№2 «Дивовижні пригоди Марійки та її друзів»

КНИГА 1.

Дивовижні пригоди Марійки та її друзів

Розділ 1. Знайомство. Перша таємниця.

Всім привіт! Мене звати Марійка. Я звичайна дитина, звичайно живу, звичайно вчусь, звичайної зовнішності: носик кирпатенький, волосся русяве, а губи маленькі та червоні. Але те, що зі мною відбувається – я просто не розумію.

Ще на літніх канікулах ми з моїми вірними друзями Дариною та Олексієм пішли наперекір всім батьківським «Неможна! Ти що, здуріла!» в наш сосновий ліс. Ми просто йшли і раділи тому, що ми разом ідемо у такий віртуозний похід. Межі цього лісу не знав ніхто, навіть батьки розповідали старовинну легенду, що не існує цьому лісу ні кінця, ні краю. Чи  то вони мене лякали, щоб я не ходила до лісу, чи то й справді так було, та я про це нічого не знала. Тому ми й пішли до лісу, як маленькі дослідники. Мабуть, хотіли стати першовідкривачами цього царства, як Колумб.

Ну ось і він, цей безкраїй чистий ліс, сосни велечіють перед нами, а он поодинокі ялинки. Я творча людина, тому уявляю, що ялинки стоять і красуються перед нами, а оті сосни – це чоловіки ялинок, які стоять і оберігають їх від зрубування. «Ідемо, мабуть, години з пів», – каже Олексій, а Дарина дивиться на наручний годинник, а  ми йдемо дві години. «Дивно! – кажу я, – ми ж пройшли кілометри чотири, не більше». «Чому час плине так швидко? Чому ми так мало пройшли?». – Кричала в паніці Дарина. Та її крик перервав голос Олексія: «Дівчата, нумо гляньте, я знайшов якусь маленьку коробочку!» Підхожу і справді бачу маленьку ручно-вирізьблену коробочку. Спочатку ми всі дивилися якось насторожено, напевне навіть боялися брати її в руки. Олексій намагався відкрити ту коробочку, але нічого не вдалось. «Тут потрібен ніж», – сказав він. «Прийдемо додому та розкриємо!» Ми мовчки кивнули. «ОГО», – кричить Дарина, – ви бачите, котра година, нам додому вже давно треба». Так, додому й справді треба. Годинник показував о пів на восьму. Ми трішки зі смутком на душі поквапились додому.

«Ми так багато не зробили!». – З гірким розчаруванням сказала я. Але в те, що трапилося згодом, не можу я повірити й до сьогодні. Ми заблукали, розумієте? Заблукали! Але ми були так близько до містка. Де вихід, який щойно був тут? Ми все ж не втрачали надію: ходили, шукали, але все марно. Настали сутінки, а троє дванадцятирічних дітей були в лісі та відчайдушно плакали. Думали, помремо. Та враз я закричала не своїм, а якимось відьмацьким голосом: «Допоможіть, вражії сили, світлоголовії мавки та водяні царівни кучерявії». І тут все попливло. Останнє, що я пам’ятаю, це, як вода розступилася і перед нами постала кучерява, неймовірної краси дівчина. А може, то вже був і сон. Прокинулася я від того, що мене хтось лагідно кликав та гладив. Я прокинулась. Перше, що я побачила – це неймовірно гарну дівчину. Так, я точно знала – це дівчина із сну. Біля мене також були мої вірні друзі. Ми запитали, що сталося, а дівчина якось підозріло, наче видумуючи цю байку, просто зараз відповіла: «Я ходила, гуляла лісом і враз почула крик дівчини:«Допоможіть!» Я біжу на крик, а ви вже солодко спите. Ну ось я вас і збудила».

Дівчина показує, що ось місточок на вихід. Він був так близько! Дівчина сказала, що за порятунок просить, щоб ми віддали їй нашу знахідку і що вона шукала її багато років. Але ж тут цей впертий осел Олексій сказав: «ЦЕ НАША ЗНАХІДКА. І ВІДДАВАТИ МИ ЇЇ НЕ БУДЕМО!» Вона враз почервоніла та розплакалась і сказала: «Ну що ж, дітки, принесе вам ця знахідка багато відповідей. Та стережіться їх!» Сказала та зникла.

На годиннику вже була майже дванадцята, тому роздумувати було ніколи. Побігли додому чимдуж. Вдома я застала ридаючу маму та до смерті схвильованого тата. «З Богом!». – Сказала сама собі та увійшла до кімнати. Мама кинулася мені в обійми, розцілувала, як ніколи, а потім стрепенулася, ніби, нарешті, розуміючи, що дочка прийшла о дванадцятій годині ночі. «Ти де була?». – Закричала вона несамовито. «Аа я ггуллялла» – пробурмотіла собі під ніс. І, навіть не розпитуючи, мама і тато закричали в один голос:               «Домашній арешт!!!»  І тато вже доставав свого шкіряного ременя, та мама вчасно його зупинила. І я, навіть не ївши, зарилася в теплу ковдру і зі сльозами на очах заснула. До речі, як ви гадаєте, кому на ніч залишилася знахідка? Хто б сумнівався, звичайно, мені! До речі, тієї ночі мені приснився сон, ніби та дівчина – це царівна лісу, вона просить пробачення за нескромний подарунок. Хм… дивно!

Розділ 2. Домашній арешт.

Ось і перший день домашнього арешту. Тільки перший день, а вже ця квартира у печінці сидить.  Навіть телевізор, який я так люблю дивитися, не міг втішити мене, а моя улюблена передача – суцільнийобман. Ходжу по квартирі, наче привид. Ще й мама відпустку взяла і тепер весь домашній арешт – суцільнегоре! «Марійко,пропилосось!»  «Може годі лежати і нічого не робити?!», «Ану швидко підіймайся та йди мити посуд!» «Жах! Яку ліниву доньку я виростила!». Як же мені хотілося сказати мамі, що я не буду цього робити і що вона просто марить цим прибиранням, як навіжена, але слова перетворилися на сльози і я, опустивши голову, пішла прибирати.

І ось, нарешті, все прибрала, лежу на ліжку втомлена та знесилена. І сталося те, чого я аж ніяк не очікувала. Підходить мама з лагідною усмішкою та промовляє: «Донечко, ти вибач. Ми з татом так хвилювалися,що вчора трохи перестаралися з виховним моментом». Мама лагідно поцілувала мене в лоб. Я була щаслива. Та потім мама стала розпитувати, що ж вчора таки сталося? Мамі брехати я не стала, та все ж приховала деякі нюанси. Я сказала, що сиділи милувалися природою, ну, а потім заснули та прокинулися біля дівчини (звісно, про дивну знахідку нічого не розповіла). Так, мабуть, даремно розказала, хоча… дещо нового таки дізналася і від тієї маминої розповіді волосся стало дибки.

Мамина розповідь:

Десь з-пів століття тому жила вродлива дівчина. Жили вони великими таборами в лісі. Дівчину ту потайно називали Мавкою лісу, бо сильно вже була гарна та й у лісі любила блукати. Згодом вбили сім’ю дівчини, мовляв, дочка – відьмищелюте (в той час за таке вбивали). А дівчині вдалося врятуватися. Вона побігла чимдуж вглиб лісу, а там сіла на камінь,гірко заплакала та якомога тихіше промовила: «Допоможіть, вражії сили, світлогловії мавки та водяні царівни кучерявії. Не хочу з таким тягарем я жити. Унесіть, вітри буйні мене, я не хочу….» та не встигла договорити вона,як враз загув сильний вітер і спустився сам Бог і сказав: «Даю тобі я інше життя,воно хоч і холодне,зате щасливе. Будеш ти мавкою лісовою!», – сказав і щез. А дівчина відчула, що кров її стає холодною,а серце більше не б’ється. З тих пір вона стала справжньою лісовою Мавкою та почала забирати своїх подруг та робити їх водяними царівнами та русалками. І кожної ночі чується дівочий сміх з озера. Кажуть, то подружки грають та жартують.

На цьому й закінчилася мамина розповідь. Спочатку я сиділа нашорошена,але потім оговталась і згадала, що ніякого сміху на озері не було та й залишків будинків ми не бачили. «Ну, навіть не знаю», – промовила я. Та нашу розмову перервав дзвінок у двері. «Тато прийшов», – сказала матуся Ірина. Я навіть повечеряла, хоча вчора поклялась собі, що роблю забастовку – «Не їм!», але то були пусті слова. Лягати спати, чесно, я боялася. У голові крутилася думка про коробочку, яку ми не віддали дівчині-Мавці. А якщо вона прийде до мене вночі та буде вимагати її – віддам, не вагаючись! І чого це вона буде в мене вдома зберігатися, завтра ж віддам знахідку Олексію! Точніше, він в мене її забере, в мене ж домашній арешт. Я виходити не можу! Стоп! Врешті дійшло в мою довбешку. Коли вона просила вищі сили вбити її, вона майже ті ж слова казала, що і я в ту жахливу ніч. Ні, не можу, боюсь спати одна. Піду я краще спати до батьків. На добраніч!

Вранці встаю від якогось крику та застаю маму на кухні зі стаканом валеріанки. Я розпитую: «Що сталося?» Мама відповіла: «Наговорилися ми з тобою про цей проклятий ліс та й приснилась Мавка, яка вимагає від мене якусь річ. Ось і прокинулась!» О боже! Стрепенулась я, невже цю коробочку? Я намагалась під шумок розпитати в мами, яку саме річ вона вимагала, але мама не запам’ятала. Все! Телефоную Олексію! Це ж він не віддав відразу коробочку. Хай разом з Дариною віднесуть на місце знахідку, так як я не можу. Але, як виявилось, в обох моїх друзів цей ненависний домашній арешт. Ну от хто його придумав, га? Що мені робити? Не знала я. Тільки сподівалася, що покарання пройде якомога швидше.

Розділ 3. Я вільна! Нові відкриття.

Боже! Невже я вільна? Так, цей момент настав. Пройшло два тижні, та я можу спокійно виходити на вулицю. Радості не було меж. Та й друзі теж можуть бути вільними. Цього ранку прокинулася раненько, вмилась та чимдуж побігла надвір. Там мене уже чекали Даринка та Олексій. У Олексія в руках був ніж. Спочатку трохи злякалась (думала, невже ним заволоділа Мавка та він хоче мене вбити за коробочку), але він пояснив, що ми будемо відкривати ножем знахідку. Я одразу сказала, що це треба віддати дівчині-Мавці. І, звісно, розповіла мамину легенду.

Олексій тільки усміхнувся і це мене так розлютило, що я, не контролюючи сама себе, відібрала в нього ніж і, уявляєте, почала йому погрожувати. Олексій був наляканий та й я, коли зрозуміла, що роблю, відкинула ніж. «Ця річ погана, вона нас хоче посварити!», – сказала Дарина. «Повністю згодна!», – промовила я. «Знищити!», – закричали ми з Дариною в один голос. Та Олексію ця знахідка припала до душі, тому віддавати її він не був готовий. Ми почали його умовляти, але він з шаленим криком «Не буду!» побіг додому. Ми були просто шоковані та зупинити Олексія ми були не в силі. «Тому треба брати розумом», – сказала я. Але розумний план ми так і не вигадали, тому, розчаровані, йшли додому.

Вдома, як завше, поїла, вмилася та сіла на диван. Вкрилася і почала читати мою улюблену фантастичну книжку «Дивна хижина в лісі». Стоп! Та це ж не моя книжка! Де поділась моя улюблена «Потайне життя іграшок»? Дивно, дуже дивно, з тремтячими руками сказала я. Та цікавість переборола мене і я почала гортати нову книгу. У цій книзі йшлося про те, як багато років назад були великі поселення в лісі,але потім все згоріло і залишилась тільки одна хижина-привид. А ще було написано, що побачить хижу той, хто загляне в спогади бідолашної дівчині-Мавки, а спогади зберігаються…І все? Де продовження? У чому зберігаються її спогади? Чому оповідь закінчилася на початку? Я не могла так просто лежати і нічого не робити, тож я побігла до мами в кімнату. Мама сказала те, чого я аж ніяк не сподівалася почути. Вона сказала: «Донечко, ти перевтомилась, мабуть, піди полежи». Я чимдуж закричала: «Чому?» Та пояснення мами мене просто вбило. Вона сказала: «Це твоя улюблена книжка про потайне життя іграшок, ну аж ніяк не про якусь там хижу!»

Відчувала себе божевільною, та все ж надіялась, що мене зрозуміє моя краща подруга Дарина. Я зателефонувала, але Федір Семенович, її тато, сказав, що Дарини немає вдома. Але ж де тоді вона, якщо ми пообіцяли одна одній, що виходити сьогодні не будемо за жодних обставин, бо ж на вулицю виходити небезпечно. Мавка може перетворитися в звичайну людину та затягти у ліс. Боже, бідна моя Дарина…не договорила навіть я. Як чую, хтось у двері дзвонить. Мама каже: «Відкий двері, я на кухні зайнята». Але я не можу… я боюсь! Я заховалась у шафу та сиділа, підслуховуючи, хто ж там прийшов. Мама відчиняє двері з руками в соусі і раптом каже: «Марійко, це до тебе Дарина». Як, з нею все гаразд? Вона не пішла до лісу? Її не вбили? Крутилися в голові сотні думок. Я вибігла з кімнати і, як ніколи, обійняла її. «Боже, ти жива?!», – промовила радісно. Та видно, моя радість їй була байдужа,бо в її очах я бачила страшенний жах та переляк. Я запросила її в кімнату,зачинила двері та почала розпитувати, що сталося. Спочатку вона трохи помовчала, видно, збирала думки до купи,а потім розповіла історію.

Історія Даринки:

«Коли я прийшла додому, якийсь невідомий стан мене огортав. Я знала, що близько до розгадки таємниці,але почувала себе якось невпевнено. Чи то засмучено. Невідома пустота огортала мене. І врешті решт я вирішила зателефонувати тобі, щоби ти мене якось заспокоїла. І ось вже йде гудок, як чую якийсь шум озера. Я ж подумала,що в тебе новий рингтон та й чекаю, поки ти візьмеш слухавку. Але потім…вже не стримуючи сльози, продовжувала Дарина, я чую тихий та лагідний голос, який промовляє: «Біля річки,біля броду згадку ви мою знайшли, та не довго з нею будеш, поховаєш її ти!» І я побігла, мов навіжена, до тебе. Все, розповідь закінчена», –  промовила вона.

Коли я розказала їй, що сталося зі мною, вона просто завмерла. Я, звичайно ж,  показала книжку, але вона так само, як мама, нічого підозрілого в ній не знайшла. Але в одну секунду ми забули про свої дивні клопоти і згадали про бідолашного Олексія, який пів-години тому здавався огидним і бридким.

Розділ 4. Пошуки Олексія.

Спочатку ми зберігали спокій і старалися не роздмухувати з мухи слона. Майже не хвилюючись, зателефонували на його телефон. Так! Ось чую його голос, він каже впевнено «Алло!». Розмовляти з цим егоїстом далі ми не побачили причини, тому, почувши його голос, одразу ж вимкнули телефон. «Все з цим телепнем в порядку!», – ще більше на нього ображаючись, промовила я. «Так-так, такого як він ніяка холера не візьме!», – промовила Дарина. Я випросила у мами, щоб сьогодні Дарина цілий день була в мене вдома. «За цей час ми встигнемо багато чого роз’яснити», – з надією сказала я. Та всі наші плани миттєво обірвалися, коли зателефонував телефон. То був Олексій! Він тремтячим голосом благав у нас вибачення за сьогоднішню подію та просив допомогти. Ображатися було ніколи, тому з легким серцем пробачили йому. Він, майже ридаючи, просив допомогти йому вибратися з хащів. Ми, не вагаючись а ні на секунди, почали взуватися та вже майже вийшли з квартири,як мені прийшло в голову, що, може, це був  не Олексій, а Мавка, яка хоче нас заманити і вбити. Не знали, що робити, вагалися. Та всі наші вагання перебив телефонний дзвінок мами Олексія. Вона запитала, чи ми випадково не з Олексієм, бо як пішов вранці, так і не приходив додому.

Все! Біжимо, часу обмаль! Треба рятувати Олексія. «Стій!», – закричала Дарина, а якщо Мавка заволоділа і мамою Олексія і нас заманюють в ліс. ООО БОЖЕ! Що робити!? Ми поміркували хвилини зо дві і вирішили, якщо не зробимо цього, то до кінця життя будемо картати себе. Ми друга в біді не кинемо! Якщо помирати, то всім разом! Попрощалась з мамою, як в останнє і, набравши в кишені часнику, побігли назустріч пригоді. І ось ми й знову тут, знову цей безкраїй ліс. Та роздивлятися на нього було ніколи. Ми бігали, кричали, та все марно. У відповідь ми чули тільки своє відлуння. Аж ось я додумалась зателефонувати на його телефон. І ось знову його голос. Він спочатку трохи помовчав, а потім заговорив віршами:

Є болото недалечко.

Там знайдеш ти три гніздечка.

І полином промокни.

Своє серце не згуби!

Теж мені поет! Ніколи в школі віршів толкових не міг скласти, а тут його пробило. Не міг нормально сказати, де він?! Була розлючена я. Та ось же ж і болото, треба бігти, бо час спливає дуже швидко. Та як ми не бігли, все одно здавалося, що ми біжимо на місці. Ось воно! Таке бридке та гидке болото! Думали, зараз з’явиться Олексій і ми спокійно підемо додому. Та де ж там! Ще якихось три гніздечка шукати треба. «Ну ось, щось схоже на три гніздечка», — промовила Дарина. І справді щось схоже. Ми вже хотіли їх дістати, та тут я побачила полин і згадала про передостанній пункт. Ну ось і промокнула полином. А тепер буде найстрашніше – зберегти своє серце. Ой, та що там! Мати рідна! Та ось же ж він, той самий кучерявий Олексійко. Розпитувати часу не було, тому відклали розмову на потім. Коли ще в лісі були, Олексій був ще якимось зачарованим, але коли вийшли з лісу, він ніби вийшов з гіпнозу та нічого вже не пам’ятав. Все, місію виконано. Промовили ми з полегшенням та радісні пішли додому.

Розділ 5. Страшна ніч. Крижане серце.

Наступного дня мама «ощасливила» мене звісткою, що їде в Київ на два дні і тато буде зайнятий на роботі у цей час. Тобто це означало, що цілу  ніч мені доведеться провести одній удома. Та я делікатно попросила маму взяти друзів на ніч, ну, щоб не сумно було. Мама люб’язно погодилась. Вона навіть не уявляла, що наробила цим дозволом.

Ну ось, попрощалась з мамою. Дивно, завжди, коли мама їхала далеко від донечки (тобто від мене), то я відчувала сум та навіть, коли ніхто не бачив, ридала. Та цей раз мені чомусь було абсолютно байдуже, розумієте, серце не йокнуло. По цьому приводу я хвилювалася не дуже,напевне, тому, що я підросла, або хвилювання за цю ніч все перекрили. Ну ось і час кликати друзів. Я покликала друзів не за для вечірки, як ви, мабуть, подумали,а для продовження пошуку якоїсь голочки в цьому лісі. Думки в голову не йшли, тому ми вирішили попити чаю та поговорити про щось інше.

«Ай!», – я випадково врізалась ножем, коли розрізала тортик, який мама придбала для нас. Та що це, я не відчуваю болю. Скільки крові біжить, а я навіть не нию, як завжди. «Ні, тут щось не так», – подумали ми. І раптом ми побачили ту ж саму коробочку в руках у Олексія. Дарина просто спалахнула та почала кричати на цього бовдура, як вона виразилась. А я просто не могла взяти і раптово розсердитись, щось ніби вкрали в мене з душі. Ну не можу! Дарина ще б довго сварила Олексія, якби ця коробочка випадково не розкрилася і ми не опинилися в лісі. Ні, не в тому лісі, в якому ми були вчора. Це був інший ліс. Але…так, це саме той ліс, ну з розповіді мами. Отаким гарним він був пів-століття тому. Всі ці будиночки,люди в якомусь гуцульському вбранні. Так, саме ці великі спогади тримає в собі ця маленька коробочка. І справді гарнюня дівчина: уста, мов мак,а волосся, немов лілії. Тепер розумію, чому Мавкою називали. Та як же вона схожа з отією дівчиною в лісі. Але чому вона нас врятувала? Мої нескінченні думки перервав самий жахливий спогад бідолашки. Смерть батьків. Справді, мама не збрехала, правдива була ця сумна легенда. Жах, ви уявляєте, дивлюся в сторону своїх друзів,а вони ридають, як оті нюні.

«Все, годі!», – закричала я. І я почула знову солодкий голос: «Спогади мої ти побачила, але серце своє ти втратила!». Все, я знову вдома. Я, звісно, розповіла про слова, які дівчина мені сказала, але, видно, не я єдина отримала відповідь на запитання. Ось, наприклад, Дарині Мавка сказала, що її собаку (яка вчора загубилась) треба шукати біля заможного будинку, який знаходиться недалеко від нашого.

Все, ми зморені перед сном поговорили про подорож і я лягла спати. Та ці боягузи боялися, що знову опиняться серед лісу. Та мені, як ви знаєте, було байдуже, тому я солодко заснула.

Розділ 6. У пошуках серця.

Даринину собаку ми знайшли з легкістю біля найбагатшого будинку, недалечко від нашого дому. І почали міркувати, де знайти моє загублене серце. Знайти своє серце не таке вже й легке діло, як ми думали. Раптово мене ніби струмом пронизало. Я згадала останній рядок Олексієвого вірша: «Своє серце не згуби». Так, мабуть, я його й справді згубила. Та чи зможу я повернути його знову?

Щоб вже напевне знати, попросила маму, яка вже приїхала з відрядження, щоб повела мене до кардіолога (прийшлось прибрехати, що серце болить). Кардіолог повідомив, що серце в нормі та причин для хвилювання не має. Тож це в переносному значенні в мене немає серця. Я просто втратила почуття. Що ж, не могла, як раніше проявити відчуття чи то радості, чи то смутку, тому просто прийняла з розумінням мій «вирок». Якби ви тільки знали, як тяжко тримати в собі ці всі емоції, не виплескуючи їх на волю. По цьому приводу не могла навіть поплакати.

Думки мої та друзів щодо пошуків серця не сходилися одна з одною, тому ми мало не посварилися з-за цього. Перепробували всі методи розтопки серця: підставляли грілку до грудей. Та треба було не розтоплювати серце, а шукати його. Самі нічого придумати не змогли, тому звернулися за допомогою до коробочки.

З’явилась піктограма Мавки, та вона сказала: «Шукай серце, де згубила його». Зрозуміло, знову треба в ліс. Але за серце я готова знову опинитися в цьому жахливому місці. «Тобі пощастило, ти не маєш почуттів, тому йти буде геть не страшно!», – заспокоював Олексій. Цього разу в кишені були кропива,полин,м’ята та, звичайно ж, часник. Йшли, кваплячись. Ну ось, знову ми тут.

«Привіт, лісе!», – закричала я. Та коли я це сказала, вітер загув так сильно,що всі дерева аж прогнулись та посипалося молоде листя з дерев. Я точно знала, це ліс зі мною вітається. Болото тільки позавчора було біля самого мостика, але тепер його не було. Обшукали все та нічого не знайшли. Шкода, до кінця життя треба буде прикидатися, що мені боляче, коли поріжуся,що мені шкода когось та найгірше те, що треба буде прикидатися, що я люблю своїх батьків.

Раптом з моїх очей полилися сльози, але то були пусті сльози. У них не було вкладено біль та жаль. Мабуть, тому, що давно не плакала та сльози не могли більше втримуватись і полились. По дорозі додому ми побачили маленьке,побите кошеня. З його лап текла кров,а очі були в сльозах. Я бачила його біль та страх через оті засльозені очі. Справді, мені було не шкода його, та людські якості в мене не зникли, тому я, не вагаючись, пригорнула його до себе та понесла додому. Як тільки я принесла його додому, ми одразу зібралися та повезли його до ветеринарної клініки. Там сказали, що одна лапа зламана і якщо б ми не звернулися до лікаря, були б серйозні проблеми. Кошеня ми, звичайно, залишимо собі, бо дуже вже ж було воно гарне. Та й шкода бідолашку після тривалого лікування вигнати на вулицю. Пройшло вже два тижні. Гіпс зняли. Все було добре. Ось біжить і стрибає на мене моє кошеня, стараючись гратись.

Як воно це зробило! Так, так, так – я відчула любов до цього кошеняти. Незбагненна радість огорнула мене. Так, до мене точно повернулися відчуття. Уявляєте, я, мабуть, закохалась у Олексія. Але одне я знала напевно – мені Мавка дала випробування кошеням, яке я пройшла і тепер всі мої відчуття знову зі мною. «Тому що найдорожче у цьому світі – доброта». По цьому приводу могла розплакатись тільки я. І я це зробила!