№18 “Нова казка Юми”

Одного вечора Юма знову малювала чергову ілюстрацію до свого твору.  В цей час на вулиці була дуже сильна злива. Саме сьогодні дівчинці чомусь все погано вдавалось, а дощ все лив і лив, і іноді здавалось, що він щось хотів розповісти саме їй. Небо хлюпало майже з самого ранку, але Юма намагалася не звертати на нього ніякої уваги. Ну йде собі – і хай. До Юми зайшла мама:
– Машуня, вже час спати, – мама підійшла до столу і поставила тарілку з фруктами. – Вже десята година. Їж фрукти, домальовуй і лягай.
– Добре, матусю. Ще трішки,- відповіла Юма.
Коли вона лягала спати, дощ все ще йшов, і від цього на душі було якось сумно. Дівчинка прокинулась з посмішкою, бо їй приснився дуже чудовий сон. Однак коли вона відкрила очі, то побачила не білу, а сіру стелю. Марійка протерла очі, потім ще раз і зрозуміла в чому справа: досі на вулиці дощ.
Юма встала і підійшла до вікна – так, вона не помилилась.
Коли нарешті дівчинка повернула голову, то від подиву відкрила рота і присіла.
– Що тут відбувається? – спитала вона сама у себе. Її велика і різнокольорова творча кімната стала… сірою. Весела гарна стіна, яку Юма розмалювала самостійно – була бліда, майже біла.
– Може, мама вирішила розпочати ремонт? Але все це якось дуже швидко. Дівчинка оглянула кімнату ще раз і чомусь знов підійшла до вікна.
– Ще вчора була осінь і різнобарвна вулиця. Гарна багряно-жовта! – слова пролунали тихо,ніби роздум, але то був крик відчаю душі – він немов окутав всю кімнату, а потім настала повна тиша.
– Кхе, кхе, кхе! – почувся звідкілясь кашель.
– Ой, матусю, це ти? – Марійка обернулася, але нікого поряд не було. Не було і відповіді.
– Тату – це ти? Досить мене лякати. Знов твої жарти.
Дівчина обійшла весь дім, але вдома нікого не було. Вона повернулась в свою кімнату і знов подивилась у вікно. Ба-бах! Щось впало з полки. Юма підійшла ближче й побачила, що на її столі сидить її творчий пухнастий друг Мармадюк. Чудова зелена іграшка, яка надихала Юму на творчість.
– О, Мармадюк! Може, ти знаєш, що тут сталося і де всі?
Дівчинка посміхнулася тому, що розмовляла з плюшевою іграшкою – це було смішно. Вона поставила Мармадюка на полку і знов підійшла до вікна. Маша взагалі полюбляла дивитись в вікно та спостерігати за природою та людьми.
– Так, знаю, – пролунав дзвінкий голос.
– Ой! Хто це? Тату знову ти? Вже прийшов? – запитала Юма.
– Ні, це я! – і Мармадюк знов впав з полки. Підвівся й посміхнувся.
– О, я, здається, захворіла.
– Та ні! – сказав Мармадюк. – Ти в мене віриш, іноді розмовляєш зі мною, тому я втомився мовчати.
Дівчинка взяла до рук друга, посміхнулась, погладила його по голові та поклала на подушку.
– Ну, гаразд. Ти сказав, що знаєш, що сталося. І що ж?- спитала дівчинка.
– Все просто. Дощ змив всі барви світу.
– Дощ?
– Дощ.
– Змив?
– Змив.
– Е ні! Я точно сплю. Треба поміряти температуру.
– Та не спиш ти,- вже хвилювався пухнастий друг,- хочеш, я тебе ущипну?
– Ні, не хочу.
– Чому?
– Тому що буде боляче.
– Тоді не сумнівайся!
– Ну добре, не буду.
– Не сумніваєшся?
– Ні.
– Точно?
– Так! Ні! Тобто, так.
– Так, стоп! Я зрозумів, ти в мене не віриш.
– Та вірю!
– Тоді не сумнівайся.
– Ну, добре. Добре.
– Віриш?
– Вірю.
– Ну, гаразд, – закінчив Мармадюк. Тепер продовжимо… Готова.
– Готова. Вставай, біжимо.
– Куди?
– На кухню.
– Для чого?
– Для початку зроби мені какао! З зефіром.
– Що? – обурилась Юма.
– Жартую. Жартую…Ти ж бачила, що весь день та всю ніч йшов дощ. Пам’ятаєш?
– Звісно. Я вчора малювала. І в мене нічого не виходило.
– Вчора? Насправді?
– Так. Показати? – Маша полізла до шафи. Повернулася вона з картиною в руках і великими переляканими очима. – А.. що це? Чому воно різнобарвне, а не сіре?
Мармадюк посміхався.
– Це тому, що ти її малювала вчора. І фарби не встигла змити злива.
– А може, цими фарбами можна розмалювати весь світ?-Юма ще раз залізла у шафу і дістала три коробки з фарбою, але відкривши одну з них засмутилася.
– Я не розумію… Як це? Чому картина яскрава, а фарби сірі?
– Тому що ти вкладала любов в свою роботу, а в фарби ніхто нічого не вкладав.
– Зрозуміло. А давай, Мармадюк, походимо по всьому світу.
– Ми? По всьому світу?
– Ну, хоча б, по Херсону! Дуже скоро 14 лютого – день закоханих. А трохи пізніше – день матері і родини. День захисту дітей. Може, хтось з любов’ю, написав фарбами , але з любов’ю! Чи походимо по дитячим майданчикам, бо любов дітей до матусі і матерів до своїх діточок найщиріша. І взагалі дитячий сміх завжди заряджає позитивом.
– Гарна ідея, – відповів Мармадюк.

І вони рушили в путь і ходили майже три місяці. Збирали фарби, а люди весь цей час сумували за теплим сонечком, співом птахів та гарним настроєм. Нарешті дівчинка та її друг назбирали сто відер різних фарб і попросили вітер розлити їх над світом. Вийшла гарна і велика веселка. Вона була настільки яскравою і світлою, особливо на сірому тлі, що всі маленькі комахи та метелики одразу злетілись на світло. Потім ці самі комахи на своїх лапках рознесли фарбу по всьому світі.
– Ось так-то краще! – сказала Юма, коли дописала останній рядок своєї нової казки і посміхнулась.