№41 Хель. Повернення втраченого

Хель. Повернення втраченого

(Уривок фантастичної повісті)

Пролог

Одна людина сказала мені: «В цьому й інших світах дуже мало героїв. Діти, яким в майбутньому судилося стати рятівниками від злих сил ігнорують своє призначення, тому що не знають справжнього відчуття пригод, перемоги над злом, азарту переслідування, не вірять у магію…» Ці слова закарбувалися у моїй пам’яті, як потім виявилось, назавжди.

Я довго в них вдумувалася, шукала сенс в цих двох реченнях і нарешті знайшла… Я відшукала не тільки їхню суть, але й своє призначення – дати початок порятунку світу від сил зла.

Саме тому я, не гаючи часу, взяла в руки перо, чорнило та чисті аркуші і почала писати…

Розділ 1

10 червня… Для когось це звичайний день. Для когось – це день недолі, хтось в цей день втратив близьку людину, а хтось просто не любить число 10.

Та для принцеси – це найщасливіший день у році, тому що це її день народження!

Скрізь лунає весела музика, жінки вбрані у найкращі свої сукні, селяни облишили свої клопітні роботи в полі, а усміхнені діти чемно стояли біля своїх  батьків. Усі люди, затамувавши подих, чекають на приїзд іменинниці, принцеси Хель.

І ось з-за пагорбу видно першу постать з гордою поставою верхи на чорному скакуні. Це леді Хель. Принцеса вбрана у червону сукню, на якій вишито чимало чорних троянд. Її волосся зібране у делікатний хвостик, а на голові виблискує золота корона, від якої розходяться десятки діамантиків, які спадають на елегантну зачіску Хель. А з лівого боку голови можна помітити прекрасну квітку Чорноцвіт.

Далі пишно вбрані їдуть король Земб та королева Маріаміра.

За королівською сім’єю тягнулася ще ціла вервичка слуг, які несли різні солодощі, наїдки, золото, подарунки. Все це для народу королівства Ембрус.

Зазвичай,  день народження королівської особи відзначають виключно зі знаттю. Та 16 рік принца або принцеси королівства Ембрус особливий, саме в цей день народження людина із чистою королівською кров’ю може отримати пророцтво щодо своєї майбутньої долі.

Уже майже полудень, і принцеса Хель із вдаваним спокоєм радісно гомоніла з людьми.

– … Це чудово, що справи з торгівлею ідуть добре. Та я зроблю все, щоб вони просувалися прекрасно.

– Принцесо Хель, я маю повідомити одну важливу новину, – схвильовано промовив королівський радник.

– Не зараз, Лоренсе. Місіс Белз, як поживаєте?

– Але, принцесо, це стосується…

Бум-бум-бум…

Удари барабанів повідомляли, що уже полудень.

Леді Хель піднялась на дві сходинки ближче до закам’янілого чарівника Фергуса. Існує багато легенд, чому чаклун закам’янів, та всі вони не більше ніж побрехеньки. Людина, яка знає правду ніколи її не розкаже. Тим часом, леді піднялася ще на три сходинки вище. Принцеса тримала у правій руці фамільний кинджал, яким уже не один десяток попередників Хель приносили кровну жертву заради отримання пророцтва щодо свого майбутнього.

Так було і цього разу. Принцеса Хель, без жодного остраху в очах, легким порухом кинджала зробила неглибокий, проте довгий, поріз на зап’ясті. Червона кров повільно, але впевнено почала скрапувати на кам’яну сходинку. Хель піднесла уже червону долоню до рук чарівника, стисла кулак,  кров почала текти швидше, все більше наповнюючи долоні Фергуса.

І щойно остання крапля впала в чашу, наповнивши її, очі Хель стали чорніші за будь-яке серце вбивці. І раптом вона піднялась на кілька фунтів над землею.

Все це тривало секунд тридцять. Люди уже подумали, що все закінчилося, але…

…Раптом все тіло принцеси засвітилося блакитно-червоним сяйвом, а далі від Хель полилося яскраве срібне світло, яке освітило все королівство Ембрус. А потім… темрява…

Розділ 2

Усіх людей королівства полонив загальний сон. І тільки після заходу сонця люди прокинулися, але, як виявилося, втратили пам’ять. Уже над ранок королівство спільними силами дійшло до якоїсь та істини. І тепер залишалося тільки одне не вирішене питання.

– Тихо, тихо, – чоловік в руці зі смолоскипом продовжував закликати присутніх до тиші. – Прошу, шановну громаду, заспокоїтись та вислухати наступні пропозиції щодо того, хто вирушить на гору Круельйон.

– Дозвольте й мені висловити свої пропозиції, – вийшовши на середину, мовила Хель.

– Звісно, принцесо, – шанобливо вклинившись, відійшов у юрбу чолов’яга.

– Я вважаю, що сама ж частково винна у нашому нинішньому становищі, тому тільки мені йти на гору Круельйон до чарівника Люм’єра з проханням про повернення наших спогадів.

– Що? Ні, дочко, це дуже далеко й небезпечно, щоб вирушати принцесі,  та ще й одній. Ти повинна залишатися тут, королівству потрібна твоя  підтримка, – схвильованим голосом промовив король.

– У королівства є ви і мама. Якщо я не можу добратись навіть до якоїсь гори, тоді як я зможу захищати мій народ від ворогів та інших складних ситуацій?

– Гадаю, дочко, ти права, але одну я тебе всеодно нікуди не пущу.

– Королю, дозвольте мені вирушити з принцесою. Я виявила, що прекрасно володію мечем та луком. Тож від мене буде користь в дорозі, – звернулася з проханням одна з дівчат.

– Ну що ж, хай буде так. Бачу уже й приготувалася до подорожі.

– Так я уже зібрала все необхідне, запрягла коней, тому можна вирушати, коли леді змінить свою пишну сукню на щось більш просте.

– Я швидко, – просто, але з ноткою радості промовила Хель.

Уже за мить принцеса сиділа верхи на коні у блакитному дорожньому костюмі, сріблястих високих чоботах і з лівого боку в неї був прикріплений меч.

– Щасти тобі, моя принцесо! – промовив король. – І обіцяй, що повернешся  живою і здоровою.

– Постараюся!

– Ну, що готові леді?

– Як ніколи…

 

 

Розділ 3

– Принцесо, погляньте он там, – супутниця Хель показала в правий бік, – можна влаштувати привал.

– Так місце і справді чудове! – зістрибуючи з коня, промовила Хель.

Подорожні уже понад вісім годин в дорозі і, нарешті, вирішили перепочити. Вони розвели багаття та підсмажили зайця, якого вполювали поблизу. М’ясо було не дуже вишукане, але досить смачне. Повечерявши, подруги почали складати план щодо завтрашньої мандрівки.

– В трьох годинах їзди є невеличке місто, а поблизу нього річка. Там ми поповнимо запаси води та їжі.

– Ціль нашої подорожі неблизька, а ми навіть не знаємо, як одна до одної звертатись. Як тобі ім’я Меріт.

– Дуже гарне принцесо, а вам підійде ім’я Нефертарі.

– Воно прекрасне, – відповіла Хель.

Подруги ще довго гомоніли про се, про те, та все ж їх зморив сон.

Принцеса Хель прокинулася від дивного шепоту, який був зовсім поруч. Розплющивши очі, вона побачила не групу людей, а один-єдиний вогник, який плавно летів над землею. Він був незвичайної форми, а найдивнішим було те, що щомиті він змінював забарвлення. Через кілька хвилин вогник почав віддалятися від табору дівчат в гущавину лісу. Не задумуючись, Хель попрямувала за ним. Як тільки різнокольорове чудо підлітало до чагарників, вони розділялися навпіл, пропускаючи його та принцесу, після чого знову ставали ворожими та неприступними. Так вони йшли досить довгий час, і, нарешті, принцеса побачила незрівнянно величні дерева.

Це були дерева, яких раніше їй не доводилося бачити. Усім їм було щонайменше по кілька століть. Пішовши за вогником, вона побачила, що стоїть на великій галявині, а дерева-велетні утворювали неприступну стіну, яка захищала дивне місце від втручання небажаних осіб.

З центру галявини, здається,аж до самого неба тяглися два стебла. Вони переплітались між собою, утворюючи кільця висотою зо два метри.

В першому кільці стояла прекрасна дама. Її волосся було світлого кольору, колір сукні плавно переходив від світло-рожевого до темно-фіолетового. Нижче ліктя від рукава розходилася широка стрічка, яка виглядала, як зоряне небо. А в руці вона тримала… справжнісінький вогонь! Одним помахом руки вогонь зник, і дама заговорила невимовно прекрасним і мелодійним голосом.

– Вітаю тебе, принцесо із королівства Ембрус, у долині Фемоі. Мене звати Аналіза і багато років тому твоя пращурка королева Мерміда попросила мене передати одну дуже цінну річ найдостойнішому із її потомків. І ось нарешті Веселкові Вогники привели тебе, найдостойнішу із найдостойніших. Цей мішечок, – на долоні у Аналізи раптом нізвідки з’явилася синя торбинка, – по праву крові належить тобі.

Аналіза ступила кілька кроків у бік Хель, і квіти які її оточували, ніби живі, пішли за нею. Вона простягнула ліву руку з торбинкою до Хель зі словами: «Це твоє».

За весь цей час принцеса не ворухнулась ні на міліметр, не зронила ані слова.

– Ой вибач, принцесо, – Аналіза змахнула правою рукою і Хель змогла рухатись, – це захисні чари на випадок, якщо ти не та, на кого я чекала.

– Як? Як ти це зробила? Вогонь на руці, живі квіти, захисні чари, літаючий різнобарвний  вогник…

– Вогник? О ні – це вогники! Покажіться друзі!

З цими словами вогник, який був поруч весь час, засвітився ще яскравіше, і раптом один, два, три…шість. Шість вогників кольору веселки закружляли по галявині.

– Це Веселкові Вогники. Кожен із них уособлює колір веселки та його сутність: червоний – то любов, оранжевий – радість, жовтий – надія, зелений – достаток, голубий – то спокій, а синій – журба.

– Але, де фіолетовий? – запитала Хель, ще не розуміючи, все сон чи реальність.

– Розумієш, Веселкові Вогники – вільні створіння і, потрапляючи у полон, згасають. Ну, не будемо про сумне, то ти будеш брати мішечок?

– А що в ньому?

– Це хороше питання. На півночі світу росте чарівне дерево Меноа. Раз на тисячу років, коли все світло Місяця падає на нього, воно розцвітає. Цвіт цього дерева має величезну магічну силу. Щойно Місяць сховається за обрієм, квіти можна буде збирати.

– А яку силу вони мають?

– Це уже залежить від власника Місячних Камінців. Ось візьми і висипи кілька штук собі на долоню.

Хель узяла синю торбинку та висипала шість камінців на ліву долоню. В ту мить місячний цвіт засвітився. Це тривало одну мить, після неї Хель побачила, що поріз на її долоні зник, ніби його й не було. Зі стану враження її вивів голос Аналізи.

– Поглянь на цвіт і скажи якого він кольору.

– Світлого, – тільки й змогла промовити Хель.

– Правильно, принцесо, а це означає, що твої душа та серце повні любові та добра, якщо вони потемніють – це означатиме, що ти перейшла на сторону зла.

– Тоді вони втратять свою силу?

– Ні. Свою силу вони втрачають після смерті свого власника, але існує легенда, що той, хто ними володіє може жити вічно. І ще не варто про них нікому розказувати. Люди в світі є різні, лихі й заздрісні. Гадаю, ти мене зрозуміла. А зараз тобі час іти, а то ще Він дізнається про твій візит. Бувай принцесо!

– Хто Він?…

Не встигла Хель договорити, як в одну мить опинилася знову в таборі. Вона поклала кристали в мішечок, а його повісила собі на шию. В голові у неї крутилось одне питання: «Хто Він?»

Розділ 4

– Доброго ранку Нефертарі, – з усмішкою на обличчі мовила Меріт.

– Доброго! Готова до продовження подорожі?

– Весела й повна сил!

За цими розмовами подруги зібрали свої речі, запрягли  коней та вирушили назустріч новим пригодам! Уже під вечір Меріт різко зупинилася.

– Нефертарі ти чуєш…, – стривожено обертаючись навкруги мовила Меріт,- це стукіт копит, багатьох копит.

– Це, що солдати?

– Якщо це так, то нам краще з ними не зустрічатись. Поїхали швидше, спробуємо від них відірватись.

Супутниці поїхали в бік міста, не бажаючи зустрітись з незнайомцями.

– Ось і в’їзд у місто Неаполіс, – зауважила Хель.

– Тоді вперед! – підбадьорливим голосом сказала Меріт.

– Стояти! – хором сказали два добре озброєних охоронці. – Хто ви такі, звідки прямуєте і з якою метою прибули до міста Неаполіс?

– Ми, – слово взяла Хель, – Нефертарі і Меріт, прибули з сусіднього містечка, а до Неаполіса завітали…

– На день народження до моєї тітки Немое, – продовжила Меріт.

– До тітки кажеш, – високий смаглявий чоловік пильно подивився на дівчат. – Ну тоді проходьте.

– Ласкаво просимо до міста, де збуваються мрії! – прочинивши ворота промовив другий.

– Не подобаються вони мені, занадто загадкові. – Уже за спинами почули дівчата.

– Нам треба зупинитися близько до воріт, якщо солдати слідкували за нами, то можливо вдасться дізнатися, ким вони були послані, – скомандувала Хель.

– А ось і підходяще місце для нашого стеження. Височенький пагорб, що може бути краще.

– Тоді чого ми стовбичимо на місці? Вперед, хто перший!

Супутниці помчали до пагорбу і навіть не звернули уваги на тінь, яка уважно слухала їхню розмову…

Терпіння дівчат було винагороджено, уже через дві години до брами під’їхала дюжина солдат. Усі вони були одягнені у червоні костюми та озброєні до зубів, а на правому рукаві у кожного було вишите чорне розколоте навпіл серце.

Було помітно, що охоронці не хочуть пускати в місто цих головорізів, і тоді двоє з них дістали із піхов меча та одним замахом відрубали голови охоронцям. Після чого впевненою ходою пішли у місто.

– Ну і що збираються робити принцеса та її вірна подруга? – запитав таємничий голос.

Обоє дівчат здригнулися від раптового чужого голосу і тут же обернулися поглянути, хто це, як завмерли, не зронивши і слова. А загадкова дама продовжила:

– Я вам не ворог і, якщо хочете можу допомогти.

– Хто ти?– першою осмислила ситуацію Хель.

– Я Всесвітія.

Щойно голос назвався, Хель та Меріт побачили незрівнянно дивну жінку. Її шкіра була блакитного кольору, а волосся було ще дивнішим: зверху донизу воно плавно переходило від вогню до води, під цими двома стихіями було безліч пір’їн різних за формою та забарвленням. Корона Всесвітії була невисока і тоненька і, що вразило, із неї виходив, наче дим, різнокольоровий фонтан барв, які перемішувалися між собою, утворюючи досі небачені, ні з чим незрівнянні барви. Її сукня складалася з різнобарвних смужечок, колір яких словами передати неможливо. В тих, гармонійно поєднаних між собою, клаптиках незвичайної тканини жили найсправжнісінькі мініатюрні тварини. Вушка Всесвітії були загострені наче у ельфа, а пагорб, на якому вона стояла освітився, неначе вдень, хоч і була вже пізня ніч. Повітря наповнилося запахом лісу, а зовсім близько защебетали мелодійним голосом три пташечки.

