№20 Жадібне королівство

Жадібне королівство

Колись було на світі дуже багате королівство. Королівська скарбниця завжди переповнювалась блискучими монетами і дорогоцінним камінням, а торгівельні шляхи безперестанку осипали країну товарами. Але була одна проблема: жителі королівства були скупими. Це здавалось неймовірним, але найбагатші люди тряслись над кожною монетою, переймаючись лише тим, як зробити свої багатства ще більшими. Ніхто не думав про ближнього свого, у першу чергу турбуючись лише про себе.

Одного разу до королівства завітала бідна жінка. Вона стукала у кожний дім, прохаючи лише одного ковточка води, адже вона дуже змарніла від довгої дороги. Але кожного разу їй відмовляли. У кожному будинку, у кожній таверні й у кожному трактирі цій жінці казали піти геть. Тоді вона прийшла до самого королівського палацу, гадаючи, що у короля і королеви є достатньо статку, аби дати їй води. Коли вона постукала у двері й розповіла причину свого приходу, її виштовхали з воріт і сказали, що у королівської родини не вистачить грошей на прогодування усіх жебраків, котрі непокоять їх уночі. Розчарована та розгнівана жінка сильніше натягнула вуаль і поспішила розчинитись у темряві. У той день королівство накликало на себе величезну біду.

Три тижні потому королівська родина влаштувала бал, на котрий запросила всіх вельмож країни. Це було дійсно надзвичайне свято: вино лилося рікою, унікальні страви з усіх куточків світу було подано на стіл, а надзвичайно талановиті майстри грали пречудову музику. Словом, свято проходило прекрасно. На балу були присутні король із королевою, а також їхня донька – принцеса Лаура. Усі члени родини були ошатно вдягнені і сяяли від блиску дорогоцінностей, котрими вони прикрашали себе. Гості пили і танцювали, не помічаючи у вихорі забав самотню фігуру у темному плащі. Тільки коли вона підійшла до центру зали, вельможі змогли розгледіти її. Вона підійшла до короля і простягнула руки, прохаючи дати їй ковточок води. Король невдоволено спитав, хто ця жінка, і наказав охоронцям вигнати її геть. Проте, як тільки перші двоє вартових підійшли до неї, незнайомка луснула пальцями, і в ту ж хвилину вони впали до її ніг, перетворившись на скам’янілі статуї. Гості перелякано відступили назад. У бальній залі запанувала мертва тиша, яка здавалась такою неймовірною у порівнянні з тим шумом, що звучав лише хвилину тому. Жінка зняла плащ – і всі із жахом впізнали у ній могутню чародійку болота – Мару. Вона дивилась на зляканих багатіїв так, неначе розглядала комах.

– Що вам потрібно, поважна пані Маро? – король занепокоєно вдивлявся в обличчя гості.

Вона у свою чергу лагідно всміхнулась, але від цієї посмішки у кожного з присутніх пробігли мурашки по шкірі. Жінка підійшла до королівського трону и поклонилась перед королем і королевою.

– Ваша величносте, – почала вона. – Я лише гостя у вашому палаці, котру, на жаль, не було запрошено. Деякий час назад я хотіла попросити ковточок води у вашому королівстві. Але ніхто не допоміг мені. Кожна душа із вашої країни пожалкувала поділитись із бідною жінкою кухликом води. А коли я насмілилась підійти до вашого палацу, мене взагалі виштовхали геть. І що я бачу тепер? Маю визнати, я ще мала надію, що побачивши мене особисто, ви не залишитесь осторонь. Але ви знов наказали вигнати мене геть. Як негарно.

Чародійка почала ходити залом, дивлячись на гостей, котрі не сміли навіть дихати. Вона невдоволено цокала язиком, а потім повернулась до королівської родини, знову всміхнувшись моторошною посмішкою.

– Я бачу, що ваша країна купається в багатстві. Золото проникло навіть у людські душі. Що ж, чому назовні ви не такі, як і всередині? Заклинаю кожного з вас, хто хоч раз відрікся від самопожертви, кожного скупія і брехуна набути своєї справжньої личини!

Чарівний вогонь пронісся залом, збираючись під ногами кожного гостя. Піднявся страшний гамір й шум, під час якого Мара безслідно зникла. Перелякана принцеса обійняла свою матір, міцно стискуючи очі. Через декілька хвилин Лаура відкрила їх і побачила перед собою страшну картину. Кожен вельможа, кожен солдат, кожен гість перетворився на золоту статую. Дівчина подивилася на матір з батьком, але перед нею сиділи лише їх перелякані фігури, навіки застиглі у просторі із вираженням безмежного жаху на обличчях.

– Мамо, тату, прокиньтесь! – вона марно намагалась пробудити їх від прокляття.

Тоді дівчина вибігла геть із зали, кличучи на допомогу. Але куди б вона не йшла, у якій би з кімнат не бувала, усюди її зустрічали лише золоті статуї. Лаура була у розпачі і почала кричати щосили, намагаючись знайти хоч когось. Нарешті, вона спустилась у палацові стайні і з величезною радістю побачила там юного конюха на ім’я Ганс, котрий належно виконував свій обов’язок і сторожив коней під час королівського балу. Він грав веселу мелодію на сопілці, не помічаючи нічого навколо. Дівчина підійшла до нього, а бідний хлопець ледь не впав на коліна від жаху: сама принцеса підійшла до нього. Він спитав, що сталось, і Лаура розказала йому про появу Мари та зачарування кожного гостя у залі.

– Ми повинні відправитись на болото і попросити її розчаклувати всіх, – твердо сказала дівчина.

– Але, якщо вона зачаклує і вас, ваша високосте? – Ганс занепокоєно дивився на принцесу.

– Ні, – вона похитала головою. – Я була єдиною, хто не перетворився на статую, отже вона має хоча б вислухати мене. Я запропоную їй всі багатства нашого королівства, аби повернути маму й тата, а також всіх вельмож до нормального стану.

Дівчина и хлопець дійшли до особистого коня Лаури – чистокровного білого єдинорога, котрого звали Агур. Разом вони всілись на скакуна і  направились до болота, у якому мешкала чарівниця. Приїжджаючи через місто, вони бачили тільки золоті статуї і жодної живої душі. Друзі зрозуміли, що допомоги було чекати нізвідки. За деякий час вони наблизились до лісу навколо болота, це місце мало недобру славу, і люди намагались обходити його десятою дорогою. Багато магічних створінь жило там, а вони далеко не завжди виявлялись дружніми до людей.  З острахом, але рішучо невеличкий загін рушив вглиб. Відразу ж їх ніби відірвало від усього іншого світу: зникло яскраве сонце, щебетання пташок та теплий вітерець. Натомість прийшло страшне шепотіння дерев і затхлість у повітрі. Команда рухалась вперед, йдучи протоптаною стежкою до відьминого дому. Аж раптом перед ними з’явилась ціла армія болотних гоблінів, які дивились на дітей страшними очима. Страховиська були готові напасти на них у будь-яку хвилину, Лаура і Ганс не на жарт перелякались і не знали, куди їм тікати. Принцеса міцно стисла кулачки, забороняючи собі вертати назад. Раптом Ганс заспокоївся і дістав сопілку.

– Принцесо, гобліни дуже люблять музику. Якщо я буду грати, то вони можуть зосередитись на мені и забути про вас.  Прошу, тікайте.

-А як же ти? – дівчина взяла свого друга за руку. – Ти не можеш залишитись наодинці із цими створіннями! Їм може обриднути твоя музика, і вони з’їдять тебе, Гансе.

