№14 Люди з дзеркала

Люди з дзеркала

Вона то сміється, то плаче, то кричить. Ïï параноя досягла тiєï межi, коли вона хоче вбивати, а налякати може будь-який гучний звук. Виглядає Кетрiн просто жахливо. Запалi oчi, змарніле бліде обличчя, нечесане волосся, одяг розiдраний. Все тiло в синцях та подряпинах. Губа розсiчена. Ïï настрiй не визначити. Вона може бути милою Кетрiн Вейнстон, до якоï всi так звикли, а може почати кидатися на стiни з криками та жахливим смiхом.

Як зазначено у документах, вона потрапила до психіатричної лікарні Джеймса Грегхема у шоковому стані. Доктор Ленінгер сказав Вейнстонам, батькам Кетрін: “Нічого страшного. Вона могла б побути вдома, але психіка вашої доньки легко піддається впливу, тому  краще  тижнів зо два хай побуде у нас під наглядом “.

Звичайно, як будь – яка людина, Кетрін не хотіла до психлікарні. Але коли їй сказали, що це не надовго, вона погодилась. Спочатку все йшло нормально, дівчинка навіть почала забувати про те ДТП. Але в якийсь момент щось пішло не так…

Це почалося, коли до її кімнати занесли дзеркало. Його поставили навпроти ліжка.

Вона розповідала, що з дзеркала за нею слідкує Воно. За кожним її рухом, поглядом. Що їй страшно відвернутися від нього навіть на мить. Відтоді її поведінка почала лякати лікарів та відвідувачів. Вона говорила голосно, але затинаючись, плутаючи слова. І весь час розповідала про дзеркало, що Те, з дзеркала, давно хоче її убити. Що ми всі в небезпеці. З цим намагалися щось зробити, Кетрін пічкали снодійним і заспокійливим, проводили бесіди, але краще не ставало.

Її перевели в інше крило, в іншу кімнату, вона цілодобово перебувала під наглядом лікарів. Дзеркала немає поряд, але вона каже, що їй все одно страшно.

Сьогодні вже 12 червня. Чотири тижні минуло з того злощасного дня, коли дівчина потрапила сюди. Мати Кетрін – Агнес Вейнстон, вмиваючись слізьми, нарікає на те, що їхня дочка, могла залишитись вдома й цього б не сталось…

26 червня  15-ти річна Кетрін, здається, пішла на поправку. Усі думають, що дівчина нарешті забула всі свої вигадки і заспокоюється. Якби вони знали, що насправді відбувається в її голові.

1 липня вона повільно підійшла до дверей і тричі постукала. Ніхто не відгукнувся. Отже – шлях вільний. Зачекала хвилину-другу, для певності. Кетрін дивом вдалося роздобути маленьку шпильку. Можливо, для когось шпилька – дрібниця, але для Кетрін – це єдиний спосіб втекти звідси. Провернула і … заповітне «клац».

Ледь вгамувала щасливий вигук. Вона розпливлась у радісній й трохи злорадній усмішці. Тепер час непомітно пробратися на перший поверх, до чорного виходу. Ще раз постукала – нікого.

Трохи прочинила двері, через шпаринку оглянула увесь коридор. Тихенько, нечутно вийшла, причинила двері. Мерщій, до комірчини. На щастя там було два халати: ще ніколи так швидко не переодягалась.

Знову хутко зачинила двері. Тепер максимально спокійно зійти вниз. Хоч би ніхто не впізнав! Зійти сходами, пройти коридором і наліво, там зелені двері. В неї гарна пам’ять, особливо в критичні моменти.

Тихо, тихо щоб не запідозрили. Відкрила двері і… Свобода… Нарешті.  Стрималась, щоб не закричати, тепер тікати звідси якнайдалі.

Кетрін тинялась вулицями, думаючи про те, що треба якось роздобути нормальний одяг. В сестринському халаті вона викликає забагато питань. Йдучи тихими провулками, вона згадувала батьків. Але додому не можна, якщо не хочеш опинитись знову Там.

Та від думок її відволікло те, чого вона так боялась: Люди з дзеркала, як називала вона їх. Ніби нормальна людина, але, якщо придивитися, можна побачити, що очі не мають зіниць, а пів обличчя перекривлено. Вона знала, що якщо Цей, з дзеркала тут, то справжню людину знищено, або затягнуто до дзеркала. А Цей почне вбивати.

– Він не потрібен цьому світу, він не потрібен цьому світу,- нав`язлива думка стугоніла у скронях.

Не могла стримати злості, дивлячись на цю потвору. Він хотів покінчити з її життям, ще у лікарні. Довів її до того, що всі вважають психом. Але вона не псих, вона бачить його ясно і чітко.

Він є. І знов забрав життя людини.

Він спочатку таївся. Як віддзеркалення, повторював кожен рух, кожну дію. Але потім йому набридало, і він робив щось із людиною, що дивилась у дзеркало, робив…  щось погане. Він заміняв справжню людину собою…

Кетрін попрямувала за дзеркальником. Вона не хотіла його вбивати. Чи хотіла?

Шматок іржавого гострого дроту проштрикнув спину людини.  Чи, краще сказати, її відображення.  Воно померло, захлинулось своєю кров`ю.  Таке задоволення охопило Кетрін. Одним монстром менше!

Це облетіло всі газети. Всі заголовки кричали: «Дівчинка 15-ти років утекла з психіатричної лікарні і вбила молодика. Зараз дівчина у лікарні, але чи не втече вона знову?»  Просто рай для писак …

19 серпня Кетрін Вейнстон наклала на себе руки. У її щоденнику було записане наступне: “Я так боюсь їх. Вони вчиняють жахливо. Але як би я чинила на їхньому місці. А якщо я і є на цьому місці? Якщо я віддзеркалення? І це не дзеркалом повторює за мною, а я за ним? Якщо це так, то життя просто безглузде. Воно і так безглузде, мене вважають психом і, напевне, я починаю вважати себе психом. А коли навіть ти думаєш про себе, що ти з`їхав з глузду, то життя закінчене. Що із цього правда – я не розумію, але точно знаю, що за склом щось є. Щоб ви там не говорили… Кожен з вас помічає, що часом ваше відображення не встигає повторювати за вами.

Прошу Вас, люди, не брешіть хоча б самі собі… Ви ж бачили, що в них немає зіниць!»
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів