№57 Зачарований камінь

Зачарований камень

 

Починалось 28 червня 1651 року. Військо Богдана Хмельницького от-от мали вступити у битву під Берестечком, але за кілька кілометрів від місця подій троє людей їхали лісом, не озираючись. Попереду всіх рухався Василь Омриков, сотник козацького війська. Він був одягнений у чорний жупан і високі шкіряні чоботи, а на поясі висіла довга загнута шабля. З-під хутряної шапки виглядав кінчик рудого оселедця, на обличчі росли вуса. Василь їхав верхи на вороному коні, поглядаючи на непроглядну стіну лісу попереду. Зліва від нього Юрій Каразін, колишній підданий Московії, озирався навкруги. Довге волосся кольору дубової кори виднілося з-під шолома, вуса і борода нагадували обрубану лопату. На поясі зеленого мундира висіли шабля і пістоль. Позаду них, напружено стискаючи лук, їхав Харим, один із татарських воїнів. Його різнобарвний халат суттєво вирізнявся на тлі одягу товаришів. На спині висів плетений щит-калкан. Сірий кінь постійно крутив головою і фиркав, ніби відчуваючи тривогу хазяїна.

– Васько! Довго нам ще їхати? – обізвався Юра.

– Ми повинні наздогнати татар і якомога швидше, – буркнув козак, – Хмельницький без них не впорається.

– Та це ж неможливо. Васько, повір мені на слово, ті татари уперті, як віслюки, – викрикнув Юра, і Харим відразу ж штурхонув його ліктем під ребра.

– Вибач, але так воно і є, – правив своєї Юра, за що знову отримав стусана, – Ай! Та що з тобою?

Харим показував пальцем на велику брилу за кілька метрів від них.

– То й що? – обурився Юра, – каменюка, як каменюка, тут їх повно.

– Замовкніть. Чуєте? – Харим знову схопився за лук. Юра прислухався.

Навколо було тихо. Птахи припинили співати, кудись зникли всі тварини, навіть коні притихли. Напружену тишу порушив скрегіт заліза – Василь витяг свою шаблю і під’їхав до каменя. Інші перезирнулися, а потім тихо рушили за ним. Зблизька камінь здавався ще дивнішим – на ньому були вирізьблені якісь сяючі знаки. Василь простяг руку до каменя і світіння посилилося.

– Може, краще не треба? – зашепотів Юра, дивлячись на моторошні символи.

Василь притулив долоню до каменя. Сонце стрімко крутнулося на небі і зникло за горизонтом. Коні несамовито заіржали. Козак відсмикнув руку, мов обпечений. Харим щось бурмотів, вчепившись у свій лук. Юрій очманіло озирнувся:

– Що це було?

– Шайтан! – Харим позадкував від каменя. –  Тікаймо звідси, поки ще якогось лиха не трапилось! – Всі троє прожогом кинулись навтьоки і скакали, доки коні зовсім не знесиліли.

 

 

 

-2-

– Втекли? – очі Харима стали круглі, як у сови.

– Нібито, – озирнувся Юра. – А й темно ж тут! Давайте хоч багаття розпалимо.

– А як дожене?

– Хто? Каменюка? – засміявся Юра.

Назбиравши хмизу, побратими розпалили багаття на галявині. Навколо шаруділи листям якісь тварини, їхні очі яскраво світилися у темряві під деревами.

– Страшний був деньок, – Юра бухнувся на землю біля вогню.

– Ти впав, мов лантух картоплі, – мовив Василь.

– Тепер всі у радіусі кілометра знатимуть, що ми тут, – докинув Харим, і, ніби на підтвердження його слів, десь голосно завив вовк.

– Хлопці, – Юра дивися на небо, поступово біліючи.

– Що там таке? – Всі розвернулись і поглянули вгору.

Місяць більше не був круглий. Від нього відламався чималий шматок.

– Якесь дивне місце. Розламаний Місяць – поганий знак.

– Зараз вже повинен настати ранок. Чому так довго?

– Не маю жодного поняття. Якщо орієнтуватись за цим уламком, то зараз майже північ.

– Північ? Та я клянуся, що проспав годин десять!

– Хто там шепочеться? Ану замовкніть! А то весь ліс розбудите.

Вони лежали у темряві біля згаслого багаття. Крім розламаного Місяця в небі не було жодної зірочки. На гілці вгорі сиділа маленька тваринка.

– Що воно таке? – почувся голос Василя.

– Хамелеон. Я його бачив на ринку в Бахчисараї, – Харим підняв руку, і тваринка, повільно похитуючись, переповзла на його палець.

– Яке дивне, – Юра підсунувся, щоб краще розглянути небачену істоту.

– Так. Ще дивнішим його робить той факт, що хамелеони у нас взагалі-то не водяться.

– То звідки ж він узявся? – Спитав Василь, дивлячись, як хамелеон повзе по ліктю Харима.

– Не знаю. Але дерево, яке ми використали для розпалення багаття теж не місцеве.

– А й справді. Я таких іще не бачив. Пряме, як стріла, і на верхівці чотири велетенських листки стирчать. – докинув Юра.

– Довго ми вже тут спимо, як гадаєте?

– Таки довгенько. То, може, поїхали.

– Поїхали. Тільки куди? Поки ми тікали від зачарованого каменя, то й шлях згубили.

– То давайте навпростець. Десь же має закінчуватися цей ліс, – Юра встав. Слідом за ним підвелися й Василь з Харимом.

 

 

 

-3-

– Візьму з собою, – татарин посадив хамелеона на плече.

– Слухайте, а хто-небудь бачив тут якусь їстівну звірину? – Юра підійшов до свого коня. – Бо ми вже цілий день голодні.

– Знайдеться. – Василь погладив свого вороного. – Не можуть же вони всі бути отруйними.

Проїхавши кілька кілометрів по лісу, друзі опинилися на березі невеличкої ріки. Навколо не було видно жодного знайомого дерева – лише якісь дивні рослини.

– Може краще повернемося і пошукаємо той камінь? – запропонував Юра.

– В жодному разі, – пробурчав Харим. – Чи тобі мало одного переляку?

– Але ж тепер ми знаємо, як він діє…

– Взагалі-то, насправді ми нічого не знаємо, – озирнувся Василь. – Ми бачили його дію лише один раз. Що, як він вибухне?

– Краще не нариватися, – Харим посадив свого хамелеона на шию коня.

– А тобі в Бахчисараї часом не казали, чи він їстівний? – вишкірився Юра. Татарин відразу запхав тваринку назад в кишеню.

– Замовкніть нарешті, – Василь поїхав вздовж річки. – Нам треба щось з’їсти.

– Я про це й кажу, – Юра жадібно поглядав на хамелеона, який, не розуміючи небезпеки, намагався втекти від Харима. – Нам просто необхідно…

Цієї миті кінь Василя спіткнувся і звалився з краю урвища, яким закінчувалось русло річки. Хазяїн вчепився за гілку дерева, що росло із прямовисної стіни трьома метрами нижче. Товариші зістрибнули із своїх скакунів. Василь зірвався з гілки і полетів додолу, але заплутався у ліанах і повис під деревом, неначе гамак.

– Васько! – Юра підскочив до дерева, але зістрибнути вниз не наважився. – Васько! Ти живий?

– А що, не видно? – докірливо викрикнув козак, смикаючись у ліанах.

– Так. Що ж робити? – Юра бігав по краю урвища. – Васько! – гукнув він, – ти можеш дотягтися до шаблі?

– А нащо це? – обурено буркнув Василь, звільнивши одну руку від зелених мотузок.

– Ми не можемо зняти тебе з дерева. Але он там, внизу, біля підніжжя цього водоспаду, тече доволі глибока річка.

