№9 «Місяць за райським коловоротом»

Осіннє небо висло над головою. Куди й поділась його сутінкова голубінь. Із-за дірок на сизій перині просвітлювались ледь помітні іскорки світил, ниті яких де-не-де розсипались тонкими пасмами. Срібляста місячна доріжка пролягла дахом будівлі, і це було єдине, що робило місце не таким моторошним.

Її зіниці забігали туди-сюди в пошуках чогось страшного чи жахливого, що тисло на свідомість дівчини. Тіло пронизував дикий холод – щільніше загорнулась в синій плащ. Густі русяві локони розгойдував вітер, волошкові очі потьмяніли від самої думки про те, що вона зараз побачить. Здригнулась.

Моніка взяла її за руку. Вані глянула на неї: у відображенні скелець окулярів подруги відбивався власний перелякано-збентежений вигляд. Напарниця виглядала стриманою, як і її темне вбрання, і, начебто, взагалі не мала причин для хвилювання. Це була погана ідея, Вані з самого початку це знала. Зараз вони стояли на порозі будинку, лишалось тільки штовхнути двері  – і… справжнісіньке пекло.

Моніка потягнулась до ручки. Ванесса нервово шикнула:

– Стій!

– Щось не так? – перепитала подруга.

– Моно, тобі не страшно?

Замість відповіді почулось завивання вітру. Від цього на душі стало ще гірше.

– Тебе ніхто не змушував сюди йти, – стримано відповіла Моніка.

– Я знаю.

– Вані, я певна, все не так, як ти собі придумала. Зак дзвонив тобі?

– Ні.

– Хм, ясно. Ну, годі вже стояти. Йдемо, – спокійно відповіла Моніка, потягнувши двері. Однак вони були непорушні.

Крізь заґратоване дверне скло проглядалось світле приміщення. На диво жодних криків чи стогонів – монотонна тиша.

– Що ж, я була права. Хіба ні? – голос Моніки вертав Вані до реальності.

– Все одно, я передчуваю щось погане, – вперто шепнула подрузі.

Добре, що не сталось так, як малювала уява Ванесси:  з кінця довгого коридору лунає дикий крик, по східцях несеться руда жінка,  вогняне волосся розкошлане; за нею – медики в білих халатах, що піднімаються догори в такт бігу… А далі все розмивалось, як в непроглядному тумані.

Відганяючи нав’язливу вигадку, дівчина схопила Моніку за руку. Обоє завмерли, пильно вдивляючись всередину…

Та вже за мить в дверях, трохи їх прочинивши, постала огрядна тітонька із суворим поглядом, таким властивим лікарському персоналу.

– А вас яким вітром?

– Ми… ми принесли гостинці для декого, – невпевнено почала Мона. – Містер Редфорд, як він?

– Так, як він? – повторила Ванета.

 

– Ех, дівчата, – невдоволено похитала головою жінка, – хіба назва закладу вам нічого не говорить? Це не дім для звичайних відвідувачів, тут таке, що вам годі й уявити!

– Ми уявляємо, – відповіла Вані, намагаючись прогледіти щось за широкою фігурою тітки, але ніякої рудої божевільної і лікарів  з її фантазій не було й близько.

– Ну, на щастя той, ради кого ви прийшли, виявився зовсім не… кхм-кхм, шаленим. Він стільки часу лишається спокійним. Психічні напади у нього бувають дуже рідко.

– А можна його побачити? – спитала Моніка.

– Я не певна, дівчатка. Краще залиште все тут і йдіть додому – уроки вчити абощо.

– У мене є дозвіл батьків.

Моніка дістала з наплічника згорток паперу і подала його в руки жалібниці. Очі жінки ковзнули по ньому, й за мить лице розтягнулось у великій усмішці, а двері широко розчинилися. Гостинний прийом було розпочато, коли та запропонувала дівчатам філіжанку кави та полуничний бісквіт – родинна печатка на листі зробила своє діло. Вони навіть не торкнулися до солодощів, натомість попросили негайно провести їх до містера Редфорда.

 

Все минуло дуже швидко. Спочатку огрядна медсестра, міс Девіс,  сміючись, розповіла, що в палати до пацієнтів заходить лише медперсонал. Однак привела хворого до дівчат, попередньо відчинивши величезним ключем не одні двері: подруги нашпорошили вуха й чули довгі клацання. Моніка тицьнула йому нашвидкоруч прихоплений малиновий пиріг.

Розмова не клеїлась. Худий, мов скелет, лисуватий чоловік з великими окулярами на носі літав десь у своїх думках. Щоб якось розрядити напруження, дівчина вирішила приблизити ціль візиту. Але тільки-но відкрила рота і назвала ім’я Соні Ефрон, яка прислала їх сюди, обличчя Редфорда раптово стало білим, як крейда, і якось дивно перекосилось. Він почав вказувати на дальній кут кімнати й безупинно просив у когось пробачення, благаючи помилувати. Крізь нечітке бурмотіння вловлювалось ім’я Джіджі. Дівчата неабияк злякались, а місіс Девіс охопила хворого своїми чіпкими руками й повела назад в кімнату, яку Ванесса потай охрестила “за сімома замками”. Вернувшись, попросила відвідувачів піти. Звісно, в них і не було наміру залишатись тут ще.

– В нього точно дах поїхав. А я ще сумнівалася, – опісля підвела висновки Мона.

– Тут щось не так. Його наврочили, певно.

– Хто? Визнай, наш алхімік реально здурів. Йому не завадить трохи посидіти в психушці.

– Якщо це тебе заспокоїть, то гаразд, – не стала суперечити на цей раз Ванесса.

– О’кей. А тепер перейдемо до іншої теми. Чого  це раптом тебе покинув Зак?

– Він написав: «Це була помилка. Між нами все скінчено. Вибач».

– От же козел! – підсумувала Мона.

– Умгу, – Ванесса була геть небагатослівною.

– А знаєш, я ще зроду нікому не брехала, до сьогоднішнього дня. Мої батьки  нізащо б не погодились пустити мене до психлікарні лиш для того, щоб я навідала скаженого вчителя алхімії, мовляв, це картина не для дітей. Уявляєш, які ми?!  Тож місіс Девіс наткнулась на звичайнісіньку брехню.

– Оце честь! – холодно додала Ванесса, вдивляючись у стіну туману над тротуаром.

– Еге ж. Заціни, тепер я вмію робити фальсифікати у будь-якій формі.

– Круто! А ти не можеш підробити в нашому журналі оцінки з фізики?

– Хм, надто ризиковано. «Термінаторша» запалить.

– Ти права, в неї пильний позирк на кожного. Вона ж і запроторила Редфорда у божевільню, коли першою застала його «не в собі» у власному кабінеті.

– Ага. А ще цікаво, що ж то за невидима істота Джіджі?..

***

– То… як там наш алхімік? – обережно розпочала Соната наступного дня, ніяково кидаючи погляди на замислену Вані, щойно та лиш переступила поріг школи.

Дівчина спочатку не відповіла, натомість поглянула на напій однокласниці. Дивний запах питва, яке з першого погляду нагадувало гарячий шоколад, викликав неприємні асоціації. Ванета скривилась:

– Фуу, як ти можеш це пити?  Мене нудить від одного запаху.

– Вбиральня близько, а мені за свій напій не соромно. Я додала туди нектар квітки Флорісії, це такі заспокійливі ліки. Останнім часом мене трусить від цього нестерпного світу, – пожалілась Соня.

– О, а мені б не завадило трохи цієї… ну, валер’янки.

– Її можна купити тільки в крамничці міс Флорі, тої, що на розі Кристальської і Фрізенбергської. Знаєш таке місце?

– Бувала там інколи, на прохання Редфорда. А що до нього, то… я наразі нічого точно сказати не можу. У вчителя стався напад, коли ми його навідували…

– І? – нетерпляче перебила однокласниця.

– Він начебто бачив когось, просив пробачення, молив, щоб не губили життя…

– Точно здурів! – випалила Соната, густо почервонівши.

– Ой, не знаю, Соню, не знаю…

Якийсь час сиділи мовчки в  коридорі. Соната поволі осушувала чашку зі своїм заспокійливим питвом, тим часом як Ванесса ховала розгублений погляд за сторінками підручника. Навпроти них «приземлилась» група крутеликів. Старшокласник, красень із зовнішністю латиноамериканця, на секунду кинув погляд у її бік. Відвернувся. Опісля посадив собі на коліна сестру-близнючку Моніки Вероніку. «Оце ж бо поворот подій!» – й  Вані вкотре  згадала слова  есемески, надісланої ще позавчора ввечері. Думалось, що він знайшов когось старшого, аж ні, знову чотирнадцятирічна.

– А ти часу даремно не витрачаєш, Заку! – вигукнула вона, відірвавшись від посібника.

– Заздри мовчки, – замість нього відповіла Вероніка.

– Нема чому заздрити, – зверхньо відрізала Ванесса, – бо я тільки  вдячна тобі. Добре, що є на світі дурепи, які можуть принести себе в жертву ради того, щоб я  позбулась грядущих страждань від ловеласа в масці шляхетного лицаря. Це так благородно!

– Оу, – зацікавлено мовила Соня. – Навіть так?..

Всім стало цікаво, що ж скаже Вероніка? Але нова дівчина Зака мовчала. Ванесса теж заціпеніла, втиснувши руки одна в одну. На ніжну шкіру впало декілька прозорих краплин, що вийшли з берегів двох рік на рум’яному лику. Затаєна до сьогоднішнього дня образа труїла кров, змушуючи стерти зі скла пам’яті намальовані раніше чарівною крейдою мрії. Тепер все змінилося.

– Вані, ти… плачеш?

– Відстань.

– Може, хочеш трохи моєї «валер’янки», тут ще лишилось?

– Не варто. Я… я краще відпрошусь додому, мені негайно потрібно дізнатись, що насправді сталось з Редфордом.

– Та ну, кому він треба? – байдуже відрізала Соната.

– Він теж жива людина, і йому потрібна допомога. Тим більше, він єдиний з вчителів, який жодного разу не назвав нас тупими чи убогими.  Завжди заступався за нас, якими б поганими ми не були.

– Ну-ну, хіба що ти придумаєш чудодійні ліки від божевілля.

– А от і придумаю, – гордо запевнила дівчина, одним порухом  сплющивши сторінки підручника з алхімії. Поглянула у вікно, згадала перші рядки вірша, написаного вчора:

Ген вже місяць за коловоротом стоїть,

 кристальське сонце сховалось давно.

 Крізь мур міцний далеких століть

 спіло смертних грішне вино…

***

«Мама дуже хвора. Ліків від цієї хвороби немає. Допоможи, Вані, прошу тебе. Зак Керман».

Вона видалила його номер, і він про це, певно, здогадався, коли вже підписався власним ім’ям в есемесці.

Відписала:

– Гаразд. Але тебе не має бути вдома. Мені гидко тебе бачити.

Смс від нього посипались одна за одною:

«Як скажеш».

«Спасибі тобі».

«Мені шкода».

«Я, певно, зробив помилку. Може, почнемо все спочатку?»

– Ти верзеш такі дурниці. Ніколи!

«Вибач».

– Що з твоєю мамою?

«Вона весь час марить і благає у Джіджі прощення».

– В Джіджі?  А хіба немає від цього ліків? – швиденько набрала Вані, міркуючи, що вже вдруге чує це ім’я.

«Ні. Ми все спробували… і безрезультатно. Допоможи, ти ж знаєш, у мене крім неї нікого немає взагалі».

– О’кей. А хто це – Джіджі?

«Не знаю».

– Ясно. Тоді я вже виходжу.

«Ну, чекаю».

 

За звичкою Ванесса одягнула коротку спідницю й вільну рожеву блузку із шифону. Вона завжди знала, що образ романтичної дівчинки до вподоби Заку. О, якого чорта вона це зробила? Вони ж уже не разом. Ідіотська звичка! Кликати з собою Моніку не було бажання. Невже  Заку не можна було вибрати когось іншого, а не саме сестру найкращої подруги?

Ставши на порозі дорогого особняка, постукала в двері. Одразу ж відчинив Зак. Дівчину дуже вразила його швидкість. Та що говорити, вона завжди ним захоплювалась.

Вані помітила в карих очах хлопця відблиски збентеженості й густу темряву страху. Розпач приховати йому не вдалось. Жадібно обійняв її, не стримався. Що ж… нехай. Може, полегшає.

– Оу, і я рада тебе бачити, Заку.

– Ти ж брешеш, правда?

– Умгу. Ти завжди міг відрізнити мою правду від брехні. Гаразд, – зітхнула вона, відійшовши на крок від нього, – де твоя мама?

– Я тебе проведу.

– Добре, – погодилась Ванесса й понеслася сходами за ним, ледве встигаючи.

 

Він схопив її за плечі, розпачливо вигукуючи:

– Не бути цьому! Вона не помре, чуєш, Ванет?

Ооо, невже й сусіди встигли почути його горлання? Вона ніколи не бачила Зака в стані істерії. Схоже, йому й справді дах знесло.

– Та заспокойся вже і вислухай до кінця! – агресивно прошипіла дівчина. –  Все ще не так погано, як ти думаєш.

– Ти уяви себе на моєму місці…

–  І цей хлопець каже, що тільки дівчата – повні істерички. Я, принаймні, вмію слухати, на відміну від декого.

Врешті він змовк. Здається, обоє були надто грубі один з одним. Вані по-справжньому уявила себе на місці Зака: ооо, це був би повний треш!  І все ж Ванесса усвідомила, що він ще досить стійкий в цій ситуації. А вона, либонь, такого б не витримала, тому винувато прошепотіла:

– Вибач.

– І ти мене. Адже… треба бути дуже сміливою, щоб заглянути в лігво такого .., як я, аби допомогти вирішити мої власні проблеми.

– Якби я нічого не намагалася зробити, то, мабуть, прокляла б себе. Бо усвідомлення того, що від тебе залежить чиєсь життя, вбивало би зсередини. Тоді мене б гризло сумління, – безупинно видала дівчина.–  Повір, Заку, надія ще є. І я певна, моя бабуся зможе це вилікувати. А якщо ще до ранку твоїй матері знову стане погано, то змусь її випити заспокійливе у синій фляжці, що я лишила на туалетному столику. Гаразд?

– Звісно, ти ж у цьому спец.

– Умгу, – тільки й пробурмотіла вона, ледь натягнувши на себе обнадійливу усмішку.

Кинула погляд у вікно. На зоряній вуалі міста гойдався величезний  лазурний місяць…

Хлопець визвався провести її. Дівчина згордувала, й самотньо розчинилася в ночі.

***

Ідучи додому вже близько півночі, вона думала, що допомоги потребує і  Ретфорд. Ванесса була певна, що та його хвороба з головою і дивні марення не зпроста. Чи вона просто не знала всієї правди? А, байдуже, головне було не лишитись в стороні і не плюнути на все це. Як-не-як, а глибина її сердечності і співчуття завжди була готова прийти на допомогу навіть тим, хто прагнув або встиг скривдити її вразливу душу.

Вирішила піти коротшою дорогою, хоча рідко користувалася нею. Стара вулиця з закинутими й зруйнованими будівлями лякала, а така прогулянка,  тим більше вночі, додавала подвійну порцію страху. Та коли вона помітила яскраві спалахи з вікон руїн колишньої психлікарні, отетеріла. Вже й було кинулась навтьоки, та почула волаючий голос, який видався їй знайомим. Принаймні, вона  знала одну дівчина, що могла ревіти таким нестерпно пронизливим репетом. І яка б міцна стіна страху їй не перешкоджала, Вані розвернулась й помчала на крик.

Двері, важкі, металеві, були злегка прочинені. Прослизнувши крізь них, вона побігла на мимолітні зблиски, що лились з правого крила. Штовхнувши з усієї сили ще одну дверну перепону, побачила картину, яка нагадувала кадр з фільму жахів: нерухоме тіло її однокласниці Соні Ефрон лежало на зображенні піктограми, оточеної згаслими свічками. Вибухи променів проходили крізь шпарини дверей наступної кімнати. Враз вони зникли, і Ванесса прожогом кинулась рятувати Сонату:

– Соню, прокинься! Соню!

– Ммммммм, – ледь чутно зреагувала дівчина, не розплющуючи очей.  Темне чорно-синє волосся розкинулось по землі чудернацьким ореолом, – Кинь…

– Що кинути, Соню?

– Кинь… камінь, – відповіла насилу вона, простягаючи чималий шмат чорного агату, – кинь його у двері. Негайно!

Ванесса розгубилась. Вона не хотіла брати участі в чорній магії, якою з народження володіла Соня. Та сила передалась їй від матері Астреї, відьму було страчено на жагучому вогнищі через підступне безчинство –  навіювання ілюзій. І, пригадавши це, Ванесса, наперекір проханню, кинула  каменюку у вікно. Шибка розлетілась на безліч колючих уламків, а світло з дірявих дверей завібрувало ще сильніше.

Скінчилась «вистава» тільки тоді, коли блакитний місяць сховався за криштальним воріттям – в’їздом до Храму богині Ночі. Тиша заповнила все єство своєю присутністю. І тільки коли Вані прийшла в себе, безгомінь заповнилася її важким диханням. Тут же й отямилась Соня:

– Ванет…

– Соню, я не зробила цього. Вибач мені.

Погляд Сонати з втомленого перейшов на збентежений. Дівчина підвелась і, схопивши подругу за плечі, прогриміла:

– Ти взагалі думаєш, що кажеш?! Як це ти не зробила? Ти хоч розумієш, що ти накоїла?!

– Та заспокойся, Соню! Поясни мені, як ти до цього дійшла?..

– Замовкни! – погрозливо прошипіла Соната, яку Вані вперше бачила такою агресивною. – Ти все зіпсувала! Ми вже точно приречені…

– Ми?

– Я, Ретфорд, мати Зака, міс Флорі… Нам кінець через те рудопатле привиддя, яке живе у цій закинутій конторі для божевільних. Ти завадила мені, а я б могла відправити все це в пекло і ми б жили нормальним життям, якби не ти. Тому я б хотіла, щоб твоя вельмишановна цікавість і милосердя забила на це: тобі не варто було вмішуватись в справу.

– Соню…

– Помовч, краще слухай: коли ми всі помремо від цього голосу, то… першою, до кого ми прийдемо в мареннях, будеш ти. Побачиш, як потім жалкуватимеш про це.

Закінчивши промову, Соната зібрала речі й попрямувала до виходу, Ванесса чимдуж за нею. Насилу встигла наздогнати її вже на дорозі, коли від закинутого дому було добряче намотано шляху. Ні хвилинки не було, щоб перевести подих.

– Соню, поясни…

– Та відчепись уже! Невже не бачиш, яка я зла?

– Але якщо ти поговориш зі мною, то, можливо, ми зможемо владнати цю проблему разом.

– Ти вже все зіпсувала. Нова дата зі сходом блакитного місяця над коловоротом Храму Ночі настане не менше, як через сотню років. Джіджі не буде стільки чекати.

– Стоп! Ти сказала Джіджі? Це, бува, не те ім’я, яке промовляла в своїх мареннях міс Керман? А ще Редфорд.

– Так. Просто… Джіджі – це подруга дитинства моєї та Закової матерів, Редфорда також, ну й міс Флорі. Вони вирішили поглузувати з нав’язливої дівчинки. Одного разу діти грались в хованки в тій будівлі. І коли прийшла черга Джіджі шукати всіх, вони попросили її зайти в кімнату, де цієї ночі вібрувало світло. Спитаєш, що було далі? Так от тобі проста відповідь: вони зачинили її там і вже не випустили. Там Джіджі й померла. З її нових «друзів» ніхто не посмів зізнатись, куди саме поділось дівча.

– І? – нетерпляче перервала Ванесса, чекаючи продовження.

– І, ти, певно, знаєш, –  таємниче почала Соната, – що не всі мертві діти стають ангелами?

– Бо вони щось у своєму віці встигли нагрішити?

– А от і ні: їм просто потрібно трохи почекати, допоки не буде покарано їхніх кривдників. А оскільки моя мати вже давно мертва, я мушу понести за неї це покарання. Тепер ти розумієш?

Ванесса ошелешено мовчала.

– Що ж, мовчання – знак згоди. Тоді… доброї тобі ночі, наша принцесо милосердя, Ванессо Анджеліно Борегард. Запевняю, у нас ще буде багато «приємних» зустрічей…

***

Завмерла навпроти тих дверей. Уламки віконного скла подекуди були розсипані на підлозі, а дим свічок давно розвіявся на течії вітру. Болючий до сліз, крижаний страх пронизав кожну частину тіла. І в цей момент з’явилась вона…

Руденька дівчинка у білосніжній сукенці, років восьми, на обличчі якої розсипались намистинки ластовиння, мило усміхалась Ванеті. Своїми тендітними ніжками вона вийшла з тієї кімнати і наблизилась до гості. Ванесса присіла, щоб бути на рівні з низенькою дівчинкою. Джіджі підійшла ближче і прошепотіла  надірваним голоском:

– Виведи мене звідси. Я хочу нагору.

Ванесса ствердно кивнула. Підвелась і взяла її ніжну ручку. Раптом спитала:

– А не пізно?

– Ні, – відповіла Джіджі, усміхаючись. – Нічна господиня неба завжди приймає янголів до себе, незалежно від часу. Потрібен був тільки хтось такий, як ти, щоб провів мене до райських воріть. Вона вже давно мене там чекає.

Вийшли на подвір’я. З неба додолу впала маленька цятка, схожа на зірку. Мікроскопічна іскра розкидала свої сяючі промені, творячи вхід у вічність.

Тоді Джіджі відпустила руку Вані, жвавим спіхом побігла у простір відчинених брам. А наостанок кинула вдячний погляд у бік своєї рятівниці: усмішка дівчинки стала великим дарунком для Ванети. Ангел знайшов новий дім, і для цього не потрібно були чиїхось жертв, принаймні, з погляду малої це було видно.

Коли ворота зачинились, Вані замилувалась красою блакитного світила. Воно сяяло… Місяць, що ховався за райським коловоротом.