№25 Як полюбити і вбити духа?»

Як полюбити і вбити духа?

Новела

Безсило опустившись на камінь,

Міла взяла обличчя в долоні й уперше від дня смерті

Гарика заплакала – гірко і нестримно, – знаючи,

що свідками її сліз будуть самі лиш руїни Харакса.

Але вони мовчазні – вони нікому не розкажуть. 

 А. Вольських «Міла Рудик і  руїни Харакса»

      Існує багато легенд, казок і оповідань про нечисть. Начебто наш світ складається лише з одних тільки вампірів, привидів, лісовиків і небіжчиків. Насправді це не так. У світі є тільки духи. Це бридкі і капосні душі самогубців. Вони дуже люблять шкодити людям. Ось,наприклад, зараз – урок географії. Учителька думає, кого б викликати відповідати. І тут, як на лихо, Ви, шановний читачу, не вчили уроку. Класний керівник читає всі прізвища й вже минає ваше. Ви з полегшенням видихаєте, і тут вона називає саме Вас. Думаєте, у всьому провина злого педагога? Ні, то духи їй на вухо нашепотіли, хто не вчив параграф. Або ось ще приклад. Вам придбали  нову гарну сорочку. Вішаєте її у шафу, щоб завтра свіжим і охайним піти до школи, на роботу або ще кудись. Зранку діставши цю сорочку, бачите – сорочка зім’ята до нестями. Усе, день зіпсовано. Думаєте, це Ви цю сорочку так повісили? Ні, то духи її всю ніч м’яли. Отже, сподіваюсь, всі зрозуміли, які погані ці духи. І спеціально для відлову душ самогубців існують різні підприємства. Ось, наприклад, бачите он там зачинений, начебто на ремонт, банк. Але ні, уночі його вікна пронизує світло. Отож знайте, там працює станція для відлову нечисті. Ці станції знаходяться на місцях, до яких ці душі не можуть приблизитися ні на метр. Вони наче під захисним куполом. В одному з таких підприємств працювала Беатріс, або, як її називали друзі і близькі, – Бет. Приблизно раз у два дні вона їхала «вбивати»1  духів. Адреси їй давав Андре (його батько був родом з Італії), хоча деякі називали його просто Андрієм. Сам процес «вбивства» їй подобався. Ні, не подумайте що вона була поганою або злою. Бет була однією з найдобріших осіб слабкої статі, яких я знав. А знав я всього лиш чотирьох жінок (враховуючи Бет), троє з яких виявилися аферистками. Так от,сам процес «убивства» їй подобався. Її робота полягала от у чому. По – перше, вона приїжджала за викликом. По – друге, вона маскувалась, щоб духи її не впізнавали. По – третє, їй потрібно було вкинути поряд з духом спеціальне невеличке жіноче дзеркальце, яке всмоктувало нечисть. Це дзеркало слугувало порталом у Інкогніту – світ духів. Сама назва Вам нічого не нагадує? Якщо Ви, шановний читачу, досить розумна та всебічно розвинена людина, то з легкістю зрозумієте: Інкогніта у перекладі з латини – щось невідоме, незвідане. Як і назва, так і сама Інкогніта була недосяжною та загадковою. А зараз я Вам ще трішки розповім про Бет. Самій Беатріс було майже двадцять років,хоча при цьому вона виглядала молодшою за свій вік. У неї був трішки кирпатенький носик, великі очі й надзвичайно гарні, довгі вії. Її щічки завжди були червоненькими, наче рум’яний бік осіннього яблучка. Губи вона мала трішки неприроднього відтінку: темно – рожевого, майже фіолетового. Вона була брюнеткою. Бет завжди носила невеликий бант на волоссі, обручку у вигляді троянди зі смарагдами замість листя і тоненький браслет з блакитними бусинами. Беатріс була високою і худою, на що її тато завжди казав, що вона «найтонша дівчина світу», та «їй з легкістю можна було б присудити звання «Найтонша талія світу». Беатріс мала запальну вдачу, але при цьому вона завжди залишалася чесною, доброю і щирою. Отже, про Беатріс, любий читачу, Ви отримали вже достатню кількість інформації. А тепер ми повернемося до того злощасного ранку, з якого все почалось.

1«Вбивати» – означає відправляти духів на свою рідну землю, тому що вбити їх фактично не можна – вони і так мертві(прим.автора).

* * *

У той день Беатріс дуже гарно спала. Вона ще не пам’ятала такого дня, коли так гарно висипалася. Причиною такого міцного і солодкого, наче мед, сну став вчорашній дзвінок Андре, який розповів їй, що сьогодні вона поїде на лови «особливо небезпечного духа», який , за його словами, «кожного ранку читав свіжий випуск «Київських новин» у невеличкій кав’ярні з незвичайною назвою «Пані Зоряна». На такій гарній ноті вона вже готувала собі сніданок. Беатріс вважала сніданок найголовнішим прийомом їжі, сьогодні вона готувала собі яєчню і сандвіч з тунцем і оливками. Звичайно, не обійшлось і без кави з молоком. Їла вона, паралельно повторюючи екзаменаційні білети, які старанно вчила вчора ввечері (окрім відловлювання духів Бет хотіла займатись чимось більш серйозним. Тому і поступила до НаУКМи1). Уже після сніданку в неї ще залишилося трішки особистого часу. Сьогодні вона вирішила в котрий раз перечитати свою улюблену книгу «Провина зірок» Джона Гріна. Бет вже в який раз поверталася у світ закоханих підлітків, які були хворі на рак. Звичайно, книжка дуже трагічна, але і життя не завжди радісне, частіше також трагічне. Дочитавши до шостого розділу, вона вирішила починати збиратися. Зазвичай, вона була старенькою бабцею або дивакуватою жіночкою приблизно сорока років. Але сьогодні, як на диво, їй хотілось бути самою собою. Надягнула вона літній сірий сарафан у рожеву квіточку, чорний капелюх, перев’язаний атласною пурпуровою стрічкою, та коричневі сандалії на невеликих підборах. Звичайно, вона не забула про бант, обручку – троянду й браслет з блакитними бусинами…

Кав’ярня знаходилася недалеко, і ,зазвичай лінива Беатріс, вирішила пройтися пішки. Вона вже зачиняла вхідні двері, як у квартирі задзвонив телефон. Цей телефон дістався їй у спадок від бабусі. Він був старезним, а його дзвінок моторошно розливався по всій квартирі, немов би попереджаючи: «Не знімай трубку, не зніма –а – ай». Так було і в цей раз. Але якби Бет не хотіла брати трубку, їй все ж таки довелося зробити це:

1НаУКМА – Національний університет «Києво – Могилянська академія»(прим.автора).
  • Алло, – привіталася вона.
  • Не думав, що в тебе ще є цей старезний мотлох під назвою «телефон», – одразу впізнала вона голос Андре.
  • Ти справді саме зараз хочеш поговорити про весь мотлох, який є у мене в хаті? – ніби здивовано запитала Беатріс.
  • Звичайно, ні. Я телефоную по справі. Я так і думав, що ти підеш пішки, – почав Андрій.
  • Як ти…
  • Не перебивай. У всьому винна магія. Так от, на чому я зупинився? А, точно, наші з тобою справи. Пішки не йди. Краще виклич таксі.
  • А чого так?
  • Є інформація, що духи є на тій дорозі, якою ти збиралась йти.
  • А – а – а, ясно, ясно.
  • Що тобі ясно? Усе, аревуар, не займай мій час.
  • Ах ти нахаба, – хотіла вже обуритись Бет.
  • Бувай, бувай, – попрощався Андрій і відключився.

Викликавши таксі, Беатріс стала чекати. Чекала вона недовго, хвилин п’ять. Коли сіла в таксі, одразу запитала про це, на що похмурий таксист буркнув щось незрозуміле, типу: «Поряд був»,  і поїхав до кав’ярні.

* * *

«Пані Зоряна» знаходилась у затишному кварталі, густо заселеному деревами, різними квітами та травами, які саме зараз пишно і пахучо цвіли. На дверях висіла табличка «Open» і грізний напис: «Увага! Закривайте двері. Кафе отоплюється». Зайшовши в саму кав’ярню , Беатріс відчула надзвичайний приступ затишку: апетитно пахли булочки з корицею , у повітрі снував запах свіжо змеленої кави, який робив повітря терпким і п’янким, а ще й легкий джаз вдало доповнював усю композицію. «Ой, ледь не забула!», – прошепотіла Бет і дістала з сумочки міні – навушник, що слугував засобом спілкування з Андре, і одразу ж почула його голос: «Якщо ти мене чуєш, почухай вухо». Вона зробила точно так, як він наказав. Просто, коли вона чухала вухо , Андрій чув дивні звуки і розумів: зі зв’язком все в порядку. «Сідай біля вікна, дух буде з хвилини на хвилину», – уловила голос Андре Беатріс і виконала його прохання , намагаючись не привертати до себе увагу. Високий офіціант одразу підійшов до неї, запропонувавши меню. «Ой – ой – ой, ціни зависокі, – подумала Бет. – Звичайному студенту не потягнути». Замовивши лате з круасаном, Беатріс весь час дивилася на годинник, у вигляді чашки, чекаючи, коли до кафетерію завітає нечисть. І тут… Стривайте, ви точно хочете читати далі? Ви можете дофантазувати кінець самостійно. Ні? Отже, ви хочете дочитати. Ви впевнені? Точно впевнені? Ну що ж, я вас попереджав – читайте. І тут, до кав’ярні зайшов він. Це був високий сильний брюнет зі стильною зачіскою та в діловому костюмі. У руці він тримав маленьку сумку, з якої стирчав свіжий випуск «Київських новин». Здавалося, серце Бет зупинилося і знову пішло мільйон разів. Якби її серце було живим, воно б точно вискочило й полетіло прямо у руки духу з такою швидкістю, що він би точно впав. Це було кохання з першого погляду. На щастя, дух сів поряд з Беатріс, від чого її серце ще раз зупинилось і пішло мільйон разів. На відміну від Бет, незнайомець замовив еспресо, а потім повернувся в бік Беатріс і промовив:

  • Сідайте до мене, Бет. Мені треба вам дещо сказати.
  • Ви це мені? – здивувалась і перелякалась Бет.

Красунчик кивнув і допоміг їй сісти.

  • Ви не проти, якщо ми будемо на ти і якщо я буду називати вас…тебе Беатріче1?
  • Ні, не проти, – Беатріс одразу згадала Данте і його «Божественну комедію».
1Беатрі́че Портінарі – флорентійська жінка, «муза» і таємне платонічне кохання італійського поета Данте Аліґ’єрі(прим.автора).
  • Саме зараз, Беатріче, я повинен повідати тобі одну історію. Вважаю, що потрібний час вже настав. По – перше, мене звуть Дмитро Кузнєцов. По –

друге, не бійся мене, я не зроблю тобі нічого поганого. По – третє, я люблю тебе понад усе. Колись  побачив тебе, і з того часу не перестаю за тобою шпигувати. Заради тебе я ладен на все. Якщо ти також любиш мене, то напевно  погодишся на дещо. Але в мене є одне запитання. Чи кохаєш ти мене, Беатріче, так  сильно як і я тебе?

Беатріс мовчки кивнула. Усе це сталося так несподівано, що вона ладна була повірити, що це просто сон, марення або ж, на крайній випадок, – галюцинації.

  • Ну що ж, тоді ми можемо втекти з тобою до США, адже там на духів вже давно не полюють. Чи ти згодна на це?
  • Так, – тільки і змогла вимовити зачарована Бет.

Наступні декілька годин Бет була наче в трансі: вона нічого не пам’ятала. Спочатку вона зібрала основні речі: документи і гроші.  Потім купили білети на літак до США і майже одразу полетіли…

…Вони були на кордоні США, коли його спіймали. Він кричав, борсався, боровся до останнього, але не зміг вибратися з лап поліції на нечисть. Вона також заступалася за нього, кричала, навіть спробувала битися (згадала шкільні курси по карате), але нічого не змогла зробити. Вони їй щось вкололи. Перед очима в неї все попливло, встигла тільки промайнути думка: «Головне – не втратити жіночої гідності». А потім – сон, міцний і глибокий.

* * *

З тих подій пройшло майже три місяці. Одразу після сутички на кордоні США, Беатріс прокинулась на своєму ліжку, у себе вдома. Звичайно, вона ще довго сумувала за Дмитром. Бет була в депресії майже місяць. У той час вона навіть хотіла піти в монастир. Але вона зрозуміла одну просту істину: треба цінувати те, що маєш і не шкодувати за втраченим.

Одного разу їй подзвонили у двері. Вона відчинила і побачила на порозі листоношу.

  • Беатріс Браун? – запитав він.
  • Так.
  • Вам лист. Підпишіться тут, будь ласка. Дякую. Ось ваш лист. До побачення.
  • Дякую, – здивовано відповила Бет.

Листи їй не писали вже давно. Відкривши його, вона вирішила читати уголос:

«Моя люба Беатріс!

Сподіваюсь, ти мене ще не забула. Хочу сказати, коли мене забрала поліція, я добряче злякався. Злякався не за себе, а за нашу любов і ,звичайно ж , за тебе. Тоді мені вдалося втекти. Їх охоронці дуже ласі до грошей. Пару сотень доларів –  і я вже їду додому. Скоро приїду, Беатріс , до тебе, і ми вже ніколи не будемо втікати. Мене більше не будуть ловити, бо я більше не дух. Я людина. Як я це зробив, розкажу, коли приїду. А поки чекай трьох дзвінків у двері.

Тепло – твій Дмитро.»

У двері задзвонили три рази. Беатріс швидше побігла відчиняти. На порозі стояв він – усміхнений, з букетом квітів:

  • Як ся маєш, мала?

КІНЕЦЬ
 
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів