічого не було видно.

Андрій почав переодягатись, а учні 8 класу сміялися з його брудних штанів, які він уже змінив на інші. А Данило сказав: «Ну що, сподобався тобі мій сюрприз?». «Підозрюваний справді виявився злочинцем». – подумав хлопець.

Він не звертаючи уваги, вийшов до шахової кімнати, яка знаходилася біля спортивної зали. В ній були шахи, шашки та тенісний стіл. За одним зі столів з настільними іграми сиділа його подружка – Вероніка Казаку. Вона запропонувала йому зіграти партію. Андрій не захотів грати, бо він хотів  просто поговорити

–   Як мені вже це набридло! – пролунало з сухих вуст хлопця.

–   Що ж тебе так допекло? – спитала вона

–   Всі справи одразу звалилися  на мою бідну голову. Ця товканина на уроці хімії,зауваження на алгебрі, вимазані штани та ще й цей Данило вже набрид мені

–  Він, напевно, тебе з того світу дістане.

– Та це я вже зрозумів.

–   Ну так, тут довго думати не треба. Чуєш, а може провчимо цього покидька за цей підлий вчинок?

–  І як ти збираєшся це зробити?

–   Далі у нас буде урок фізичної культури…

–    Ну й що? – перебив він її.

–   Ти дослухай спочатку, а потім роби висновки. Так от, на уроці ми завжди підтягуємося на турниках. І Данило завжди висить на третьому турниці

–   Нехай він там хоч вічно висить! – скрикнув Андрій.

–    Так я про це й розповідаю! Ми підемо в магазин. Купимо там надміцного супер клею і намастимо ними верхню трубу турника.

–    Звичайно, ця ідея хороша, але щось мені в ній не подобається

–     Чому? – спитала дівчина.

–      А якщо він про все це дізнається?

–     Та не бійся ти, зробимо все це непомітно.

Пролунав дзвоник. Андрій та Вероніка вирушили до магазину. По дорозі до нього, вони почали ритися в кишенях, щоб віднайти там хоч дрібні гроші. Купивши клей, вони пішли на заднє подвір’я школи. Там розташовувався  великий спортивний стадіон.

На лавках сиділи учні. Вони бігали, стрибали та метушились. Вчитель ще не прийшов, тому хлопець зітхнув з полегшенням, бо зрозумів, що він не запізнився на урок.

Андрій сів на лавку, він і розмовляв з Веронікою. Раптом у вікні шкільного туалету він побачив щось дивне. Там крутився великий, фіолетовий вир, який почав плавити скло і пробиратися крізь повітря. Струмінь виру був напрямлений на хлопця. Це було останнє, що він побачив, коли був ще притомний.

Різнокольорові крила підносили його все вище, вище та вище. Швидкість була неймовірна. Здавалося, що через велику силу тертя, його тіло може загорітися. Андрій подивився на свою праву руку і побачив, що кінець його долоні почав  ГОРІТИ!  Тіло вже почало розгоратися, ні воно палало! Але він летів все вище. Землі більше не видно… Його рука доторкнулася сонця.

Стало дуже боляче… Його тіло палало все більше, та більше, та раптом сталося падіння. Болюче падіння!  Під низом була земля. Земля?! Але рожева, нашу планету було вже ледь-ледь видно. Андрій знову подивився вниз. Його ноги вже не горіли. Він весь потух. «Ура!» – скрикнув хлопець. Йому здалося, що ніхто його не чув(так і було). Він почав стрибати на місці. Втомившись від стрибків, він ліг. Він був наче в раю. Його тіло відпочило, він хотів встати, але несподівано під його ногами почала тріскатися земля. І під крик: «Ой!», він полетів донизу. Виявилося, що це був якийсь спеціально виритий тунель. Він був схожим на прірву з твору «Аліса в Країні Див».

Під ним летіла якась красива дівчинка. Придивившись уважніше, він зрозумів, що це була вона… Аліса. Але Андрій летів швидше за неї. І все ж обігнав її.

В кінці тунелю виднілося світло, воно засліпило очі хлопця. З них почали текти сльози, вони змусили хлопця закрити повіки. Більше він нічого не бачив, але чув звук руху його у просторі, він був схожий на звуки зльоту літака. На обрії було видно Землю. Андрієві стало страшно, бо він думав, що це падіння буде таким же болючим, як і минуле. Але раптом він впав. Цього разу йому здалося, що він приземлився на купу матрасів.

Хлопець захотів відкрити очі. Але він не зміг цього зробити! Йому здається, що його повіки важили понад 100 кг. «Напевно, сльози застигли?» – подумав він. Але Андрійко зібрав свої сили і в один момент зміг розплющити   очі. Перед ним стояла медсестра.

–     Все добре?

–    Напевно, вже так. Що зі мною сталося?

–     Сонячний удар. Ти зараз в кімнаті наглядання за хворими.

–    А коли я можу піти на уроки?

–     Можеш піти навіть зараз. Якщо ти звісно цього хочеш. До речі поки ти був непритомний, пройшло тільки 10 хвилин, тому ти можеш піти на фізичну культуру. Там всі за тебе переймаються.

Андрій відчинив двері, попрощався з медсестрою і пішов на стадіон.  Виявилося, що вчитель ще не прийшов до учнів. Першою до хлопця підійшла Вероніка Казаку.

–         З тобою все гаразд?

–         Так. Мені сказали, що я знепритомнів.

–         Це правда. Ніхто не очікував цього від тебе

Поки друзі розмовляли, надвір вийшов вчитель.

–         Так! Всі стали в шеренгу! Зараз ми будемо працювати дуже швидко, тому що у нас мало часу, тому прямо зараз починайте бігти два кола навколо стадіону.

