№68 Остання надія людства

Остання надія людства

Запис від 24.08.2987р.

Мене звати Номер Вісім. Я – останній живий представник людства.

Мій корабель мандрує космосом вже приблизно півроку. Увесь цей час я не говорила з жодною живою душею, навіть сама з собою,  оскільки в моїй душі лишилась тільки пустка.  Про що говорити, коли у тебе всередині порожньо?

Та я вже не можу мовчати. Я читала старі записи про давніх людей. Вони виливали свою душу паперові. Можливо, тому вони стали з часом такі бездушні? Вони виливали свою душу усім і не лишали й шматочка собі?

Та, це вже абсурдні алегорії. Я капітан, капітанові не личать алегорії. Йому личать вишуканість, спокій і твердість. З усього цього в мене є хіба що спокій.

Та я і не капітан повністю. Я тут і бортовий механік, і медик, і кухар, і прибиральниця. Корабель одного робітника. І я навіть не жартую. Мене однієї, на диво, вистачає, щоб встигати робити усі справи.

Справ самих небагато. Я маю підтримувати порядок на кораблі. Слідкувати за роботами і вчасно реагувати на будь-які повідомлення системи. Лагодять усе роботи, але я лише перевіряю їх. Керує автопілот, я ж раз на день заходжу у кабіну пілота, щоб звіритись з маршрутом. Там не моє місце.

Мені ніде немає місця. Такого висновку я дійшла ще у 12 років. Дорослі відмахувались від моїх постійних питань. Вони взагалі не відповідають більше на питання. Для цього є роботи. Для навчання – машини. Для питань – машини. Без машин життя немає. Мене не вчили, як розпалити багаття і знайти північ у незнайомому місці. Мене вчили, як перезапускати систему і усувати неполадки у машинах.

Усе моє життя було у техніці. Скільки себе пам’ятаю. І вона скрізь. Люди винищили свою планету машинами. Планета ж відповіла їм тим самим. Ми загнали свої бури надто глибоко. Наші хмарочоси здійнялись надто високо. Землю розірвало на шмаття.

Мені 16. Я не маю жодного поняття про красу – якщо вона ще лишилась. Краса під час війни – смішно. Заводи зупинились. Люди помирали від нестачі води, запаси якої були або глибоко в надрах, або глибоко у бункерах. Сонце пекло так, що шкіра злазила. Наш вид не адаптувався – ми якось одним махом знищили все під корінь, не залишивши собі час для еволюції.

Корені війни ростуть з бажання влади. І тваринного інстинкту. Ми висушили Тихий океан, щоб було куди розселяти людей. Врятуватись з планети, коли космічні кораблі ще літали спокійно, всі не змогли. А вона вже вбивала нас тисячами. Спалахнули хвороби. Війни. Жорстокі війни. Що там ті стародавні ядерні бомби? Запустив вірус – і люди самі розносять хворобу, від якої мруть як мухи. Мух, до речі, теж немає.

Космічних кораблів залишалося обмаль. А продуктів на них – ще менше. Їх вистачало максимум на 50 людей. На кілька десятків років. Тому боротьба була жорстокою.

Я вижила раптом. Мене сховали від чужих рук. Жила в самому кораблі, як незмінна його частина. Іноді маскувалась під людину-робота. Я все ще не розумію цього вчинку, чим я варта спасіння. З мене немає зиску – я не політик. Не програміст. Не фермер. Я лише донька конструктора космічних кораблів. Все, що я знаю – знаю від нього. Дивно, чому він мене захищав. Хоча ні. Він був диваком.

Диваки – це ті, що порпались і захоплювались минулим. Диваки не спілкувались з людьми і не жили з  роботами. У його голові були видатні ідеї, але він не ділився ними. Іноді забороняв мені відходити більше ніж на кілька хвилин, іноді не помічав місяцями. Але я робила, що від мене потребували – вчилась. Зараз всі роблять лише те, що від них потребують. Жодної самостійності. Саме слово «самостійна» — сором.

У результаті, вижили лише кілька десятків людей. І коли вони прийшли до корабля – було запізно. Земля поглинула їх. Останні літаки, якими вони літали, потрапили в торнадо, воронка якого була діаметром з кілометр. Батько запустив мене у космос. За 5 хвилин після того, як він натиснув «Старт запуску» — його вбив останній живий… Батько вибрав лишитись на Землі. Я не знаю, чому. Я не цікавилась. Мене відучили цікавитись.

Але я півроку вже на цьому кораблі. Я шукаю залишки людського роду. Ми вже запускали кораблі у космос, знайшли кілька планет. Потім кілька цивілізацій. Потім – люди повстали, і частина встигла втекти з надто технічної для них планети. Опісля польоти суворо заборонялись, а вся доступна інформація – знищилась…

 

Запис від 31.08.2987р.

Жодної зустрічі. Радари мовчать. Чомусь тільки зараз помітила, що навколо мене закриті двері. Закриті ілюмінатори. Мабуть, так треба. Але навіщо? Мене не цікавило раніше, що там за ними. Усе, що мені потрібна бачити – це об’єкти на радарах, задля того, щоб встигнути виправити курс корабля.

 

Запис від 15.09.2987р.

Я не втрималась. Цей закритий ілюмінатор почав пекти мені очі. Він чорнів, і чорнів, а під повіками червонів, наливався кров’ю. Він манив мене. Сьогодні я його відкрила. Просто притиснула палець до зчитувача, і він відкривався. Чорна завіса піднялась. Я вперше побачила космос. Я півроку у космосі, але уперше бачу його не з радарів. Радари не передають таку картинку. Ці кольори, це світло, ця моторошна довершеність. Я б сказала, що це краса, аби я знала – що таке краса. Тато іноді називав мене красивою. Двічі за життя. Що це означає, він так і не пояснив. Пояснень машин мені завше було не достатньо. Але машини цього б ніколи не пояснили. Немає слів, щоб пояснити, чому очі не могли відірватись від того, що було за склом. Чому я не могла відвести погляду від космосу? Мене саму жахало це. Раптом захотіла бачити це постійно. Завіса більше не опуститься. Ніколи. Чорний шмат пластику не замінить це. Як Таке можна замінити? Захоплена цією думкою, підняла всі завіси на всіх ілюмінаторах, де тільки могла.  Не знала, що мої очі настільки втомились від сірого кольору навколо мене. Але раптом мені стало і цього замало.

Швидко до кабіни пілота: підняти всі жалюзі. Чому їх взагалі сюди начепили? Це ж зовсім нелогічно, хіба ні? І чому я раніше не почала задавати собі це питання?

Звідти вид прекрасніший кілька сотень раз. Очам відкривається більше їжі для поглинання. Не в силах встояти, я сіла в крісло пілота і просиділа так, певно, до вечора. Земного вечора. У космосі немає дня чи ночі. Моїм орієнтиром є бортовий годинник. Він вказує час з найбільшою точністю на нашій планеті. Оскільки, іноді похибка навіть в одну соту секунди може вартувати життя…

 

Запис від 18.09.2987.

Я майже живу в кабіні пілота. Були б тут дорослі, вони мені б цього не дозволили. Дівчині взагалі не місце тут – я не координатор і не професійний пілот, щоб мати право на це. Я швидко вчусь, мої автоматичні вчителі дають мені знання точно скільки треба – дозовано. Мозок має поглинати певний шмат інформації, інакше може не встигнути її обробити і запам’ятати. Мені мало. Коли мені ставало нудно в дитинстві, я намагалась говорити з моєю робото-нянькою. Але даремно. Вона не була запрограмована на діалог. Ніхто з мого оточення не був запрограмований на діалоги. Люди не виняток. Чим доросліше стаєш – тим менше з тобою говорять. Здається, дітей вчать говорити лише для того, щоб всі їх системи працювали так, як треба. Людина – це як машина, але в рази менш захищена. Її набагато важче полагодити.  Дивно, ми винайшли сотні нових вірусів, щоб застосувати їх в цілях геноциду, але не винайшли миттєві ліки проти звичайної застуди.

 

Запис від 20.09.2987.

Гуляла кораблем. Саме речення звучить незвично, бо я не гуляю. Людство не гуляє. Кому потрібні прогулянки, коли сонце може за мить спекти твою шкіру? А гуляти будинками одноманітно. Вони однакові всередині – сірі. Іноді побачиш якийсь колір, але він теж неначе сірий. У гулянні сенс відпав ще до мого народження. А зараз я відчуваю себе стародавньою — без поспіху крокую. У кінці коридору раптово побачила двері. Вони були сховані – поруч з великими дверима до технічного відділу, одного кольору зі стінами,  лиш ледве видніються обриси.  Я намацала на стіні кнопку відкриття.  Але замість цього мені відкрилась у стіні цифрова панель з мікрофоном. На екрані висвітився напис:

  • Продовж речення «Ти знаєш, що ти…»

І все. Нічого більше. У стилі мого татуся, він обожнював усілякі захисні системи і придумувати паролі до них. У цієї – голосовий пароль, я можу вибрати безліч варіантів. Аж доки не натраплю на правильний. Але як відповісти на це питання? Навмання спробувала кілька варіантів, накшталт «Жива істота» чи «Капітан цього корабля». З фантазією у мене завше було кепсько.  Двері, звісно, не відчинились. Раптово замигтіла червона лампадка наді мною і залунав голос сирени. Металічний голос промовив «Капітане, підійдіть до своєї рубки. Негайно». Уперше за все моє перебування тут мене покликали саме туди. Мерщій промчавшись в рубку, я поглянула на радари в пошуках чорної діри поблизу, комети, величезного метеорита чи будь-чого, що могло б зашкодити моїм пошукам наступного місця проживання.  Але жодного такого об’єкту не було. І тоді я поглянула в сам ілюмінатор, щоб вчасно помітити праворуч велику сріблясту цятку. Вона не несла небезпеки кораблю, тому її не було на радарі небезпеки. Але це була рятувальна капсула. Капсула, в якій могли знаходитись люди чи будь-які інші живі істоти, яких приховував космос. І ось тут я, як капітан мала визначити, чи можна цій капсулі до мене на борт. Та чомусь навіть не думала. Натиснула на кнопку і притягнула капсулу до спеціального відсіку збоку корабля, використовуючи довгий залізний шнур на присосках. Він має свою хитромудру назву, але вона б нічого не пояснила. Пішла до неї. На стіні схопила бронежилет та ручний  нейтралізатор. Звичайні правила безпеки мені втовкли разом з манною кашею на сніданок. Ну, її технічним замінником, про яку манну може йти мова, коли не лишилось жодного клаптика живої землі.

Капсула, що знаходилась в транспортному відсіку, вела себе спокійно. На диво спокійно, бо як мінімум мала відчинитись – і звідти з’явився б той, хто всередині. Натомість не було чутно і звуку. Обережно, повільним кроком наближаюсь до неї. Шлунок всередині починає скручуватись як тоді, коли мого батька схопили на моїх очах агенти управління. Більше я його потому і не бачила. І він був останнім, хто бачив мене. Інакше я б теж померла.

Насмілившись, одним рухом натиснула на велику кнопку відкриття капсули, опісля відскочила від неї та міцніше стиснула нейтралізатор. Але я все-рівно не була готова до того, що звідти вистрибне щось велике, кудлато-коричневе, що стрибне і повалить мене з ніг, вибивши з тремтячої руки зброю. Це щось почало намазувати мене обличчя чимось липким і в’язким і натискати на мене в шістьох місцях одразу. Я вже подумала що тут і загину, як почула повністю людський голос:

  • Ікло, фу, досить. До мене, хлопчику! – і це щось злізло з мене, і слухняно підбігло на голос. Я негайно скочила на ноги, і схопила нейтралізатор. Щоб наставити його на звичайного хлопця… На перший погляд звичайного. Другу пару рук я побачила не одразу.
  • Стій, не стріляй, щоб у тебе в руках тамне було! – він виставив руку долонею вперед, широко розчепіривши пальці – міжнародний жест миру, прийнятий у 2555, коли люди оглухли від одного з вибухів і мали думати, як їм усім розумітись. Землянин значить, або нащадок. Іншою рукою він тримав шестипале Щось за великий чорний круг з шкіри в того на шиї, — ми не скоїмо тобі зла, ні я, ні Ікло! Він так з тобою лише вітався!
  • Я вже подумала, що воно збирається мене вбити. Що це? Ти знаєш українську? – нейтралізатор не опустила. Не довіряти. Нікому. Ніколи. Ні за що. Перше правило з 10 правил життя на Землі. Довіра зникла, як емоція. Кожен живе заради себе. Кожен цінує лише себе. Довіришся – помреш.
  • Це? Це ж звичайний пес! Кудлатий, шестилапий, все як має бути, — він потиснув плечима, — ми ж подібні, чому я не маю знати нашої мови?

Коли до нього б дійшло, що я слабша? Що дві руки проти чотирьох – ніщо, мені тоді вже було б непереливки. Але було правило гостинності космічного корабля – якщо гість веде себе мирно, значить я не маю права його позбавляти волі.

  • Як ти опинився у космосі?
  • У мене є координати моєї планети. Підкинеш, а мій народ тобі віддячить? А по дорозі я тобі все розповім, клянусь.

Координати планети. Планети, де є життя. Те, що і було мені потрібно.

Тепер він живе у каюті навпроти мене. Щось на ім’я Ікло – разом з ним. Я показала, де знаходяться запаси необхідного для життя, він показав мені на карті координати планети. Зараз ніч на моїй планеті, якщо від неї ще щось лишилось. Космос за склом все так само кольоровий. Двері замкнуті на кілька замків, а кабіни всі захищені паролем. Я підняла систему безпеки, яка раніше була майже вимкнена. Лише захист від зовнішнього втручання. Але ж нікому не довіряти. Перше правило…

Запис від 22.09.2987

Це неможливо. Як прожити ще один день? Він постійно на мене дивиться. Постійно, де б я не була. Його Щось виявилось собакою. Воно слабко нагадувало мою собаку в дитинстві, але то був робот і він мав чотири лапи, то ж не дивно, що я не впізнала. Але пес – це половина проблеми. Він гавкає,  і це заповнює тишу, в якій я жила весь цей час. Тепер вона не так давить на вуха після гамірної Землі, але постійний гавкіт починає набридати. Його господар зрідка щось питає, здебільшого тиняється кораблем. І дивиться, дивиться, дивиться на мене! Мене всюди неначе переслідують його очі. Тому я стараюсь уникати їх. Я їх не розумію. Вони не такі, які були у землян. Вони світлі, у землян сірі. Вони живі, постійно рухаються, неначе палають із середини. Навіть у мого батька, дивака з диваків, були спокійніші очі. Усі інші взагалі просто дивились в одну точку – у візор! Це – нормально. Дивитись у візор, у екран, у це чортове скло! Не на людей.

 

Запис від 23.09. 2987

Зіткнулась з ним у відсіку з їжею, де він годував Ікло. Спитав мене настільки рвучко, неначе це питання крутилось у ньому весь цей час:

  • Ти мене уникаєш? –я стиснула плечима. Я вела себе так, як і завше з людьми, бо і люди вели себе так само. Я не розуміла, чим я його уникала.
  • Ти не спитала мого імені.
  • Імені?
  • Так, у мене є ім’я. Як і в тебе. Яке мені дали батьки. Як мене всі називають.
  • Я не маю імені, — я потисла плечима, дивлячись на те, як його третя рука чухає пса за вухом.
  • У тебе лише дві руки, ти не маєш імені, майже не говориш і мене уникаєш. Хто ти?
  • Я людина, хото ж іще, — не витримавши, сіла просто на підлогу. Не люблю стільці. З дитинства. Хоча це погано, бо це йде всупереч правил. Мене майже відучили сидіти на підлозі.
  • Ні, людина я. Всеволод. З планети Батьківщина. Вилетів подорожувати космосом і відбився від групи, бо пес натиснув не ту кнопку своїм носом.
  • Я – Номер Вісім, з планети Земля. І я – людина. Відповідаю всім правилам біології.
  • Але ж номер – це не ім’я… І… Усього чотири кінцівки? Чекай, ти, що з землян? З отих давніх землян, наших предків? Невже ви ще лишились живі?
  • Ні. Нас живих не лишилось, — я поглянула йому в очі, байдуже промовляючи ці слова, — людство самознищилось. Я останній живий представник свого роду.
  • Тоді чому ти не Номер Один?

Я не знайшла відповіді на його питання. Мені взагалі рідко задавали питання. Для цього створені роботи. Я не потрібна для інформації. Я не потрібна для  рутинної роботи. Ні для розрахунків. Іноді я взагалі не розуміла, навіщо я потрібна. Хіба що як носій генетичного коду. Усі навколо завше були кращі за мене. Вони могли замінити мене. Я не могла замінити когось.

Виходом мала стати тиша. Звичайна тиша, так завжди у людських розмовах. Мовчанка, тиша, кінець розмови. Неначе і не починали говорити. Але тиша лише мала настати. Замість неї був гудок сигнальної системи. Червоне світло загорілось навколо нас, Ікло заскавулів з переляку. Я підхопилась і помчалась до капітанської рубки, сподіваючись, що це знову щось таке, що може якось мені допомогти, чи хоча б не завдасть шкоди. Але те, що корабель затрусило, неначе звичайну бляшанку після цього – було доказом, що в цей раз все добре не закінчиться.  Я не втрималась на ногах і впала, забивши ліктя та коліна. Не звертаючи уваги на біль, влетіла до рубки, не зважаючи на гукання позаду «Чекай!». На моніторі висвітлився інший космічний корабель. Одразу опісля мигнув вогник внизу екрану – «Нове повідомлення». Передача була на основній частоті – тобто, на такій, якій спілкувались усі кораблі між собою без винятку. Людські кораблі, звісно ж.

Відкрила. Заклякла. По екрану похмуро пробігли літери. Безповоротно. Байдуже. До чого ж літери можуть змінюватись, передаючи настрій того, хто їх написав. «Екіпажу корабля «Земля-2895». Ми – господарі цього шляху через космос, вимагаємо з вас плату за переліт. Одна жива людина – і ваш корабель може спокійно летіти далі. Ні – чекайте штурму і повного знищення. У вас 18 годин на роздуми. Бувайте здорові».

Всеволод прочитав листа, перехилившись через моє плече, хоча він взагалі не мав тут бути.

— Пірати. Ми нарвались на піратів, — похмуро кинув, стиснувши пальці в кулаки так, що побіліли кісточки. Ніколи його таким не бачила. Неначе подорослішав на десяток років. Лише кивнула у відповідь. Неначе через силу розціпила зуби:

—  Ми можемо якось втекти? Урятуватись?

— Ні, поглянь, — ткнув пальцем на зображення,- їх корабель більший, в них набагато краще обладнання, ніж тут. Вони на цьому ділі, певно, собаку з’їли. Вибач, Ікло.

— Що ж, тоді…

Але цей впертий хлопець не дав мені доказати.

  • Я піду. Крапка.
  • Навіть не смій! – чому мене так вжахнула ця думка? Я ж так байдуже спостерігала вимирання всього людства. Як і всі земляни.
  • А от і посмію, зрозуміло? – він гепнув кулаком по столу, — не вистачало, щоб їм ще й ти дісталась. Ти розумієш, що вони теж люди? Але такі, як я! Нащадки тих, хто покинув Землю століття тому, ті, що вже пристосувались до космосу, до умов життя тут? І ти, абсолютно не пристосована, неначе мала дитина, забита й забута, до того ж останній нащадок землян. Без емоційна, дивна, мовчазна, похмура. У мене відчуття, що тебе батьки в дитинстві піддавали тортурам, чи вживили в тебе машину. У піратах ти зовсім загниєш!

Дивна річ. Мого батька ображали мільйон раз, вбили у мене на очах, але тоді нічого не відбулося. Лише якась пустка утворилась всередині. Але хіба то було дивно? Кожен має всередині себе пустку, яку більше ніколи нікому не зайняти. Цей нестерпний хлопець зумів торкнутися цієї пустки і викликати цим біль, лише вигукнувши наклеп на мого тата.  Біль, що пробудив щось оте, людське, оте, що могло відчувати емоції.

  • Ніколи не кажи так про мого батька! — мій голос зірвався на крик в кінці речення, і я замовкла, здивувавши цим криком саму себе. Опісля продовжила, доки Всеволод остовпів:
  • На цьому кораблі я капітан, зрозуміло? А ти взагалі сторонній, тому марш звідси! І жодних жертв без моєї на те згоди!

Він послухався. Промовчав, і пішов, лиш знову поглянувши на мене своїм довгим поглядом. Я впала на капітанське крісло позаду себе. Опісля потягнулась до моніторів і зчитувачів – я мала знайти вихід. Мій мозок відкидав варіант жертви Всеволода – мав же бути якийсь вихід. І йому не було сенсу жертвувати. Хто я йому? Що цей корабель для нього? Відкрила електронний щоденник. Коли я почала писати сюди такі довгі записи?

 

Запис від 24.09.2987

Не втрималась. Заснула. Дурнуватий людський організм. Прокинулась в темряву, з переляком поглянула на лічильник поруч. Лишалось ще дві години, до того, як пірати почнуть штурм. Їх корабель з радарів не зник, він так само був трохи ліворуч від мого. Здивувалась, бо щось було не так. Задумалась, а опісля зірвалась і побігла у транспортний відсік, який був дуже далеко від капітанського. Не було чути гавкіт Ікла, що розливався зазвичай на весь корабель.

Рвучко відкрила двері, щоб побачити, як Всеволод прив’язує Ікло до найближчого поручня, а собака рветься до хазяїна. Хлопець вже був у скафандрі. Поруч була підготовлена одна з кількох «шлюпок» — маленький корабель, в якому можна переміщатись між більшими, чи робити висадку на планету. Повернувся у мою сторону. Сумно всміхнувся.

Вибач, що не зайшов попрощатись. Попіклуйся про Ікло.

Незчулась, як схопила його за руку і міцно стиснула. Я б не могла йому завадити – в нього лишались вільні ще три руки, а в мене – одна. Єдине, що я змогла – це стиха спитати:

  • Чому?
  • Бо тобі потрібен шанс, — ні на мить не задумавшись, він поклав свою руку на мою, стиснувши пальці, — бо ти маєш його тримати. Ти не бездушна, як здаєшся. У тебе ще все попереду. Я і не уявляю, що ти бачила, але певно, нічого доброго. Я чув чутки про людство. Розучилось любити, іде до самознищення. Знищує все прекрасне, вбиває власних дітей заради наживи. Наступає другові на горлянку. Але я слідкував за тобою. Постійно. Ти була схожа на це – але лише ззовні. Всередині тебе ще є Людина. Але ти її ще не знайшла. Ти маєш знайти себе, розумієш? Я себе давно знайшов. Я прожив життя, яким міг би гордитись. Можливо, я нічого після себе не залишу, та байдуже. Бо залишишся ти – повернешся до людства. До людяного.  Я врятую тебе і ти станеш тим, що я залишу після себе. За таке варто вмерти.

Він охопив мене руками і міцно стиснув. Здається, це називається обійми. Мені здалось, що я так лишалась стояти стовпом – допоки не помітила, що і мої руки незграбно охопили його. Хлопець лиш стиснув мене міцніше.

  • Знаєш, обійми – це перший доказ людяності. Не оті, які роблять просто з поваги. Ті обійми, якими висловлюють почуття, емоції, в яких виливають душу! Навіть ті, в яких ховають лице. Емоції – це головне.

Розтулив руки і посміхнувся. Сумно, але не вимушено. Ікло завив, привертаючи до себе увагу. Всеволод повернувся до нього і лиш погладив по голові.

  • Попіклуйся про нього, добре?І знаєш… Ніяка ти не номер Вісім. Ти заслуговуєш на власне ім’я, а не на порожню і бездушну цифру.

Розвернувся, і пішов до «шлюпки». Вже коли відкрив двері, я спромоглась вигукнути:

  • Яке? Яке ім’я? – це був не вигук, радше тихий писк, мій голос зірвався. Цей неймовірний хлопець завмер. Опісля повернувся.
  • Ярина.

І закрив за собою двері. Опісля опустилась металева перегородка – він мав вилетіти в космос так, щоб нас з Іклом не втягнуло за ним. Цілі самозахисту.

Більше я його не бачила. Лише цятку, що поволі зменшувалась. На тремтячих ногах відв’язала ікло і якось машинально відреагувала на червоний сигнал – кинулась до капітанської рубки. На екрані висвітилось нове повідомлення.

«Приємної подорожі!».

Піратський корабель повільно покинув мене саму. Вдарила кулаком по столу. Внизу шарпнув за штанину пес. Невміло погладила його, намагаючись заспокоїти скавчання.

  • Ну, не плач, — а сама плакала. Вперше в житті. Така неймовірно людська емоція. Жаль. Сум. Біль від втрати…

 

Запис від 29.09.2987

Більше не було піратів.  За кілька годин я наближусь до планети, координати якої мені вказав Всеволод. Не могла всидіти на місці, пройшлась по кораблю. Погана ідея. В пам’яті починали зринати спогади про цього неможливого хлопця. Спробувала втекти від них. Дібралась до схованих дверей. Знову це питання «Ти знаєш, що ти…». Але тепер я знала відповідь.

  • Людина!
  • Пароль прийнято.

Двері поволі відчинились, не вірячи цьому, я заглянула в цей прихований відсік. Переді мною було безліч шаф, коробок, сховищ, сейфів – усі види того, що могло втримати у собі багаж. А на них – книги. Старі, паперові. Картини. Картини, оті старі, яких зараз було не знайти. Якісь розробки, платівки з музикою, старі диски. Фотографії. Мій батько зробив мені найкращий подарунок – подарував людство, коли воно ще не втратило себе. Це мало допомогти мені знайти оте внутрішнє «я», глибоко заховане. Це – найбільший скарб землян. Вимерлої раси. Але доки є я – вони живуть.  І тому я сміливо ступила назустріч змінам…
 
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів