№70 Справжні дива у новорічну ніч

СПРАВЖНІ ДИВА У НОВОРІЧНУ НІЧ

А ЧИ ВІРИТЕ ВИ В ДИВА? Ось я, наприклад, раніше не вірила. Та все ж таки пригода минулого року перевернула моє уявлення про казку та всі можливі дива.

Все трапилося рік тому, тобто у 2015-му. Ось дві години до Нового року. Я вже одягла святкову сукню принцеси. Здавалося б, все ідеально. Та чомусь якась незрозуміла думка крутилась у голові: «Ти потрапиш туди згодом». Так, звичайно ж! Ця фраза звучала у моїх снах ще за три дні до свята. «Мабуть, я  просто нервую», – заспокоювала сама себе.

Все, три секунди до початку Нового року – один…два…три…іііі…Неначе підлетіла до стелі і мене почали мимоволі кружляти якісь створіння, схожі на сніжинок. Останнє, що пам’ятаю – це  мамині слова: «Доню-доню». І все – темнота…

Прокинулась від неймовірного холоду. Піднялася і, не може бути, я не вдома.  Ні, я десь далеко-далеко. «Привіт!», – обізвався якийсь голос. Та я нікого не бачу. Мені стало дуже лячно. Я так хотіла додому!

«Ой, ну й цього разу нас занесло!», – щось поруч знову обізвалося. І раптом я побачила сніжинку, яка поступово піднімалася із долу. А за нею і друга.

  • Де я? Хто ви такі? – сказала я, майже плачучи.
  • Ми вірні слуги короля та повелителя всієї казкової країни Сантобрамії.
  • Що за Сантобрамія?, – буркнула, вже майже не хвилюючись.
  • Це ви дізнаєтеся вже потім, Ваше Морозильництво! – сказала одна із сніжинок.
  • Ой, вибачте, принцесо. Забули представитися. Ми Зніп та Сніп.
  • Ха-ха-ха, – захихотала я від кумедних імен і чомусь геть перестала боятися, ніби це моя батьківщина і я тут знаю всі стежки.

Я побігла невідомою мені білою доріжкою. Бігла, напевне, хвилини зо три. І раптом я просто роззявила рота від неймовірної краси. Як же тут гарно! Переді мною стояв величезний замок із льоду. Кожна вежа, та що там, кожна деталька зроблена настільки майстерно, що очей не могла відірвати.

– Король вас вже чекає, – сказав Зніп, чи то був Сніп. Та зараз це мене хвилювало найменше. На вході до замку стояла велична Снігова баба, яка охороняла його. Чомусь, як тільки вона мене побачила, почала вклонятися. Хм… дивно. Ця Снігова баба й провела мене по льодяних, начебто скляних сходах. Ось, нарешті, відкриваю чудесні двері замку. За ними я побачила чоловіка із нереально красивими, наче льодяними, очима та зі срібною бородою. Із ним сиділа жінка з довгим білим волоссям. Її волосся було схоже на сніг, а очі такі самі льодяні. Десь я бачила вже ці очі. Одягнені в найрозкішніше золотаво-льодяне вбрання.

«Донечко! – закричала жінка, – люба моя,  я так довго чекала на тебе!» Я, нічого не розуміючи, теж обійняла її. Мені було так невимовно приємно, навіть здалося на хвилинку, що вона й справді моя мати. «Попереду тебе чекає довга розмова», – якось суворо сказав цей чоловік, який потім назвався моїм татом. Так, розмова й справді буде довгою та захоплюючою. Мені хотілося так багато спитати, та мій «якби тато» перебив та почав розповідати історію:

– Дванадцять років тому в нас народилася донька – принцеса Коралія. Ми її дуже любили. Усі можливі бурульки купували нашій донечці. Та одного разу на наше льодове королівство напала люта та ненависна королева Бурульда, яка розтопила королівство та всіх його мешканців. Та  все ж таки головна її ціль була знищити тебе, моя доню. Часу було обмаль, тому, не довго думаючи, ми вирішили відправити тебе в звичайний світ, де тобі ніяка Бурульда не загрожуватиме. Так і сталося. Ми обрали чудову сім’ю, де зараз і живеш ти. Та тоді ми дали обіцянку, що неодмінно поборемо злу Бурульду і заберемо тебе в твій дванадцятий Новий рік до нас у королівство. Мабуть, ти вже помітила, що колір очей у нас однаковий.

Так, звичайно, ось де я бачила такі очі – у дзеркалі! Як я могла забути – в мене і справді такі ж очі.

– То що, донечко, ти залишишся жити у нас?

Я не змогла вимовити ні слова. Жаль охопив та скував моє тіло. Мені так захотілося додому – до мами, тата – справжніх, рідних. Я почала замерзати та перетворюватися на крижинку. По моїх очах скотилася сльоза, та вона відразу ж замерзла і впала шматочком кришталю.

Королева все зрозуміла відразу. Тому поцілувала на останок своїми холодними устами. Все зникло.

І знову я кудись лечу. Невже … я вдома?! Так, я вдома! Боже, як же тут тепло! «Крихітко моя! – сказала матуся, – яка ж ти холодна».

За словами матусі, я побігла на вулицю рівно о дванадцятій і потім з’явилася вдома через п’ять хвилин, тільки дуже холодна.

Не знаю, чи то справді таке зі мною відбулося, чи лише привиділося. Але іноді в моїх снах з’являється льодяна королева. Вона мовчки дивиться на мене і по її скронях збігає кришталева сльозинка.

Через два дні після «подорожування» я захворіла. Та все ж цю пригоду не забуду ніколи! Я з нетерпінням чекаю наступного Нового року. Раптом і цього разу станеться якесь новорічне диво. Адже в Новий рік дива трапляються!

Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів