№14 «Retrorsum (Назад)»

sacred guard1

Холодне повітря розгойдує довге волосся. Навколо темрява. Навколо нічого немає. Тільки пуста територія, багато самотніх душ і думки, думки, думки… Навколо ніколи не було тихо. Хтось завжди говорив пошепки. Наче ти в безодні. Але зверху за тобою спостерігають. Наче ти летиш униз, а зверху хтось кидає в тебе каміння. Навколо нікого не було. Але були привиди. Багато привидів. Багато особистостей, думок, мрій, яким не судилося здійснитися або бути здійсненими. Здавалося, що ніколи вже не буде так, як було раніше. Порожнеча забрала всіх. Зжерла кожного до останньої клітинки. Наче людина – то папірець. Наче смерть була насолодою.

Я перестаю дихати. В моїх очах немає жаги до життя. В мене виникає питання: а чи правильно я роблю? А чи правильно, що зараз сиджу в кімнаті й просто помираю від того, що в мене дуже болить серце. Звісно, причина не одна. Причина не тільки в невдалій закоханості або поганій оцінці з математики. Просто я зустрілася з чимось більшим, ніж просто хлопець чи дівчина. Мені здається, що я більше ніколи не зможу стати нормальною людиною.

Я помилялася усе своє життя!

Але як розуміти смерть? Невже думки про неї виникають просто так? Здається, я в розпачі. Я не розумію, чому я роблю це. Крок за кроком, пуста кімната. Багато галасу. Але то сусіди, і вони не знають, що я зараз хочу плакати. Плакати, бо я більше не можу жити з цим. Вам, певно, цікаво, що трапилося?

Я й сама не знаю. Іду сходами, просто іду сходами. І я дивлюся у вікно й розумію, що я дуже багато чого наробила. Я плакала увесь вечір.

Коли він сказав мені, що не треба слідкувати. Коли він сказав, що я йому не подобаюся. І я відчувала себе дурепою! І зараз відчуваю… Але чи це важливо?

Я сідаю в таксі. І воно везе мене до міста.

Я дійсно така нецікава? Я дійсно тобі набридла? Я дійсно неправильно роблю, що чекаю на тебе? Вночі, увечері, навіть зранку?

Я п’ю гарячий шоколад, гуляю з подругою. Нічого не може мене змінити. Я повертаюся назад, потім йду вперед. Я не пам’ятаю, що зі мною сталося. Я наче подорожую між часами. В моїй душі немає нічого — лише темрява, котру я сама не можу зрозуміти. Я йду – і сама не знаю, куди. На моїх очах немає сліз. Я ходжу вулицями міста, дивлюся на людей, котрі гуляють з кимось. А я самотня! Та невже я маю на цьому зациклюватися?

Усе повторюється. Як калейдоскоп часу! Бачу одну й ту саму картинку. Нічого цікавого. Наче я вже була тут, наче вже відчувала той біль. Але щось різниться. Мені здається, що я вже знала його. Знала давно, з самого народження. Мені здається, що я вже бачила усіх цих людей. І стража знала. І навіть кохала його.

Та зі мною завжди відбувається щось невідоме науці. Чи маю я звинувачувати когось, коли сама не розумію, що я таке?

 

scatheless2

Я не хочу розуміти, що зі мною трапилося за весь цей час. Я пишу вірші – багато віршів, на різні теми, присвячую все різним людям. Здається, кількість перевалила на за 250. Наразі – 249. А далі – 210. Щось йде не так – я постійно помічаю, що наче не в своїй тарілці. Йду вечорами додому, дихаю свіжим повітрям і намагаюся прийти до тями. Я пам’ятаю, як плачу всю дорогу. Я їду кудись – здається, то була Франція. І мені здається, що я повертаюся – що раніше я там вже була, але чомусь впевнена, що ніколи не бачила ні Парижу, ні Мон-Сен-Мішель. Ми їдемо у автобусі… потім сідаємо в потяг. Він дивиться на мене своїми блакитними очима, я дивлюся на нього. А потім все зникає. Я знову в якомусь дивному просторі! Мені здається, що я закохана, а потім я розумію, що дуже весела і… Що зі мною не так?

То був сон – корисний для людини, яка не спала вже декілька тижнів через довгу поїздку до Глазго. Здається, це сталося 9 січня. Сьогодні вже 4 грудня! Я в розпачі. Час збігає дуже швидко. І я намагаюся втекти разом з часом, але чому? До чого я йду? Чого прагну?

Пам’ятаю, як третього листопада я сиділа в паризькому кафе. Пам’ятаю, як ми сідали до автобуса і їхали назад. Розумієте… Мені здається, що все це давно було. Здається, що ми весь час повертаємося кудись, але мені самій вже цікаво – то шизофренія, чи дійсно щось важливе для мене? Я купаюся в басейні, сміюся, навіть радію – але чому? Сьогодні вже перше червня і я наразі в Ізраїлі. Я стою в самому серці святості. Мій день народження – 13 квітня, найкращий день у світі? Я йду донизу. Мені погано – здається, «Пепсі» на ніч було не дуже гарною ідеєю. Я засинаю… Єдине, що пам’ятаю – це потяг, довгі двадцять годин. Зараз 6 квітня. Найщасливіший день у моєму житті. Але я не впевнена, що пізніше я не плакала гірко. Я не думаю про наслідки, не думаю про згаяний час і про той єдиний вірш, що я встигла написати про його запах.

Мені здається, що я зараз сплю. Мене усю трусить – як тоді, коли прокидаєшся від кошмару, а потім не можеш заснути.

— Я ненавиджу тебе! Ненсі, ти дурна!

Я сідаю у автобус – знову. Ми їдемо по замках, дивимося на різного типу виставкові предмети, ходимо в парках, гуляємо торговим центром. Я дивлюся на нього з його подружкою – і відчуваю, що моє дитяче серце не витримує цього. Я б’юся в розпачі, в мені завжди було багато ревнощів.

Ти впевнений, що сьогодні підеш неушкодженим?

На календарі 2 квітня.

— Повтори?

— Я кохаю тебе! – Він хапає мене за руку й тримає, довго тримає. А я намагаюся зрозуміти, що це все значить. Завжди намагаюся щось зробити. Знаєте, насправді мені кепсько, а всередині.. пусто. Я намагаюся усіх обманювати, що кохаю й закохуюся, але це не так. Я нікого й ніщо не кохала. І я не розуміла, чому.

Він каже мені, що кохає. Я заходжу до їхнього номеру. Я дивлюся в його зелені очі. Я виходжу і йду в іншому напрямку.

Друзі дістають їжу.

— Чому? – голос подруги ранить мене в саме серце. Я знаю, що вони колись подобалися один одному. Вона сказала мені. Двадцять п’ять хвилин потому.

— Мені погано. – Я дивлюся у вікно. Я тільки що сказала їй, що мені погано.

— Що сталося? З тобою усе нормально? – Тепер до мене звертається він, інший він, не той, хто о третій годині сказав мені, що кохає. Зараз друга година. Вам теж здається, що час і спогади безжалісно вбивають мене?

На календарі 28 березня.

— Це було неперевершено. – 22:56. Він пише мені в соціальній мережі.

— Я сумую. – 22:49. Я пишу йому повідомлення, на яке він уже відповів. Я з’їжджаю з глузду, дивлюся в дзеркало, а потім брешу мамі. Кажу, що пожартувала.

— Ти мені подобаєшся. — 19:03.

— Я кохаю тебе. – 18:53.

— Я сильно кохаю тебе. – 18:52.

— Поцілуй мене. – 18:40.

 

bright3

Ми сидимо в невеликій кімнаті. Навколо – книжки. Я намагаюся щось сказати, але в моїх думках пустота. Я відчуваю себе знеціненою. Ми працюємо. Я обіцяю дописати конкурсну роботу. Я обіцяю, що ми встигнемо. У мене дежавю. Наче я вже писала цей твір, наче я вже колись стикалася з цим іменем. Я вигадую нових і нових героїв. А навколо знову панує тиша. Знаєте, це паралель. Адже у звичному житті я завжди в оточені якихось шумів. Навколо мене завжди є крик і актив. Всі завжди кажуть, що я – шалена. І завжди я посміхаюся. Я дивлюся в дзеркало, та не бачу свого відображення. Ще декілька років тому я мала сивину, а сьогодні майже половина мого волосся – русявого кольору.

Ну а що мені робити? Я не хочу плакати, не хочу показувати їм, що мені боляче. Я ненавиджу людей, котрі завжди брешуть. На одному з уроків він сидить поряд зі мною. А в жовтні 2017 я допоможу йому з самостійною. Він звернеться до мене за допомогою. А потім при всіх у класі скаже, що я дурна. Так зробить і краща подруга. Вона сяде з ним разом восени того ж 2017, а я не буду радіти. Бо вона почне знущатися з мене. А потім телефонувати й казати, мовляв, давай прогуляємося? І я пробачу їй. Пробачу, як і сотні тих, хто з мене сміється. Я теж людина! Я теж можу сміятися! І я сміюся – але… Чому мені завжди боляче? Я відкриваю документ, пишу перші слова:

«Чи ніколи ви не замислювалися над тим, як звуться істоти, які полюбляють красти в нас час?»

Здається, зараз у мене повно натхнення. Я пишу, сторінка за сторінкою. Згадую всі ті ідеї, що прийшли до мене під час зустрічі. Чи хочу я бути чиєюсь копією? Ні. Нехай вони всі називають мене просто авторкою.

Я не заслуговую на оплески.

Я кидаю свої вірші. Вони відредаговані. Люди читають кожний рядок – отримується відео. Я закохана! Ох, як сильно я закохана.

Я сиджу в бібліотеці, але ніколи тут нічого не читаю.

Я виходжу з бібліотеки. Я йду до класу. Я згадую, що потрібно принести свої вірші. Я знову хворію.

Сьогодні сьоме лютого. Вчора було восьме.

Позавчора – дев’яте. А декілька тижнів тому – день народження кращої подружки. Я її дуже люблю. Але чи знала я, що зараз буду пробачати її лише через те, що в мене більше немає справжніх друзів?

Я відкриваю соціальну мережу, дивлюся кількість повідомлень, пишу бібліотекарці про те, що написала новий вірш. Що мені потрібна її допомога.

Я чомусь посміхаюся. Закоханість робить з мене людину. Чи знала я, що потім буду лити сльози?

— Чому?

— Не пиши мені.

— Ти мені подобаєшся.

— Що?

— Я хочу тобі дещо сказати.

— Слухаю.

— Привіт, є час?

Я відкриваю сторінку. Вмикаю комп’ютер. Заходжу додому. Їду в автобусі. Виходжу зі школи. В мене дуже болить голова. Зараз була математика. До того – англійська мова.

21 грудня 2016 року.

20 грудня.

Я закохана. Сильно. Дуже. Марно! Я пишу вірша. Першого серйозного вірша. Я отримую відкоригований варіант. Я надсилаю поезію. Я відкриваю повідомлення. Я пишу людині, котра завжди мене вислухає. Я відкриваю мережу. Я помираю.

hope4

Я завжди усе приховую, але чомусь потім про це всім розповідаю. З людьми мені добре. Я відчуваю себе в комфорті. Люблю класних вчителів, педагогів. Я люблю спілкуватися. Але водночас боюсь людей, що навколо. Мене завжди переслідує відчуття самотності й відчуженості. Мені здається, що щось йде не так. Сьогодні я вперше не побачила свого відображення в дзеркалі. Сьогодні я востаннє почула дивний голос у голові. Я повертаюся знову. В мене завжди болить голова.

Я лягаю спати, мені сняться сни. Сьогодні дев’яте березня. Я зовсім забула, що п’ятого лютого день народження людини, яка мені дуже подобається.

Чорт, треба не забути привітати бабусю.

Я усіх так люблю. І ненавиджу. Іноді мені здається, що в моєму серці завжди панує самотність. Я така весела!

Я така жвава, правда! Якби ж ви тільки мене бачили в школі! Я бігаю між партами, викрикую щось дуже веселе, й у мене завжди крутий настрій. Я ніколи не страждаю!

Я просто завжди посміхаюся, мені здається, що це кращий вихід із ситуації. Я сміюся ще дужче. Ще один жарт, ще одна сміховинка.

Я граю на фортепіано, пишу вірша, намагаюся скласти сенкан. Читаю книжку, взяту в бібліотеці. Я перегортаю сторінку. Я беру книжку до рук. Я роздивляюся обгортку. Я відчуваю пустоту, й мені здається, що хтось постійно за мною стежить. Мені цікаво, що буде далі.

Зі мною відбувається щось дивне. Я беру книжку в бібліотеці, дивлюся на обгортку, читаю сюжет – мені подобається.

Вечір. Щось тривожить мою душу. Дзеркало, тьмяне світло, прохолода. Я чую голоси. Я чую щось непомітне в моїй кімнаті. Я дивлюся на портрети різних людей, але розумію, що їх взагалі немає в цьому приміщенні. Я бігаю за цим хлопцем другий рік.

— Заспокойся, це жарт! Ха-ха!

— Що?! Блін, передзвони пізніше.

— Ти мені подобаєшся!

— Чого телефонуєш?

— Дарова!

Я сміюся. Я боюся. Я вітаюся. Я заходжу до квартири.

Декілька годин. Літо. 2015 рік. Я починаю щось нове. Я йду разом з мамою. Я відчуваю прохолоду в легенях і спеку навколо. Дуже гаряче. В мене температура. Була. Декілька днів тому. Сьогодні червень – вчора був липень.

Native5

Якщо ви зрозумієте, про кого йдеться в цій частині – та й взагалі, вже зрозуміли, що зі мною відбувається – не пишіть мені. Не дзвоніть, не намагайтеся врятувати. Це не записка самогубці – ні. Я просто уявляю, що я могла б зробити тієї ночі, коли він сказав мені, що я нецікава. Коли я плакала через його слова декілька днів. Я не дзвоню й не пишу йому вже довгий час. Але я сумую. Ця розповідь не для нього. Ця розповідь для того, хто живе в наших душах. Містичне, фантастичне створіння, що забирає в нас сили на життя.

***

Я пам’ятаю цей день як сьогодні. Я йду невеличкою вулицею.

Я виходжу з квартири. Я цілую маму в щоку. Я їм на кухні. Я дивлюся відеоролики й просто намагаюся ні про що більше не думати. Мені виповнюється тринадцять. Рік тому – чотирнадцять. А через рік – мені тринадцять.

Час летить дуже швидко – я не встигаю бігати за ним і наздоганяти.

Ця розповідь для тих людей, що не помічали мене багато часу. Розповідь для людей, яких я дуже люблю. Котрих я ніколи не викину зі свого життя. Якщо ви знайшли в цій розповіді свій образ – не обурюйтеся. Не жалійтеся, не треба ненавидіти мене. Я просто дуже ціную вас.

Я просто не можу без вас жити, бо ви – складова мого життя.

Хтось, хто знає мене, скаже, що я завжди йду вперед. Перемоги. Поразки. Досвід, котрий люди отримують у двадцять п’ять, я отримала в тринадцять років.

Щось постійно змінюється – змінюється й моє ставлення.

Мені дванадцять. Я маленька. Я дуже не люблю географію й не надто добре знаю англійську мову. Я ніколи не розумію, про що йдеться в текстах, ніколи не пишу добре аудіювання або читання. Про спікінг я взагалі мовчу.

Тести з географії – взагалі окрема тема. Але я помітила одну дуже цікаву річ.

Якщо я не люблю предмет – я просто обожнюю вчителя.

native – мені здається, що я ніколи не бачила цікавішої й приємнішої людини. Мені дванадцять років, я стою в її кабінеті разом з кращою подружкою й голосно сміюся. Я розумію, що моя подружка не любить мене. Не в сенсі, що вона має прямо мене кохати. Просто я не бачу в її очах значної цікавості. Вона піде – а я залишуся одна.

І справді, вона йде. Я стою в кабінеті, мені весело. Вона вертається. Вона знову йде. Так декілька разів. Щось повторюється, щось змінюється. Я ще йду назад. У мене майже немає сивого волосся.

Мені десять. Я дивлюся в дзеркало. Мені чогось постійно не вистачає. Все здається мені пустим.

Якщо ти чогось хочеш, ти обов’язково це отримаєш. Я користувалася цією підказкою кожен рік. Я слухала «Imagine Dragons» у своєму телефоні, а навколо мене були незрозумілі фігури. Ми їдемо на море – тепер ми знову в рідному місті. Я повертаюся назад. Мені було 14 – а зараз лише дев’ять.

Мені вісім років. Я оточена любов’ю.

 

peace6

Моя мама обіймає мене. Я пам’ятаю цей момент дуже добре. Я маленька дівчинка. Вона називає мене дуже гарним іменем. Вона присвячує мені своє життя. В минулому вона подарувала мені все. Сьогодні вона тільки починає мене балувати. Вона цілує мене в щоку.

Я дивлюся в дзеркало й бачу себе в майбутньому. Дуже гарна дитинка, точніше, підліток, але все її обличчя в сльозах. Я впізнала себе лише за невеликим шрамом на шиї. А ще по виразних карих очах, що витріщилися на мене із дзеркала. Я чомусь вважала тоді, що відображення – наче пуста лялька. Воно не мало емоцій, у нього не було почуттів, та й мені не було моторошно. Я падаю на підлогу у вісім років, кричу про те, що не хочу жити.

Але я хочу, хотіла, й буду хотіти! Прекрасні вірші стають справжньою симфонією й казкою. Мої історії – світом, у котрому мені хочеться жити. Я роблю навколишніх щасливішими, я спонукаю їх посміхатися. ледве відкриваючи рота. І я не посміховисько, я надзвичайно розумна й роблю гарні речі. Просто я хочу веселити людей своїм характером, своєю посмішкою.

І я розумію, що хтось не дуже задоволений цим.

Я Ненсі. І через день мені буде шістнадцять. Я дивлюся в дзеркало й нарешті, вперше за довгі шість років, я бачу своє відображення. Але я зовсім не схожа на себе — справжню. Тут, у реальності, в мене сиве волосся, кволе тіло, померлі очі. Але в дзеркалі – я справжня весела дівчина, в котрої гарна зачіска, іміджеві окуляри й трошки товстуваті ноги.

Я знову чую голоси. Я відчуваю, як у мене болить голова.

Холодне повітря розгойдує довге волосся. Навколо темрява. Навколо нічого немає. Тільки пуста територія, багато самотніх душ і думки, думки, думки… Навколо ніколи не було тихо. Хтось завжди говорив пошепки. Наче ти в безодні.

Я відчуваю нестерпний біль. Я падаю на коліна.

Сьогодні – мені місяць.

Завтра – мені день.

Мама кладе мене спати.

Бабуся міцно обіймає.

Дідусь дарує мені ляльок.

Я прокидаюся зранку.

Мене забирають з пологового будинку.

Я народжуюся!

Я помираю.

Мені завжди чогось не вистачало. Я відчувала поряд із собою когось ще. Він підказував, що робити. Він повертав мене назад. Він допомагав мені з рішеннями. Але іноді просто мовчав. Тоді я зрозуміла, що цей хтось – це моє серце, думки, душа. Ми самі – це містика. Ми самі – це фантазія.

Мені було чотирнадцять. Зараз я — маленька дитинка.

Я живу з кимось усередині. Моїм серцем хтось керує! Хтось хоче, щоб я робила помилки! Завжди! Кожну годину, кожну хвилину. Коли я цінувала любов, я не помилялася. А зараз не можу без цього жити. Хтось вкрав мій час. Хтось забрав у мене всі простори.

Коли я була дитиною, тільки-но пішла до школи, я жила нормальним життям. А потім почалися поразки. Я плакала, хворіла людьми, не могла відпустити, і, найголовніше, я обманювала саму себе. Відлік почався.

Час пішов! Ця думка була в мене в мізках. Я йшла назад. Робила впевнені кроки. Меншала. Але знаєте, що я побачила? Я розумнішала.

 

Я сиділа на підвіконні. Я дивилися на засніжене поле. Він був дуже недалеко – лише декілька акрів. Миль. Кілометрів.

Там був його будинок – я бачила район з вікна.

Я дуже сумую за ним. Кожну годину. Але я не дозволю собі здійснювати помилки.

Кожному з нас дається ангел-охоронець. Він був зі мною все життя. Він ходив за мною по п’ятах. Він – той, хто врятував мене. Повернув назад до снаги й бажань. Я мала один шанс. Я його використала.

Ми народжуємося з ним. Ця історія – його діяльність. Я сиділа на підвіконні й дуже хотіла померти. Потім це бажання зникло. Я сама зникла. А потім знову з’явилася й пішла назад. Назад, щоб потім піти вперед. Я померла! Але потім я народилася! Це не історія про кохання. Це не історія про життя. Це не історія про смерть. Це історія про того, хто нас оберігає. Ця історія повернула мене назад. Ця історія дала піти вперед у правильному напрямку. Ця історія навчила мене існувати. Я-справжня переміщуюся в дзеркало – й стаю минулим. Тепер тут, у світі, де дуже багато помилок, живе людина, яка має снагу. Я розумію, що перероджуюся з кожною помилкою. Я розумію, що мій ангел та ті, хто мене оточують, дають мені шанс. Більше немає кволої Ненсі. Є весела, справжня дівчина.

Я не хочу померти.

Бо я хочу жити.

І вони, невідомі мені істоти, котрі піклуються про мене все життя, також цього хочуть.