Але хлопець тільки всміхався і казав, що все буде добре. Він зліз із коня і негайно почав грати чаруючу мелодію, яка миттєво привернула увагу моторошного війська. Агур побіг вперед, несучи принцесу подалі від загрози і її друга. Лаура щосили намагалась запевнити себе, що з Гансом все буде гаразд, але не могла повірити в це. Між тим вони з Агуром дістались до невеличкої ділянки, де стежка уривалась. Перед ними розкинулось довге болото, яке було неможливо обійти. Над ним простягся старий дерев’яний місточок, через який кінь відважно рушив вперед, аж раптом, коли вони були вже на середині, гнила дошка розломилась і Лаура разом з Агуром впали в болото.

– Вертай назад, це небезпечно! Ти тут ув’язнеш, – кричала дівчина, але єдиноріг продовжував плисти вперед.

Коли вони дістались до краю болота, над поверхнею була лише голова єдинорога. Принцеса зійшла на берег і щосили намагалась витягнути вірного коня зі смертельної пастки, проте все було марно. Дівчина ковтала солоні сльози, не бажаючи покидати свого друга.  Проте Агур подивився на неї своїми мудрими очима, котрі неначе казали їй: «Іди вперед». Лаура піднялась із землі і щодуху побігла вперед, аби не піддатись почуттям і не повернутись назад. Вона все бігла і бігла, аж поки не дісталась невеличкої галявини, на котрій цілою горою було складено лицарську зброю і лати. Дівчина зупинилась і здивовано дивилась навкруги, аж поки страшне ричання не порушило тишу. Перед нею повстало жахливе чудовисько із пащею лева, крилами неначе у дракона і тілом, що нагадувало величезну змію із чотирма лапами.

– Що ти робиш у цьому місці, дівчинко? – спитало чудовисько, зацікавлено нахиляючи голову набік. – Чи ти прийшла боротись зі мною, як ті лицарі до тебе? Але в тебе немає зброї або навіть коня. Тоді нащо ти тут?

При згадці про коня, Лаура здригнулась і впевнено подивилась на химеру.

– Мені потрібно прийти до чарівниці Мари, – сказала вона.

– Тоді все просто, – чудовисько посміхнулось. – Я охороняю спокій своєї господині. Якщо тобі потрібно прийти до неї, то віддай мені частинку себе.

– Частинку мене? – дівчина перелякано подивилась на чудовисько. – Що ти маєш на увазі?

– Ручку, чи ніжку, чи може серце, я не дуже вибагливий. Такий закон: аби пройти, ти маєш віддати щось дороге для тебе.

Лаура не знала, що їй робити. Вона не могла віддати нічого з того, що запропонувало чудовисько, адже не прожила б довго. Дівчина вже впала у відчай, аж раптом їй прийшла геніальна думка.

– Скажіть, пане чудовисько, чи підійде вам моє волосся? Воно дуже дороге мені.

Лаура вказала на свою довгу золотисту косу, яка спадала їй аж до ніг. Її прекрасне волосся завжди було гордістю дівчини. Вона багато вечорів просиділа перед дзеркалом із гребінцем у руці, старанно вичісуючи кожне пасмо. Чудовисько задумливо подивилось на неї і повільно кивнуло. Тоді дівчина взяла кинджал, який був увіткнутий у землю, і одним різким змахом відрізала свою косу аж до самого краю, залишаючи на голові лише маленький їжачок волосся. Звір прийняв дарунок і поважно відступив, пропускаючи Лауру далі.  Вона впевнено пішла вперед аж поки не побачила перед собою невеличку скромну хатинку, котра і була будиночком Мари. Дівчина постукала у двері, чемно чекаючи на відповідь. Нарешті, вони відчинились і пропустили гостю всередину.

Всередині хатинка була ще скромніша. Лаура побачила лише декілька дерев’яних стільців, невеличкий столик і залізний котел із травами. Сама чарівниця стояла поруч нього і щось шепотіла, але, як тільки дівчина підійшла ближче, вона перервала процес, зацікавлено дивлячись на принцесу.

– Вітаю тебе, дівчинко моя. Ти дійшла аж до мого дому, а це все щось значить. На честь цього досягнення я вислухаю тебе.

– О пані Маро! Благаю вас, звільніть моє королівство від вашого прокляття! – дівчина заломила руки і впала перед чарівницею на коліна. – Ви погубили життя стількох людей, стількох людей!

– Ні-ні, дівчинко моя. Я нічого не губила. Усі ці люди вже давно були під згубною владою золота, тож я повністю впевнена, що вони навіть раді перетворитись на омріяний ними метал. Ці скупарі не варті порятунку.

– Але ж, пані, я пройшла увесь цей шлях тільки аби ви повернули їх назад, – дівчина тяжко дихала і дивилась Марі просто в вічі.  – Я зроблю все, що ви захочете. Прошу, беріть усі багатства із королівської скарбниці, але поверніть їх назад.

Жінка зацікавлено дивилась на відчайдушне лице Лаури і німий вираз благання в її очах. Вона зітхнула й посміхнулась своєю моторошною посмішкою втретє.

– Я не потребую багатств, але мені потрібна служниця. Зважаючи на твої прохання, я погоджусь зняти своє прокляття, тільки якщо ти будеш служити мені до кінця своїх днів.

Приголомшена дівчина дивилась на Мару, не знаючи, що сказати. Вона не хотіла цього, не хотіла провести залишок свого життя на службі у цієї жінки. Але потім Лаура згадала Ганса і Агура, котрі безстрашно пожертвували собою аби тільки у неї був шанс прийти сюди. Вона не могла зрадити їх.

– То що, хочеш служити мені?

– Ні, пані, я не хочу служити вам, – сльози покотились у дівчини з очей, але вираз її обличчя залишався спокійним. – Навколо мене цілий світ, який я мрію побачити. Ще стільки всього, що я не зробила. Ще стільки людей, котрих я ще не зустріла і тих, кого я вже ніколи не побачу знов. Але якщо моя жертва потрібна, щоб врятувати королівство, то я згодна служити вам, пані. А тепер прошу вас, зніміть прокляття.

Лаура опустила голову, визнаючи свою поразку і повну готовність служити новій господині. Проте Мара повела себе зовсім не так, як очікувала дівчина. Вона підійшла до неї і ніжно, майже по-материнськи провела по щоці принцеси.

– Саме це я і хотіла побачити. Самопожертва, відвага, готовність віддати останнє заради дорогих тобі людей… Вітаю тебе, дівчинко моя. Ти зробила правильний вибір. Якщо ти змогла змінити себе, то і світ навколо має шанс стати краще. Я знімаю прокляття з твого королівства і відпускаю тебе на волю. А тепер, Лауро, іди й зустрінь своїх друзів.

Чарівниця лагідно посміхнулась, луснула пальцями і в ту ж секунду дівчина опинилась біля входу в ліс. А біля неї стояли Ганс і Агур! Живі та не ушкоджені! Принцеса кинулась обіймати їх і розповідати про свою пригоду у найменших деталях. Разом вони повернулись у місто, аби побачити там живих і здорових мешканців, котрі зовсім не розуміли, що сталось. Трохи пізніше Лаура розкаже матері та батьку про те, що сталось. Вони будуть настільки вражені, що негайно віддадуть частину свого спадку на потреби жебраків і бідного селянства, а також докорінно змінять політику королівства. Ганс і Агур, до речі, були нагороджені званням почесних героїв, як і сама Лаура. Проте не це було їй важливо, мав значення лише той факт, що вона змогла врятувати своїх друзів. Разом з Гансом вони ще довго розповідали цю пригоду малим дітям, котрі із захватом слухали їхню історію.

А чарівниця з болота ще багато разів ходила по місту у вигляді жебрачки, просячи ковтка води. І у кожній хаті їй наливали цілий кухоль та навіть пригощали на дорогу.
 
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів