№23 «Щастя Каті Матвієнко»

Строфа 1: Кіт, що живе на горищі

Була зима. На уроці біології Катя замріяно і безтурботно дивилася у вікно. За вікном ішов сніг. Білі лапаті сніжинки так гарно спускалися додолу.

Катя тільки зібралася заплющити очі і лягти на парту, аж раптом над нею прозвучав примарний голос вчительки:

—        А про те, що таке підземні води, нам розповість Катя Матвієнко. Будь ласка, Катю!

—        Що? – схопилася з місця дівчинка.

—        Що таке підземні води, Катю? Розкажи, а ми послухаємо!

—        Підземні води – це такі води, що…

—        Матвієнко, ти знову не виконала домашнє завдання? – грізно запитала вчителька.

—        Вибачте, Віро Михайлівно! Я…

—        Та що тут говорити? Двійка! Сідай на місце! – і Катя з розпачем опустилася на стілець.

Затулившись руками від однокласників, вона почала лити сльози. Це був останній урок, після якого заплакана Катя пішла додому. Таке сталося тільки третій раз. Тільки третій раз дівчинка не вивчила правила по біології, а просто прочитала їх перед сном, лежачи у ліжку. І ось уже має три двійки в щоденнику. І все це за один тиждень.

Сьогодні на неї перепало забагато неприємностей. Вона отримала чергову двійку, зламала ніготь, посварилася з найкращою подругою, невдало списала зі шпаргалки на контрольній роботі, стала фігурою насмішок з боку своїх однокласників. Для Каті це було забагато. І зараз вона просто не знала, де подітися.

Прийшовши додому, дівчинка зачинилася  у своїй кімнаті. Утоплена у сльозах та горі Катя заснула. І наснився їй доброчинний Янгол, її надійний охоронець. Він сказав:

—    Привіт, Катерино! Я – твій вірний Янгол і давно за тобою спостерігаю.

Бачу, в твоєму житті зараз не зовсім сприятливий період. Це не

страшно. З усіма таке буває. Треба лише порахувати падаючі зорі, і все

налагодиться.

—       Так просто?

—        Катерино! Катерино!

—        Що?

—        Ти обідати будеш?

—        Мамо? – дівчинка розплющила очі. – А де Янгол?

—        Ох, Катерино, тобі треба більше відпочивати, а не грати в ігри за комп’ютером!

—        Невже це був тільки сон?

Катя встала з ліжка і підійшла до вікна. Надворі стояла холодна зимова ніч.

  • А, може, і справді порахувати зорі? Тільки звідси погано видно небо. Піднімуся краще на горище!

Задумлива дівчинка вийшла на подвір’я. На вулиці світили ліхтарі. Матвієнко піднялася по сходам на горище. З нього було видне все їхнє селище. Поглянувши на небо, Катя помітила щось незвичайне, не схоже ні на зірку, ні на місяць.

—        Тут темно. На горищі має вмикатися світло.

Дівчинка зайшла в приміщення і почала шукати вмикач. Через кілька секунд після цього зовні почулося нестерпне БАХ! Дівчинка нарешті ввімкнула світло і вийшла на балкон.

—        Де я? – пролунав чийсь голос.

—        Що це? Балакучий кіт? – Катя завмерла на місці від здивування.

—        Дівчинко, будь ласка, візьми мене до себе. А я тобі допоможу. Я раніше у Баби-Яги жив і дечого навчився. Тільки вона не любила мене. Змушувала брати участь у своїх зловісних планах. От я і втік.

—        Бідолашний! – дівчинка взяла кота на руки. – Звісно ж, я тебе візьму до себе. Буду любити і доглядати. Як  тебе звати?

—        Ніяк.

—        Що значить «ніяк»?

—        Баба-Яга називала мене просто котом. А іноді – мішком з блохами.

—        Неймовірно! Який все-таки щасливий сьогодні день! У мене з’явився домашній улюбленець. – Матвієнко вдячно подивилася на небо. – А чи не назвати мені тебе Щасливчиком? – кіт замуркотів.

Катя поселила Щасливчика на горищі, щодня приносила йому їжу та напої.

—        Котику мій, – якось сказала дівчинка. – я так рада, що ти у мене з’явився. З тобою моє життя стало кращим.

—        А я ще й чаклувати вмію! – гордовито сказав Щасливчик.

—        Справді? Чого ж ти раніше нічого мені не казав?

—        Раніше були вихідні. А сьогодні тобі вже треба йти до школи. Катю, я можу чимось допомогти? Дивися, я  вмію літати! – і Щасливчик продемонстрував дівчинці свої вміння.

—        Круто! – дивувалася Матвієнко. – А ще що?

—        Я можу міняти свої розміри.

І прямо тут, у Каті на очах, Щасливчик став таким крихітним, що побачити його можна було б тільки через збільшувальне скло.

—         Ну як, круто?

—        Не те слово! – дівчинка усміхнулася.

 

Строфа 2: Катя йде зі Щасливчиком до школи

Ранком Катя збиралася до школи і ще раз глянула в календар. Це останній навчальний тиждень перед зимовими канікулами. І, до речі, найважчий. Цього тижня одні контрольні роботи. От і сьогодні, наприклад, з інформатики, історії та зарубіжної літератури.

Каті дуже хотілося мати гарні оцінки в табелі. Забажала вона цього тільки зараз і тому дуже ретельно готувалася до контрольних робіт. Але все знати неможливо. Так само і те, які запитання зустрінуться на контрольній. Тому дівчинка взяла з собою кота.

Перший урок – інформатика. Грізний учитель підняв Катю з місця. Вона була наполохана, але на поміч прийшов Щасливчик. Він вистрибнув на плече інформатика і почав йому на вухо нашіптувати потрібні запитання. Те саме з вуст учителя чула Катя і правильно відповідала. Після останньої відповіді інформатик сказав:

—        Молодець, Катю! Сідай, 12!

—        Ура! – скрикнула дівчинка на весь клас. – Ой, вибачте, Семене Миколайовичу!

—        Та нічого! – грізний учитель посміхнувся.

Так пройшов перший урок. За ним другий, третій, четвертий… Сьогодні Катя була дуже задоволена собою. А в першу чергу, звісно, своїм пухнастим другом. Додому дівчинка прийшла весела, як ніколи. І, до речі, дуже голодна.

Вечоріло. Катя взяла Щасливчика на руки і піднялася з ним на горище. Дівчинка не припиняла згадувати сьогоднішній день. Несподівано на балконі почулося нестерпне БА-БАХ! І хтось тяжко застогнав.

—        Катю, що це? – Щасливчик нашорошив свої вуха.

—        Не знаю. Напевне, знову хтось бухнувся на мій балкон. Треба подивитися.

Світло було увімкнене. Дівчинка та кіт визирнули із-за дверей.

—         Ой лишенько! Це ж моя минула хазяйка. – Щасливчик сховався, а Катя прикипіла до підлоги.

—        Чого завмерла? Ніколи Баби-Яги не бачила?

—        Та, власне, не бачила. Але багато про них, тобто про вас читала… І навіть мріяла з вами познайомитися! – усміхнена Катя не без остраху мацнула холодну руку кістяної ноги.

—        Невже? – Баба-Яга недовірливо зиркнула на дівчинку. – Тоді, може, ти поможеш мені мітлу полагодити? Вона знову зламалася.

—        Звісно ж, допоможу! Про що мова? – і Катя гайнула в дідусеву майстерню.

Любов дівчинки до майстрування нарешті стала їй у пригоді. Вона дуже скоро впоралася з роботою. Після цього вдячна Баба-Яга сказала:

—        Дякую тобі, добра дівчинко! За те, що не злякалася мене і не залишила у біді. Я хочу тебе винагородити і подарувати шкатулку та гребінець. Вони не прості, а чарівні. Упевнена, тобі сподобаються.

—        Дякую вам за такий щедрий дарунок. І хоч я не зовсім розумію, в чому їхня сила, та все-одно дуже вдячна! Дякую!

На цій щасливій ноті Баба-Яга полетіла, а у Каті в руках опинилися чарівні шкатулка і гребінець.

—        Навіть не знаю, вірити їй чи ні. – промовила дівчинка.

—        І я не знаю. – Щасливчик вийшов зі сховку.

—         Можливо, вона й не така погана. Як кажуть, треба спочатку добре пізнати людину, а потім робити висновки. – Катя  зітхнула, потім ще раз подивилася на подарунки Баби-Яги і сховала в дерев’яну скриню. – Хай тут поки що полежать, про всяк випадок!

 

Строфа 3: Новорічний ранок

—         Допоможи мені, будь ласка! – попросила Катя Щасливчика.

—        Звісно, допоможу! – кіт вистрибнув на дерев’яну скриню. – Чим зможу, допоможу. А що тобі треба?

—        Через дві години почнеться Новорічний ранок у школі, а в мене із одягу крім позаторішньої сукні немає нічого.

—        Це не проблема! – кіт скочив на підлогу. – Відкривай скриню!

—        Щасливчику, ти пропонуєш мені вдягнутися в те старе лахміття, що тут знаходиться? – Катя допитливо подивилася на кота.

—        Зовсім ні! Ти, напевне, забула, що саме тут лежать чарівні предмети – подарунки Баби-Яги.

—        Точно! – дівчинка почала відкривати скриню, але в ту ж секунду зупинилася. – Щасливчику, ти впевнений, що це не черговий підступ кістяної ноги?

—        На всі сто! Довірся мені!

Катя відкрила дерев’яну скриню і дістала звідти шкатулку і гребінець. Щасливчик вистрибнув дівчинці на руки.

—        А ну ж бо подивімося, що це! – кіт став пильно розглядати чарівні предмети. – А якщо відкрити цю чаруючу штуку? – Катя знизала плечима і за мить, після того, як Щасливчик відкрив шкатулку, опинилася в величній і неперевершеній сукні.

—        Овва! – дівчинка завмерла від подиву. – Вона така довга. В ній я обов’язково впаду прямо на святкуванні. Можливо, варто спробувати щось інше?

Щасливчик раз за разом відкривав шкатулку, а Катя знову і знову опинялася в новій одяганці. Нарешті вона мовила:

—        Ну от, думаю костюм ковбойки мені підійде. Шкода тільки, що в мене таке коротке волосся.

—        Катю, не сумуй! Ти й так красуня! – кіт вистрибнув на скриню і сів поряд з дівчинкою. – А давай я тебе причешу!

—        Давай!

Матвієнко просто сиділа і розглядала чарівну шкатулку. Щасливчик ніжно розчісував коротке волосся дівчинки.

—        Катю! – несподівано скрикнув кіт. – Ти навіть уявити собі не можеш!

—        Що таке? – дівчинка схопилася з місця  і підбігла до старого раритетного дзеркала, що висіло на стіні. – Щасливчику, що це? Звідки у мене взялася така довга коса?

—        А ти ще не здогадалася? – кіт широко посміхнувся. – Я ж причесав тебе чарівним гребінцем – подарунком Баби-Яги.

—        У мене просто немає слів! – Катя взяла кота на руки. – Щасливчику, ти – мій герой!

—        Та що ти, це все Баба-Яга. Невже вона вирішила доброю стати?

—        Всяке буває.

—        Та не в її випадку. Скільки часу вона була злою, черствою і бездушною.

—        Скільки часу?.. – Катя рефлекторно поглянула на наручний годинник. – Ой, Щасливчику, запізнююсь! Новорічний ранок от-от почнеться, а я ще не одягнена.

—        Заспокойся! – кіт подивився на дівчинку. – Не панікуй! Пропоную тобі піти на свято одразу в карнавальному костюмі.

Катя так і зробила. Коли Матвієнко увійшла до зали, усі присутні завмерли від здивування. Кожен хотів з нею потанцювати. А наприкінці Новорічного ранку Катю вибрали королевою свята. Дівчата дуже заздрили їй і кидали в її адресу гострі слова.

—        Думаєш, якщо ти відмінниця і королева свята, значить, тобі все дозволено?

Але Катя не звертала ні на кого уваги. Вона отримала свій табель з хорошими оцінками і масу задоволення від Новорічного ранку.

Ввечері Матвієнко разом із Щасливчиком піднялася на горище. «Загнавши» свій костюм назад у шкатулку, дівчинка мовила:

—        Навіть не знаю, коли знову зможу її відкрити.

—        Не засмучуйся! Попереду ще так багато свят! – кіт попрямував до виходу.

—        Щасливчику, куди ти?

—        Катю, всі твої мрії на цей рік уже здійснилися. Я тобі більше не потрібен.

—        Щасливчику, будь ласка, не зникай! – дівчинка присіла разом з котом. – Я люблю тебе! Залишися, будь ласка, зі мною!

—        Справді? – кіт подивився Каті в очі.  – Ти мене любиш? – Дівчинка кивнула. – Я теж тебе люблю! – Щасливчик вистрибнув Каті на руки, і Матвієнко міцно обійняла свого друга.

—        Так ходімо в будинок чай пити! Я нарешті познайомлю тебе зі своєю сім’єю!

—        Ходімо!

Катя була по-справжньому щаслива. Усі її мрії на цей рік уже здійснилися. За чаюванням вона згадала відому приказку «Як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш». Хоч сьогодні було тільки 28 грудня, дівчинка була впевнена, що наступний рік стане кращим, ніж цей. Адже у неї з’явився справжній друг. А справжні друзі, як відомо, – цінний скарб!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У світі перевертні

 

«Страх – емоція номер один

котра змушує нас прикладати

неймовірні зусилля, щоб

позбутися його».

© Джоді Фостер

 

Жах, яка цікава таємниця

Був гарний осінній день. Сонечко вже наближалося до землі. Марія йшла повільним кроком, розгойдуючись в різні боки. Щойно закінчилися золотисті тижневі канікули, але приводу для суму у неї не було. Навпаки. Федяєва раділа, як ніколи. І от вона уже дійшла до дрімучого лісу, через який пролягала її дорога додому.

Дівчинка трохи боялася, адже у їхньому невеличкому селищі ще здавна ходили чутки про перевертнів. Марія в це не вірила. Але, погодьтеся, йти надвечір через дрімучий ліс справді лячно. А навколо ні єдиної душі.

Високі дерева колихалися від вітру, всюди чувся тріск зламаних сучків. Душа Маші завмирала від кожного шороху, а серце билося так сильно, неначе зараз вирветься з грудей. «Ну де та  Рудавська, коли вона так потрібна?» – тремтячи, думала перелякана дівчинка. Уже восьмий рік Марія ходить додому через цей ліс. Раніше так страшно їй не було. «Зараз їй зателефоную!» З цією завершальною думкою Маша дістала мобільний телефон зі свого шкільного рюкзака.

— Алло! Іра? Алло…

У динаміку прозвучало грізне : «Так! Що тобі потрібно?»

— Іро, мені дуже лячно. Прийди, будь ласка, до мене!

— Машо, я зараз не можу!

— Але, Іро…

— У мене заняття з музики.

— Іро, це питання життя і смерті! – благала Федяєва.

— Гаразд! Зараз прийду, не панікуй! Де ти знаходишся?

— Дякую, Іро! Я у лісі біля старого дуба «Змія Горинича». Поспіши! – з цими словами Марія закінчила розмову і поклала свій телефон у рюкзак, який потім кинула під дерево.

Промайнуло вже цілих півгодини. Маша сиділа під деревом на своєму рюкзаку і рахувала падаючі соснові голки, що лежали на землі. А Іри ще й досі не було. Затримується любесенька! Ніколи не славилася  пунктуальною.

Маші вже набридло чекати. Вона встала зі свого рюкзака і почала нервово нарізати кола навкруг «Змія Горинича». Цьому дереву вже більше ста років. Воно дуже високе, товсте і міцне. Четверо не обіймуть. Сама його назва може до півсмерті перелякати приїжджого. Але від цього лісу навіть місцеві жителі намагаються триматися якнайдалі. І в деяких сенсах це добре.

Марія продовжувала нарізати кола. Зненацька позад неї почувся якийсь пронизливий зойк. Дівчинка обернулася, але нічого не побачила. Розгубившись, вона позадкувала до найближчих кущів і…

— Де я? – Маша розплющила очі і роззирнулася навколо. Підлога була холодна, зі стелі капала вода, що спричиняла голосне відлуння, на стінах виділялися якісь пошкрябини, схожі на сліди від кігтів. Дівчинка підвелася із землі і обтрусилася. Враз на неї блимнув невеличкий промінь світла. Федяєва підняла голову і побачила шматочок неба, але до нього було дуже далеко. І для того, щоб вибратися потрібна мотузка не менше трьох метрів довжиною.

Дівчинці одразу прийшла в голову блискуча ідея. Вона вирішила зв’язати свій одяг. Марії нещодавно купили нові штанці, і пояс від них був зі справжньої крокодилячої шкіри. Звучить по-дурному, але всі вірять. Недовго думаючи, Федяєва зняла свій фешенебельний пояс і почала прив’язує до рукава улюбленої куртки.

Зненацька іззаду почулося чиєсь гарчання. Маша не звертала уваги і продовжувала свою клопітну роботу. Але гарчання не припинялося. І ось воно вже зовсім поруч. Дівчинка відчула у себе за спиною чиєсь тепле дихання і полізла у кишеню своїх джинсів. Варто зауважити, що Марія завжди носила з собою кишеньковий ніж. Щоправда, раніше потреби у ньому не було. Але тепер, коли зробити більше нічого не можна, знадобилась його допомога. Машка глибоко вдихнула, вихопила ніж із кишені і… враз відчула сильний удар в спину. Їй неначе застромили одразу декілька ножів у спину. Бідолашна дівчинка повалилася на підлогу і знепритомніла.

Тим часом Ірина вже п’ятнадцять хвилин дожидалася Машку в назначеному місці зустрічі – біля «Змія Горинича». Чекати було просто нестерпно. Тому дівчинка вирішила зателефонувати подругы. Набравши номер, Іра почула знайомий гудок. Вона перестала дзвонити і зазирнула за старе дерево. З іншого боку «Змія Горинича» лежав Машкин червоний рюкзак. Рудавська підняла його і відкрила. Із крайньої кишені визирав новенький мобільний телефон і показував пропущений виклик. Ірина зовсім збилася з пантелику. Спершу вона вирішила пошукати Машку. Можливо, та її розігрує?

— Машо! А-у! Ти де? Машо, досить ховатися! Погралися і годі! Давай виходь! Машко!

За своїми покликами Рудавська не помітила, як стемніло. Вона все ще сподівалася знайти втікачку, але трохи побоювалася відходити від «Змія Горинича» далі, ніж на п’ятнадцять метрів. Дівчинка дуже втомилася і присіла під деревом, щоб відпочити.

Несподівано в кущах з’явився яскравий блиск. Ірина спочатку подумала, що то засвітився Машин телефон, але через секунду згадала, що він лежить в рюкзаку. Дівчинка невпевнено попрямувала вперед і зазирнула за кущі. Було темно, хоч око виколи. Зненацька тиху і лячну ніч перервав жахливий виск Рудавської.

Марія прийшла до тями. Ті півгодини здалися їй цілою вічністю. Тепер вона знаходилася у великій колонній залі, яка освітлювалася тьмяним світлом ліхтарів, розставлених вздовж стіни.

— Так, — Федяєва здригнулася від побаченого, – схоже я починаю потихеньку втрачати розум.

— Не ти одна! – зненацька пролунало в залі.

— Ірино, — не вірила Маша своїм очам, – що ти тут робиш?

— Дійсно, — буркнула Рудавська, – що я тут роблю? Зараз би сиділа вдома і пила теплий чай. А тепер через тебе я змушена лежати в цій страшній печері на холодній землі.

— Ну, то встань і йди додому. Хто ж тебе тримає?

— Ні, моя люба, це виключено! Хіба я зможу тебе покинути?

— Іро, припини вдаватися до лестощів. Ти просто без моєї допомоги звідси не виберешся.

— Думаєш, я зможу залишити тебе тут з якоюсь потворою?

— Що? Ти теж постраждала від кігтистих лап чудовиська?

— Так. Хоча раніше я думала, що розповіді про перевертнів – це тільки казки.

— Можливо. Але ж казки не вигадуються самі по собі. Доля правди в них точно є.

— Так. Вірно. І що ти пропонуєш?

— Тікати. Це єдиний і, сподіваюся, правильний вихід. – Маша зітхнула.

Зненацька в кінці коридору, що виводив із колонної зали, промайнула чиясь тінь. Іра і Машка завмерли в очікуванні найгіршого. Це тривало приблизно хвилину. Потім Федяєва помітила ще один коридор у кінці колонної зали, і вони з Рудавською швидко вислизнули за двері.

— Поглянь, Машко, це схоже на якийсь підземний лабіринт. Дивно, що досі про нього ніхто не знав.

— Іро, — задумалась Федяєва, – а якщо ці всі розповіді про перевертнів тільки для того, щоб відвернути увагу місцевих жителів від цього місця. Напевне, тут криється щось загадкове. Ти як думаєш?

— Не знаю, не знаю… — почесала потилицю Рудавська. – А як ти поясниш існування волохатого монстра з великими пазурами? Ми обидві його бачили.

— Ну це… Для того, щоб переконати недовірливих пронир.

— Добре. Дискутувати будемо потім. Зараз нам треба думати про те, як би вибратися звідси.

— А що тут думати? Нам потрібна мотузка. Довга мотузка. – З цими словами Маша почала обшукувати кишені новеньких джинсів.

— Дідько! Я ж залишила свій телефон у рюкзаку.

— На, візьми мій! – говорила Ірина, поправляючи волосся.

— У-у, з ліхтариком! Дякую!

— Нема за що!

Маша почала присвічувати телефоном, оскільки в коридорах ламп не було, і намацала ручку дверей, що вели в черговий коридор.

— Як ти знаєш, що ми йдемо правильно? – хвилювалася Рудавська.

— Іро, не впадай у паніку! Я тут була. Ти теж.

Дівчата йшли далі. Діставшись до виходу, Машка скрикнула:

— Ура! Ми прийшли. Ось моя куртка, пояс та ніж. Давай швидко зв’яжемо наші речі.

Федяєва сховала ніж у кишеню джинсів і скинула светр. Зненацька почулося дике виття перевертня. Іра та Маша почали підкидати готову мотузку вгору.

— Машо, нагадай мені, навіщо ми це робимо?

— Там з самого верху стирчить сучок. Я помітила його, коли був ще день.

Ревіння наближалося, але у дівчат нічого не виходило. Раптом вгорі чиясь рука намертво схопила мотузку. Вона належала Мартинову. Здивовані подруги поспішили вилізти по мотузці нагору.

— Привіт, дівчата! Що це ви так пізно робите у цій глушині? Хіба не чули про перевертнів?

— Чули, дядьку Андрію, чули. –  Маша зробила серйозне обличчя. – Навіть бачили на власні очі.

— Прямо зараз бачимо! – додала Іра.

— Щось я вас не дуже розумію.

— Не прикидайтесь, — почала Маша, – все ви чудово розумієте!

— І навіщо було тягнути нас у колонну залу? – тремтячим голосом пробурмотіла Рудавсьвка. – Там було дуже холодно лячно.

— Дівчата, — переконливим тоном сказав дядько Андрій. – я не знаю, що з вами сталося там внизу, але я не уявляю, про що ви кажете.

Ледве він встиг договорити, як звідусіль почувся несамовитий шелест дерев, гучний тріск засохлих гілок і дикий вереск невідомих істот. Ірина подивилася на мобілку. Була дванадцята година ночі. У небі світив яскравий місяць у повні. Вмить з різних боків до друзів посунули волохаті чудовиська з великими пазурами.

— Ой-ой… — тільки й змогла вимовити Машка, перш ніж усі пустилися навтьоки.

 

 

Неймовірне перетворення

Минуло кілька годин. Рудавська і Федяєва ще й досі не могли оговтатися від почутого і побаченого. У будиночку лісника було тихо. Чулося тільки сюрчання цвіркунів за вікном та тріск дров у каміні. Раптом тишу перервав дядько Андрій:

— Ну, чому ви подумали, що це я перевертень?

— А як же? – нарешті оговталася Маша. – Ви в лісі в таку пору? Погодьтеся, це дуже насторожує.

— Але це не привід вважати мене вервольфом! – нервував Мартинов.

— Вибачте! — схилила голову Ірина. – Звідки ж ми могли знати, що ви лісник?

— А чому волохаті монстри відступили, а не побігли за нами?

— Розумієте, — посміхнувся дядько Андрій, – я живу в лісі вже досить тривалий час і давно встиг запастися обсидіановими ножами та срібними кулями. Тому перевертні, з якими я вже мав справу, обходять мене десятою дорогою.

— Це добре, – зітхнула Машка, – що тут нам нічого не загрожує. Значить, ми зможемо побути у вас до з’ясування всіх обставин. Правда, дядьку Андрію?

— Так… — погодився Мартинов, розуміючи, що у нього немає вибору.

— Дядьку Андрію, — підперла голову правою рукою Ірина, – а що ви думаєте з приводу перевертнів та підземелля?

— Напевне, — зосередився на розмові Мартинов, – у тім підземеллі є щось незвичайне. Але що?

— Справді? – лісник кивнув Федяєвій у відповідь. – Ми з Ірою дійшли до такого ж висновку. Значить, ми не помилилися.

— І що ви пропонуєте?

— Я думаю, — Рудавська поворухнула лівою бровою, – що треба провести своє розслідування. І тоді ми зможемо щось дізнатися.

— Так-так! – погодилася Федяєва. – Вас же перевертні все-одно бояться. Отже сьогодні і підемо.

— Машо, а твої батьки не будуть перейматися, куди ти зникла?

— Облиште, вони думають, що я у Ірки.

— А твої, Іро?

— А мої, що я у Машки. Усе передбачено!

— Ну добре, залишайтеся! А зараз давайте спати.

Того ж дня друзі вирішили навідати своїх старих знайомих – перевертнів. А точніше не їх, а те, що вони охороняють.

— Дядьку Андрію, — Маша запхнула руки в кишені джинсів, – а у вас не знайдеться ще одного обсидіанового ножа для мене?

— Зараз пошукаю! – Мартинов мило посміхнувся.

— Ні, ви мені поясніть, навіщо нам іще раз туди йти? – панікувала Рудавська.

— То не йди з нами. – відказала Федяєва. – Ми й без тебе впораємось.

— Ні, сама я тут не зостанусь!

— От і добре! – Машка позіхнула.

— Ну що, дівчата, ви готові? – запитав лісник.

— Так!

— Так… — похмуро відказала Ірина.

Друзі підійшли до «Змія Горинича». Марія підняла свій рюкзак.

—  А де ми будемо шукати невідомі штукенції? – Федяєва повісила рюкзак на плечі.

— Я пам’ятаю, — Мартинов озброївся обсидіановим ножем, – Іра казала про якусь колонну залу.

— Так.

— От звідти і почнемо. Не виключено, що в ній має бути якась потаємна кімната. Наприклад, лігвище перевертнів. Інакше, де вони ховаються, якщо в колонній залі ви бачили тільки тіні?

— Не знаю.. – насторожилася Маша від неприємних спогадів.

Друзі спустилися у підземелля. Тепер можна було бачити силу-силенну ходів, що перетиналися в несподіваних місцях. В центрі лабіринту знаходилась колонна зала. З неї вели, як потім з’ясувалося, не два, а три коридори. Один із них закінчувався маленькою кімнаткою з подряпинами на стінах. На перший погляд здавалося, що то якісь вигравірувані стародавні малюнки. Мартинов почав їх роздивлятися, світивши ліхтарем. Іра і Маша стояли поруч з ним.

— Ні, — нарешті мовив лісник, – тут уже нічого не знайти. Не варто і намагатися.

— А ходімо у другий коридор. – запропонувала Маша. – Учора ввечері ми його проходили, але тоді вже було темно. Нічого не видно.

— Тим паче, що зараз із нами справжній ліхтар! – підтримала Машку Ірина.

Пройшовши ще трохи, друзі дісталися до розвилки.

— Ну, куди далі? – запитав урівноважений Мартинов.

— Учора ми звернули наліво, — потерла виски Маша, – отже зараз підемо направо.

За черговими дверима знаходилися довгі сходи, що спускалися вниз.

— Що це? – примружилася Іра. – Озеро?

— Так! – кивнув лісник. – І, напевне, це те, що ми шукали.

— Я думала, що ми знайдемо щось надзвичайне. Я б сказала, магічне. – похнюпилася Федяєва.

— Можливо, це озеро і є магічним. Інакше навіщо перевертні охороняють його?

Іра і Маша знизали плечима. Дядько Андрій витяг зі свого рюкзака порожню пляшку.

— Наберемо води для вивчення.

— А що далі? – Рудавська змочила пересохлі губи кінчиком язика.

— Напевне, здамо на експертизу. Тільки не пийте її. Добре?

Маша кивнула. Іра опустила голову.

— Вертаємось додому?

Шукачі вже майже дійшли до колонної зали. Раптом нізвідки з’явилася зграя перевертнів.

— Тікайте! Я їх затримаю! – скрикнув дядько Андрій і жбурнув Ірині пляшку з водою. Рудавська хотіла її спіймати. Але пляшка, ледве доторкнувшись до руки дівчинки, пролетіла мимо і вдарилась об стінку підземелля. Вода вилилася на Ірину. На дні залишилося лише трохи.

— Ірко, — скрикнула Маша, – що ж ти накоїла? – Дівчинка підбігла до неї і підняла майже порожню пляшку. – Нам же тепер доведеться повертатися за водою. Хоча тут і залишилося трохи на дні.

Ірина зареготала. На підборідді та шиї у неї з’явилася колюча щетина. Нігті на руках перетворилися на гострі вовчі пазурі. Рудавська присіла, готуючись стрибнути на Марію.

«Що робити? – в останню мить подумала дівчинка. – Я ж не можу вбити її…»

Часу на роздуми ставало дедалі менше. Федяєва підходила все ближче до стіни. Рудавська фокусувалась на ній.

— Іро, не піддавайся! Це не ти! Зупинися!

Маша зрозуміла, що це не подіє, і пошарила по кишеням. Ірина стрибнула, не зважаючи на спрямований на неї обсидіановий ніж. Федяєва відхилилася. Під час стрибку Рудавська врізалася у стіну підземелля і впала на підлогу. Маша кинулася навтьоки.

Добігши до виходу, дівчинка піднялася по мотузці, що була припнута до землі, нагору і кинулася до будиночку лісника.

….