№29 Уривок з роману «Хранителі спогадів»

Уривок з роману «Хранителі спогадів»

Розділ 2 «Вежа Вибору Хранителя»

Висока кам’яна вежа виглядала, як нова, хоч і була побудована більше тисячі років тому. У Ксенії по спині пробігли мурашки від усвідомлення того, що трава, на якій вона стоїть, небо над головою, нерухомі, ніби навмисно зупинені, хмари існують поза часом, у спогадах людей. І все ж таки вона тут, де на цьому ж місці стояли ті, хто жив тисячоліття тому. Але де ж тоді знаходиться це «тут»? Цього дівчина не могла зрозуміти. У неї в голові не вкладалося, як вигадка, яка передається з покоління Хранителів в покоління, взагалі може існувати. Виходить, ніби вона стоїть не на землі, а на чомусь такому ж ефемерному, як, наприклад, мрія.

Занадто багато дивовиж, як на звичайний День народження. Усе звалилося їй на голову раптово і несподівано. А зрозуміти і прийняти те, що ти завжди вважала вигаданим і нереальним,  водномить неможливо. Для надійності Ксенія ущипнула себе за руку – боляче. Отже, це правда.

Дівчина узялася за холодну ручку і штовхнула двері. Вони тихенько скрипнули і пропустили гостю досередини.

Вежа була порожньою. Від голих кам’яних стін віяло холодом . Крізь отвори  дверей і вікон у це похмуре царство пробивалося сонячне проміння, освітлювало порошинки, що витали у повітрі і залишало на підлозі смуги світла. В центрі вежі  починалися високі гвинтові сходи. Вони спіраллю піднімалися вгору і зникали у темряві під дахом .

Ксенія зітхнула і на мить заплющила очі. Невже навіть сьогодні її весь день переслідуватиме висота, якої вона боїться над усе? Дівчина ступила на першу сходинку і ще раз наважилася поглянути вгору. Не дуже й високо – всього як кілька поверхів у багатоквартирному будинку..

Дівчина намагалася ступати тихо, але навколо не було жодного звуку, тож її кроки досить гучно відлунювали у вежі. Вона пройшла вже багато сходинок, але так і не озирнулася назад. Не було сенсу ускладнювати й без того нелегкий підйом зайвими переживаннями. Сходи вели до отвору у стелі. Там було трохи світліше,  ніж навколо, можливо, горіли свічки,   або було вікно. Кілька останніх сходинок – і Ксенія опинилася на горищі. Лише тепер, коли під нею була надійна кам’яна підлога, вона дозволила собі глянути крізь отвір униз. У голові запаморочилося, і дівчина відхилилася назад.

Це її звична реакція на висоту. Ксенія сама не розуміла, чого боїться. Можливо, падіння? Чи самого усвідомлення того, що вона далеко від безпечної твердині? Ще з дитинства їй часто снився кошмар: вона балансує на вузенькому даху якогось високого будинку, випадково оступається і стрімголов падає униз. На цьому сон завжди закінчувався. Саме він і породив її страх.

Ксенія підвелася і озирнулася навколо. Тут, на горищі, де над її головою гострим шпилем закінчувався дах, було так само порожньо. Але ця кімнатка була вдвічі меншою за ширину вежі. Посередині була стіна і троє дверей. Між ними горіли свічки, які і створювали трохи світла. Від вогників на стінах танцювали мерехтливі тіні. Здавалося, ніби вона потрапила у якийсь середньовічний замок і пробирається нічними коридорами, ховаючись від чужих очей. Та це й не зовсім вигадка. Вежа була навіть старшою за деякі з тих фортець, що описувалися в історичних романах.

