№49 Таємниці катакомб

Таємниці катакомб

Зазвичай, кожне моє літо   повторювалось, неначе йшло по колу, робило дивакуватий реверанс осені, зимі, весні й поверталося до пригрітого місця, ніби й не помічаючи мого обличчя, переповненого безнадійним очікуванням. Але, на диво, не цього разу…

Спекотний день навіював втому, спрагла земля, міцно вчепившись у зникаючі на очах краплі вранішнього дощу, невдоволено кахикала сірою пилюкою на мої новенькі босоніжки…Так, сьогодні я залишилася у бабусиному будинку одна і, знаючи себе, була впевнена: плюс один марно витрачений день поповнить мою скарбничку нудних справ.

За ці дванадцять років я зрозуміла, що дуже люблю щось незвичайне, загадкове, захоплююче, відверто таємниче! Та от тільки романтика подорожей і пригод, напевно, залишилась у далекому ХХ столітті, а нам, підліткам XXI, доведеться встановлювати міжгалактичний зв’язок, щоб відчути цей смак: шлях першовідкривача…

Підійшовши до старої шафи, я тицьнула пальцем у похилі дверцята, що жалібно позіхнули, відкриваючи свої порепані обійми. Для чого люди зберігають усілякий мотлох? Можливо, існує ген, що передається нам від діда-прадіда, і наказує збирати віковий непотріб в одному місці – замурзаному темному кутку чи подібному «шифонєрі»? За філософськими думками я і не помітила, як підступна шафова поличка жбурнула мені до ніг «милу цяцю» – ведмедика з надірваним вухом…«Беееее!» – пролунав попереджуючий зойк… Мої руки ковзнули по шорсткому  дереву… і шафа зі всім  своїм вантажем якимось чином  упала точнісінько на мене. Аж у очах потемніло!

Оговтавшись, відразу зрозуміла: щоб повернути все на своє, так би мовити, місце – не вистачить цілого дня. Ех, не шукай роботу, бо вона сама тебе знайде!

Добрячі три години, проведені у цілковитому безладі й павутинні, переконали мене, що зручнішого місця для відпочинку, крім підлоги, немає. Невдоволено копирсаючись у сімейних реліквіях, я раптово помітила лист, надісланий, на хвилиночку, мені! Що? Чи не занадто шафа до мене «пригорнулася», що  очі обомліли й видають хибну інформацію?!

«Привіт, Катрунику! – заговорили перші рядки дідовим голосом (ручаюсь: у моїй голові все так і звучало!), — Прошу допоможи моїм пошукам  «. Не розуміючи, що це взагалі таке і чому останнє слово в листі розмазане, я зиркнула на світлини, які не менш загадково поглядали у мій бік. Якщо подумати, то звичайну людину це б   насторожило, але не мене!

На звороті кожна з них майоріла чудернацькою назвою: «Самарські катакомби. Катеринослав». Що можуть означати ці слова?

Звичайно, замизкані роками, артефакти і дідів записник не поспішали приймати новачків до царини містичних історій і непересічних таємниць. Підхихикуючи, навмисне показували пошкарублі, пусті чи, затерплі від багаторічного очікування, сторінки.  Дивуючись знахідці, нарешті знайшла потрібні факти, точніше кажучи,  загадки.

Дід занотував: «У билинах Самарського краю 1884 року є така розповідь:

» …деякі сліди привели до підземного ходу. Підземні ходи ті колись зробили монахи-схимники, для відходу від світу. З Пустинно-Миколаївського монастиря тягнуться незліченні підземні ходи під саму річку Самару і далі. Але ченців там давно вже немає, і нікому не дозволяється ходити туди »

Хм! Ще одна згадка видалася мені не менш фантастичною: « Натяк на існування підземних сховищ в районі Самари давав знаменитий катеринославський єпископ Феодосій Макаревський у книзі «Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії» ( 1880 р) , в якій писав:»Була перша, від Самарського монастиря, за течією Самари вгору, головна пристань для всіх, хто плавав по Дніпру через Самару, Вовчу і Міус в Азовське море; при Кочережках же був Сергіїв Скиток Самарського монастиря, де постійно жили кілька ченців і запорізьких козаків, в обов’язки яких входило — приймати в пристані всіх мандрівників, забезпечувати їх і всіляко сприяти подальшому благополучному плаванню «.  Остання сторінка мала взагалі часткову інформацію: «…ось яку легенду приводить Дмитро Яворницький в «Історії козаків запорізьких». Одного разу на початку XVII століття на, густо порослому дубами і очеретом, острові, створеному руслом Самари та її рукавом, оселилися двоє «пустельників» Мої думки товклись  у голові, наче вода у ступі, безрезультативно… Що ж ти мав на увазі, діду?

Уперто гіпнотизуючи світлину з краєвидами Дніпра, я відчула, як кімната, речі, стіл, лист почали втрачати рівновагу й зникати в просторі, мов примари! Це був погляд у бінокль, але навпаки, бо все не наближалося, а зникало у спалахах круговерті часу і простору. Страшенно захотілося спати, голова ставала важкою, здалося, що от-от знепритомнію…Стрілки на годиннику невблаганно застрибали у зворотному напрямку!  «Бум!Бум!Бум!» – залунало звідусіль, і враз мені здалося, що я (точно, як у кінофільмах!) розчинюсь у повітрі і опинюсь у другому всесвіті. «А от і пригоди! Дочекалася на свою голову!» – тільки й промайнуло вслід мені.

…Пройшовши з десяток, мабуть, кілометрів по нескінченних коридорах, зрозуміла: ось вони – Самарські, Катеринославські, Дніпровські, Дніпропетровські… (чи як їх там?) катакомби!

І коли уже  було відчуття, що  залишуся там до кінця своїх днів, по моїй спині ковзнув чийсь пронизливо-холодний подих! Побліднувши, мені лише вдалося закричати так голосно слово «привид», що стався обвал…

Прокинулась я вже посеред сяючої трави. Зверху на мене дивилися люди. Одні були у довгих рясах, а  інші, на диво, –  в українських шароварах. Здалося, що вони якимось чином пов’язані з листом  і не здивувалися нашій зустрічі.

– Що, рудасю, натомилася з дороги? – аж зайшовся сміхом чорнобровий велетень, – Певна річ, не близький світ: майже триста років за один день пролетіти!

– Якби ж тільки летіти! Нове взуття збилося об дорогу вічності, змарніло зовсім! – зауважила я похмуро, незважаючи на нестандартність ситуації.

– Якби хліб та одежа, то козак і вмер би лежа!  – знову зареготав невгамовний

–  Бачу, вам усе до снаги! Тільки для чого я тут?

– Розумієш, – засмутився козак, а з ним і всі незнайомці, – негоже запорожцям безіменними бути, от і блукаємо привидами по цих катакомбах, які колись були для нас прихистком.

– Не розумію щось…

– Сива легенда,  загублена історія, безликі люди, якісь схимники, якісь козаки…От біда – та й годі! А де ж наше: «Слава не поляже, а про себе розкаже»? Дід твій недарма працював, шукав правду, козацькі таємниці на світ Божий вивести міг…А ти – рід його, продовження справи благородної! Не дай душам загубитися, блукаючи, полягти!

– Звісно, тільки як?

– Серце підкаже! – долинули натхненні слова козака

У той момент  усі, взявшись за руки, зробили навкруги мене коло, яке засяяло небесно-блакитним полум’ям. Воно не було гарячим і болючим, а було теплим і ніжним. Я почала сяяти, немов випромінювала чари.

Прийшовши до тями – відчула в своїй руці згорток. Усі привиди-козаки схилили переді мною голови, знявши шапки і шепочучи чи то слова прощання, чи то надії і сподівання, чи то магічні  замовляння на подорож у майбутнє…

Схаменувшись, біля себе я побачила батьків. Вони були дуже стурбовані і радісні. Здається, все-таки щось мені довелося пропустити…Поспішаючи повз велике дзеркало до заповітної кімнати, помітила настільки стоптане моє взуття, на лобі –  страшенна гуля від  підступної шафи, а з карману довірливо визирає загадковий згорток. Що ж мій шлях тільки розпочинається!
 
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів