№10 «Таємниці острова»

Історія ця має початок у «далекому» 2014 році. Спекотним літнім днем ми сіли в електричку і помчали на зустріч пригодам. Замріяно сиджу і дивлюсь у вікно, за  яким швидко змінюється ландшафт – від пустельних рівнин до зелених пагорбів.

Сухе розпечене липневе повітря обпікає легені настільки, що дихати стає неможливо. Якби я мала якусь супер можливість, то це була б регуляція яскравості сонячного світла та температури.

Через дві з половиною години після такої поїздки ти відчуваєш себе вареним раком – ні живим ні мертвим. Але ми ще не на місці – варто ще пройти два кілометри до бажаної цілі – табору Нової Археологічної Школи (НАШ).

Виявилося, що не всі до кінця зрозуміли, у яких умовах ми будемо проживати, тому замість туристичних рюкзаків взяли дорожні валізи. Лише двоє попіклувались про зручність подорожі. Але це і не дивно, бо єдиною, хто раніше ходила в походи та займалась пішохідних туризмом, виявилась я.

Моя перша ніч на острові…

Уже дві години я не можу зануритись у сон. Складається таке враження, ніби хтось дивиться на мене з глибин темряви. Чомусь мені здається, що це дух якогось запорозького козака, адже ми на Хортиці – осередку вільних людей.

Мурахи по всьому тілу…

Засинаю ближче до третьої години ночі, але, відпочивши години зо дві, мене кидає в холодний піт від жахливих звуків. Невже це, дійсно, удари шаблі? Зараз це можливо? Але ж наче не бачила у жодного члена експедиції цієї зброї… Дивно… Надіюсь, мені примарилось…

Четвертий день розкопок. Здається, ми знайшли щось цінне. Через п’ять хвилин виявиться, що це стародавнє поховання шамана, якого за недовіру закололи насмерть списами. На рештках виявили також сліди боротьби, що свідчать про те, що цей чоловік боровся за своє життя до останнього, обороняючись лише невеликим залізним ножем.

Згадую свій сон… Звуки брязкання зброї… Боротьба… Шаман… Усе це здається божевільним і шаленим… У мене по тілу знову прокотилася хвиля мурах… Стає зовсім не по собі…

Але, знаєте, я дуже рада, що змогла доторкнутися до праісторії своєї рідної землі. Так, я тримала в руках його череп, навіть сфотографувалась. Тоді це здавалось дитячою розвагою.

По завершенню посвяти в лави археологів та експедиції в цілому ми вирішили піти на місце розкопу. Там подарували нашому керівнику справжню козацьку люльку.

Не гаючи часу, Олег Валентинович підпалив та підніс її до обличчя, але не встиг і одного разу набрати в легені диму, як зненацька наш подарунок вибухнув, а з-під землі доносився пронизливий скрегіт зубів та болючий тріск кісток.

У грудях закалатало: серце забилося невимовно швидко, а ноги понесли якнайдалі від цього проклятого місця. По правді кажучи, так швидко ми ще не бігали.

Після цього випадку більше не повертались туди, адже кожному було боязно за своє здоров’я і життя…

Так і пройшла моя перша, але точно не остання археологічна експедиція. Звичайно, окрім щоденної праці, наша група відпочивала, тренувалася, навчалась основам виживання в дикій природі, гралася та охолоджувалася в старому руслі Дніпра.

Коли стоїш на цих скелях, відчуваєш усю глибинність історії та наскільки вона важлива для кожного із нас. Я – частина цієї історії. У такі моменти хочеться шепнути : «Я – володар світу», але так, щоб це почули всі на планеті.