Ксенія знала, які двері їй потрібні. Ті, на яких була намальована спіраль – символ ілюзії. Залишалося лише увійти у ті, крайні справа, дверцята ,і вона стане повноправним членом ордену Містеріїв. Дівчина рішучим кроком наблизилася, взялася за ручку, але в останню мить передумала відчиняти двері. Вона підійшла до сусідніх, уважно їх оглянула. Це були двері Лібрейрів – ворожого ордену. Вони нічим не відрізнялися від тих, куди їй потрібно було зайти. Нічим, окрім позначки. Замість спіралі на них була вигравіювана книга.

А от треті двері навряд чи хтось уже відкриє. Вони були повністю забиті дошками. Ксенія обережно провела по них рукою, міркуючи, який знак міг би бути там зображений. Це був вхід для тих, хто хотів приєднатися до ордену Деліверів. Але відтоді, як його було знищено, ним не користувалися. Кожна з цих кімнат ховала свою таємницю. Ксенії хотілося заглянути у всі три, але вона розуміла, що не може цього зробити. Три ордени – троє дверей. Містерії – повелителі ілюзій і мистецтва, Лібрейри – книг та історії , Делівери – мандрівники і першовідкривачі, яких уже не зустрінеш серед Хранителів.

Раптом вежа здригнулася. Ксенія відсмикнула руку від забитих дошками дверей і поспішила повернутися до своїх. Вежу струснуло ще раз, набагато сильніше. Здавалося, ніби почався землетрус. Тільки тут не могло його бути! Тисячу років погода на цьому клаптику землі не змінювалася, не ворушилася жодна травинка, не було ні одного пориву вітру.

Третій струс був найсильнішим. Ксенія не втрималась на ногах, впала на підлогу і спробувала відповзти до найближчої стіни. Раптом усе припинилося. Вогники на свічках згасли. Знову запала мертва тиша. Дівчина все ще не наважувалася поворухнутися, очі поступово звикали до темряви.                Але вже за мить троє дверей вибухнули мільйонами уламків. Ніби хтось підклав бомбу. Ксенія миттєво закрила обличчя руками і вже приготувалася до зіткнення з гострими шматочками. Та мить чекання затягувалася. Осколки давно вже повинні були долетіти до неї, але вона їх не відчула.

Дівчина наважилася розплющити очі і завмерла від здивування. Усі уламки зависли в повітрі, ніби прив’язані до стелі невидимими нитками. Горище наповнилося м’яким синюватим світлом, у якому кожен уламок було чітко видно. Усе це нагадувало інсталяцію у музеї сучасного мистецтва. Ксенія підвелася і обережно доторкнулася до найближчого уламка. І в цей самий момент усі шматочки впали на підлогу, здійнявши хмару куряви.

Перед нею були відкриті усі троє дверей. Блакитне сяйво розвіялося, свічки знову загорілися.  Входи до кімнат нагадували роззявлені пащі невідомих чудовиськ, обрамлені нерівними поламаними гострими зубами. Ксенія відкинула будь-які сумніви і попрямувала до кімнати Містеріїв. Їй і без того все, що відбулося, здавалося занадто дивним. Її не попереджали про вибухи, землетруси і про те, що відкритими будуть усі троє дверей. Вона повинна була лише відчинити свої, отримати перстень і повернутися назад. Але в останню мить дівчину знову щось зупинило. Спокуса зазирнути у інші кімнати була занадто великою. Особливо хотілося побачити, що ж було за дверима, якими колись користувалися члени знищеного ордену.