–  А що іще може там текти? Молоко, чи що? – Василь звільнив другу руку і завис вниз головою.

– Тобі донизу далеко падати?

– Та метрів з двадцять буде.

– Тобі треба обрізати ці штуки. Вода пом’якшить падіння.

– Що? – скрикнув Василь. – Звідки ти взяв цю ідею? Якщо ти забув, я хочу врятуватися, а не загинути!

– Як хочеш, – буркнув Юра і вихопив пістоля.

 

 

 

-4-

– Ти що витворяєш?

Юра підняв пістоля, але вистрелити не встиг: ліана обірвалася і козак полетів додолу.

– Він загинув. Він точно загинув, – бурмотів Харим, дивлячись на річку, куди щойно впав Василь.

– Та все з ним буде добре, от побачиш, – відповів Юра, ховаючи пістоля за пояс.

– Ой, що з ним буде!

– З ним нічого не трапиться, а от нам треба подумати про свої проблеми. – Юра дивився на те місце, де повинні були стояти їх коні.

– Які ще проблеми? – Харим обернувся. – А де мій кінь?

– Оце й мені цікаво знати, – приятель витяг шаблю і рушив уперед.

В листі щось зашелестіло. Товариші озирнулись і почали пильно вдивлятись у те місце, з якого долинав звук, але все знов затихло.

– Мені здається, чи зараз тут так само тихо, як і біля чарівного каменя? – запитав Харим.

– Не здається, – Юра знову витяг пістоля, прицілився у гущавину… – Хоч би це був не ведмідь…– і вистрелив.

Звідусіль почулись якісь викрики, що нагадували скрегіт заліза, і з лісу вискочила дивовижна істота: великі зміїні очі, пазурі на передніх лапах і шаблеподібні зуби на довгій лускатій морді видавали в ньому рептилію, але покриті рудим пухом боки і довгий прямий хвіст були більше схожі на тіло птаха. Та зростом монстр не вдався: він був розміром з індика. Побачивши «чудовисько», Юра несамовито розреготався, але відразу замовк, коли з-за дерев повистрибували ще шість чи сім істот.

– А хай тобі грець, – роздратувався Юра, оточений «індиками». Наступної миті  звірюки накинулися на нього. Харим поцілив стрілою одну з них, а побратим, розмахуючи шаблею, зачепив ще двох. Однак, монстри збили Юрка з ніг і почали кусати його. Татарин, підбігши, вклав     найближчого ударом кинджала. Двоє живих хижаків втекли, але останній не бажав здаватись. Він всадив Юрку в плече чималий кіготь задньої лапи і, напевно вбив би його, якби Харим не вдарив «індика» кинджалом.

– Поменше воруши рукою. Рана глибока і буде довго загоюватись.

Харим перев’язував Юрі руку, ушкоджену під час бійки з «індиками». Нарешті настав світанок. Листя кидало на землю чудні тіні, створюючи своєрідну лісову мозаїку. Коней вони вирішили не шукати, бо, найімовірніше, їх вже з’їли місцеві хижаки. Навколо прокидались більш мирні лісові жителі, під водоспадом, внизу, рибалив звичайнісінький ведмідь, а «індики» зникли невідомо куди. Харим підвівся, закінчивши латати друга:

– Ось. Це допоможе, але не смикай різко рукою, бо знову почнеться кровотеча. А зараз нам треба знайти Василя.

 

 

 

-5-

 

– Так. Сподіваюсь, він вижив, – Юра піднявся, болісно скривившись.

– Я теж. Пішли.

– Але куди? Ми не можемо зіскочити вниз і не знаємо обхідного шляху. Ми навіть не знаємо, куди тече ця річка.

– То дізнаємось, – Харим зрізав із найближчого дерева довгу ліану. – Ми повинні його врятувати.

– Вона нас обох не витримає.

