№12 «Fantesy з нотою reality»

Цей навчальний рік був складний. Я вже просто не могла дочекатися літа. І нарешті воно настало! Кожного дня із подругою Кірою ходили на пляж, адже у моєму мальовничому селищі Нововоронцовка є чудове водосховище. Час меланхолічно спливав, літечко вабило теплом та спокоєм… Та в один день усе змінилося…

Ця днина розпочалася з теплого літнього дощу. Надворі танцювала злива, а я розмовляла з Кірою. Вона запевняла, що після водолию можна було б сходити на пляж, адже буде чудова погода та й після дощу вода завжди чиста. Я, звісно, була не проти, але чомусь на душі мені було тривожно, ніяк не могла зібрати свої думки докупи, серцем відчувала щось недобре.

Декілька годин… Небо чисте, сонячне проміння залило землю, повітря вмить прогрілося, тому ми не гаяли часу та одразу ж зібралися на відпочинок. Прийшовши до водойми, розстелили рушники, переодяглися та пішли плавати. Вода була прохолодною, але попри це біля Дніпра людно. І раптом я натрапила на якийсь твердий предмет. Моя права нога за щось зачепилася. Я пірнула та витягла з піску стару темну скляну пляшку. Вона була міцно закоркована. Ми з Кірою спробували її відкрити, але наші старання виявилися марними. Тоді вийшли на берег та розбили пляшку. Біля шматків скла лежали пожовклі папери. На одному з них був лист, у якому повідомлялося про катастрофу, що сталася у селі, яке затопило, і зараз воно знаходиться у глибинах Каховського водосховища. Подію описував чоловік, очевидець того лиха, якому боліла ця трагедія…

І тут мої очі ледь не вискочили. У листі було написано, що цей оповідач, ще задовго до потопу закопав біля свого дому цілу скриню коштовностей та намалював карту, що приведе до них. Мабуть, цей чолов’яга був графом.

Ми ще не встигли оговтатись через знахідку, як до нас підійшов власник пляжу. Він запитав, чому ми смітимо цим склом, а в покарання за це забрав у нас листа і карту. Здається, цей кремезний чоловік почув, як я читала Кірі листа про скарби, та вирішив більше про це дізнатися.

Ми не помилилися. Уже восени пролетіла звістка, що у нашому водосховищі почали будувати дамбу. Звісно, ми знали звідки у того проекту ноги беруться і саме тому вмовили старшого брата Кіри (Андрія) влаштуватися на роботу до цього золотошукача. Будівництво важка справа, зате в нас була вся інформація щодо створення дамби. Згодом вирішили піти на великий ризик та підробили і замінили карту, адже встигли її добре розглянути перед тим, як вона потрапила у корисливі руки, тому змогли змалювати її з пам’яті. Ми спеціально намалювали її неправильно, щоб ті не могли знайти скриню.

Після декількох місяців тяжкої праці вдалося завершити проект. Андрій повідомив нам, що вже все готово. Ми прийшли подивитися… Чесно, були вражені… Там, де відпочивали односельці, зараз глибока яма, що заповнена великою кількістю підводних рослин та ледь живою рибою, яку збирають та перекидають на ту сторону дамби, адже там є вода. Якщо добре придивися, то можна було б побачити руїни будинків, на яких вже лежала не солома, а плелися водорості.

І чомусь я почала уявляти це село. Біля невеличких хатинок бігають дітлахи, поруч на лаві біля паркана сидять їх батьки та про щось розмовляють. Хтось біля криниці набирає воду, а хтось грає на скрипці під калиною, і десь недалеко, потайки від усіх, ховає своє добро в землю якийсь чоловік.

Можливо, усе колись так і було. Нам лишається тільки здогадуватись. А тим часом ми можемо спостерігати, як під знищеним водою млином риють яму. Завдяки нам ніхто ніколи не дізнається, де схована скриня. Тож після довготривалих розкопок вони нічого не знайшли.

Дочекавшись, коли всі працівники підуть, швидко попрямували до найбільшої будівлі на цілому селі, саме біля неї має бути схований скарб. Треба було зробити 30 кроків від дверей будинку, а потім звернути 2 кроки праворуч. Андрій взяв інструмент та почав відкидати пісок. Через хвилин 15-20 ми почули стукіт, що пролунав від удару лопати об залізо. Я затамувала подих. Ми витягли цей скарб. Всередині скрині були купа золота, прикраси, монети, обшитий дорогоцінним камінням одяг.

Очі розбігалися. Від такої знахідки легко можна «втратити голову». Спочатку хотіли взяти частину собі, але не наважилися, адже тоді ми були б не кращі за того, хто будував дамбу та не казав іншим навіщо, бо хотів усе загарбати собі!

Рішення нам підказало сонячне проміння, що навіяло спогади про прекрасний відпочинок на Дніпрі. Левову частину скарбу віддали державі, а залишок, що належить нам за законом, ми витратили на зруйнування дамби, оновлення пляжу та побудову заводу в Нововоронцовці. Цей скарб став корисним для усіх мешканців нашого містечка.

Усі із полегшенням зітхнули… А ось Кіра щось швиденько писала на аркуші із маленького записника. Я з посмішкою запитала у подруги, чи не послання наступним поколінням вона пише. У відповідь побачила лише впевнений кивок головою та пляшку у її руках…