Стіни кімнати Деліверів були обвішані старовинними пожовклими картами. Тут не було жодного вікна, але так само горіло багато свічок. Посередині стояв порожній, навіть не припорошений пилом, дерев’яний столик. Навколо нього було безліч глобусів найрізноманітніших розмірів. Серед них були зовсім крихітні і дуже великі моделі землі. Підставки були різьблені або прикрашені позолотою. Та навіть не це було найдивовижнішим. У стіні між сусідньою кімнатою зяяв пролом. Крізь цю діру було добре видно рівні ряди книг на полицях у кімнаті Лібрейрів. Дівчина вже перестала будь-чому дивуватися. Можливо, саме так усе й мало бути, і похід у Вежу для кожного відбувався по-різному. Ксенія приглянулася до однієї з карт на стіні. Схожу вона, здається, колись бачила у підручнику з історії. Незрозумілі позначки і написи, зроблені від руки, обрамляли зображення двох півкуль Землі. Обриси материків відрізнялися від сучасних, між ними пролягали стрілки. Це були маршрути першовідкривачів. Над однією зі стрілок дівчина упізнала дату 1492 р. Саме тоді була відкрита Америка. Невже видатні мореплавці були Деліверами? Та воно й не дивно…Чому ж тоді цього ордену тепер не існує? Як могло трапитися, що такі видатні люди втратили свою могутність і були знищені? Потрібно обов’язково пізніше про це розпитати.

Дівчина маневрувала між глобусами, роздивлялася мапи, але боялася доторкнутися до чогось. Їй здавалося, що від одного лише дотику вся ця старовина розсиплеться на порох. У музеях такі древні артефакти зберігають за склом, в недоступних для прямих променів сонця і рук цікавих туристів, місцях. Якби людству були відомі секрети і майстерність Хранителів, усе могло б зберігатися вічно без особливих зусиль.

Переступивши пролом, Ксенія опинилася у лігві ворогів Містеріїв – Лібрейрів. Цікаво, чому два ордени не можуть жити мирно? Адже книги – теж мистецтво. Кімната вщерть була заповнена ними. Важкі дерев’яні полиці піднімалися від підлоги до стелі. Різнокольорові корінці не були схожі на фоліанти тисячолітньої давнини. Можливо, цю вежу реставрували? Чи видатні Хранителі, які створили це місце, що існує лише у спогадах, мали змогу наповнити вежу речами з майбутнього? Цього Ксенія не знала. У неї закралася думка, що сучасні Хранителі можуть щось змінювати у таких місцях, що знаходяться поза простором і часом. Адже й карти відкриттів у сусідній кімнаті не були тисячолітньої давності, й двері до Лібрейрів були забиті дошками набагато пізніше.

У цій кімнаті також не було жодного вікна, лише книги. Посеред паперового царства самотою стояв такий самий дерев’яний низенький столик. На ньому лежали пера, стояли чорнильниці різних форм і кольорів. Ксенія доторкнулася рукою до найбільшого гусячого пера, а потім обережно витягнула з найближчої полички книгу в темній, розписаній позолотою, палітурці. Розгорнула її і з подивом зауважила, що всі сторінки порожні. І у сусідній теж. Тож, щоб не витрачати часу дарма, дівчина почала вибиратися з лабіринту стелажів. Стіна, що відмежовувала цю кімнату від Містеріївської була єдиною вільною від книжкових полиць, але й у ній зяяла діра. Тож Ксенія попрямувала туди, куди мала б увійти першочергово.

Тут не висіли мапи, не було жодного глобуса чи книжкової полиці. Стіни були розписані візерунками, прикрашені фресками і мозаїками. Навколо стояли мармурові статуї. Людські і не тільки, ці фігури застигли у найрізноманітніших позах. На мить, Ксенії перехопило подих. Їй здалося, що вона потрапила до якоїсь древньої скарбниці. Вона не відразу помітила третій столик – точну копію двох попередніх. Він був порожній, якщо не враховувати чогось крихітного і блискучого, що лежало на ньому. Дівчина підійшла ближче і з подивом зауважила, що це перстень. Отже, незважаючи на те, що вона побувала у всіх трьох кімнатах, її приймали у Містерії. Це був саме той знак.

Ксенія обережно узяла його і піднесла до очей. Перстеник був сріблястого кольору. У ньому не було жодного каменю, лише невеличке, майже непомітне, загострення, яке й вирізняло його з поміж звичайних прикрас. Побачити такий перстень міг лише Хранитель. У кожного з них був власний. Вони були зроблені з хранительського золота . Цей ексклюзивний матеріал не мав ніякої цінності для звичайних людей. У Містеріїв перстні були з білого хранительського золота, у Лібрейрів – з жовтого, а Делівери за часів свого існування носили чорні.

Ксенія одягнула перстень на палець. Він підійшов просто ідеально, легко знімався. Залишився лише останній крок. Дівчина торкнулася пальцем загострення на прикрасі і відчула укол. На перстень упала краплинка крові, але крихітна ранка миттю затягнулася. Ксенія нічого не відчула. Не відбулося ніяких змін. Хоча, дещо все таки сталося. Тепер дівчина точно знала, що все це реальність, що так і має бути і тут немає нічого надзвичайного. Ніби вона все своє життя знала про існування Хранителів. Адже тепер вона була однією із них.

Ксенія останній раз оглянула кімнату і вийшла назад до сходів. Свічки на стінах нітрохи не згоріли, вони були такими ж як і спочатку. Дівчина ступила на першу сходинку, глянула вниз і ледве стримала бажання повернутися на горище. Спускатися завжди важче, адже ти дивишся згори. Земна твердь здається такою далекою…Впасти з таких сходів легко. Дуже легко. Один невірний крок. Ксенія сильніше вчепилася за поручні. Треба відганяти від себе такі похмурі думки якомога далі.

Вона могла б за кілька хвилин спуститися вниз, коли б сходила звичним кроком. А могла навіть перестрибувати через кілька сходинок, як часто полюбляють робити люди. Але, натомість, її кроки були неквапливими, погляд прикутий до підлоги, що губилася десь там унизу. Кілька сонячних променів досі пронизували сутінки. Крок за кроком, сходинка за сходинкою, ціль все ближче й ближче.

Нарешті дівчина подолала  сходи. Ксенія могла видихнути спокійно. Вона, напевне, ніколи не позбудеться цього нав’язливого страху, породженого дитячим кошмаром. Невже їй завжди здаватиметься, що вона неодмінно впаде з висоти? Але  відповідь на це питання зможе дати лише майбутнє.

Дівчина впевнено попрямувала до дверей. Там, за ними, її чекав нерухомий світ спогаду. Зараз Ксенія жила в одній-єдиній миті, де час рухався лише для неї. Все навколо навіки застигло, це місце було створене, щоб залишатися незмінним.

Раптом з дверей полинуло над’яскраве світло. Воно заповнило собою всю вежу, сліпило і безжально пожирало темряву. Ксенія відвернулася, прикрила очі рукою, але все одно відчувала його могутність. Здавалося, це світло просто спопелить її, знищить. А вже за мить сяйво спалахнуло сильніше, дівчину відкинуло, ніби вибуховою і хвилею, і все згасло.

…Ксенія розплющила очі. Вона лежала на м’якій молодій зеленій травичці. Вежі не було видно. Натомість було щось зовсім інше. Будинок. Вітер приємно лоскотав обличчя, розвіював волосся. Отже це не спогади, а цілком реальний світ. Ксенія підвелася і сіла. У голові у неї ще трохи паморочилося, але вона відразу упізнала бабусин дім. Як вона тут опинилася? Вона ж навіть не встигла вийти з вежі, бо там було те дивне сяйво…Чи не було? Може, Ксенія ще навіть не відвідувала легендарну Вежу Вибору Хранителя? Дівчина піднесла до очей руку. Сонячний промінець відбився у чомусь сріблястому. Перстень. Отже, правда.

– Ксеню, що з тобою?- мов крізь туман вона чула стурбований бабусин голос.- Ти пройшла вежу? Ти повинна була бути там, чекати на мене. Як ти тут опинилася?

– Я…- Ксенія нарешті сфокусувала погляд на бабусиному обличчі.- Я не пам’ятаю. Нічого, що сталося у вежі.
 
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів