№34 Роби добро і кидай у воду

Роби добро та кидай його у воду

 

– Бабусю, ну бабусю, розкажи історію про лісового монстра, – тягнула Олеся, смикаючи стару жінку за рукав та з мольбою зазираючи їй в обличчя.

– Так ти ж її чула, Олесю, – ледь помітно усміхається бабуся.

– Ну та й що, що чула… А ось Іванко не чув.

– Ну добре, – погоджується стара, – тільки, цур, не перебивати!

Бабуся вмостилася у крісло біля каміну, Олеся вкрила її ноги пледом, а сама з Іванком всілася на килим перед нею.

 

Розповідь очевидця

 

Сталося це, як ви здогадуєтесь, дуже давно, коли ще я дівчиськом була. Таким же гарненьким, як от зараз ти, Олесю. Жили ми у великій долині неподалік від гір. А у горах ліси були не такі, як зараз, а густіші та красивіші. Село наше було чималеньке. Підлітків багато… Так ось, якось я з друзями пішла у похід до лісу на кілька днів. Йшли доволі довго, навіть декілька привалів робили, щоб перепочити. День вже добігав кінця, і час було думати про ночівлю. Нарешті наша весела компанія вийшла на велику круглу галявину, на якій буяли високі трави. Але у самому центрі ще димилося вогнище, а по колу були розкладені товсті колоди.

– Погляньте, – помітила я, – Тут кухоль з гарячим чаєм… Мабуть, хтось тут нещодавно був…

– Зупинимося тут, – запропонував Павло.

– Я не проти, – разом погодилися Марійка та Іра.

Микола поглянув на напівзгасле вогнище, із сірого попелу на нього зиркнули дві червоні вуглинки. Він здригнувся:

– Друзі, давайте швидше підемо звідси. Тут усе насторожує. Вогнище ще тепле, а нікого в окрузі не видно, хоча галявина простора… Та й що за маячня – хто палить дрова вдень?

– Колю, заспокойся! Подумаєш, хтось тут був. Може, хто на відпочинок приїжджав, шашлики посмажили та й поїхали додому, – обурився Олег.

– Колю, ми тебе взяли не для того, щоб ти нам тут настрій псував та як мала дитина кожного шереху  боявся, – підтримала Олега Юля.

– Всі заспокоїлись! – командирським тоном сказав Олег. – Вже ніч насуває – годі сваритися, давайте краще намети розбивати та дрова збирати для нового вогнища.

Ми розбилися на групи – Паша з Юлею пішли за дровами, Маша та Іра почали приготування майбутньої вечері, а ми з Олегом та Колею втрьох ставили намети.

Вже і намети стояли, і бутерброди були готові, а Павло і Юля з дровами не з’являлися. Хлопці вже стали обурюватися, адже їсти хотілося, а вогнища не розпалиш.

– Миколо, якщо ти такий боягуз, сиди тут. Іра буде тебе охороняти. А ми підемо на пошуки цієї парочки.

І ось ми, тобто Олег, Маша та я, пішли за зниклими товаришами. Від галявини у ліс вела доволі широка стежина. Ми пішли по ній і дуже скоро побачили тривожну картину: на піску чітко виділялися глибокі сліди від величезних ратиць. Поряд – менш глибока смуга, ніби когось волочили по землі. Ми, дівчатка,  перелякалися і навіть обличчя Олега змінилося, але він, а за ним і ми, повільно продовжували рух, постійно вдивляючись в ту сторону, куди вели сліди. Пройшовши метрів двадцять, за рогом ми побачили Юлю, яка сиділа біля ялинки. Її одяг був пошматований. На руках і ногах були видні сліди від укусів і подряпин.

– Господи, Юленько, що сталося? – кинулися ми до неї.

У відповідь Юля тільки відірвала погляд від землі і злякано дивилася на нас. Її очі наповнювалися слізьми, і вона мовчки заплакала. У Юлі була істерика, вона не могла нічого сказати, лише відкривала рота та хапала повітря. Олег підняв її на руки і поніс бідолаху в табір. Я швидко побігла вперед. У таборі Іра, яка вчилася на лікаря, опрацювала дівчинці рани і перев’язала їх, змусила проковтнути якусь пігулку. Ми зняли з Юлі розірвані речі, дали їй цілі. Нарешті Юля змогла говорити.

Що сталося з Юлею?

– Ми з Пашею збирали дрова для багаття, але сухих гілок, як не дивно, було мало, і Паша запропонував розділитися, щоб відшукати побільше дров. Він пішов прямо, а я повернула в іншу сторону. Ми перегукувалися: “Павло!” – кричала я і чула якусь відповідь – то ку-ку, то хрю-хрю. Було смішно. Раптом  я почула гучний крик. Зрозуміла, що це Павло… Мабуть, біда… І тут же побігла до нього. Наближаючись, я чітко чула якісь дикі звуки – чи то виття, чи то рохкання. Потім я побачила їх –  щось схоже на кабанів, але з рогами. Такі масивні, величезні істоти з грубою, темно-сірою шерстю, великими ратицями і гострими вухами. Я, звісно, не зрозуміла, що це таке.. Ніхто б не зрозумів…  І дуже злякалася. Але ж Павло був у біді – страх тут ні до чого… Я схопила першу-ліпшу палицю, з гучним криком побігла на тварин. Але вони не реагували на мене, нібито не бачили і не чули. Я стала бити їх з усією силою… Кабани (їх було два)  відступили від Павла,  кинулися на мене. Я відчувала, як їхні зуби впивалися в мою шкіру, було боляче. Але я бачила, що Павло піднявся вже і кинувся на допомогу.

Істоти, відчувши, що перша жертва отямилася, кинулись до нього та потягли далі. Я хотіла бігти за ними, але сил у мене вже не було. Пам’ятаю, як я сперлася на ялину та мабуть,  втратила свідомість. Потім побачила вас…

– Господи, що тут коїться! Чому і куди вони забрали Павла? Чому тебе лишили у спокої?

– Я нічого не знаю і не розумію, – знов почала плакати Юля.

– Добре, давайте заспокоїмось, повечеряємо. Зараз вже ніч – зі світанком підемо на пошуки, – запропонував Олег.

Дійсно, хоча хмар начебто не було – небо стало таким темним, що повітря навколо галявини ніби загусло, перетворившись у суцільну темряву. Здавалося, протягнеш руку – і торкнешся стіни.

Ми доволі довго сиділи біля вогнища.

– Мені здається, що за нами хтось стежить, – сказав Микола. Ніхто його не підтримав, але і суперечити не став. Як потім з’ясувалося, таке відчуття було майже у всіх, але ніхто з нас не хотів у цьому зізнатися, а Олег навіть сказав:

– Досить! Годі всіх лякати. Тобі що, мало сьогоднішнього жаху?

Навколо був чутний різний шурхіт, незрозумілі звуки чулися то вдалині, то майже поряд з нами. Ми старалися не прислуховуватись, не коментувати, а звинувачувати у всьому вітер. Гнітючу атмосферу  дещо розрядив невеличкий інцидент.  Іра пролила на себе чай.

– Як я буду спати – мій одяг мокрий! У когось є щось на зміну?

– В мене, здається, є, – відповіла Марійка. – Я про всяк випадок взяла ще один спортивний костюм.

Час був пізній. Ночувати вирішили усі в одній палатці. Тим паче, що дивні звуки повторювалися все частіше. Микола знов почав нагнітати:

– Не треба спати всім. Треба когось залишили черговим.

– Мені тут затісно, і набридли ці ваші дурні розмови, я не вірю у монстрів.

Іра рішуче вирушила у свій намет, хоча він ближче від інших стояв до лісу.

Ніч якось стихла майже миттєво. Ми нарешті заснули всі, навіть Микола.

Зранку, коли всі вже зібралися на пошуки, Ірина все ще не виходила з намету, хоча ми гучно її гукали. Підійшовши ближче, я помітила, що намет відкритий і в середині – нікого.

– Що ж коїться? – скричали дівчатка, коли я гучно повідомила новину.

– Без паніки! Вона десь недалечко. Я впевнений! – голос Олега був твердим.

Але і через годину ми її не знайшли.

– Будемо шукати обох, – констатував Олег. І ми рушили тією стежкою, де вчора знайшли поранену Юлю.

Стежка доволі швидко стала вузькою і місцями болотистою. Нам доводилось іти повільно, один за одним. Декілька разів ми губили сліди ратиць і поверталися. Яке ж здивування на нас чекало, коли стежка раптом обірвалася. Перед нами височіла скеля.

Ми почали озиратися, але ні в який бік дороги не було – лише болото.

– Погляньте! Там, угорі! Хрест! Бачите?

Ми бачили. Він був, здавалося, залізним.   Наполовину заплетений ожиною, він похилився, але все ж таки був чітким на фоні неба.

Нам нічого не залишалося, як повертатися на місце ночівлі. І там на нас чекало здивування. Жива та неушкоджена Іра сиділа біля згаслого вогнища.

– Де ти була? – накинулися ми на неї. – Ми скрізь шукали!

– Я не знаю, де я була…

– Ну хоч щось пам’ятаєш?