Від цього видовища у дівчат на мить запаморочилось у голові.

– Ну то як, вам потрібна моя допомога? Чи ви вирішили дочекатися тут воїнів ліги Крові?

– Потрібна, ми будемо дуже вдячні, якщо ти нам допоможеш! – за обох відповіла Хель.

– Тоді нам треба поквапитись, воїни вже близько.

Всесвітія торкнулася однієї зі смужок, і з неї вилетіли десятки метеликів, а на місці, де вони пролітали утворилося щось схоже на веселку, лиш різнобарвніше та фантастичніше.

– Ходімо! – Всесвітія взяла обох дівчат за руки і вони разом ступили на незвичайну веселку…

Розділ 5

Краєвиди перед дівчатами змінювалися дуже швидко. Ще хвилину тому вони стояли на пагорбі міста Неаполіса, а уже зараз прямують до входу у світ Ефлара.

Вони ішли сріблястою алеєю, а по лівий бік від них росли величезні дерева.  Верховіття дерев нагадували силует якоїсь персони.

– Це, – Всесвітія показала ліворуч, – Дерева Пам’яті. Справа в тому, що правителі чарівного світу не помирають, а перероджуються. Саме тому будьте обережні і не підходьте близько, а то якщо зловлять ніхто не врятує.

– Якщо ж вони живі, то з ними можна розмовляти? – запитала Хель.

– Розмовляти то можна, а от чи почуєш ти відповідь – це вже друге питання. Погляньте он туди,- Всесвітія показала на маленький фонтан у формі єдинорога, із рога якого текла кришталево чиста вода, утворюючи над статуєю прозорий купол, – це фонтан Водограй. Випивши його води людина деякий час може мандрувати найпотаємнішими своїми мріями, але, якщо не знати всіх тонкощей переміщень, можна легко залишитися там назавжди.

– Ось ми й прийшли до воріт світу Ефлара!

– Але ж тут нічого немає, – вперше за годину озвалась Меріт.

– Терпіння Меріт – ось, що зараз головне.

Кроків за двадцять Хель та Меріт застигли на місці, не від захисної магії, а від захвату.

Вони опинились у дивовижній місцині, де переважали голубий, блакитний та синій кольори. Прямо був рожевуватий водоспад. Біля нього сиділа дівчина із рожево-чорним волоссям та блискучими крилами. Вона черпала воду із водоспаду і перетворювала її на кульку, в яку клала рибку. Потім вона промовляла кілька слів дивною мовою та відпускала кульку догори. Почувши кроки, дівчина обернулась та вклонилась зі словами: «Вітаю з поверненням, королево Всесвітіє.»

– Познайомся – це принцеса Нефертарі та її подруга Меріт, а це, – королева обернулась до дівчат, – Айоланте, берегиня долини Блуерія.

– Рада з тобою познайомитись, – мовила Хель. – Як ти робиш із води кульки та ще й рибок в них кладеш?

– Це мій магічний дар. Те, що ти бачила лиш маленька частинка моїх вмінь. Коли буде час покажу тобі дещо справді фантастичне, – з усмішкою на обличчі відповіла Айоланте.

Раптом навколо присутніх затремтіло повітря, а водяні кульки з рибками почали тріскати. Айоланте почала літати від одного боку долини до іншого, підбираючи рибок і відпускаючи їх у воду. Тремтіння змінилося на чорний дим. Щойно дим розвіявся Всесвітія та Айоланте побачили, що…  дівчата зникли.

– Королево, Ви гадаєте це Мірсефона.

– Так – це моя сестра викрала дівчат.  Але для чого їй це?…
 
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів