№9 “Ахіллів біг”

Ахіллів біг

Оповідання із давньогрецькими фантазіями

Тихий шепіт трав та безмежна чистота води – Андрій не міг зрозуміти, чому йому це місце не подобається. Можливо, тим, що тут відсутній Інтернет, а найближче село було в кількох кілометрах звідси. Це не якийсь відпочинок на морі, де поміж пляжів, заповнених людьми, не знайдеш місце для засмагання. Ні. Він стояв  на березі затоки з такою назвою, від якої можна «зламати свій язик». Тендрівська коса, вузенька частина суходолу, яка сміливо врізалася в море. А маленька перехняблена хатинка, в якій ледь помістилися дві спальні та кухня, наводила смуток на хлопця.

Але не на його батьків, відомих істориків – археологів. Вони давно прославилися за межами рідної землі своєю відповідальністю, з якою ставилися до будь – якої роботи. А готовність братися абсолютно за все, що їм пропонують, дивувала  знайомих та рідних. Та й сам Андрій часто питав себе, чи нормальні люди змогли б все покинути й поїхати в Богом забуте місце, аби досліджувати той Ахіллів біг? Хіба його вже не дослідили?

Юнак суттєво відрізнявся від своїх батьків. Вони – енергійні шукачі пригод, а він – хлопець, який залюбки проміняв би цю безглузду (як на нього) поїздку на вечір в товаристві какао та чудової маловідомої книги.

Тим не менш, він був зараз тут. У цьому незвичному місці, яке милувало око, але водночас відганяло від себе, від своєї краси…

Те, що треба його татові й мамі!

Але Андрій не міг із впевненістю сказати, що  ця місцина його  не цікавить. Хіба він одну книгу перечитав про загадкову країну Атлантиду? Чи його зовсім не цікавили міфи Давньої Греції? Велич Зевса, краса Афродіти, впертість Афіни… Або масштабність Троянської війни. Про це все Андрій знав із самого дитинства. І не раз перечитував. Тому в цю подорож він і взяв збірку давньогрецьких міфів.

***

Коли речі було розпаковано, Андрій вийшов на берег. Книга під пахвою чітко свідчила про те, що він хотів робити, тому батьки не ставили запитань.

Захід сонця… Чи може бути щось прекрасніше цього видовища? Особливо коли ти бачиш, як воно повільно опускається за небокрай, а завтра знову зійде, даруючи усім новий день та нові сподівання.

Андрій був мрійником. Все ж таки книги зробили свій внесок у його світосприймання. Він часто уявляв, як гарний, статний хлопець в своїй колісниці, заправленій золотогривими кіньми, їде з високого неба донизу, до обрію, закидає свій канат з чистого золота на сонце й тягне його вниз, за собою.

Але зараз Андрій думав про інше. Про те, як він проживе тут тиждень, навіть без натяку на Інтернет та мобільний зв’язок. Через такі думки хлопець не міг зосередитись на книзі. Він розчаровано згорнув  її.

«Треба прогулятися», – майнула думка. Юнак піднявся з теплого піску та пішов вздовж берега.

Це ж як бути без друзів? Ти навіть подзвонити їм не можеш! Злість переросла в розчарування. І як люди жили до ХХІ століття?

Андрій, можливо, й далі б роздумував про важливість телефонного зв’язку в повсякденному житті людини, якби його увагу не привернув величезний камінь. Він був гладенький, із обтесаними кутами,  пісок засипав його майже до половини. Хлопця охопила цікавість. Коли він підійшов ближче, сумнівів не залишилось – це жертовний камінь. Але як він долежав до наших днів, не перетворившись в пісок?

Та увагу Андрія привернули крики. Неначе якийсь натовп людей прямує сюди. Хлопець запанікував. Що ж робити? Куди подітися? Думки в його голові переплелися, зв’язалися, утворюючи складний вузол. Але все ж зміг віднайти потрібну нитку, яка може врятувати його життя. «Заховатися за камінь, заховатися за камінь». Він зробив це в наступну ж мить, саме перед тим, як натовп людей з’явився нізвідки.

Усі були якось дивно одягнені. Жінки у довгих сукнях з дивним кроєм. Андрій бачив схожі на випускному вечорі своєї сестри. «Але тут що за свято?».

Та відповіді він не дочекався. Звідкільсь з’явилось п’ятеро гарних чоловіків. Ні, не чоловіків. Їм було близько сімнадцяти – дев’ятнадцяти років. Вони були високі, стрункі й також дивно вдягнені. На юнаках були неначе жіночі сукні вище колін. Андрій часто розглядав таке вбрання на реконструкціях, де йшлось про Давню Грецію.

Можливо, хлопець продовжив би розмірковувати про зовнішній вигляд людей, якби вони не кричали. Спочатку  думав, що йому здалося, але потім прислухався… Справді, народ кричить: «Ахілл, Ахілл».

Друзі часто водили Андрія на футбольні матчі. І кожного разу після них у хлопця розколювалася голова. Коли сидиш на трибуні й десятки людей кричать навколо тебе, це надто набридає.

Але це було інше. Це був підбадьорюючий крик, від якого тобі самому хочеться вийти й кричати на підтримку Ахілла. Та Андрій вчасно передумав. До парубка вже дійшло, в якій епосі він опинився. В часи Давньої Греції. Епоха, коли люди вірили в богів. Це був найулюбленіший історичний період Андрія. І якщо б йому дали машину часу, він обов’язково подорожував би сюди. І не раз. Тому зараз Андрій був приємно вражений і задоволений. Хоча він і заховався за каменем, але все добре бачив та чув.

Час перегонів настав. Чоловік, вбрання якого нагадувало простирадло, обгорнуте навколо тіла, махнув рукою і п’ятеро хлопців побігло. Вони бігали по березі, але вода своїми хвилями зачіпала їм ноги, немов хотіла зупинити. Але юнаки були сильніші, вони бігли, бігли, бігли… Серед них виділявся хлопець з русявим волоссям. Він обов’язково сподобався б однокласницям Андрія. Тим часом «мрія» усіх знайомих дівчат всіх обігнав і перетнув намальовану на піску лінію.

Трибуни вибухнули оваціями. «Ахілл, Ахілл!» – люди повторювали слово – талісман і не вгавали. Андрію здалося, що він на деякий час втратив слух.

Ахілл посміхнувся. «Якщо він жив до нашої ери, то чому в нього такі білосніжні зуби?», – подумав Андрій.

Та для роздумів не було часу. Ахілл упевнено йшов до каменю, за яким ховався Андрій. «Ще кілька кроків і він мене побачить». Хлопець зажмурив очі. Він вже уявляв, як здивується Ахілл, потім збереться натовп навколо чужинця  й розглядатимуть, як тварину в зоопарку. Звичайно, де ж це у період до нашої ери побачиш хлопця в яскраво – зелених кросівках, червоних шортах з кольоровими пальмами (які йому, до речі, купила мама, і які він страх як не хотів брати в поїздку) і футболці з покемоном?

Андрій нервово засміявся…

Йому щось лоскотало ноги. Він відкрив очі й зустрівся поглядом із небесною блакиттю. Хлопець підняв голову. Книга на грудях, а ноги дістають води. «То мені це все наснилося?». Андрій зареготав. «Це ж яку треба мати фантазію, щоб  таке наверзлося?».

Хлопець піднявся з гарячого піску, який огорнув його з усіх сторін, немов би не хотів відпускати. Пішов до хатини. Там Андрій скаже батькам, що йому тут дуже подобається, а вони зрадіють.

Тим часом сонце вже майже повністю зайшло за море. Андрій оглянувся, щоб поглянути на вражаючу картину ще раз.

«А про що думав Ахілл, споглядаючи цю красу?».
 
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів