№11 Уривок із твору «Дивачка, або Мій тато – маг»

Любий щоденнику, пишу тобі, бо мені просто необхідно з кимось поділитися своїми здогадками та переживаннями. Тож розповім все спочатку, з самого початку…

Мене звати Марьанна. Дивне ім’я, правда ж? Але моїм батькам так не здавалося. Я вважаю, їм взагалі наплювати на долю дитини з таким дивним ім’ям. Хоча вони пояснюють це тим, що не могли обрати при народженні одне. Моє ім’я подвоєне, воно утворилося від Марія та Анна. У мене є люблячі батьки (хоча я це постійно забуваю), старший брат і авторитет у класі.

Авторитет у класі надзвичайно важливий для підлітка. А особливо, якщо ти перейшла до старшої школи, коли з тобою вчаться одні недоумки та «Міс Неймовірність» із ковбиками замість ніг. Як тільки ти заходиш до класу, відразу відчуваєш себе на якійсь полосі перешкод до свого місця. Спершу потрібно перелізти через парту,  що стоїть упоперек дверей, саме перелізти, бо тоді ти відчуєш на собі гнів усього класу за зіпсований прикол над учителем. Потім пережити чіпляння Мачо, так називають Макса − «найкрутішого» серед хлопців нашого класу. І нарешті після десяти метрів матриці (ухилитись від обстрілу крейдою, підніжок, літаючих об’єктів у вигляді гумок, цукерок, олівців і Колі з Ромою) сісти на місце. Щоб прожити в цьому класі хоча б день, потрібні неймовірні зусилля. На уроках мені так шкода вчителів, які заходять до цього зоопарку і 45 хвилин намагаються вести урок.

Мене називають Дивачкою. Це моя кличка. У кожного вона є. Наприклад, Зефірка, Джига чи Селфі. Спочатку я ображалась, якимось чином боролась із цим прізвиськом, але потім воно мені навіть сподобалось. Я зрозуміла, що бути дивною, це не так вже й погано. Ніхто тебе не чіпає, ти горда одиначка, як каже мені мій тато. Іноді так хочеться з кимось поговорити, але потрібно тримати марку. Якщо я заговорю з кимось, то відразу ж викладу всі свої переживання: усе, що накипіло за п’ятнадцять років. А цього допустити аж ніяк не можна.

Я дівчина категорії «не така як усі». Підозрюю, що стереотипи блондинок переносяться і на інших дівчат, як якась хвороба, хоча не на всіх.  У деяких є імунітет. Їх, як правило, не цікавлять модні покази, шопінг, манікюри, штукатурка-макіяж, статуси, сімейне положення: зустрічаюсь і т.д. Ти ж розумієш, якщо всі дівчата стануть такими, то всьому  світу не вижити від «неперевершеної» краси. Згодна, я трішки перебільшила, але все інше − правда чистої води. Усі зустрічають за зовнішністю. Розумію, що ніхто не візьме на роботу бомжа з вищою освітою. Але коли беруть криворуку, але гарну, дурну, але з губами на півобличчя, це вже ні в які ворота не лізе. Я не надто гарна і при цьому ніколи не наносила макіяж. Ти думаєш, що я заздрю? Ні, це не так! Я виправдовуюсь перед зошитом. Так, щось мене не в той степ понесло.

Отже, до головного. Мій тато щось приховує від мене і від мами, можливо, мама про все знає. Чому я так думаю? О, друже мій по нещастю, я тобі розповім. Чому по нещастю? Усе просто: після повної розповіді я тебе спалю. Так, шкода такого гарного зошита, та що не зробиш для того, щоб мені стало краще.

І так… Усе розпочалося ще в дитинстві, проте я помітила це тільки зараз. Почну з кінця клубка. Коли мені виповнилося п’ятнадцять, я почала відчувати сутність людей, можливо, не сутність, а, скоріш за все, майбутній характер чи наміри. Як це відбувається? Сама до кінця не розумію, просто якщо зі мною заговорить якась незнайома людина, то мені вистачає одного слова, щоб зрозуміти «whо is whо». Цим умінням, якщо його можна так назвати, я рятую свою єдину подругу, яка є майстром, ні − гуру по створенню проблем. Вона майже кожного дня приходить до мене зі сльозами. А я, як справжня подруга, заспокоюю словами: « А я тобі казала, що він (вона) не той, ким здавався на перший погляд». Так люди часто хочуть здаватися кращими, ніж вони є, та ніхто не хоче подивитись собі в обличчя і сказати, ким він є насправді. Ната часто мене питала, як я дізналася, що він такий козел, чи я провидець і т.д. Та що мені відповісти, що я нутром чую щось недобре? Натомість я завжди з посмішкою віджартовувалася. Вона кидала на мене підозрілий погляд. Я не можу їй сказати правду про мої здібності, бо не впевнена, що вона ні в якому разі не кине мене саму в цьому жорстокому світі. Хоча я їй потрібна, бо в силах захистити від поганих людей. Вона мій друг, і я просо зобов’язана їй хоч чимось допомагати.

Інша моя здібність сумнівна. Я можу бачити минуле. Це не така вже й класна штука. Ти, напевно, подумав: « О, класно. Залік з історії − легко». Ні, воно не так  працює. Наприклад, коли йду вулицею додому, можу втратити свідомість, отак ні сіло ні впало, без будь-яких попереджень. Просто гепнулась посеред дороги − і все: хто хоче, підбирайте. А перед очима швидко пролітають якісь картинки, але що найдивніше: ці картинки не з нашого світу, напевно. Там якась битва, щось на зразок шахової партії, де люди − це фігури або то не зовсім люди. Коли я починаю вдивлятися в деталі, то все таке розмите… Прокидаюсь або в своїй кімнаті, це якщо тато знайшов, або в палаті лікарні, це якщо мене знайшов хтось лівий. А колись я опинилася в якомусь домі, а біля мене сиділа стара і тільки говорила, що ностальгує за тими часами. Тоді з криком: «Ба, це хто?» − зайшов Дрін. Зі своєю горе-логікою та дедукцією я визначилася, де знаходжусь. Це був замок найпопулярніших хлопців нашої школи, їхня слава розліталася навіть за межами нашої ЗОШ. Я злякалась і кинулася до виходу. Тепер мені будуть заздрити всі дівчата, бо коли мене знову «вирубило», то останнє, що пам’ятаю – це обійми Ніка, у якого я влетіла. Але продовження «видіння» не було. Не знаю, як я опинилася вдома, але тато весь день ходив злий.

Мене возили до лікарів, але всі вони розводили руками, а тато (це вже я підмітила) називав їх «оленями» і якось дуже хитро посміхався. Коли про це я намагалася поговорити з мамою, вона казала: «Не вигадуй!». А ось тато говорив, що я не звичайна, але хвалитися цим не можна: інакше все зникне. «Моя тобі порада: навчися жити і розуміти все, що з тобою коїться», − казав, майже не дивлячись на мене. Я не розуміла, звідки він це знає. Але відповіді не було.

До п’ятнадцяти ці вміння проявлялися дуже рідко. Здебільшого з’являлися вони у вигляді видінь по дорозі додому з баскетболу. Я завжди ходила одна, за винятком тих небагатьох днів, коли Ната все ж з’являлася на тренуванні. Інколи вони пробігали поперед мене. Ні, не очі, а саме якісь картинки. Це міг бути обрис кота або щура, або лише контури їжачка чи собаки. І я відчувала в такі моменти чийсь погляд. Може,  мені привиділось, але все це якось дуже дивно…

Одного прекрасного дня, після тренування, мені стало цікаво, хто ж власник цього липкого погляду. Тож ,як тільки переді мною пробігло якесь чорне незрозуміле створіння, я не вагаючись, як пуля, побігла за ним. Воно не сподівалося на таку зухвалість, блиснуло своїми очима в мою сторону, невдоволено фиркнуло і побігло подалі від мене з ще більшою швидкістю. Таке враження, що це створіння − якийсь спринтер, та я не відставала, я ж бо на баскетбол ходжу. Воно міняло форму від собаки до миші, аж поки не зникло зовсім. Я зупинилась, і до мене дійшло, що «оце» завело мене кудись у зовсім незнайоме місце. І, як на зло, фортуна помахала ручкою і сказала: «Ну далі ти сама, подруго!» Я помітила дивний силует людини, яка не виходить із темного провулка, уважно роздивляючись мене. Напевно, щось замислив, бо в мене прокинулося дуже погане передчуття. Як і всі нормальні люди, я розвернулась і стрімголов побігла туди, звідки прийшла. Обертаючись, побачила, що той чоловік біжить за мною. А мій мозок все ще не видавав жодної ідеї порятунку. Чоловік швидко наздоганяв. Звичайно ж, він не біг крос за якимось невідомим створінням. А нехай йому грець, нащо  поперлася за ним, розгрібай тепер. Я наближалася до виходу з провулка, коли моє шосте чуття підказало, що руки чоловіка вже майже біля мене. Недовго думаючи, я закричала так голосно, як тільки могла. Мені подумалось: «Чому мої здібності такі… Чому ними не можна себе захистити?». Я надто сильно замислилася над цим питанням, тому мене спіймали. З мого горла вирвався останній протяжний крик перед тим, як його затулили рукою. «Надія помирає останньою», − подумалося мені. Не знати звідки, почувся галас і крики хлопців, якісь погрози на адресу того чоловіка. Юрба налетіла на зловмисника і почала всім скопом відбирати мене. Бійка видалася на славу, бо юні боксери знали, куди потрібно бити. Після того, як чоловік знепритомнів, хлопці відійшли від нього і обступили мене: розпитували, чи добре я себе почуваю, може, викликати швидку чи поліцію, але я відмовчувалась і лиш криво посміхалась. У мене й досі від згадки про цей випадок мурашки по шкірі.

Але є й гарна новина, аж дві. Хлопці потягли чоловіка до відділка, і його надовго закриють, бо ,як виявилось, я не перша його жертва. Коли батьки дізналися про це, вони були в шоці, почали розпитувати про те, як я опинилась там, про браслет. Так, це і є друга гарна новина. У той вечір у мене на руці з’явився браслет, і не абиякий, а чорний, як смола. Де б я його не залишала, він все одно на ранок був у мене на руці. Він мав простенький вигляд переплетених ниток, але тільки на перший погляд. Насправді матеріал визначити було неможливо, а застібка була у формі сидячого кота. Я не знала, та і зараз навряд чи знаю, що їм відповісти на це запитання, бо й сама не розумію, звідки він узявся. Але мені він подобається і я не збираюся його  викидати чи віддавати мамі. У мене все одно нічого не вийде: він же повертається назад.

Через декілька днів Ната помітила браслет і почала розпитувати, де я його взяла. Їй, певно, захотілося мати такий самий, але я ж і сама не знаю, де він узявся. Вона весь день прохала дати поносити нову цяцьку. Найвагомішим аргументом, чому я маю це зробити, стало наявність шикарної, за її словами, сукні, під яку в Нати не знайшлось аксесуарів, а мій браслетик якраз підійшов би. Я вагалась, а потім заявила: «Знімеш – віддам!» Ти не уявляєш. якими очима вона на мене глянула, це просто нереально уявити. Ната з якимось натяком ствердила: «Дивна умова». Особливо роблячи акцент на слові «дивна», бо вона ж знає, як я ненавиджу це.  А я кажу: «Браслетик мій не такий простенький». Не знаю, про що вона подумала, а я ось точно знала, що на ранок мій малесенький секретний аксесуар буде на МОЇЙ руці. Звичайно Ната ринулася до Чуда, так я назву його в майбутньому. Не встигла вона  доторкнутися до браслета, як від нього пішов звук, схожий на гарчання. Наталя злякалась і зразу відсахнулась, а я відчайдушно намагалася зняти його.  Чому відчайдушно, запитаєш ти мене, у недалекому майбутньому спалений зошит. А я скажу:  ця незрозуміла штука тільки стягувалася на моїй руці від спроб її зняти. Жах, у мене ще б трішки − і кров пішла б, але я покинула марні намагання, почала його гладити і заспокоювати. Ната в цей час була вже дуже далеко, мені здається, що вона і на метр до мене більше не підійде.

Після моєї істерики і переконань, що рука залишилася зі мною, це чудо почало нахабно муркотіти. Спантеличує, правда ж? Ну от і я, стоячи «гордою одиначкою» біля улюбленого вікна в коридорі, була в повному ауті. ІСТЕРИКА!!! Та я не подала виду, не хотіла показувати свій страх перед цією річчю, бо ж браслетом це назвати дуже важко.

До класу я зайшла біла, як чистий офісний листочок А-4. Побачивши мене, у старенької вчительки ледь не стався серцевий напад. Напевно, вона подумала, що їй вже пора. Зі словами: «Йди, дитино, з Богом», − Людмила Степанівна відправила мене додому. А хто не захоче піти раніше? Зібравшись із останніми силами, я вирушила в дорогу. Шлях додому був тернистий і нелегкий, я ледь трималася на ногах, тож асфальтним доріжкам загрожувала велика небезпека бути поцілованими моїм лицем. «Я дійшла!» – це була моя маленька перемога на сьогодні.

Удома мама перелякалась не на жарт і відразу відправила мене в ліжко. А сама почала літати по всій кухні в пошуках чогось. Вона заварила фіточай, принесла цілу плитку чорного шоколаду, щоб підвищити тиск. Але легше мені не ставало. З кожним звуком у мене починала нестерпно боліти голова. Через декілька годин прийшов тато. Він, побачивши мене в такому стані, спокійно сів на стілець біля мого ліжка, узяв мою руку і промовив: «Скоро буде легше, доню, ти тільки трішки потерпи». Раніше таке зі мною траплялось, але вперше я відчуваю, як моя голова заспокоюється. Він просто сидів і нічого не говорив, а біль  вщухав, і я потроху засинала. Останнє, що я пам’ятаю, було моє тихе слово «дякую».

Зранку мені стало краще, але в школу було ліньки йти, тож я вирішила залишитись удома під теплою ковдрою. Мама і тато пішли на роботу, а їсти так хочеться, і ніхто ж не принесе. Що ж, на мене чекала мандрівка сходами на кухню до холодильника і чайника. Усе, що я помітила, окрім залишеного мамою омлету, була гарненька блакитна записка на холодильнику. У ній мама писала, що вони пішли на роботу, брат уже в школі, і сьогодні всі будуть пізно, щоб я не скучала і була гарною господинею.

Після сніданку мені стало нереально нудно, телевізор здали в ремонт, а ноут, як на зло, відмовлявся вмикатись. Від цього моя нудьга розповсюджувалася по кімнаті. Уся аура цього місця пригнічувала, бо така тиша навіть «горду одиначку» в силах злякати. І в  цей момент я чую, як десь у просторі зазвучав рингтон моєї знаменитої «Нокчі». Ця назва з’явилася після того, як Ната взяла пограти мій телефон, а він так тупив, що вона порівняла його не з цеглиною, а на її суржику − з кірпічьом, а Мачо видумав цю марку − «Нокча».

Так от: телефонував Рома. Не подумай нічого такого, він не мій хлопець, просто обіймає посаду старости. От і все. «Марія-Анна, де тебе носить? Чому не в школі? Наталя мені всі мізки виїла: подзвони та подзвони, а сама боїться здійснити цей виклик, бо ти можеш скинути!!!» Так, він хлопець Нати, та не суть. Я все пояснила і завалилася в ліжко, кинувши трубку. А потім ні з того ні з сього заговорила із заплющеними очима, піднявши руку до свого обличчя: «Що ти таке?». Розплющивши очі, я помітила, що браслет зник. РАДІСТЬ, бо я позбулася його! СМУТОК, бо він був крутим на вигляд! ІСТЕРИКА, бо ця річ десь у моєму домі! І, як ти пам’ятаєш, ВОНО живе, а я одна, тож ти розумієш, що паніка, страх, відчай – усе пов’язано.

Для початку я згадала всі фільми жахів, які  дивилась, а більше всього їхні кінцівки. Не хочу завершити, як вони! Аналізуючи ситуацію, вирішила не йти на гучне муркотіння, яке долинало з нижнього поверху, а точніше з кухні. Чому? Бо я не маю кота! Та якби й мала, то муркотіння це аж занадто голосне. Та сумління наполягало, що саме я повинна врятувати наш холодильник від замаху на те, що в ньому лежить чи вже лежало. Швабра for ever. Ну і як у фільмах, я, незважаючи на здоровий глузд, спустилася вниз. Залітаю на кухню з криком: «В АТАКУ!!!». У створіннячка очі повилазили з орбіт, і воно так швидко, як тільки могло, шугонуло у вікно, та скло зупинило його. Бідненький котик з одним оком, двома, ні − трьома, Боже, їх ЧОТИРИ, упав. І з кожним моїм кроком усе більше починав шипіти. Щоб задобрити, я кинула йому сосиску, і ще одну, а потім, не знаю як, у нього в зубах уже була вся в’язка. Після палки ковбаси і банки шпротів, я усвідомила, що ми побратались, але з кишеньковими попрощалась. Блін, потрібно було на 96 сторінок  зошита заводити! ЦЕ НЕ КІНЕЦЬ!