Той стадіон був великим і для того, щоб обійти його, потрібно було багато часу. А тут ще потрібно бігти. Спочатку Андрій біг одним з перших, але поступово інші учні почали його переганяти. В кінці кінців він був майже останнім (так було завжди). Пробігши перше коло Андрій вирішив схитрувати, тому друге він не біг, а одразу пішов до турників. Там стояла Вероніка.

–         Нарешті! Я вже думала, що ти десь там впав і лежиш. Давай швидше. Нам ще потрібно змастити трубу клеєм.

Друзі пішли до турників і обрали саме третій (він був рівно посередині, тому не потрібно було навіть рахувати). Натерши його чарівною рідиною, вони пішли до інших учнів, щоб їх не помітили. Вчитель задав всім по 20 підтягувань. Першим пішов Данило. І взявшись за трубу, почав підіймати свою голову вище неї.

–         Все, досить можеш злізати. – сказав вчитель

–         В тому то й справа, що я не можу злізти.

–         Ти що, знущаєшся з мене, чи що?

–         Ні, я здається прилип…

Переконавшись в тому, що Данило й справді приклеївся до турника, вчитель спитав: «Чиїх це рук справа?». Але на це питання ніхто не відповів. Учні покликали медсестру. Вона принесла речовину, що розщеплювала клей. Через декілька хвилин учень зміг відкріпитися від труби.

–         Дізнаюсь хто це зробив – відірву голову. – сказав він.

Андрій одразу почав боятися. Вероніка почала його заспокоювати:

–         Не треба боятися, він нічого не дізнається.

–         А якщо….

–         Ніяких якщо. Все, заспокойся!

Зробивши всі вправи, учні пішли розділятися на команди, щоб пограти у футбол. І як завжди, Андрій потрапив до команди Данила. Вже пройшло 15 хвилин гри, але ніхто ще не забив гол. Та раптом, м’яч  полетів до руки суперника.

–         Пробиваємо штрафний! – крикнув учитель.

–         А хто буде бити?- запитав Данило.

–         Треба подумати. Цього разу нехай це буде Андрій.

Він взагалі не хотів це робити, бо знав, що ніколи не потрапить до воріт. Ось настав цей момент: Андрій напружив свою ногу і зі всієї сили вдарив по м’ячу. Все ж він пролетів дуже далеко від воріт. Хлопець засумував, бо він зрозумів, що отримає велику кількість кривди від 8 класу. Так і було. Хлопці почали його обзивати, але Андрій не звертав на це уваги.

Після закінчення уроків учень пішов додому. По дорозі він побачив Данила з його однокласниками. Хлопець вирішив сховатися від них в кущах. Проходячи повз друзі розмовляли:

–         Якщо я дізнаюся хто вилив клей на мій турник, то розірву його на шмаття.

Після цього Андрію стало ще страшніше, тому він  вирішив тихенько піти додому…

Настала п’ятниця. В школі всі вже забули про випадок з клеєм, тому хлопець з легкістю на душі, пішов до школи. Першим уроком була українська мова. Андрій вийшов до дошки.

–         Записуй речення: «Зелені верхівки дерев видно з мого вікна» – сказала вчителька.

Записавши його білою крейдою, він згадав, що бачив щось незрозуміле у вікні туалету, це було ще в понеділок. Тому Андрій вирішив дізнатися, що там сталося. На перерві він вийшов до коридору.

Знайшовши двері від туалету, він зайшов туди. Запах, чесно, був не з приємних. Але хлопець здатен був його терпіти заради правди. Він сів на підвіконня і чекав вже цілих 5 хвилин. Андрій вже хотів йти. Але раптом, позаду хлопця почав накопичуватися різнокольоровий дим. З нього вийшов кремезний чоловік у гарному костюмі з плащем.

–         Хто ти? – запитав хлопчик.

–         Я – Супер людина!

–         А що ти забув у нашому туалеті. Ти що, підглядаєш за нами!?

–         Ні! Я прийшов, щоб передати тобі дещо.

–         Що саме?

–         Це я скажу тоді, коли ти виконаєш завдання задані мною.

–         Ну, а де вони?

–         Ось. Тримай, це все що потрібно зробити. Після виконання, прийдеш сюди і крикнеш: «Гіганстус керпінада!» Це наш таємний код виклику.

–         А що..?

Андрій не встиг задати питання, а Супер людина вже полетів додому (або де вони там живуть?).

На наступних уроках всі думки хлопця були про його перемовини в туалеті. По закінченню занять учні пішли додому. Вдома Андрій взявся за виконання завдань від чужинця.

Ранок понеділка. Цього разу він був не таким сумним як минулого. По закінченню третього уроку, хлопець переодягнувся перед фізичною культурою і пішов до туалету, щоб передати аркуш з таємним написанням.

«Гігантус керпінада!» – крикнув Андрій щоб викликати свого інопланетного друга. Цього разу дим був ще більше яскравішим.

–         Ну що виконав завдання?

–         Так! Ось тримай, там все написано

Супер людина взяв листа і прочитав його.

–         Добре, із завданням ти впорався, тому я передам тобі ДНК.

–         Навіщо мені ДНК? Воно в мене і так є.

–         Це ДНК Лідера, воно – особливе. З ним ти отримаєш силу й снагу, будеш гарно вчитися і добре грати в футбол.

Він протягнув Андрію таблетку. Хлопець з‘їв її та одразу отримав приплив нових сил.

Тільки-но він хотів попрощатися із Супер людиною, а його вже не було, тому Андрій пішов на фізичну культуру. Цього разу він пробіг два кола першим, 100 разів підтягнувся на турнику та один за одним забивав голи на футболі.

Тепер всі поважали Андрія, а Данило лише дивився на нього здивованими очима…