№22 «Крок заради Надії»

Серафім завершує своє останнє на сьогодні завдання, втомлено зітхаючи. Він натягує тятиву свого лука і одним різким рухом відпускає, відправляючи в політ блискучу стрілу з гострим вістрям. Та врізається прямісінько у спину молодої брюнетки, що стоїть на автобусній зупинці, сховавшись від дощу, але дівчина не відчуває болю. Стріли ж бо не прості. Вона лише обертається, аби кинути погляд на юнака, що поспіхом йде у бік високих будівель. З промоклого наскрізь капюшона його куртки тонкими струмками стікає вода. На обличчі дівчини з’являється яскрава посмішка, після чого вона кличе хлопця та, не дочекавшись поки він обернеться, біжить йому назустріч прямо під зливу.

Купідон  уважно спостерігає за тим, як юнак обіймає кохану, ховаючи обличчя у її волоссі, а потім цілує її, не звертаючи абсолютно ніякої уваги на дощ. Ніби у цьому світі немає нікого й нічого важливого – лише вони удвох, удвох проти всього світу.

З неприхованою заздрістю у погляді Серафім вдивляється в них, намагаючись що є сили приборкати у собі бажання підійти ближче, щоб захоплюватися своєю ідеально виконаною роботою наче витвором мистецтва. Він вчасно себе зупиняє, хитаючи головою, а потім трохи похмуро посміхається сам собі. Йому не можна тут довго засиджуватися. Йому треба поспішати. Робота на сьогодні завершена, тому до ранку він абсолютно вільний. Можливо, він навіть встигне до закриття того самого проклятого кафе.

«Сподіваюсь, вона й сьогодні буде там»,  — думає купідон, розправляючи білосніжні крила та готуючись одразу ж злетіти вгору. Від своїх думок йому стає бридко та якось огидно, але він нічого не може з собою вдіяти. Він ненавидить себе, вважає фріком, диваком, божевільним, але, чорт забирай, все ще нічого не може з собою вдіяти. Він просто не може викинути з голови одну миловидну молоду особу з кристально чистими голубими очами та веселим сміхом.

Все почалося не так давно. Вперше Серафім побачим Надію в тому самому проклятому кафе, коли прийшов туди через своє перше в житті завдання у свій перший в житті робочий день. У нього тоді навіть крила не прорізались, а лук все ніяк не хотів слухатися свого нового володаря, намагаючись мимоволі відправити стрілу зовсім не в тому напрямку, в якому треба було. В той день метою купідона був хлопець з дивною зачіскою, який, як потім з’ясувалось, був другом Наді. Похмурий юнак зі смішним хвостиком на потилиці спочатку довго та бурхливо розповідав щось дуже емоційне подрузі в уніформі офіціантки, однак потім, коли стріла Серафіма вдарила між його лопаток, завмер, вдивляючись у юну гарну дівчину, що ледве секунду потому ступила на поріг кафе. Висока шатенка з короткою стрижкою одразу ж здалася купідону дуже милою, що ж там казати про хлопця, в якого влучила його стріла. Дівчина ж, запримітивши захоплений погляд незнайомця, зніяковіло посміхнулась йому та підійшла до одного з багаточисленних пустих столиків неподалік. Серафім одразу зрозумів, що зі своєю задачею він впорався, проте радість та гордість, що він на той момент відчував, несподівано перервало дещо дивне. Та сама офіціантка, що проходила в цей момент повз нього, на секунду зупинилась та підозріло підняла голову, ніби щось відчувши. Серафім не на жарт перелякався, що звичайний смертний може побачити його прямо зараз, але швидко привів сам себе до тями. Це неможливо. Люди не можуть відчувати присутності купідонів, бо вони просто-напросто не існують в одному з ними всесвіті… Так, це було неможливо, і Серафім це прекрасно знав, але щось у погляді тієї дівчини змусило його на мить засумніватися. За секунду її блакитні очі ніби змінили сотню різних емоцій, але потім вона різко прийшла до тями, коли її друг озвався до неї. Саме в ту мить купідон дізнався, що це миле створіння звати Надією.

На якийсь час після цього випадку Серафім геть забув про дивний інцидент у кафе, викинув з голови думки про дівчину, що не на жарт заінтригувала його, та повністю поринув у роботу. Його покликання було простим, проте, незважаючи на це, неймовірно важливим – спозаранку отримуєш список з іменами людей та часом їхньої зустрічі, а потім увесь день бродиш містом, посилаючи магічні стріли у своїх жертв. Серафіму дуже подобалося те, що він робив для людей, і юний купідон зовсім не розумів своїх колег, яких це стомлювало. Вони постійно скаржились на людей, на їхню дурість, дивакуватість, незносність, але Серафім просто не міг слухати ці пихаті балачки. Він людьми захоплювався. Захоплювався тим, як деякі з них можуть за своє коротке життя зробити безліч неймовірних речей, захоплювався створеним ними мистецтвом. Він вивчав їхню історію потайки від своїх знайомих, дивуючись силі духу та хоробрості людей… Але більш за все він, звичайно, захоплювався тим, як люди вміють кохати – пристрасно, відчайдушно та попри все.

Так, він знав, що це стріли купідонів розпалювали іскри у серцях людей, проте він відмовлявся вірити в те, що все так просто. Адже ти не зможеш розпалити вогонь, пускаючи іскри у повітря – тобі обов’язково потрібна якась сировина, якась основа. Серафім вірив в те, що його стріли створені лише аби запустити складний механізм під назвою любов – ніяк інакше він думати не хотів.

Надію він зустрів знову десь приблизно через місяць, що для нього самого тривав ніби цілу вічність. З’явившись в тому самому проклятому кафе, Серафім не зразу навіть упізнав непримітну дівчину в уніформі офіціантки. Вони лавірувала поміж столиків, посміхаючись усім відвідувачам своєю наймилішою посмішкою та подзенькуючи багаточисленними браслетами на тонких зап’ястях. Така звичайна, така вільна. Несвідомо відволікшись на неї, купідон ледь не проґавив важливу секунду, заради якої прийшов сюди. Тятиву натягнув поспіхом, а стрілу випустив лише сподіваючись, що прицілився точно. Йому пощастило – блондинка, в яку він повинен був вистрелити, завмерла на секунду, а потім нахилилась над столом та притягнула до себе чоловіка, що сидів напроти, аби подарувати йому нестримний поцілунок.

Це ім’я було останнім у списку того дня, тому Серафім вирішив залишитись ще ненадовго, щоб поспостерігати за людьми… Так, навіть подумки він не міг сам собі зізнатися, що то був не інтерес до людей як окремого цікавого виду, а бажання дізнатись більше про одного єдиного представника цього виду.

Того вечора він просидів у кафе до самого закриття і лише потім полетів звідти. Його маленька квартира, покинута попередніми власниками напризволяще, здавалася йому тепер в’язницею, хоч раніше слугувала йому фортецею, що давала йому ілюзію захищеної домівки. Він задумливо ходив-бродив по кімнатам, доки болюча правда несподівано не вдарила його по свідомості – Надя була особливою, і слідкував він саме за нею. Правда ця була такою моторошною, страхітливою. Серафім ніяковів лише від однієї думки про це. Йому хотілося самого себе вдарити і навіть не раз.

Він довго стояв перед дзеркалом у ванній кімнаті та довго вдивлявся у своє обличчя, так схоже на обличчя людей. Купідону навіть здалося, що він красивий, ніби він дійсно знався на людській красі. Залишивши це марне заняття, Серафім вмостився біля широкого вікна у вітальні, де він проводив майже всі свої вільні безсонні ночі, і вперше замислився. Чому він народився саме купідоном, а не звичайною людиною? Чому йому випала саме така доля?.. Але ці питання були егоїстичними та неприпустимими, тому йому знову стало огидно від самого себе, ніби брудними були не його думки, а він сам – з ніг до голови.

Божевілля продовжувалось, хоч Серафім і сподівався, що скоро це закінчиться, пройде як небажаний сон. Не проходило. Все частіше він повертався після місій в те саме прокляте кафе, все частіше лише образ дівчини у натовпі викликав на його обличчі широку яскраву посмішку, і чим довше це продовжувалось, тим ясніше він все розумів. Корив сам себе, лаяв та картав, намагався плакати, пити або курити, як це роблять люди інколи, аби якось склеїти уламки розбитого серця та залікувати душевні рани, але, на жаль, все розумів.

Серафім торочив собі, що купідони – це істоти, покликані вершити долі і дарувати людям любов за вказівкою вищих сил. Їм самим апріорі заборонено закохуватись. Проте заперечувати очевидне було марно – він у цьому плані порушив усі правила.

Він бачив Надію щодня, його тягнуло до неї із незбагненною силою. Він хотів знати про дівчину все, тому він вивчав її як вражаючу книгу або улюблену картину. Йому вдавалося вміло приховувати свій секрет від знайомих та оточуючих, і ні в якому разі він не дозволяв цьому божевіллю нашкодити його роботі. Він став уважніше придивлятися до людей, в яких стріляв, заглиблюватися в їхні історії та мимоволі придумувати їм потенційне майбутнє. Одного разу він спіймав себе на думці, що було б здорово коли-небудь познайомитись к Надею по-людськи, поспілкуватися з нею, побачити її неперевершену посмішку, адресовану не комусь, а саме йому. Ці думки налякали бідолашного купідона, але що шокувало його по-справжньому – це фантазія, в якій вони з Надією, наче в одній з романтичних історій, гуляли разом вздовж набережної, а потім зупинялись, стискаючи один одного в обіймах та… цілувались. Він уявляв собі ніжний та обережний поцілунок, сповнений теплоти, трепету та всього того, що він мимоволі відчував до дівчини увесь цей час. Того вечора він зазнав такої відрази до самого себе, якої не відчував ніколи. Він не відправився в кафе після завдань. Як і наступні пару днів. Закривався в квартирі, знову намагався заглушати біль людськими способами, які, на жаль, не діяли, а потім плакав. Ні, не плакав, як людина — по його щоках не текли сльози потоками. Він відчував, як плаче його душа, і цього було досить, аби лежати на старому матраці на підлозі і задихатися від уявних схлипів.

В один з таких вечорів, вже за традицією присвячених самокатуванню, купідон помітив, як з його крил починає випадати посіріле пір’я.

І, звичайно, згодом він все ж таки повернувся до того самого проклятого кафе. Не втримався. Напевно, скучив… Адже так це буває у людей, правда? Він прийшов та знову спостерігав за Надією, що бігала поміж столиків та могла знайти спільну мову з усіма відвідувачами. Серафім мимоволі посміхався. Якби він все ж був людиною, то безумовно прийшов би в це прокляте кафе хоча б тільки для того, аби Надя підлетіла до нього із записником і донезмоги бадьорим голосом проспівала фірмове «Добрий вечір, що будете замовляти?».

Сьогодні Серафім, звичайно ж, знову поспішає до неї. Переступає поріг проклятого кафе, сідає в улюбленому кутку та спостерігає. Проте одразу чомусь відчуває, ніби щось не так. Надія так само ходить поміж столиків, але її завжди щира посмішка сьогодні виглядає вимученою, несправжньою. У погляді дівчини застигла німа печаль, яку ніхто не помічає – тільки Серафім. Він не хоче зізнаватись навіть собі, але він… переживає. Це почуття таке нове та несподіване. Воно ніби підкрадається непомітно до серця та окутує його, завдаючи ниючий біль. Подих спирає, а той самий найважливіший орган починає битися з нереальною швидкістю, ніби зараз вирветься з грудної клітини. Купідону хочеться враз перестати це відчувати, але чим більше він намагається, тим глибше стає рана. І він залишається до кінця зміни дівчини, не припиняючи пильно вдивлятися в неї та робити безглузді припущення. Після зміни він рішуче відправляється слідом за нею.

За весь цей час Серафім вивчив напам’ять шлях до оселі Надії, проте сьогодні вони прямують зовсім не туди. Дівчина сідає у трамвай, і купідон поспішає зайняти сидіння напроти неї. Людей у вагоні небагато, похмурий кондуктор мовчки дає Наді її квиток. Вона вже зовсім не посміхається. Вона дивиться у вікно, заткнувши вуха навушниками та покусуючи нижню губу. Припущення, що щось все ж таки йде не так, як повинно, не дає купідону спокою. Коли вони виходять з трамваю, то їм доводиться знову довго чимчикувати в невідомому напрямку. Через деякий час вони зупиняються напроти будівлі, що належала обласній лікарні. Серафім знає це місце, тому що нещодавно одне з його завдань пройшло тут. Він відправив одразу дві стріли: одну – у бліду дівчинку-підлітка, а другу – у дорослого лікаря. Це завдання залишило невитравний слід на душі хоча б тому, що купідон знав – дівчина довго не протримається, а безутішний лікар не зможе жити без неї. Ця любовна історія була пронизана трагізмом – майже так само, як його любов до Наді, тому не залишити бідному наївному купідону болючих спогадів просто не могла.

Серафім слідує за Надею, не відстаючи ні на крок. Опинившись в одній з маленьких не дуже затишних палат, він спочатку не розуміє, що вони роблять тут, але потім бачить на єдиному ліжку жінку з сідуватим волоссям, до якої приєднані трубки та катетери. Її очі заплющені, ніби вона спить, проте щось Серафіму підказує, що вона не просто спить.

Надя сідає на стілець поруч з ліжком і починає тремтіти. Купідон це одразу ж помічає, а нестерпне почуття болю, що ніби знову окутує його серце, повертається. Серафім не хоче, аби Надя страждала. Він не хоче, щоб і вона зазнала болю. Але що він може вдіяти? Адже його насправді й нема у цій кімнаті.

Він наближається до Наді на кілька кроків, коли чує, як дівчина починає щось бурмотіти. Стає очевидним, що жінка на ліжку, дуже хвора і не знаходиться у свідомому стані, тому що Надія скрізь тихі схлипування продовжує промовляти дивні фрази «будь ласка, прийди до тями» та «не залишай мене саму».

А потім Серафім бачить, як його кохана починає плакати. Плакати по-справжньому, по-людськи. Сльози біжать її щоками, хоч дівчина і намагається вперто утерти їх рукавами светра. Така беззахисна, така розбита. Серафим вражено спостерігає за цим і не знає, куди себе подіти від гами несподіваних емоцій. Вони накривають, як цунамі, душать зсередини, і купідону теж хочеться заплакати. А ще більше хочеться обійняти Надю, охопити її руками міцно-міцно та притулити до себе, аби тільки знала, що вона не сама, що в неї є він…

І лише подумавши про це, Серафім не втримується і йде не відчайдушний крок, опинившись бранцем своїх емоцій. Він робить кілька поспішних кроків, опускається на коліна перед стільцем дівчини та обвиває руками її худорляве тіло. «Це неправильно», — торочить розум купідону, але він намагається його не слухати. Для нього це правильно.

Надія не може відчути дотику купідона, але вона, на подив Серафіма, все ж слабо реагує на щось. Дівчина на секунду завмирає, як тоді, в їх першу зустріч, а потім переміщує одну долоню на свій живіт — туди, де знаходиться рука Серафіма. Вона тихо зітхає, даючи купідону можливість хоча б на коротку мить почати вірити в чудеса, але потім різко здригається. Вона хитає головою і встає зі стільця, проходячи нібито крізь тіло Серафіма. Підходить до вікна, дивиться на нічне місто і закриває обличчя долонями. Сльози продовжують бігти по її обличчю.

Серафім не витримує цього. Несподівано навіть для самого себе він встає з підлоги і йде. Опинившись на вулиці, розпускає крила і злітає майже одразу. Йому потрібно якомога швидше опинитися в своєму притулку, в своїй непримітній покинутій квартирі майже на околиці міста. І варто купідону лише переступити поріг домівки, він знесилено падає на пошарпаний матрац і починає кричати. Голосно, нестримно, зриваючи голос. Кричить довго і зовсім себе не стримуючи, а потім замовкає, коли можливості кричати більше немає і дивиться на голу стіну порожнім поглядом. Перед очима стоїть образ самотньої Надії в сльозах біля вікна, поки розуміння, що він нічим не може їй допомогти, вбиває Серафіма зсередини. Він непотрібний. Він неправильний. Він дивний. Купідон, що закохався в людину. Чому всесвіт вирішив зіграти над ним такий злий жарт?

Серафім лежить без руху довгий час. Він просто невідривно дивиться в порожній простір перед собою і гадки не має, що йому далі робити. Йому здається, ніби так боляче ще не було ніколи. І в його голові швидко проскакує одна нібито незначна маленька думка, яка незабаром росте і стає нав’язливою ідеєю.

«Я так більше не можу».

Коли на світанку приходить новий список, Серафім змушує себе піднятися, але навіть і не думає братися за роботу. Це більше йому не потрібно. Все приносить йому лише нестерпну агонію. Що потрібно зробити, аби позбутися душевного болю?

Купідон підходить до дзеркала і дивиться на себе, на своє гарненьке за людськими мірками обличчя. І що з того? Що з того, що воно гарненьке? Він би із задоволенням був найжахливішою істотою на світі, аби тільки у нього була можливість підійти до Наді, просто поговорити з нею, переконати її, що все безперечно буде добре. Але цього ніколи не станеться. Красиве обличчя Серафіма залишиться при ньому, а можливості як-небудь взаємодіяти з Надією так і не буде. Ніколи.

Серафім повільно відходить від дзеркала, задкуючи. Він дивиться у свої божевільні очі, що дивляться на нього у відповідь з відображення, а потім хитає головою. Все повинно бути не так. Все повинно бути інакше.

Ніби у трансі, купідон розвертається і поспішає до вікна, аби одразу ж випурхнути звідти, на льоту розкриваючи крила. Рішення здається тепер таким простим і таким ясним. Він знайшов спосіб позбутися від болю. Нарешті.

 

Він стоїть на даху найвищої будівлі в місті і оглядає місце, яке за такий довгий час стало йому рідним. Він оглядає світ, який став йому домівкою, вглядається в дрібні крихти, що ходять-бродять десь там внизу, — в людей, чиї життя йому вдалося врятувати, чиї долі — поліпшити. Від усвідомлення цього факту він посміхається. Принаймні, хоч щось у своєму житті він зробив не дарма.

Він підіймає голову вгору і дивиться на ясне блакитне небо. Закривши очі, він уявляє Надію і знову посміхається. Уявляє її очі, посмішку, веселі браслети на зап’ястях і ту танцюючу ходу, коли вона маневрує повз столиків. Вже нічого не соромлячись, згадує він і те, як колись уявляв їх поцілунок — неспішний і ніжний, теплий, як червневе сонце. І він радий. Він радий, що в цьому житті у нього була можливість хоча б заочно дізнатися про те, як це бути людиною. Він радий, що в цьому житті у нього була можливість хоча б заочно познайомитися з Надею — простою офіціанткою з глибинки.

— Можливо, в іншому всесвіті нам судилося бути разом, — промовляє він неголосно, а потім зітхає. Великий палець правої руки проходиться по коліщатку запальнички і звідти виривається крихітний вогник. Він опалює лише повітря якийсь час, але потім плавно перебирається на біле м’яке пір’я, подекуди прим’яте, подекуди трохи сіре. Крихітний вогник перетворюється в нестримне полум’я, що охоплює молодого юнака, приймаючи його в свої жаркі обійми, доки сам він піднімає голову в небо і стискає зуби від болю. Кривиться, але приймає цей біль. Адже так роблять люди – приймають будь-який біль, що вони не в силах побороти, і сподіваються, що незабаром стане легше. І він так зробить.

Його обличчям біжать сльози — майже як людські, але тільки червоного кольору.

— Прощавай, — вимовляє він на видиху і робить крок вперед. Крок у невідомість та назустріч темряві. Маленький крок заради Надії.