 

Що сталося з Іриною?

 

– Я спала, а через деякий час прокинулась від того, що змерзла. Думаю: “Дивно, чому же це застібка  відкрита, я ж її закривала! Гаразд, застібну і заодно водички поп’ю…” Вийшла з намету і бачу –  вогники такі яскраві майже поруч.  Мені стало цікаво – що ж це може бути? Мене  наче магнітом потягло туди. То були ліхтарики. А коли я нахилилася до них, то відчула, як мене злегка щось кольнуло у шию, ніби голка…  Я одразу оніміла і заніміла. Я не могла рухатися, я все розуміла,  але закричати і покликати на допомогу або побігти я не могла… Раптом мене хтось схопив за  комір і швидко потягнув донизу… Я впала… Мене кудись довго везли начебто на чиїйсь спині.  Затягнули в якусь печеру.. Було досить темно, холодно та вогко. У кінці коридору, по якому мене транспортували таким чином, була величезна кімната з високою стелею…  Під стелею металева клітка висіла – мені на мить здалось , що у ній Павло. У печері був якийсь дивний запах – може, газ.  Мене від нього трохи нудило, захотілося спати. Коли я прокинулася, то була вже в таборі…

– Ти бачила Павла? Там був Павло? З ним усе добре? Він живий? – з надією в очах запитала Юля.

– Вибач, але я не впевнена , що то був він…

Юля знов заплакала, а ми почали її втішати і заспокоювати, та й одразу не помітили, що з лісу вийшов якийсь незнайомий чоловік. Його одяг був старий, дивні солом’яні капці на ногах, ніби він їх з музею старовинного побуту взяв. Сива голова з довгим скуйовдженим волоссям і густюща борода. Він зупинився за декілька метрів і сказав захриплим голосом:

– Діти, йдіть звідси, поки не пізно!

– Що означає “поки не пізно”? Нікуди ми  не підемо, взагалі-то у нас товариш зник! – обурився Олег.

– Так, так , мій брат-близнюк. – підхопилася Марійка.

– І мій коханий хлопець! – підтримала Марійку Юлія.

– Так це вашого хлопчака я бачив в Кабанячому Яру?! – сказав незнайомець.

– Що за Кабанячий Яр? Ви знаєте, де це? Хутко ведіть нас туди! –сказали ми майже в один голос.

– Що в середині, у печерах,  точно не знаю, але поруч з яром не раз бував. Там і бачив, як оті потвори, що здавна мешкають у цьому гнилому місці, тягнуть до себе хлопця.

– Що тепер робити? Він хоч живий? – спитали дівчата.

Старий насупив брови, помовчав – ми бачили, що йому є про що розповісти. Він підійшов до колоди, сів, рухом руки запросив нас сісти поруч та почав свою розповідь.

 

Легенда чи все ж таки реальність?

 

Це, діти, легенда, яку знають всі у нашій місцевості, бо іноді бачать дивних потвор у лісі. Шкоди та лиха вони нікому не роблять, але виглядають так, що моторошно стає. Так ось що кажуть старі люди. Колись дуже давно, на місці цього табору у старенькій дерев’яній хаті мешкав доволі молодий мисливець на ім’я Петро. Не було в нього ні сім’ї, ні дітей, у село він майже не приходив. Їжу здобував собі полюванням – дуже вправний був у цієї справі. Ось під час полювання і трапилося з ним лихо. Вбив він випадково хлопчика. Цілився в кабана на пагорбі, але той побіг, а на його місці зненацька з’явився хлопчик… Куля потрапила прямо у серце. Зжахнувся мисливець, побіг до хлопця, а поруч з тілом ним вже дівчина – впала на коліна, плаче. Бачить Петро – схожі вони з вбитим як дві крапельки води. Не дивно, адже близнючкою вона загиблому була.

Що поробиш? Підхопив згорьований мисливець хлопчика та поніс у село. Мати, як побачила свого Павла (а саме так хлопчика звати було), зиркнула на Петра зеленими очима, схопила в обійми дівчинку і зайшла до хати, ані слова не сказавши.

До вечора сидів мисливець поряд з тілом хлопчика, молився. А коли стало сутеніти,  вийшла з хати Марійка, сестра вбитого, і каже:

– Мати тебе  пробачає – ось веліла випити цього вина на спомин загиблої душі.

І простягнула Петрові чарку. Як він не був здивований, але відмовитися не посмів.

Тільки випив те зілля чоловік, як перетворився на монстра. А для того, щоб стати знов людиною, кажуть, йому потрібна кров близнюків на ім’я Павло та Марія.

Як і всі інші, я завжди вважав це казкою. Монстрів тих бачив, але здалеку, не дуже-то і реальними вони мені здавалися. На моїй пам’яті  вони ніколи нікого не чіпали. Говорять, що років сто тому зникли брат та сестра… Може, вигадують..  Але якщо того хлопця звуть Павло, як ви кажете…

 

– А я Марійка! – прошепотіла моя подруга.

 

Олег сказав роздумливо:

– Ось чому вони викрали Павла! А ще їм, напевно, потрібна Марійка! А Ірину вони викрали через те, що переплутали її через запах Марійчиного одягу!

 

Марійка, яка зблідла від почутого, рішуче  сказала, що готова йти за братом, не зважаючи ні на що. Ми, звісно, не могли і не хотіли її зупиняти. Разом із незнайомцем пішли до Кабанячого яру.

І знову була  ця дорога, потім болото, вузенька стежка, та скеля з хрестом.

– Ось це місце, де Петро вбив хлопчика,  – і старий вказав на хрест. Та ми вже і самі про це здогадувалися.

 

Старий швидко знайшов вхід до печери, який ми вчора не помітили за густим плющем. В середині густа, мов кисіль, темрява. Дихати у довгому коридорі було важко. Ми йшли навпомацки. Раптом почули шурхіт і начебто розмову чи рохкання. Це нас насторожило, але не зупинило, тому що ми бачили попереду промені світла. У кінці коридору, як і розповідала Іра, була величезна кімната. У центрі палало вогнище, а під стелею висіла та сама клітка…

 

– Павло! – скрикнула Юля.

– Тихо! – прошепотів Микола.

Але було пізно, у наш бік вже бігло чотири звичайних кабани. Ми не могли вимовити ані слова, лише задкували. Раптом роздався свист,  і тварини зупинилися, розійшлися в різні боки.

– Підійдіть ближче! – сказав нам Хтось.

Мі підійшли, перед нами у світі вогнища стояв монстр – напівкабан,  бо з пащі стирчали клики, напіволень, бо на голові були роги.

– Петре, ми прийшли допомогти – звільнити вас від чар, – хоробро, хоча і тремтячим голосом промовила Марійка.

– Яким чином ви збираєтесь мені допомогти, якщо знаєте моє ім’я та мою історію?

– Я Марійка, а це (вона вказала на хлопця у клітці) –  мій брат-близнюк Павло. Про це ви, звісно, вже знаєте, якщо викрали брата… Ми добровільно дамо вам те, що вам потрібно для зняття прокляття! – сміливо вимовила Марійка.

 

Тоді Петро опустив клітку. Він дуже вправно працював ратицями. Павло – цілий та  майже неушкоджений – вийшов з неї.  Марійка та Юля побігли до нього.

– Тепер ти і ти, – показав пальцем на близнюків Петро, – йдіть сюди та дайте мені своєї крові!

Марійка і Павло підійшли. Монстр чимось блискучим і дуже гострим зробив надрізи на їхніх зап’ястях. Кров капала у посуд, який Петро завбачено підставив.  Марійка ледве трималася і весь час намагалася не дивитися у чашу. Ми всі тремтіли – невже він збирається зібрати всю кров брата і сестри. Олег навіть зробив декілька кроків, але дорогу закрили кабани.

Коли невелика чаша майже наповнилася (нам здавалося – пройшла вічність!), Петро відставив її і приклав до порізів листочки якоїсь рослини.

– Мабуть, сказати дякую – це занадто мало, – вимовив Петро. – Я не знаю, що робити з цім дарунком (він вказав на чашу з кров’ю). Я вже пробував пити кров близнюків… Це було давно, ще минулого сторіччя… Я тоді один був – заманив їх у пастку. Крові наточив, випив… Та замість зцілення в мене з’явилися роги, яких раніше не було… Та ось – прокляття впало і на тих бідолах. Петро вказав на  двох інших істот, у яких рогів не було… З тих пір живемо втрьох.

Потім Петро взяв чашу і притулив її до грудей. Павло міцно пригорнув Марійку до себе. Вогнище начебто згасло, на мить зробилася суцільна темрява. А потім дрова запалали з подвійною силою. Перед нами стояли молодий кремезний чоловік, хлопець і дівчина…

 

 

– Ось так от, мої дітки! Такі були в мене пригоди!

– Бабусю, а чому кров, яку не випив той Петро, звільнила всіх від закляття?

– А тому, любий, що була віддана добровільно, без насильства. А зараз вже вам спатки треба.

– Ну, бабусю, рано ще,  я не хочу спати! – знов затягнула Олеся.

– А ось Іванко хоче!

– Добре, тоді  – на добраніч.
 
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів