№25 «Доба, що йде за добою»

Колись давно в одному королівстві жили собі король і королева. І ось мали в них народитись діти. Та при пологах щось пішло не так. Викликали знахарку, яку усі боялись, — тому вона відлюдкувато жила у лісі за вогняним струмком. Але її присутність могла врятувати королеву в такий важкий час. Та навіть ця відьма, хоч і була сильна та розумна, не змогла впоратись з такими важкими пологами, і королева померла, народивши двох прекрасних донечок. Вони були такі крихітні, як гномики. Відьма задумала підступний план – викрасти одну із доньок і витягувати із неї млечну магію. Бо, як відомо, близнюки, а тим паче особи королівського роду, мають змогу чаклувати.                                                                                       Після пологів відьма сумно доповіла королю:

  • Нажаль, королева померла, проте мені вдалось врятувати одну з двох доньок.

У відчаї король сильно захворів, бо дуже сумував за дружиною.  Одного разу в його кімнату зайшла покоївка і усе, що таємно бачила про уявну смерть другої дитини, переповіла. Це був останній удар по хворому серцю короля. З останніх сил  він написав своїй живій дочці листа і наказав, щоб його віддали за два місяці  до шістнадцятого дня її народження. Невдовзі він помер.

Принцеса Аделі (так її назвав король) була на диво схожа на свого батька – такі ж самі прозорі волоси, зелені очі. Як і наказав король, перед своїм 16-річчям донька отримала листа, що колись написав для неї батько-король. І ось про що в ньому йшлося :

Дорога Аделі!

Ти вже досить доросла і багато знаєш, а невдовзі станеш справжньою королевою. Ми з мамою за тебе дуже раді! Але над тобою при народженні дещо сталося. Зла чаклунка Корделія вкрала твою сестру. Так, у тебе є сестра і звати її Кароліна. Знайти її буде важко, море перешкод на твоєму шляху, але я свято вірю в те, що ти їх здолаєш і врятуєш сестру. Шлях до неї такий. Спочатку знайди в Королівстві Кришталю принцесу Лорену (передай привіт від мене — ми з її матір’ю були знайомі). З нею  треба розшукати в Графстві Рубінів кристал, що нагадує за формою сталагміт. Зілля з нього тобі зготує принцеса цього королівства – це зілля захистить від чарів підступної Корделії, що намагатиметься зупинити тебе і твоїх подруг. До речі, в неї є чарівне дзеркало, що відображає страхи. Здобувши його, ти можеш подолати всі власні страхи, але тебе будуть переслідувати всі інші жахіття, що існують  на світі. Але вони не справжні – завжди повторюй це! 

У Королівстві Рубінів є одна квітка в феєричному  саду. Ти впізнаєш її за коліром  – вона яскраво-зелена. Відвар з неї надає додаткові сили, тож мати його дуже не завадить.

Далі прямуй лісом аж до Вогняного струмка. Як його перейти, я не знаю, вибач, та маю надію, що тобі хтось допоможе.

І головне, моя люба, — страшне прокляття, що його накликала Корделія, можна розбити, взявшись за руки і разом промовити «Евенді мента». Якщо ти не встигнеш до опівночі свого шістнадцятиріччя, потрапиш у жорстокий  світ людей-оборотнів — вороття з нього вже не буде. Тому, якщо ти не впевнена, не роби нічого – рятуй лише себе і забудь про сестру. Для цього тобі лише треба ковтнути зі скляночки, що додаю до цього листа. Перед тим, як відкрити її, – спали листа, — тоді не будеш нічого, що прочитала, пам’ятати. Якщо зважишся на дуже (підкреслюю!) небезпечну подорож – поквапся, бо часу обмаль.

P.S. Пам’ятай перший закон Фрідріха Дев’ятого, якому тебе, я впевнений, навчили в Школі для Королівських осіб. 

      Твій люблячий батько король Карденіо.

 

Так, Аделія пам’ятала закон Фрідриха Дев’ятого,  бо була відмінницею в школі: «Один рік у Людському світі  – один місяць у мешканців Світу Млечного Шляху». Між цими світами є один перехід – через Зореспад Бажань, але щоб пройти через нього і потрапити в світ людей треба мати чисту душу й милосердне серце. Розгублена Аделі не знала, що їй робити. Вона ніколи не була за межами свого королівства… Вона знала, що у світі людей забагато жорстокого і несправедливого… Та ще вона тільки-но узнала про рідну сестру… Вона не може втратити її …

Принцеса розмірковувала довго — цілих два дні — над листом батька. Його воля була невизнаною – він дозволяв їй зоставатися у безпеці, але король (вона це відчувала!) хотів, щоб вона врятувала сестру.

З якоюсь несамовитою відвагою, раніше не пізнаною, вона розбила склянку, де був забувай-напій. Аделі визначила час для втечі — ніч. Вона наказала накрити пишну вечерю у тронній залі, чим дуже здивувала придворних.

  • Це репетиція святкування мого 16-річчя, – спокійно пояснювала вона.

Усі помітили, що Аделі намагалася бути веселою, лагідно звернулася чи не до кожного мешканця замку. Мабуть, принцеса Часарії, великого королівства  у Світі Млечного Шляху весь час за трапезою подумки перебирала речі, що потрібно скласти у похідний рюкзак:  годинникову водичку, що має властивість поповнюватися, запас сухариків, з яких один може служити раціоном на цілу добу, парасольку, що переміщує в часі і просторі…

 

Доба перша

Зібравши речі, Аделі в 00 годин (як всі мешканці країни, вона любила починати щось важливе «з нуля») зв’язала кілька  простирадл, спустилась зі свого великого балкону в королівський сад. Там приємно пахтіло квітами та зеленню. Скоса на неї зиркав  місяць разом із багатомільйонною  армією зірок. Аделі попрямувала до найстарішого мешканця Луї Алістера. Йому було понад століття, і жив він відлюдкувато біля самого кордону Часарії. Королівство саме по собі було величезне, чи не найбільше серед усіх країн Світу Млечного Шляху. Тому Аделі скористувалася парасолькою, яка, мов параплан,  несла її над просторами. «До ранку маю дістатись,» — подумала принцеса.  Почало світати —  на ніжно-фіолетовому небі вже проглядались золотаві промінці. А ось вона вже біля маленької старої хатинки, що самотньо стоїть посеред галявини. Хатинка була кам’яна з солом’яним дахом, з якого стирчав чорний димар.  З дверей до Аделії вийшов згорблений чоловік в сірій сорочці, його сиве напівпрозоре волосся виблискувало на сонці.

  • Доброго дня, принцесо, чим можу допомогти?- чемно привітався Луї.
  • Доброго, а чи не підкажете мені, як дістати мапу Королівства Кришталю та сусіднього з ним Кролівства Рубінів? – запитала Аделі.
  • Авжеж, ходімо в хатину, – сказав він і рукою вказав на старі двері.
  • Дякую, містере Алістере, – чемно віддячила Аделі.
  • Нема за що, принцесо!- відказав Луї. — Для мене, старого картографа, це честь!

 

Він зайшов у хатину відразу за принцесою, взяв стілець і поліз у велику стару шафу, що займала кут кімнати. Нарешті, щось бурмотячи про склероз,  витяг сувій пергаменту,  перемотаний фіолетовою стрічкою, і подав його Аделі. Так, це була докладна мапа сусідньої країни. Вона щиро всміхнулась старому, пригостила його сухариками та подалася до дверей, що жалісно поскрипували. Аделі попрямувала до стовпчику з надписом «Кордон. Кришталеве Королівство». Надпис був жовтувато-коричневий і трохи перекошений. Оминувши його, дівчина увійшла в лісок. Там мало не провалилася в глибоку яму, що її зробили мисливці для диких звірів, що тут водяться. Вона пройшла чимало, стежачи напрямок по мапі, як раптом на її  шляху безпричинно утворилось провалля. Аделі розгубилась — їй треба пройти ліс, поки не почало темніти, а тут ось це провалля! Нема ані місточка, ані колоди — взагалі нічого! І тут вона здогадалася, чиї це витівки.

  • Румпельштільцхен, ану виходь, підступний гном! – почала кричати Аделі. Перед нею з’явилося маленьке створіння, що було одягнене в стару порвану хустину з коричневим пояском, а на голові, що була в два рази більша за тулуб, красувалася сіра шапочка з червоними балабонами. На коротеньких ногах — поношені личаки з дірками, а шкарпетки невизначеного коліру тяглися аж до колін.   Шкіра  лісового дивака була коричневою з жовтуватим відтінком, очі червоні і надприродно  великі, а вушка — зовсім круглі та мохнаті. Він заговорив писклявим голосочком:
  • Так, шановна панночко, Ви мене кликали?
  • Так, я тебе кликала, лісове всюдисутне створіння! Зараз же прибери це провалля, — намагаючись бути сердитою, сказала принцеса.
  • Аякже, ото так зразу і прибрати?! Ні, так не піде! Вибирай — або ти плетеш мені певний час мою пряжу золотаву, або ж відгадаєш мою загадку, — гном і в’їдливо всміхнувся, очі його заблищали.
  • Так, я відгадаю твою загадку, — всміхнулась у відповідь Аделія. Вона знала, що торкатися золотих ниток, що їй простягав гном, не можна, бо вмить забудешся, куди йшов та що робив. Вона писала у школі доповідь «Підступні лісові створіння і як їх обхитрувати».
  • Так, я вгадаю твою загадку.
  • Ах ти погане дівчисько, хто навчив тебе цьому?- затупотіло ногами створіння на ім’я Румпельштільцхен.
  • Ніхто! А якщо ти не поклянешся, що у разі правильної відповіді даси мені змогу йти далі, то я розповім усім про твої хитрощі! – пригрозила майбутня власниця трону.
  • Ні! Гаразд! Клянусь, клянусь золотом гномів! – пропищав Румпельштільцхен.
  • От і добре, кажи свою загадку!
  • Не музичний інструмент, а звучить! Що це ? – загадав гном.
  • Так, усі інструменти або ж цокають, або ж торохтять, або ж хоч  якось та звучать. Що ж це?- задумалась принцеса і впевнено промовила —  Це голос! В тому числі голос вітру, дощу, струмків, дерев…
  • Як ти вгадала? Це неможливо – дати таку повну відповідь… – репетував гном.
  • Ти мусиш пропустити мене!
  • Гаразд, як забажаєш, – ображено мовив гном, і земля враз затряслась — прірва зникла. Замість дірки в землі з’явились дерева, кущі і стежка. Глянувши на кришталево-чисте небо, Аделі завмерла – починало темніти. Вона вже давно мала вийти з лісу, але ж цей гном надовго затримав її. Що ж тепер робити? Її парасолька тут не діє… Можливо, в цьому лісі водяться дикі і небезпечні для часорійців істоти? Треба сховатись! Але куди? Вона попрямувала до товстого хвойного дерева, що було тут, мабуть, тут найстаріше. У розлогому дуплі і сховалась на ніч принцеса чудової країни Часарії.