№5 «Людина починається з добра»

В старовинному містечку жив король з сім’єю. Була у короля вірна дружина та єдиний син, якого вони любили більш за все. Звали його Іван. Хлопчику вже було 10 років, він був самостійним та відповідальним. Походив з королівського роду, мав усе, що хотів, але його це не радувало. Хлопчик змалечку не мав друзів, які б йому допомогли, які б підтримали в тяжку хвилину. Єдиним другом у нього була собака. Іван з нею проводив дуже багато часу, грався ходив на природу, навіть розповідав усі свої секрети. Іван був дуже здібним хлопчиком. Кожного ранку, виходячи на зелену поляну, вкриту яскравими квітами, та затримуючи подих від цієї краси, брав пензлик у руки та малював ці безкраї поля. Відволікаючись від всього, він створював шедеври.

Скоро у короля особливий день — день його народження. Як завжди у королівстві влаштовували бал, де збирались усі люди з села. Кожен чекав цього свята, адже всі збирались разом, раділи, танцювали, навіть знаходили своє кохання. Напередодні свята всі метушились: прикрашали зал, готували обід, обирали вбрання. Всі були зайняті, крім Івана. Він, як завжди, малював красу свого міста. Хлопець ніколи не брався за підготовку свят чи чогось іншого, а святкувати все ж таки полюбляв. Єдине, що його звеселяло та заспокоювало, — це малювання. Змальовуючи, Іван мріяв про все на світі.

Ось настав цей святковий день. Всі з’їжджались до королівства, щоб привітати короля. Запрошені виглядали чудово та неперевершено. Кожен вирізнявся по-своєму. Зібралась повна зала людей, король та його сім’я раділи. Іванко навіть не хотів йти на свято та все ж пішов, щоб не розчаровувати свого тата. Він знав, що нічого цікавого не буде, все як завжди самотньо та не весело. Та всі веселились, танцювали (все ж таки таке свято в місті лише раз на рік). В одну мить до замку завітали незнайомці. Це був хлопчик Тарас зі своєю мамою.

Вони недавно переїхали сюди, так як їхній дім зруйнований і їм потрібно десь жити. Тарасику 12 років, живе з мамою, адже тато його помер ще 5 років тому. Тарасику було тяжко переїжджати, тому що в своєму старому місті він залишив свою рідну домівку, свою школу та своїх друзів. Мама надіялась, що все налагодиться і Тарасику сподобається. Король радо зустрів нових гостей та запросив до себе на бал. За старим звичаєм він познайомив нових гостей і святкування продовжилось. Як не дивно, та гуляння  було аж до самого вечора.

З самого ранку, поки всі спали, Іван зібрав свої речі та вирушив на природу займатись своєю улюбленою справою. Сьогодні він задумав намалювати  краєвид річки. Взявши усе приладдя, він вирушив у дорогу. Знайшовши гарне місце на пагорбі, дістав пензлик та полотно і почав малювати. Малюючи помітив, що недалеко від нього хтось сидить. Як і кожній дитині Іванкові стало цікаво,  хто це такий.  Відірвавшись від свого заняття, він зібрав свої речі та пішов поглянути на незнайомця. Доходячи до нього, він помітив, що цей хлопчик теж змальовує краєвид річки. Привітавшись, Іванко почав розпитувати хлопчика,  хто він такий та звідки. Виявилось, що це хлопчик Тарасик. Той самий незнайомець, що завітав учора до них на свято. Іван був дуже радий зустрічі та новому знайомству. Тарас запропонував малювати разом, адже займались вони одним тим самим, і так веселіше. Малюючи,  він розповідав, чому переїхав сюди. Розповідав про свою сім’ю та друзів, яких покинув. Іванові стало трохи сумно адже в нього самого немає друзів, тільки собака. Так хлопці малювати та знайомились, що навіть не помітили як настав вечір. Вони швидко зібрались та поспішили додому. Їм не хотілось прощатись, тому вони домовились наступного дня знову зустрітись на тому самому місці. Іван повертався додому з гарним настроєм, адже радів,  що зустрів нового друга, з яким провів увесь день.

Король та королева не очікували, що Іван прийде такий радісний. Вони почали розпитувати, але хлопець мовчав та нічого не говорив. Наступного дня він знов зібрався та вирушив на те саме місце. Сьогодні він узяв свого  собаку, щоб познайомити з Тарасом.

На домовленому місці нікого не було. Іван сів на пагорбі з собакою та почав сумувати. Він думав, що його знову покинули, і він ніколи не матиме друга. Хлопчик жалівся собаці та знову ставав самотнім. В одну мить  до нього хтось на заду підійшов, це був Тарас. Хлопчик трохи запізнився, так як  допомагав мамі. Він вибачився та обіцяв, що більше такого не буде.

Іван зрадів побачивши його. Він познайомив його зі своєю собакою. Усі разом вони знов грались так, що не помітили як пролетів час. Хлопці так швидко здружились. Вони кожен день проводили  разом. Разом щось майстрували, змальовували краєвиди та допомагали одне одному. Вони навіть ходили в одну школу та завжди робили уроки разом. Це друзі були нерозлий-вода. Королівська сім’я раділа, що їхній син нарешті знайшов друга. Вони були раді, що він тепер не самотній. Та і мама Тарасика зраділа, коли дізналась, що він, незважаючи на переїзд, так швидко знайшов друга.  Минуло вже декілька років, а Тарас та Іван залишались друзями.

Одного осіннього дня в сім’ї Тарасика сталась величезна біда, його мати померла. Дізнавшись про це, Тарасик не знав куди дітись та що робити. Він не знаходив собі місця, адже мати — це єдина рідна людина, яка в нього залишилась. Ця звістка швидко розійшлась по селу, та й всі вже знали про страшне горе. Іван одразу дізнавшись таку новину, якнайшвидше помчався до свого друга. Кинувши всі справи, він побіг на те місце, де вони вперше познайомились. Він був впевнений, що Тарас саме там. Тарас сидів на пагорбі та плакав, не знаючи, що його чекає далі. Він трохи зрадів, побачивши свого друга, та і це його не заспокоювало. Іван почав   розпитувати, як це сталось, та Тарас все плакав та плакав. Хлопець обіцяв,  що не кине свого друга, буде з ним завжди та буде допомагати. Він  розумів, що Тарас тепер залишиться сиротою та покине його назавжди. Хлопці довго сиділи ще на тому місці та думали, як все минеться. Іван всю ніч не спав, тільки гадав, як же допомогти своєму другу. Король та королева розуміли, що вони цього так не залишать. Наступного дня справили похорон, на якому зібрались всі люди міста. Цей день для Тарасика став чорним,трагічним. Поховавши рідну матір він  усвідомлював, що життя його закінчилось, і він залишився на самоті.

Увечері, цього ж самого дня до нього завітала вся королівська сім’я. Тарасик не хотів нікого бачити. Та все ж таки запросив гостей до хати. Король почав розповідати про своє самотнє дитинство, про те  як він рано став сиротою. Тому він розумів, як тяжко це все пережити.

Весь цей час королева не відходила від Тарасика, все його намагалась заспокоїти. Вони до вечора всі разом сиділи за столом, розмовляли та згадували свої давні часи. Тарасик зрозумів, що він не один такий, і повинен боротись. Але як?

Він же сирота  і його скоро заберуть в притулок. Він покине свого друга, залишить його назовсім. Король з королевою довго думали, що робити. Вони знали, як довго хлопці дружать, та що їх не можна розлучати. Це вже не просто друзі, а двоє братів, як одне ціле.

Пройшло вже мабуть багато років. Королівська сім’я всиновила хлопчика, дала йому надію. Життя у хлопців стало набагато кращим, адже вони все ж таки брати. Що вони тільки не робили, та хто їх тільки не бачив, вони завжди були разом,  поруч один з одним. Ніхто не очікував, що так станеться, та хто знає, може воно так і мало бути.