№1 «Серце Ворони»

Пролог

Як людина сприймає навколишній світ? Що вона думає про «нього»? Про «Великого» ? Про того, який цим світом керує… Взагалі, хто він такий? Що він тут робить? І навіщо йому така влада над світом?…

Руйнує все на своєму шляху, не дає життя звичайним людям, вбиває з насолодою…

А все почалося квітневого теплого ранку. Звичайний, здавалося, день. Буденне світло пробиралося в дитячі кімнати, дорослі вирушали в довгий робочий день, а старі  за віком збиралися в кафе для престарілих, щоб попити гарячого чаю. Нічого особливого тоді не відбувалося. Людство було спокійним, ніде не було того року війни. Новини мовчали, хотілося вірити в те, що це не омана очей і вух. Але ні, в світі не може бути такого дня…

Спочатку Він підкорив собі весь Китай, знищив весь китайський парламент  і самого президента. На черзі були всі інші… Все перевернулося з ніг на голову, світ став інакшим, чорно-білим зсередини і ззовні. Ми, люди,  були знищені наполовину. Він керував нами, як ляльками. Все мало відбуватися тільки з його дозволу…

Обличчя? Яким він був? Якого кольору його очі? Ніхто цього не знав, бо ЙОГО обличчя не бачили. Тільки здалеку, і тільки спину… Великого не любили, лише ненавиділи, але підкорювались і ставали перед ним на коліна, повстати проти нього боялися, він мав очі й вуха всюди…

Люди були для нього морокою і великим тягарем. Він повбивав би всіх, але ми йому були потрібні, щоб будувати і прислуговувати. Ті, хто жив поруч з ним в його замку, були мертвими особами, вони не мали обличчя, людей до свого суспільства він не допускав…

Хто він? Бог? Чи, може, чаклун? Хто він, в біса, такий?! Мабуть, ви поставили перед собою багато запитань, шановний читачу. Що ж, скоро ви отримаєте всі бажані відповіді …

Андреа Вільямс

Андреа народилась в часи правління Великого, тому ніколи не бачила справжнього, незалежного, вільного людства. Виховував дівчинку батько. Мати, за його словами,  померла під час пологів. Але дівчина відчувала, що це не так. Андреа мала коротке чорняве волосся, виразні карі очі, малесенький носик і витончені губи. Своєю красою вона не пишалась – так було прийнято в їхньому вимірі. Заборонялося показувати найменші емоції – це жорстоко каралося. Та нове покоління й так було жорстоке, зухвальне й егоїстичне. Андре не була такою, вона була зовсім іншою, не схожою на них: спокійна, мовчазна, добра, життєрадісна й оптимістична,  як Попелюшка. Про Попелюшку вона прочитала в книжці, яку для неї приніс був батько. Тато приносив їй багато книжок, хоча за це можна було поплатитися своєю головою. Приносив він зі своєї роботи. Працював він на переробній фабриці, де збиралося та знищувалося сміття, яке колись люди називали шедеврами. Одного разу батько розповів їй, що перед його очима знищують скарби всього людства, але потім більше ніколи не говорив про це, бо мурдам було донесено на нього багато чого підозрілого, і за маленькою сім’єю Андре почали уважно слідкувати. Андре читала книжки з осторогою, інакше могла потрапити за це у в’язницю. Тоді дівчині було лише десять років… Вона мріяла, що колись світ зміниться, але минуло п’ять років, а ставало дедалі гірше….

***

Будинки у всіх однакові, одяг у чоловіків і жінок однаковий, тільки у жінок спідниця, а в хлопців штани. Дерева, трава не росли у вимірах, можливо,  вони ще десь були, але поза виміром десять. Небо темно-сірого кольору, навіть погода однакова, кожен день однаковий. У всіх життя однакове, хоча це й зрозуміло: нове покоління знало і могло вибирати лише три кольори – це сірий, білий та чорний.

