№13 “Фанфік Гогвортс. Нове покоління”

Розділ перший

Гогвортський експрес

 

Гогвортський експрес, повільно набираючи хід, рушив від станції. Дочка Герміони Грейнджер і Рона Візлі Анатоль разом із сином Гаррі Поттера та Джіні Візлі Беном зайняли місця в одному з купе. Вони вперше їхали до школи Гогвортс, так само, як і їхні батьки багато років тому.

Почувся стукіт – і в дверях з’явилася розпатлана темноволоса хлопчача голова.

  • Привіт усім. Я – Барт Лонгботом. Чи можна присісти коло вас? – спитав хлопець.
  • Звісно, тут повно вільних місць, сідай будь ласка, – запросив Бен і зразу ж відрекомендувався, – Бен Поттер, майбутній першокурсник, а ось ця чарівна міс – Анатоль Візлі, моя кузина.
  • Приємно познайомитися, Барте, – промовила Анатоль.

В цей час у двері купе знову хтось постукав. Двері прочинилися, і всередину буквально влетіла жвава світлокоса дівчина.

  • Привіт, я Аманіта Джонс. Моя мама Полумна теж колись вчилася у Гогвортсі. Вона була ученицею на факультеті Грифіндор, а ось мій татусь – звичайнісінький магл. Але якщо мені надійшло запрошення, то це означає, що в мене є магічні здібності. Як же я мріяла, щоб мене зарахували саме до Грифіндору, – заторохтіла неочікувана гостя прямо від порогу, – О, я бачу вільне місце он там у кутку! Не заперечуєте, якщо я його займу? – продовжила вона.
  • Звісно, вмощуйся, якщо бажаєш, – відповіли всі троє майже одноголосно.
  • А чого ж це ви не представилися? Ой, та я ж сама вам і слова вставити не дала. Оце завжди зі мною так! Мама говорить, що я зухвала й невихована… Я намагаюся виправитися – чесне слово! – знову скоромовкою вимовила Аманіта.

Всі присутні по черзі відрекомендувалися. Знайомство відбулося.

  • Ви ж не сердитеся на мене? – занепокоїлася раптом Аманіта.
  • Не будь занудою! Краще бути безпосередньою, як ти, ніж нудною та чопорною особою без натяку на почуття гумору, – відповів за всіх Бен Поттер.
  • А чи не знаєте часом, хто подорожує в сусідньому купе? – знову озвалася міс Джонс.
  • Два хлопчаки. Один білявий, мов льон, з блакитними очима. Інший – довготелесий та чорнявий з блідим обличчям та зеленими очима, – чимось схожий на вампіра із казок. І двоє дівчат. Я ще зроду-звіку не бачила таких людей! Волосся в них платинове, аж сиве, а очі – чорні, як ніч. Вони усі були такі похмурі (а я ж і рота розкрити не встигла) – вони так на мене подивилися! Мене ніби морозом обвіяло! Тож я чимдуж зачинила двері й забралася звідти. – закінчила дівчина.
  • І не дивно, адже всі вони походять зі старовинних сімей чорних магів. Один Хорт Мелфой чого вартий! – відповіла Анатоль.
  • Бене, а знаменитий батьків шрам дістався тобі у спадок? – раптом зовсім недоречно спитав Барт.

Анатоль кашлянула, тим самим натякаючи на непристойність запитання та відсутність такту.

  • Ні, звісно, – спокійно відповів Бен Поттер, – Цей шрам у нього не вроджений, він з’явився як наслідок невдалої спроби Волан-де-Морта позбавити його життя. Але цей нелюд вже давно знищений, тож мені не загрожує можливість обзавестися такою міткою.
  • Хлопці, давайте краще поговоримо на більш приємні теми. Наприклад, про Гогвортс. Мама багато мені про нього розповідала, але я думаю, що він змінився. Там, мабуть, купа нових вчителів і новий директор школи, – спробувала перевести розмову на інше Аманіта.

Тим часом сонце вже високо піднялося на небосхилі, у купе відчувалася справжня спека.

  • Яка ж тут, одначе, задуха. А це що за штучка? – промовила Анатоль, дивлячись на решітчастий отвір у кутку.
  • Це, мабуть, кондиціонер, – висунув припущення Бен.
  • Дивися, Барте, тут біля решітки є якась кнопка. Натисни на неї – прилад ввімкнеться і стане прохолодніше, – попросила Анатоль.

Барт був справжнім джентльменом, тож одразу виконав її прохання. Та прохолодніше від цього не стало, проте почулася розмова, що велася у сусідньому купе.

  • Мій тато точно знає, що у Забореному лісі захована Книга Зла, написана самим Волан-де-Мортом. У цій книзі сказано, як повернути до життя його самого! І коли найвеличніший маг тисячоліття повстане з мертвих, то неодмінно віддячить своїм рятівникам – вони стануть його спадкоємцями і отримають необмежену владу! – почувся хлопчачий голос.
  • Невже твій тато справді все це знає? Він що був у команді Волан-де Морта? – промовив писклявий дівчачий голос.
  • Мій батько, вельможний Драко Мелфой, усе відає. Але чомусь він не бажав, щоб про це дізнався я. Навіть хотів знищити карту з позначками, де шукати Книгу Зла. Татусь кинув її до комину, але дровця вже прогоріли – тож карта не встигла спалахнути. Ось вона, зі мною. – відповів хлопець.
  • Та невже правда, Хорте? – спитав недовірливо грубий хлопчачий голос.
  • Не будь дурнем, Блейку – верескливо відповів інший дівочий голос.
  • Облиште суперечки! То й що там далі? – спитала перша дівчина.
  • А те, що як тільки настане повний місяць, ми усі гуртом підемо шукати Книгу. Як знайдемо – з’ясуємо решту.- відповів той, кого називали Хортом.

На кілька секунд запала мовчанка.

  • Ну то як, друзі, ви зі мною? – знову озвався Хорт.
  • Так, звісно.

Після цього розмова урвалася. Мабуть,  всі її учасники почали готуватися до сну.

Барт Лонгботом мовчки вимкнув кнопку. На якийсь час в купе запала тиша.

  • Ви чули? Невже це правда? – пошепки спитала Анатоль.
  • Схоже, що так. У будь-якому разі ми мусимо їм завадити. У мене досі кров холоне в жилах від батькових розповідей про Волан-де-Морта. Я навіть не уявляю, що може статися, якщо потвора оживе! – промовив Барт.
  • Як же ми зможемо їм завадити? – запитала Аманіта.
  • Ми не спускатимемо з них очей. Може вдасться викрасти карту й дістатися до Книги Зла раніше. Якщо не вийде з картою, то дочекаємося повного місяця і підемо за ними назирці. Не дарма тато поклав мені з собою плащ-невидимку, – промовив Бен Поттер, спокійно відсовуючи вбік чарівний будильник, який чомусь почав занадто голосно цокати.
  • Краще нам усім поспати, – сказав Барт позіхаючи.

За десять хвилин Барт і Бен вже спали, Аманіта куняла над журналом «Чарівна модниця» і тільки Анатоль, наче нічого й не було, вивчала давньодраконячу мову, час від часу позираючи на той же чарівний будильник.

Потяг продовжував монотонно вистукувати колесами, миля за милею наближаючись до Гогвортсу…

 

Розділ другий

Теплий прийом

 

Сонце вже майже торкалося обрію. Рівно о восьмій годині вечора чарівний червоний будильник Бена піднявся у повітря й гучно заволав, махаючи крильцями:

  • Прокидаймося, молодша ланко! Приїхали!

Відповіддю було стійке хропіння чоловічої половини купе. Аманіта теж спала і навіть не поворушилася. Міс Візлі не спала, вона тільки поглянула на будильник, сховала підручник з давньодраконячої мови до валізи й одвернулася до вікна.

Між тим будильник вже не на жарт розізлився:

  • Гей ви, маленькі негідники! Підйо-о-о-м! – загукав він біля самісінького вуха Аманіти. Але дівчинка, не розплющуючи очей, махнула на нього рукою, ненароком доторкнувшись до скла циферблату.

Враз захисне скло циферблату зникло так, що чітко стало видно рот будильника з гострими білими зубами. В одну мить годинник наблизився до Аманіти, та його зуби зімкнулися круг пальця дівчини.

  • А-а-а!!! – зойкнула Аманіта.
  • А-а-а!!! – перекривив її у відповідь будильник.

Від цього ґвалту остаточно прокинулися Барт Лонгботом та Бен Поттер, бо їм, чесно кажучи, не дуже хотілося повторити долю міс Джонс.

  • На бога, Бене, будь ласка, вимкни свого будильника, а то вже піввагона збіглося під двері нашого купе! – благально промовила Анатоль, визирнувши у коридор.
  • Без проблем! – відповів Бен підстрибуючи і обома руками хапаючи годинник. Будильник склав вздовж боків свої крила, зітхнув і замовк.
  • Ну що, годинник приборкано. Тож поспішимо до виходу! – промовив Барт, дістаючи свого саквояжа, а згодом і валізи дівчат.

Потяг вже прибув до станції, і пасажири гуртом залишали вагони. Першокурсники гучним натовпом юрмилися біля будівлі станції. Нарешті й четвірка друзів залишила купе: попереду йшла Аманіта Джонс, за нею  Барт Лонгботом, слідом – Анатоль Візлі і замикав цю процесію Бен Поттер. Вони були останніми, хто виходив з вагона, бо інші пасажири вже давно посунули вперед. Зненацька двері вагону різко відчинилися досередини, гучно грюкнувши й ледь не зачепивши ніс Аманіти. Вона підняла голову й побачила спину хлопця, що швидкими кроками віддалявся від вагону. Одягнутий він був у чорну мантію, а його біле, мов льон, волосся було прилизане в зачіску «пайхлопчик».

  • Він що, навмисне це зробив, щоб я обличчя собі розбила? – зі злістю спитала міс Джонс. – А може наздогнати його й відгамселити як годиться?
  • Зараз це не на часі, Аманіто. Не будемо затьмарювати наш перший день у Гогвортсі подібними «розбірками». Відчуваю, що не далі, як завтра, ми матимемо шанс поквитатися з ним. Адже ми ще в потязі вирішили тримати його в полі зору. Невже ти не впізнала? Це ж він – Хорт Мелфой, пасажир сусіднього купе, який мріє про те, щоб знайти Книгу Зла й повернути до життя Волан-де Морта. – промовила Анатоль.
  • Тим паче, що Мелфой не збирався образити саме тебе. Він взагалі ніколи й ні про що не замислюється, окрім себе самого. Люди для нього – лише пил. Навіть почуття дружби йому недоступне, бо своїх так званих друзів – Блейка, Мед і Бед він тільки використовує для досягнення власної мети. А тільки-но Хорт цієї мети досягне, то змете й викине їх, як непотріб.- промовив Барт.
  • Добре. Мабуть до цієї компанії потрібно застосувати практику «Розділяй та володарюй». Незважаючи не бездушність, Хорт вразливий. Але про це потім поговоримо, – відповіла Аманіта.

Діти обернулися праворуч й біля виходу з платформи побачили велетенського кремезного чоловіка з окладистою сивою бородою та вусами. Чорні очі лукаво зблискували з-під таких же чорних брів. Вдягнений він був у довгу чорну мантію, поверх якої красувалося  потерте шкіряне коричневе пальто з відтягнутими додолу кишенями і великими дерев’яними ґудзиками.

  • Швидше за ним! – вигукнув хтось із новачків, і уся юрба дітей попрямувала до чоловіка-велетня.
  • Не кваптеся, будь ласка, усі встигнуть. – заспокоював метушливий гурт велетень.

Коли галас трохи вщух, велетенський чоловік звернувся до оточуючих:

  • Ласкаво прошу до Гогвортсу! Мене звати Гегрід. Вже впродовж багатьох років я зустрічаю тут першокурсників. Колись я вперше супроводжував до Гогвортсу і ваших батьків… Ну, що ж, не будемо гаяти часу: шикуйтеся по двоє – й за мною! – скомандував він.

Діти розділилися на пари й слухняно рушили слідом за Гегрідом. Вийшовши з платформи, вони оминули пагорб і по стежині спустилися на берег озера. Вдалині на протилежному боці палахкотів вогнями велетенський палац.

  • Саме таким я собі його й уявляла! – у захваті видихнула Аманіта.
  • Хм, ми що, знову на човнах будемо плисти? – з неповагою промовив чийсь уїдливий голос, – Татусь мені все розповідав. Нудота – жах! Давно вже час вигадати щось нове!

Гегрід швидко обернувся й подивився на промовця. Хорт Мелфой дивився на нього бляклими водянистими очима, кривлячи свого рота в нахабній посмішці.

  • Ні, ми підемо пішки, – відповів Гегрід, і в його чорних очах сяйнули грайливі іскорки. Обернувшись до води, він махнув рукою – Дессекціо!

Над водою враз з’явився невидимий бар’єр.

  • Сміливіше! – запросив Гегрід і першим ступив на поверхню.

Він ішов попереду, а слідом за ним зачалапали і майбутні першокурсники. Усе було добре, поки перший крок на воду не зробив Мелфой. Він  вмить з головою занурився у темну безодню водойми. За секунду його розпатлана голова з’явилася над поверхнею води, хлопець відчайдушно борсався, смішно совав руками й ногами та волав:

  • А-а-а! Допоможіть! Я не вмію плавати! Рятуйте! А-а-а!..
  • Ну-ну-ну, і чого ти так розійшовся? Не бажав іти пішки, то вирішив вплав, а, Мелфою? – з іронічною співчутливістю промовив Гегрід, дістаючи за комір з води пловця-невдаху.

З усіх боків почувся сміх.

  • Чого шкіритеся, недоумки? – зі злістю в голосі вигукнув Мелфой.

З його мантії струмками стікала брудна вода, а від прилизаної зачіски й сліду не лишилося, – жмути водоростей та багна заплуталися серед розпатланого волосся.

  • І чого ж ти знову чимось не задоволений, дитино? Знову бажаєш поплавати? Немає нічого простішого – тільки скажи, то й знову будеш спілкуватися з рибками. Але не личить тобі з’являтися на сьогоднішньому святі в такому вигляді. Арнаментус! – промовив Гегрід і махнув паличкою.

Мелфой вмить прийняв звичайний охайний вигляд.

  • Як почуваєшся? – спитав знову Гегрід.
  • Усе добре. – буркнув Хорт і поплентався за усіма новачками. Слідом за своїм ватажком потяглися і його друзі: Блейк, Мед і Бед. Вони разом співчували Мелфою.
  • Ми ще помстимося цьому опудалу, правда, Хорте? – пискляво спитала Мед.
  • Замовкни! – віддячив за співчуття Мелфой.

А між тим там, у глибині водойми під прозорим бар’єром відкривалася дивовижна картина. Вродливі світлокосі русалки, граючись, наздоганяли одна одну в товщі води. Деякі з них уповільнювали свій темп, з цікавістю позираючи крізь водяну пелену на новеньких і привітно махали їм рукою. Одна з них навіть підморгнула Блейку. У відповідь він презирливо чмихнув і відвернувся.

Але русалки були не єдиними мешканцями глибин Гогвартського озера. Незліченна кількість дивовижних риб пропливала під ними. Риби мали чудернацькі форми і розміри, різноманіття їх забарвлення могло посперечатися за яскравістю з кольорами веселки. Риби рухалися, складаючи барвисті орнаменти: то витягуючись ланцюжком, то утворюючи геометричні фігури, то розлітаючись навсібіч бризками кольорового феєрверку. Водяні змії, звиваючись кільцями, сяяли з темної безодні смарагдовими очима…

Шлях через озеро не зайняв багато часу, тож діти й не помітили, як дзеркало водойми змінилося газоном з м’якої трави. Новачки простували алеєю до освітленого замку, який оточували небачені рослини, но ніколи не зустрічав і не зустріне звичайний магл.

Одні рослини настовбурчувалися хвилями, хоча не було ніякого вітру, що зміг би зрушити їх з місця, інші випромінювали цікаві звуки: сичання, тріск, щебетання пташок або людський спів. Різноманіття їх забарвлення і розмірів вражало уяву. Деякі з них кортіло понюхати або просто доторкнутися, але навіть першокурсники знали, що це може бути небезпечно і тому стримувалися від спокуси. Біля однієї з них Гегрід зупинився. То була квітка із світло-зеленими пелюстками й прозорим, вкритим колючками стеблом. Це була, чесно кажучи, далеко не найпривабливіша квітка з представлених тут.

  • Ця рослина зветься жуваліан. У майбутньому ви детально ознайомитеся з нею на уроці зілляваріння. Головна її особливість у тому, що вона вміє розрізняти добрих та лихих людей. Якщо до рослини наближається хороша людина – квітка випромінює аромат й щебече солов’їну пісню, а людину з чорною душею – вона зустрічає огидним смородом й звуком випускання газів у вбиральні. Може хтось бажає підійти? – спитав Гегрід.

З натовпу вийшла Анатоль Візлі. Вона сміливо наблизилася до рослини й простягнула до неї руку. Квітка засяяла зсередини й заспівала, неначе соловейко, випромінюючи навкруги казковий аромат.

  • Якщо бажаючих більше немає, то йдемо далі! – скомандував Гегрід, махаючи рукою до натовпу новачків.

Він знову рушив попереду, а діти парами йшли слідом за ним. І ніхто не побачив, як Хорт Мелфой, що ішов останнім, наблизився до рослини. Квітка враз роздулася й видала гучний некультурний звук, що супроводжувався нестерпним смородом, потім стулила всі пелюстки й відвернулася.

  • Ах ти мерзенний бур’ян! – вилаявся Мелфой, – Ну нічого, невдовзі я видеру тебе з корінням! – зі злістю пообіцяв він і чимдуж припустив навздогін процесії першокурсників.

Між тим Гегрід вже досяг входу до школи Гогвартс. Він підняв важкий кулак і тричі з силою вдарив ним у дубові двері…

 

Розділ третій

Видіння Бена Поттера

 

В той час, як юрба новачків із радісним передчуттям чогось нового чекала на відкриття дверей, з Беном Поттером почало відбуватися щось дивне. Вінн стояв у натовпі разом з іншими дітьми, але бачив перед собою аж ніяк не Гогвортський вхід і не своїх товаришів поряд. Відчуття було таке, ніби переглядаєш фільм у кінотеатрі, а головним героєм є ти сам.

Хлопець бачив себе у невеликій спальні з двома дерев’яними ліжками і високою стелею. Він переводить погляд на стіну і в кутку під самим сволоком помічає великий круглий вентиляційний отвір, зачинений залізними гратами. По виступках у стіні Бен задирається вгору. Ось він смикає за гратки – і вони  гучним ляскотом падають на підлогу. Тепер хлопець знаходиться вже всередині вентиляційної труби. Він повзе кілька метрів, потім лаз стає просторішим, і Бен здіймається на ноги. Штольня рукавами розгалужується навсібіч, але хлопчина вперто крокує прямо, підсвічуючи собі ліхтариком. Він продовжує упевнено прямувати вперед, нікуди не звертаючи, ніби щось вказує йому шлях. Через кількасот метрів прохід несподівано обривається, але це не бентежить Бена. Він сміливо ступає вперед і летить донизу, не випускаючи з рук ліхтарика.

М’яке приземлення. Хлопець водить ліхтарем, роздивляючись довкола. Він лежить на підлозі темної брудної кімнати у великій купі мотлоху. Враз у його голові починає звучати дивний голос:

«Крок уперед!

Крок уперед!

На знак нескінченності

Схожий предмет.

Дістаньте –

І промінь світла осяє

Морок років,

Що кімната ховає.

Із таємниці завіса спаде –

Про Книгу Зла

Ти дізнаєшся все!»

Бен підводиться. Він збирається шукати дивний загадковий предмет, про який щойно почув. Але враз ця річ сама виринула з якогось темного кутка, і хлопець побачив, що вона має форму двох великих крапель, з’єднаних між собою. Предмет здійнявся в повітря і зависнув паралельно підлоги навпроти Бена. Його білі скляні боки засяяли зсередини боакитним сяйвом, потім пролунав пронизливий свист – і все зникло.

Бен отямився. Йому здавалося, що блукав він десь із годину. Та насправді минула лише мить, бо коли хлопець підвів погляд, то побачив, що Гегрід опустив руку, якою тільки-но грюкав у двері.

«Дива починаються. Увечері розповів про це все друзям». – подумав Бен.

Двері Гогвортсу рипнули і повільно почали відчинятися…