№19 “Космічні фантазії”

Віршована казка

Друзі, хочу розказати, а декому й підказати,

Що у школі треба вчитись, а не бігати, не битись,

Не кричати, не ламати столів, парт а зберігати

В чистоті,порядку клас; нехай думають про вас,

Які чемні, гарні діти, вміють вчитись і радіти,

Вміють гратись і співати, танцювати,відпочивати.

Зрозуміти треба всім: і дорослим,і малим:

Шкільні роки – кращі роки,це в майбутнє перші кроки.

А чому я так кажу, зараз, друзі, розкажу.

Відчинились двері в клас – нова вчителька до нас.

Ми усі переглянулись, вона ж хитро посміхнулась.

Привітались, сіли, тихо…а вона, як на лихо,

Пише тему, ще й незвичну: «Твір «Фантазії космічні».

Тож відразу заявляю:я про космос не читаю

І писати твір не буду,пишуть хай Петренко й Дудар.

Саша в нас – поет,відмінник,Влад – фантазер він незамінний.

Та скінчилися уроки,розім’яли трохи боки,

сумки в руки – і гайда,йде додому дітвора.

Вдома взявся за уроки,виконав усе без мороки.

А «Фантазія космічна» – ну,така мені незвична!

Вирішив,трохи полежу,може,розум щось підкаже.

Сів я на диван,роззувся…як заснув,навіть незчувся.

Сниться сон,що лісом йду,а дороги не знайду.

Темно,страшно,заблудився,як на те,й з дороги збився…

Куди ж далі йти,не знаю. Зирк – з-за сосен виглядають

Два віконечка кругленькі: це ж хатиночка маленька!

Підійшов до тої хати,щоб дорогу розпитати.

У хатиночці на лаві сидить бабця кучерява

І тримає у руці два грайливі промінці.

– Що,спитати хочеш,де ти? Скажу,на чужій планеті,

Заходь в хату,та не бійся,плакати не можна,смійся.

Ці грайливі промінці – мої друзі-молодці,

Вони все про тебе знають і мені розповідають,

Що не хочеш ти навчатись:ні писати,ні рахувати,

хочеш вільно скрізь ходити і нічого не робити.

Смачно їсти,довго спати й ні за що не турбуватись.

Треба ж! може,ти в гостину полетиш у ту країну,

Де розказував мій дід,всі живуть по триста літ.

Чому ж,можна й полетіти. Тільки що мені робити?

Я ж то їх не знаю мови,про що будуть в нас розмови?

Хто лиш раз там побуває,хоч до того й нічого не знає,

Стане той розумний вмить,буде йому легко жити.

Добре,дякую,бабусю,а в той край я доберуся,

Ви,будь-ласка,підкажіть,як мені туди летіти?

Стань спиною до віконця і в той бік,де сходить сонце,

Ти іди,не зупиняйся,і назад не оглядайся.

На ,візьми ці промінці,тримай міцно їх в руці.

Хай тобі допомагають і дорогу відшукають.

Цілу ніч іди на схід,сонечку скажи: «Привіт!»

Щойно слово прозвучить,корабель постане вмить.

Я вклонився бабці чемно,і відразу стало темно.

Та заграли промінці – я змінився на лиці.

Так було,чи лиш здалося,що це вчительки волосся,

Її мудрі добрі очі,хитра посмішка жіноча.

Не було коли гадати. треба в путь вже вирушати.

На всі боки оглянувся,до схід сонця повернувся,

Все робив,як бабця вчила. Довго йшов,не стало сили…

Раптом сонечко: «Привіт!»- поруч виріс зореліт.

Сів у крісло і чекаю,зореліт не відлітає.

Дістаю я промінці,бабусині молодці

піднімають зореліт,відправляюсь я в політ.

Корабель летить повз планети,виглядаю Землю. Де ти?

Все,нарешті зупинився,я навколо роздивився

І побачив,скажу вам,й словами не передам.

Кольори веселки грають,зореліт мій зустрічають

Чудні жителі планети,починаю їх питати,

Хто вони і звати як(до розмови я мастак).

Їх планета унікальна:кольорова і дзеркальна,

Їх планета Веселкова осяває все навколо

І дерева,і хатинки,місяць,сонце і хмаринки.

Люди добрі всі,привітні,з добрим серцем,гарні,спритні,

На обличчях усмішка грає суму в душу не пускає.

Кожен щось в руці тримає:книжку,зошит,хтось вітає

Один одного,як брат,без причини,просто так.

Показали мені школу,я таких не бачив зроду.

А самі розумні,милі добрі,лагідні і щирі!

Та мені пора прощатись і додому повертатись.

І сказали на прощання:землянам наші вітання,

Живіть в радості і мирі,будьте добрі,чесні,щирі.

І науки не цурайтесь,розумними залишайтесь,

Бо розумним все під силу і планету,і країну

Перетворить у сад квітучий,той,хто сильний,не ледачий.

Бо не можна в світі жити,щоб нічого не робити.

Зореліт злетів швиденько,я сльозу змахнув легенько.

Раптом впоперек і вздовж линув метеоритний дощ.

Щоб шкрябнуло по обшивці,астероїди,лінивці.

Зореліт мій лихоманить,зараз нас комета ранить!

Ну й злякався,затрусився,тричі я перехрестився.

Рідна Земля нас стрічала,мабуть,дуже сумувала.

Я ступив на землю крок – і прокинувся…був шок…

Де й поділася утома,яке щастя! Я вже вдома!