Не щастило тим, у кого було волосся не темного кольору. Вони змушені були фарбуватися, бо якщо б не робили цього, то потрапляли б на очі мурдам, а ті не мали, як знаємо, облич і жалю… А якщо в тебе очі кольорові, і ти, виходячи з дому, забуваєш одягти зранку лінзи, то мурди можуть вирвати тобі очі. Андреа мала ці лінзи і ніколи ще не забувала їх одягти, бо  якби вона коли ненароком про них не згадала зранку, то була б приречена на смерть…

Щодо старих людей,  то людей віком за 60 років не знайдеш у жодному вимірі. Великий наказав знищувати старих людей, бо вони для нього не були корисними. Тому ніхто не радів дню народження. А й справді, нащо радіти близькості смерті?..

Школи були, людей навчали мурди, але програма була порожньою. Я правильно сказала, бо ці уроки взагалі нічому не навчали, лише тупів від них розум і спотворювалося сприйняття навколишнього середовища. Зате школа була надто дисциплінованою:  дівчата – окремо, хлопці – окремо. На перервах всі виходили в коридор і крокували попід стінкою. Говорити не дозволялося, сміятися не дозволялося,  навіть за позіхання, та майже за все били.

Всім учням на початку навчального року видавали для вивчення й виконання жорсткі правила, діти були досить добре з ними ознайомлені, і порушувати їх мало хто наважувався.  Школа для дітей була пеклом…

***

Андреа марширувала між двома дівчатами. Була лише перша перерва, і дівчина, занурившись у себе,   міркувала, що це не є нормальним, що так не повинно було бути. Але що ж поробиш? Хочеш жити – терпи. Якщо ні, то в тебе всього два варіанта:  перший – суїцид, другий – порушення правил Великого. Хоча однаково все закінчується смертю.

Андреа розглядала дівчат – вона нікого майже не знала, хоч і навчалася з цими дітьми вже кілька років. Розглядаючи по черзі усіх в колоні, вона зупинила погляд на одній з них. Вона помітила те, що краще їй було б не бачити. В однієї з дівчат ледь світилися очі – вони були яскраво зеленого кольору, це було неймовірно гарно… Андреа перелякано здригнулася – вона  ж знала, що роблять з такими забудькуватими. «І як це її ще не помітили мурди?! Боже, як мені страшно…»,– враз промайнуло в думках дівчини, і вона знову перелякано здригнулася. Андреа намагалася відвести від тих очей свій погляд і не могла, адже вона ніколи не бачила такого яскравого кольору, адже зеленого в їхньому вимірі  майже немає… Цей погляд спіймали мурди-охоронці, вони відстежили бідолашну дівчину…

  • Порушниця!

Колона враз зупинилася, застигла в очікуванні. Андреа перелякано ступила назад, адже все це було через неї – якби вона зуміла вчасно відвести свій погляд, можливо, тій дівчині пощастило б пройти непоміченою. Всі мурди звернули увагу на зеленооку бідолаху. Дівчина дивилася широко розкритими очима, вона не розуміла, чому всі мурди повернулися в її бік. Андреа мимоволі помітила  мурда-охоронця, що став коло неї. Порушницю схопили два кровопивці, за лікті  потягнули, волочачи по землі, бо дівчина опиралася. Бідолаху вивели на майдан, зв’язали руки й ноги, поставили з ніг на коліна, відкинули дівчині голову назад… Один з охоронців тримав її за голову, а інший продемонстрував величезний пристрій шкільній публіці, яка тихо ойкала…

Андреа не могла дивитися на це, вона повернула свою голову в інший бік, але смерть, що стояла поруч з нею (мурд), повернула її назад, на те безжалісне видовище.

  • Ні, ні! Благаю вас… Я ніколи так не буду… а-а-а-а-а-а-а…

Крик пронизав все тіло дівчини… Зелених очей більше не було, лише криваві рани…

***

  • Тату, таточку…

Андре сиділа поруч з батьком і намагалася йому пояснити те, що сталося в школі… Але її зусилля були марними, недавно пережитий шок давався взнаки. Дівчина весь час запиналася або просто говорила не досить зрозумілі речі. Едуард (так звали батька дівчини) хотів її заспокоїти. Подав склянку з водою.

  • Доню, — Едуард ніжно поклав свою руку на голову Андре, – чому ти так сприйняла це всерйоз? Це ж не вперше так роблять? Чому ти злякалася цього разу?
  • Так, не вперше… Але …
  • Ну от? І чому тобі її стало так шкода?
  • Бо вона не винна в тому, що в неї зелені очі!
  • І що з того?
  • Тату, це ж несправедливо! Чому він так з нас знущається?! Ненавиджу його. Краще б йому вирвали очі, ніж тій бідоласі…
  • Тихо! – батько швидко затулив рота дочці. – Андре, тихо…

Забравши руку, Едуард підійшов до вікна. Він остерігався, адже за ними досі слідкували – на це були  певні причини.

  • Андреа, йди спати, скоро дев’ята година. Мурди будуть заглядати в вікна о дев’ятій тридцять. Якщо вони побачать нас на ногах, то можуть розстріляти …

Дівчина, не сказавши ні слова, помчала до кімнати. Вона не усвідомлювала, що говорила, але також остерігалася їх, бо мурди могли заподіяти їм багато чого поганого. При тому, що за дівчиною уважно слідкували, вона притулилася до дверей кімнати  і глибоко вдихнула повітря, її серце почало швидко битися від страху,  здавалося, можна було почути це биття… Андре зняла лінзи і заплигнула в своє м’якеньке ліжко. Вона розсердилася на себе за те, що викрикнула в голос, як вона ненавидить Великого. Мурд міг сидіти під вікном і підслуховувати їхню з батьком розмову. Якщо б він це почув, то одразу доніс би головному, і тоді не уникнути їм біди – наступного ж дня їх з батьком не стало б: розстріляли б уночі.

***

Любим ми Великого,

Його поважаємо

За те, що він зробив,

Низький уклін йому. Бажаємо

Здоров’я, сили і наснаги

На новий величний план.

Великий хай живе!

Ми лиш цього  бажаємо!

Серця свої віддамо

Для його великої душі.

Великий! Великий!

Ти один у нас, єдиний!

Правитель всіх морів,

Всіх гір і всіх садів.

Великий! Великий!

Ти один для нас, єдиний!

Ти єдиний!

Ти єдиний!

Ти один для нас єдиний.

Проспівавши ранковий гімн, учні розділилися на групи. Вони вирушали вчити,  як величати Великого чи як йому догодити,  прислуговуючи. Мурди навчали не життю, вони навчали тому,  що дітям давно вже розповідали батьки – поведінки та виживанню в цьому вимірі.

Андре тихо всілася за парту, рефлекторно витягла новий аркушик паперу і чорну ручку. Мурд-вчитель, так званий «вчитель», оглянув уважно дівчат – він сподівався знайти хоч одну порушницю. Але в нього нічого не вийшло, бо сьогодні всі були з усім і як належно…

  • Мавпи! У нас сьогодні не буде уроку величання, – звернувся до них вчитель, невідомо куди дивлячись (бо у мурдів немає облич). – Ви будете писати твір на тему «Що б я сказала Великому, якби зустріла його?» Ваші твори я не читатиму, їх буде читати сам Великий, і хтось, можливо, зможе побачитися з ним, потрапивши на його вечерю, але не забувайте про обмеження в творі. Його наказ розлетівся по всіх школах  всіх вимірів, але пощастить лише чотирьом мавпам. Починайте, пишіть…

Мурд вийшов з класу, всі дівчата перелякано подивилися  одна на одну, лише Андре почала щось писати та затирати ручкою…

 

***

«Лист Великому.

Ти хто? Яке твоє ім’я? Що ти хочеш від людства?Чому ти такий жорстокий? Я впевнена, що поставлю тобі ці питання. І скажу тобі такі от слова – ти виродок! Ти ідіот! Як ти не бачиш краси цього світу?! Я тебе ненавиджу! …

Скажи, Великий, ти ж людина,  чи не так? Ти, мабуть, ненавидиш те, ким ти народився? Але чому? Хто тебе скривдив? Я впевнена, ти не весь такий жорстокий. Чому ти не показуєш свого обличчя?…

Я знаю, я не написала таких хороших слів,  як мої однокласниці, слів неймовірного обожнювання. Бо я не люблю брехати. Брехня – це погано. Мабуть,  ти теж це знаєш, але чому брешеш?»

Без обожнювання –

Десятикласниця ( Вимір 10)       Андреа Вільямс

                                                                              ***

«Привіт, чувак. Я знаю, що ти Великий. Але якщо вже випала така можливість,  то я хочу тебе запитати. Ти маєш бороду?»

Одинадцятикласник    (Вимір 35 ) Анзор Верветов

                                                                              ***

«Великий! Хай і бай. Якого чорта ти хлопець? Дівчата повинні правити цим світом! А не хлопці. Ну, все!»

 Допитлива     десятикласниця (Вимір 135)

                                                                                                Віка Кирилова

***

« Ку-ку. Месьє.  Бонжур. Ви француз? Мені просто цікаво. Я є француз. А ви?»

                                                                                    Десятикласник (Вимір 79)

  Андрій Пагфум

***

Біля трибуналу виміру 10 зібралися люди. Їх було небагато, бо вимір десять вимирав. Не тільки діти чекали розголосу переможців, а й дорослі. Всі хотіли побачити Великого. Він, авжеж,  не прийде, але вони, як кажуть мурди, мавпи, не хотіли втрачати такого шансу. Андре також прийшла з батьком. Вона не мала сумніву – вона одна з переможців.

***

Мурд самого Великого зійшов на п’єдестал. Люди, як це прийнято в десятому вимірі (та й в інших вимірах), поклонилися нелюду.

  • Мавпи! – мурд аж ніяк не міг обійтися без цього слова. – Вам вже відомо, що Великий оголосив конкурс між старшокласниками всіх вимірів. Для того, щоб вони з ним повечеряли.

Мурд дістав свій сувій.

  • Переможцями є …

У Андре пішли мурашки по тілу, і тільки зараз вона задумалася про наслідки свого листа. Великий може й не зрозуміти.

  • … Андрій Пагфум з виміру 79, Анзор Верветов з виміру 35, Віка Кирилова з виміру 135… І вельмишановна дівчина для Великого, яка вразила його своїм листом – Андреа Вільямс з вашого виміру 10.

Почулися гучні оплески, Андре не втрималась від почутого і впала непритомна  на руки батька…

***

  • Як? Як ти могла це зробити?!

Батько Андре, вислухавши розповідь своєї дочки, не міг зупинитися і ходив колами по кімнаті. Андре сиділа на кріслі, винувато поглядаючи то на підлогу,  то на батька. В руках Едуарда був список, який йому передав мурд. Там було все, що потрібно було зібрати в валізу. Як виявилось, то буде не одна вечеря з Великим, а цілий тиждень проживання зі злодієм всього світу…

 

Анжела та Фредерік

 

… Несподівано її погляд зупинився на грудях Великого: то був ключ, той самий ключ, про який так пристрасно говорив Юген. Великий мовчав, мабуть чекав, поки вона щось скаже. Звівши погляд з ключа на обличчя Великого,  вона злякалася. Невже оця людина є її батьком? Лице його було кам’яне, погляд крижаний, від нього самого віяло холодом, хоча в кімнаті було гаряче. Андре завмерла в очікуванні, але Великий мовчав.

  • Може, ви мені розповісте всю правду? – жалібно запитала дівчина; прикусивши нижню губу, помовчала. – Або я сама про все дізнаюсь.

Великий не відповів,  лише запалив люльку. Дівчина, пильно вдивляючись в його обличчя, намагалась зрозуміти: про що ж він думає? Про що думає така підла, жорстока людина? Злодій, вбивця, що ще можна про нього сказати?

  • Якщо ви мені не скажете, – ледь чутно промовила Андре, – то  я скажу все, що …
  • Мені немає про що тобі розповідати, – проказав Великий, дивлячись на полум’я, що жаріло в каміні. – Якщо в тебе є, то говори  і йди геть…
  • Я знаю, що ви мій батько! – від почутого Джейкоб перевів здивовано свій погляд на дівчину, але не показав своєї розгубленості. – Я знаю, що Нік мій брат …
  • Хто ж тобі про це розповів? – запитав Великий, прикидаючись байдужим до її слів.
  • Я сама зрозуміла, – поспішила відповісти Андре. – Ви декілька разів проговорились. І я тепер знаю, що я дочка вбивці і тирана.
  • Тирана… – повторив Джейкоб. – Мені подобається це слово. Що ж… Якщо хочеш дізнатися правду,  то слухай мене уважно.

 

Розповідь Тирана

 

Я був молодим хлопцем, запальним, як ти. У мене було світле, добре, чисте серце. Хоча тепер мені самому мало в це віриться. В школі мене всі любили, поважали за мій розум. Вчителя мене просто обожнювали, бо я навчався на відмінно! З Кассандрою, твоєю мамою, ми навчалися разом. Це було палке кохання, неймовірно тепле відчуття, просто неможливо забути.

Касс була красунею, всі хлопці нашої школи були закохані в неї. Але вона зустрічалася з Марком, шкільною зіркою, красенем, футболістом.

Коли вони розійшлись, я скористався цим. І освідчився їй в коханні. Ми були щасливі, завжди були разом: в школі, в парку, в кіно… Я дарував їй квіти –  це були червоні троянди. Вона їх обожнювала, і не тільки їх, а цілий світ. Касс мені говорила, що хотіла би змінити світ на краще, і я це запам’ятав. Назавжди.  Все у нас було добре, я був неймовірно щасливий, вона, здається,  також.

Я став відомим науковцем. Якщо ставалося щось незрозуміле й невідоме,  то «кличте Великого, він «великий» у таких справах»… Я любив, коли про мене так говорили. Але всі заздрили моєму розуму, окрім мого вірного брата. Він був не гірший за мене, а навіть розумніший. Ми були з ним нерозлий вода…

Я став багатим завдяки своєму розуму. Купив величезний будинок, оцей будинок. Як тільки Кассандра закінчила школу, я запропонував їй вийти за мене заміж, і вона згодилась. Касс мене завжди підтримувала, любила, в усьому допомагала. Якби не вона,  я не досяг би таких успіхів.

Моя прекрасна дружина народила мені вас, двійнят, і тоді я відчув таке щастя! Я був радий, я так радів! В мене текли сльози,  коли я взяв вас на руки… Ви були такі дрібні,   маленькі. А оченята, а носики! Я вас полюбив, ви ж моя кровинка, ми з вами були однієї крові.

Коли вам було лише шість місяців, ми з братом вплуталися в одне дуже дивне наукове відкриття.

Це був дослід оживлення мертвих людей. Хм, зараз вони моя прислуга. Ми проводили спочатку досліди на мертвих тваринах, потім на людях. І це спрацювало, але з дефектом – після  цього роз’їдає обличчя, я з цим досі не можу впоратись.

Мені потрібен був помічник, і я влаштував конкурс для молодих науковців. Головне, чого не вистачало мені – це внутрішнього розуміння… Мене стали вважати божевільним…