– А це й не треба. Ми спускатимемося по черзі. Ведмедя я беру на себе, – відповів Харим на чи то здивований, чи то зляканий погляд Юри.

– Що це раптом сталося зі звичним, лякливим Харимом, що боявся крок ступити, не пересвідчившись у безпеці десять разів?

– Наш друг там, внизу. Я не покину його в біді, – Харим кинув Юрку кінець ліани. – Прив’яжи до того дерева. Я спускаюсь.

– Божевілля, – бурмотів Юра, дивлячись у двадцятиметрове провалля. Харим повільно спускався по ліані додолу. Ведмідь унизу припинив рибалити і зацікавлено розглядав їх. Татарин зістрибнув на землю і витяг кинджал. Звір спочатку остовпів, а потім рушив на непроханого гостя. Харим скочив на камінь, з нього на гілку найближчого дерева і за спину ведмедеві. Хижак розвернувся і замахнувся лапою, але удар в нижню щелепу зупинив його. Ведмідь якусь мить дивився на лезо, що стирчало у нього перед очима, а потім осів на бік і впав на землю.  Харим нахилився і витяг кинджал із мертвої тварини:

– Я йду рятувати побратима.

Падаючи, Василь вдарився об дно і мало не втратив свідомість. На щастя, він встиг ухопитися за гілку. Течія річки несла козака крізь нічну темряву ще довго. На березі Василь бачив різних тварин, які переважно втікали, помітивши його. Повністю відновившись після падіння, козак перебрався на велику колоду і, дочекавшись ранку, переплив на берег.

Розводити вогонь він побоявся, бо це могло привабити хижаків. Тримаючи шаблю напоготові, Василь йшов крізь ліс, поки зовсім не просвітліло.

Раптом мимо нього пробіг дикий кабан. За звіром гналась велетенська двонога ящірка. Ледь не розтоптавши Василя, чудовисько прогупало мимо і, догнавши кабана, ковтнуло його цілком. Козак помітив, що тварина лишає за собою широку «доріжку» із розчавлених рослин і вирваних з корінням дерев. Він спробував непомітно прокрастись мимо велетня, але той розвернувся і вилупив на нього свої зміїні очиська. Вже зрозумівши, хто стане наступною здобиччю хижака, Василь чкурнув до лісу.

Гучно заревівши, чудовисько рушило за ним.

– Я ж тобі говорив, що треба було йти точно за річкою, – знову повторив Юра.

 

 

 

 

-6-

– Взагалі-то, це ти запропонував зрізати шлях.

Юра і Харим стояли на скелі, дивлячись вдалечінь. Внизу шумів океан, позаду стояла непроглядна стіна лісу.  Річка текла зліва від них.

– Оце так зрізали. Я думав, що на Україні нема великих морів, – сказав Юра.

– Є одне. Чорне.

– Еге ж. Але ти подумай, де Чорне море, а де Берестечко.

– Так, відстань чимала. То де ж ми?

– Є у мене одна думка, – Юра розвернувся і почав спускатися зі скелі.

– І яка ж? Ми точно не на узбережжі Чорного Моря, – Харим кивнув на джунглі. – Такого там немає.

– Так, ти правий. Але якщо той камінь зміг розламати Місяць, то чи не може він, часом, перемістити нас кудись? В Африку, наприклад, – Юра поглянув на хамелеона, що повз по руці Харима. – До речі, а ти у себе в Бахчисараї не чув про тих ящірок, що вбили наших коней?

– Ніколи не чув і не бачив такого.

– Шкода. Знаючи, хто це, ми могли б здогадатись, де зараз знаходимось.

– Тихіше! Чуєш? – Харим озирнувся.

З лісу долинав голосний грюкіт. Озирнувшись, друзі побачили Василя, що мчав до них щодуху. Юра, посміхаючись, вигукнув:– Васько! То це ти так гучно тупаєш? – Та отримав у відповідь вереск: – Тіка-а-а-а-а-йте-е-е-е!

– Від кого б це я мав утікати, – набундючився Юра. – Від тебе чи що?

Дерева на краю джунглів раптом захитались і впали. З-за них з’явилась велетенська ящірка. Побачивши її, Юра крикнув: – А хай йому грець! – і побіг до краю скелі. Харим і Василь дременули за ним. Юра стрибнув вниз, у море, і ще встиг розібрати крик Василя: «Ненавиджу воду!!!»

Вибравшись на маленький острівець вдалині від берега, друзі дивилися, як чудовисько оглушливо ревло, стоячи на скелі. Харим озирався довкола. На горизонті з боку моря виднілася якась чорна цятка. Придивившись уважніше, татарин радісно закричав:

– Корабель! Це корабель!

– Де? Що? Корабель? – Братці підскочили, немов ужалені.

– Він пливе до нас! Він пливе сюди!

Чорна цятка повільно збільшувалась, набуваючи обрисів їх порятунку.

– Гей! Гей! Ми тут! – кричав Василь, розмахуючи жупаном. – Ми тут! Та щоб тобі повилазило, сліпе дурко! Ми тут! Гей! Корабель плив мимо острова, ігноруючи крики про допомогу.

Велетень на березі, помітивши його, почав ревіти ще гучніше. На палубі судна не було видно жодної живої душі.

– А що, як він порожній? – задумався Харим.

– А що, як ні? – відповів Василь.

 

 

 

 

-7-

– От зараз і дізнаємось, – Юра витяг пістоля.

– Кулі нам ще знадобляться, – схопив його за руку Харим. – ти сьогодні вже чимало їх витратив.

– Та я й не збираюсь їх витрачати. Вистачить пострілу в небо. Порох сам по собі створює значний шум.

– Ну то стріляйте швидше, бо він пропливає мимо, – зауважив Василь, розглядаючи човен.

– Гаразд, – Юра підняв пістоля. – Хоч би він нас за піратів не прийняв, а то ще втече. – Прогримів постріл. На палубі корабля, що вже був за двадцять метрів від них, хтось заметушився. З’явився якийсь чоловік. Трохи помахавши руками, він знову зник у каюті. Корабель почав розвертатись.

– Він нас помітив! Він нас помітив! – закричав Харим, щосили розмахуючи руками. З корабля кинули канат. – Чіпляйсь, хлопці! Ми врятовані! – вереснув Харим і кинувся до мотузки. Інші і собі схопились за неї. Поки їх витягали на палубу, божевільна ящірка спустилась зі скелі на пляж і тепер стояла на мілині, загрозливо шкірячись.

– То що ти нам тепер зробиш, здоровило? – усміхнувся Юра. Раптом з-під води з’явилась якась гігантська істота і, ухопивши ящірку за хвоста, потягла її на глибину.

Юра подивився на Харима і ледь впізнав його перекошене від жаху обличчя. Потім, глянувши на воду під собою, миттю вискочив на палубу. Над ним хтось нахилився:

– Ти живий?

– Ніби.  Що… то… було?

– Ліоплевродон. Морський хижак Юрського періоду.

– Якого періоду?

– Потім поясню. Вставай.

Юра піднявся і озирнувся навкруги. Він був на палубі тридцятиметрового вітрильника з білим корпусом. Власник корабля, чорнявий хлопець років двадцяти, одягнений в джинси і червону футболку з написом «Петя» на спині саме здивовано дивився на нього. Юра запитав:

– Чого ти на мене вирячився?

– А нащо ви вкрали одяг з музею? – без тіні насмішки спитав юнак.

– Та нічого ми не крали. Ми нормально одягнені, а от ти у якомусь дранті, – забурчав Юра. Харим підозріло глянув на «Петю» і запитав:

– Який зараз рік?

– 1651, – відмахнувся Юра.

– 2032, – здивувався «Петя».

Харим присвиснув:

– То це мені зараз 412 років. От так камінчик.
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів