№128 Розквіт і занепад салону “Дороєва”

№128 Розквіт і занепад салону “Дороєва”. Пелюшкові пригоди

 

Одного шкільного дня Річард Петерс, цей рудоволосий непосидючий хлопчисько, витягнув з карману Щось. Воно було загорнуте у пакет для сніданків, але нікому і в голову не прийшло, що Щось — це бутерброд або недоїдене яблуко. Або навіть і марципановий торт. Щось — це дійсно щось…

– Що ти там ховаєш? Вибухівку? – усміхнувся Фред МакГрегор, що вже майже одужав і знову відвідував школу.

– Ну ні. Таке припхати до школи може лише наша місс Вреднючка.

– Невігласка Кендіс? – підключився до розмови Тоні, потираючи забите коліно. – Вона щось сьогодні не в доброму гуморі. А й дісно, що в тому згортку?

Обличчя Діка засяяло. Він подумав кілька секунд, а тоді дістав з пакету новий водяний пістолет з блимавками та змінними насадками!!!! Крутий, майже як планшет Джесса.

– Ого! У тебе був день народження? І ти нас не запросив?

– Не вгадали. Я сам його купив! – хлопчик натиснув на кнопку, і струмінь води влучив прямо у Боба, що засинав за партою перед підручником з алгебри.

– Що за жарти?! Нічого розумнішого не міг вигадати? – одразу ж схопився той.

– Подивись, який у Діка пістолет. Не пістолет, а лялечка! – захоплювався Тоні. – До речі, а де ти гроші взяв? Він же не дешевий, мабуть.

– Я працював на фермі в свого дядька на весняних канікулах. Він розводить золотавок, а за золотавками постійно потрібно наглядати. Я наглядав за золотавченятами.

Золотавки — це такі венеріанські свійські тварини розміром з козу. Хутро в них золотаве й блискуче, його стрижуть два рази на рік.

– Сила! – миттєво прокинувся Боб. – Може, запропонувати Ешлі теж кудись влаштуватись? Наглядати за дювокурками чи ківукі?

– Ешлі? Вона ж на фермі і дня не протримається. Хоч в сараях і будиночках для тварин встановлено очисні батареї, але бруду там — хоч відбавляй. А ще запахи! Смердіж по всьому подвір’ї! Хоч протигаз натягай на голову.

– Я можу позичити їй свій протигаз, – не вгавав Боб.

– Що позичити? – вирячів очі Фред.

– Протигаз, аби не смерділо. Мені для Ешли нічого не шкода!

– Ти що, з глузду з’їхав? Це ж я образно висловився! Дівчата на дух не переносять грязюку і погані запахи. Вони, бачте, принцеси. Їм творчу, інтелігенту роботу подавай. Аякже! Салон краси на блюдечку!

Боб хотів щось сказати у свій з Ешлою захист, та дзвоник йому завадив. Всі розсілися за партами і пані Хаос почала урок. Але її слухали не всі учні. З голови однієї дівчинки зовсім не йшли останні Дікові слова. Салон краси… А чом би й ні?

Уже в салоні космовтобусу, який зараз пролітав повз космічну їдальню, Дора Лінн наважилась поговорити із Євою.

– Салон краси?!!! Ми ж ще діти! Як ти це собі уявляєш?

– Дік працював на фермі в свого дядька і заробив грошей. Ми теж можемо кимось попрацювати. Перукарками, наприклад. До того ж, мені вже дванадцять років. Я не хочу все життя сидіти в мами на шиї.

– Я теж не хочу. Але ми могли б почати з чогось простішого. Розносили б листівки або прибирали у крамницях…

– Точно ні. Це нецікаво. От власний салон — ідея просто приголомшлива. Так, а скільки років Меган Люсі? У неї є косметика? Вона її тобі позичить? Гаразд, я тобі зателефоную, бо ми вже неподалік Евмірфоллоу. Я виходжу.

Дора лишила подружку саму в роздумах. Євиній сестрі Меган Лу було п’ятнадцять, і вона мала цілу валізку косметики. Чи позичить вона її Єві? Чи хоче Єва її позичати?… Дора дійсно ввечері перемикнула свій хатній відеофон на міжпланетну лінію і зателефонувала на Ганімед. Розмова в подружок не дуже клеїлася, бо Єва була дуже нерішучою, а Дора, що взяла ініціативу в свої руки, не знала що робити із нею далі. Таким двом несміливим та тихим дівчатам взагалі не можна братися за бізнес самостійно — треба щоб ними хтось керував. Раптом на екрані відеофону Ліннів з’явилася голова Меган Люсі Джексон. О, це дівча було саме тим, хто дійсно міг їм допомогти!

– Що за дурниці? Ви не можете вирішити, де саме знаходитиметься салон?

– Ти так кажеш, ніби це дуже легко, – трохи не образилась Єва.

– Саме так. Відкрийте його просто у школі. В суботу там нікого не буде.

– Це ідея, Меган Лу! – зраділа Дора. – А ти не допоможеш нам із назвою? А ще не допоможеш із каталогом зачісок? І з вивіскою для салону? І з поставкою косметики і всього такого, що нам знадобиться?

– Можливо…. Але ви пообіцяєте, що мені ніколи не доведеться стати вашою клієнткою. Гаразд?

– Гаразд! – зраділи Дора і Єва. Тепер у них був справжній спонсор!

Того вечора всі головні питання було вирішено. Лишилося тільки розрекламувати новий салон. Цим дівчата зайнялися в школі. Довелося підключати пані Марсі, шкільну поштарку, бо пані Хаос не мала анічогісінько знати про цю витівку. Поштарка дуже зраділа, що її хтось згадав.

– То що вам потрібно надрукувати? – спитала вона.

– Оголошення. Нам потрібно дев’ять екземплярів. Ви розішлете їх?

– Авжеж. Хоч би і дев’яносто замість дев’яти.

– Ось текст: ”Шановні учні! Запрошуємо вас в суботу прилетіти за адресою, що вказана нижче. Беріть з собою своїх мам та сестер, бабусь та тітоньок. А також можете прилетіти з татами, якщо в них довге волосся. Ми гарантуємо вам чудові послуги наших майстрів. Ви не пошкодуєте! З повагою, адміністрація школи та салону “ Дороєва”. ” Далі було приписано адресу школи.

Пані Марсі швиденько роздрукувала дев’ять оголошень, розклала їх по конвертах і написала на кожному конверті адресу одного з учнів Планетки. Такий спосіб реклами здавався дівчатам більш дієвим і офіціальним. До того ж, якби всі дізналися про салон в школі, галасу було б стільки, що пані Хаос обов’язково про все дізналася б. Дора і Єва були задоволені. Та й Меган Люсі також. Вони втрьох намалювали плакат з емблемою салону, і він здався їм таким гарним, що дівчата ледь дочекалися суботи. Тепер залишимо наших героїнь пакувати косметику до валізки, і завітаємо в гості до когось іншого. Хто б це міг бути? Ідея! Ентоні Фішер!

– Мамо! – гукнув Тоні суботнього ранку, – ти полетиш на Планетку сьогодні? Мабуть, вчителька приготувала щось цікаве, а це на неї не схоже.

– Якщо хочеш, можемо полетіти! – закричала пані Фішер з сусідньої кімнати.

– Добре. Можливо, Боб теж прилетить — я дзвонив йому вчора.

– То Сара теж буде? Чудово. Перепишу їй рецепт мого фірмового салату.

– Хто така Сара? – здивувався Тоні.

– Його мама. Я хочу прилетіти швидше за Морганів, тому ми зараз вилітаємо.

– Але я ще не снідав!!!

– Нічого. Головне, що ми їх обженемо. І мій салат смачніший за її пиріжки.

Тоні вибіг на вулицю. Його прудка матуся вже заводила свого “Пролітайла”.

– А тата попередимо? Він же поїхав до міні-маркету.

– Можна було б взяти його з собою, якби я знала, що Сара приїде зі своїм чоловіком. А як у пана Моргана коротке волосся і він залишиться вдома? Я виглядатиму повною дурепою! – пані Фішер впоралася з ременями безпеки, і охайний сімейний корабель злетів у повітря. Космос вирував. Біля однієї з космічних їдалень Тоні помітив корабель Петерсів. Їх родина часто харчується фаст-фудом. А на заправці, де пані Фішер вирішила поповнити бак пальним, заправлявся і тато Мілісенти. Але “Літуна” Морганів ніде не було видно. Схоже, пані Фішер стовідсотково випередить їх. Нарешті “Пролітайло” досягнув школи. Та як незвично вона виглядала! Над вхідними дверима красувався плакат з написом “Салон краси “Дороєва”, оточеним квітами і завитками. Якась дівчача маячня. Повітряні кульки прикрашали вікна, а перед дверима стояв розкладний стіл. Потроху народ збирався на Планетці. Прилетіли Петерси та Бенарди, а також Джесс з двома своїми тітоньками. Туди-сюди снували Дора Лінн та Єва Джексон. Тоні все це не сподобалось.

– Єво! – спинив він однокласницю, – що тут діється? Який ще салон краси? Де взагалі пані Хаос? Нічого не розумію.

Єва розгубилася. Чотири її синіх ока відразу опустилися додолу.

– Пані Хаос немає. Це наш із Дорою салон краси.

– А хіба Меган Люсі тут ні до чого? – почувся голос у вікні. Задні шкільні двері ніколи не зачиняються на ключ – через них можна легко потрапити до класу.

– Меган Люсі? – перепитав Тоні. – Твоя навіжена сестра? Це сон, правда ж?

– Не зовсім, – сказала Дора, яка щойно підійшла з розчісками і феном в руках. – Ми дійсно вирішили відкрити свій власний салон. Меган Лу допомогла нам із цим впоратись. Така робота — якраз для дівчат.

– Я помилявся… Ви всі троє — навіжені. Ніколи не буду вашим клієнтом!

Тоні пішов на задній двір. Не хоче він лишатися серед цих ненормальних дівчат.

Меган Джексон теж гарна! Не могла відмовити їх від цієї ідеї? Що вони коять!

Нарешті біля школи припланетчилися кораблі Морганів та МакГрегорів. Пані Фішер відразу потягнула в затінок Сару Морган, а Боб із Фредом попрямували до Тоні. Дік і Джесс теж ховалися за школою, поки їх мам, тітоньок та двоюрідних сестер приводили до ладу.

– Де вони взяли усе те причандалля? – поцікавився Дік.

– Позичили у Меган Люсі. Пам’ятаєш, це Євина сестра, що минулого року грала в нашій шкільній виставі. Їй не фею, а відьму треба було б грати.

– Що, така погана? Гірша за нашу Джоунз? – здивувався Фред.

– Не погана, а навіжена. Повністю голови не має.

– Пам’ятаєш, – задоволено посміхнувся Боб, – як ти показав їй, що в цій школі головними завжди були хлопчики. Вона дві години ховалася від нас у шафі на другому поверсі! Ото комедія була!

Тим часом друзі зайшли до школи. Дора і Єва вже почали свою роботу, тому клас був пустим. Лише іноді хтось з них бігав туди за парфумами, пилочками або кремом. Напівпорожня валізка з косметикою стояла біля дошки.

– Що це таке? Фарба для бровей?! – жахнувся Джесс, розглядаючи її вміст.

– Ніколи не став таким би користуватися, – сказав Тоні.

– Що ви забули біля тієї валізи? – гукнув до друзів Дік. – Гляньте, вчора я лишив одну цікаву річ під партою, але зараз ви зможете її роздивитися, – він дістав з під парти пластикову пляшечку із зображенням малюка.

– Це ж дитяча суміш! – вигукнув Фред. – Навіть у мене є така, – він вийняв з пакету точно таку ж пляшку.

– У тебе? – здивувався Боб. – Але навіщо? Особисто я ще десять років назад перейшов на доросле харчування.

– Та це не мені, ти що, Бобе! Мого малого братика не було з ким лишити вдома, тому мама взяла його з собою. А це — на випадок, якщо він зголодніє.

– Ти ніколи не казав, що у тебе є брат, – сказав Тоні. – Скільки йому вже?

– Чотири місяці. Нещодавно у нас з’явився.

– На пляшку не звертай уваги, – відмахнувся Дік, – головне те, що в середині! Я робив дослід для свого реферату на хімію. Закип’ятив воду і додав до неї хімічного порошку, як було вказано в підручнику. Але суміш потрібно було одразу ж зняти з вогню, та я про це забув. Вода з порошком зварилися, і я зрозумів, що дослід не вдався, тому вилив все це до унітазу. Але на дні каструльки лишився незвичайний осад! Він загустішав і став, як желе. Я прочитав про цю речовину в інтернеті, вона називається боніновою кислотою.

– Цікаво, звісно, але навіщо вона нам знадобиться?

– Бонінова кислота має незвичайні властивості. Вона роз’їдає кулькову ручку, і все що нею написано. Це ж можно позбутися поганих оцінок з щоденнику!

– Круто. Але в журналі вони все одно залишаться, – сказав Тоні.

– Давайте краще пограємо в планшеті, – запропонував Джесс. У мене є круті стрілялки. “Таємний злодій” – знаєте? І “Порятунок від зомбі”.

– Класно! – вигукнув Боб. – Я гратиму перший, а вболіватимете за мене!

Через хвилину всі хлопчики вмостилися на широкому підвіконні і захоплено спостерігали, як Боб стріляв по космоліції кактусовим мечем з лазерами, який видавався на третьому рівні. Діковий бонін лишився на столі.

Незабаром до класу увірвалася розпашіла Дора.

– Пане Альфреде! Ваша мама попросила, щоб ви дали мені дитячу суміш, бо її менший син уже зголоднів.

Фред, не відриваючись від планшету, здивовано підняв брови.

– Дора, дурепо, що з тобою сталося?! Можливо, це було трохи різкувато, та хіба ти не бачиш, що ми всі зайняті? Пошукай її десь під партою і звертайся до мене як раніше. Пан Альфред! Додумалися ж…

– Гаразд, – Дора стенула плечима. – Пошукаю.

Вона скоро пішла, а запеклий бій в “Таємному злодії” продовжувався. Тепер грав Дік. Раптом Боба осяяло:

– Це ж двійки можна вивести не лише з щоденника, а й з журналу! Він же тут, у вчительській! Ото погуляємо!

– У мене за останній тиждень зібралося п’ять двійок! – вигукнув Тоні. – Нагору!

– Агов? – незадоволено сказав Дік. – А я? Я ж граю! Ну гаразд, зачекайте і мене!

У вчительській всі ледве стримували хвилювання, адже у кожного з хлопчиків було немало незадовільних оцінок. І тепер з’явився шанс їх виправити.

Дік відкрив пляшку і видавив на папір щось біле і густе. Обличчя його зблідло. Руки затремтіли.

– Щось не так? – злякався Джесс.

– Еге ж. Це не бонін, це суміш!!!!!!!

За дві хвилини перед однокласниками стояла Ешла. Друзі вирішили, що лише вона зможе правильно і спокійно донести цю новину директорам салону.

– Ви підсунули їм кислоту замість дитячої їжі?! – обурилась дівчинка. – Як так можна? Чим ви думали, поясніть мені? Стоголові марсіани, від вас лише біди!

– Дора сама переплутала… – виправдовуся Боб. – Пляшки були однаковими.

– Розкажи їм так, щоб Безголова Джексон ні про що не довідалась, – попрохав Ешлу Тоні. – Вона нас приб’є.

– Це ти про Меган Люсі? Пам’ятаєш, як минулої зими вона втерла вам носа? Ти три години ховався від неї в шафі у вчительській. Ми так сміялися!

Фред здивовано перевів погляд з Ешли на Тоні, але той промовчав.

– Ти ж зробиш так, щоб Євина сестра не знала про це?

– Спробую… – Ешла була не в захваті від цієї ідеї. Завжди ці хлопці щось натворять, а їм, дівчатам, потім розхльобувати.

Дора і Єва ледь не втратили мову від цієї звістки. Була б на їх місці Грейс Баррет, чиє волосся зараз завивала Меган Лу, вона б неодмінно впала б без тями.

– Що ми накоїли… – прошепотіла місс Джексон своїй напарниці.

– Нас тепер закриють, – ледь не плакала місс Лінн. – Пане Ентоні, пане Річарде, що ми робитимемо? Що буде з малюком нашої клієнтки?

– Знайшла, кого питати! Я на боніні знаюсь не краще за вас, – сказав Дік.

– Він же такий маленький!Що робити? Якщо з малим щось трапиться, то мама помре від горя, – жахався Фред МакГрегор.

– Зараз я подивлюся, чи є якась протидія кислоті, – сказав Джесс, поринаючи у планшет. Поки він шукав потрібну інформацію, дівчата оголосили своїм відвідувачам, що салон скоро закривається. Не на обідню перерву, а назовсім. У Дори ще була надія, що вони всі зможуть зібратися в наступну суботу, та Ешла її вбила. Не Дору, а надію, ясна річ.

– Є! – вигукнув Джесс Албертсон, коли всі вже пороз’їжджалися. – Знайшов потрібну інформацію. Не можна, аби бонін потрапляв до людського організму. Але якщо це трапилось, потрібно не пізніше, як за три доби випити кристалічний малиновий сік. Він не несе шкоди людині і вмить знешкоджує бонін. Якщо не встигнемо — малому буде капут!

– Ох, ну чому ж в моїй родині постійно треба когось знешкоджувати? Спочатку Васика, тепер малого, – зітхнув Фред. – Нам потрібен план.

Всі думали-думали, і нарешті придумали. Там, де жив Фред — у Карлімі, кристалічний малиновий сік можна було сто процентів знайти у двох місцях: у хімічному магазині та в мегамаркеті “Тисяча і одна покупка”. Потрібно було відвідати ці два магазини, знайти сік і напоїти малюка. На перший погляд, все просто. Тільки треба зробити так, аби Фредова мама нічого не помітила підозрілого.

– Мама іноді просить мене із ним погуляти. Я не дуже люблю таскатися із візочком, але в мене немає варіантів, – сказав Фред, коли всі очікували космовтобус на шкільній зупинці. – Вона неймовірно зрадіє, якщо я сам запропоную проїхатися з малюком по місту. Ви приїдете до мене, і ми разом підемо до мегамаркету та хімічної лавки.

– Треба зробити це завтра, – зауважив Дік Петерс. – Завтра якраз неділя, ми будемо вдома. До того ж, треба поспішати.

– Еге ж. Я скину відеофоном усім вам мою адресу сьогодні ввечері. Пильнуйте за повідомленнями. О, моя маршрутка!

Так незабаром роз’їхалися усі і сіли чергувати біля своїх відеофонів. “Венера, Карлім, район Шоколадної фабрики, вулиця Чарльза Брауна, будинок 23.”- вголос прочитала Єва. Завтра на неї чекають пригоди.

– Можна я завтра полечу на Венеру?! – загукала дівчинка на весь будинок.

– Тільки ненадовго, бо після обіду ми їдемо до ресторану, – гукнула зі столової тітка Лула. Євина мама була у відрядженні, тата в них із Меган Лу давно не було, тому тітці і дядьку довелося приїхати до Ганімеду з сузір’я Стрільця.

– Спасибі, тіточко! – Єва була задоволена. Всім іншим також дозволили, тому наступного ранку діти зібралися біля шоколадної фабрики.

– Пам’ятаєте наші пригоди в Евмірфоллоу? – засміявся Тоні Фішер.

– Це ж я там живу! – зраділа Дора, але одразу ж спохмурніла. -А що там було?

– Фабрика сирних виробів. Ми тоді рятували найсмачніший у світі торт!

– Так, і я заховався в душеву кабінку, – додав Боб. – Але шоколадна ще крутіша за сирну. Швидше! Автобус!

Приїхавши на вулицю Чарльза Брауна, Джесс зателефонував Фредові. Той одразу ж підняв трубку.

– Ми вже на підході! – повідомив хлопчик. – Скоро прийдемо до тебе.

– Гаразд. Бенні вже теж готовий, а от мені ще треба зібратися. Коли дістанетеся будинку, натисните на дзвінок біля дверей. Я одразу ж вийду.

– Ну, добре. До зустрічі! – Джесс закінчив розмову і побачив, що вони вже на місці. Фред жив у двоповерховому будинку, оточеному квітучим садом. Боб натиснув на дзвінок. Через кілька хвилин у дверях з’явилася Фредова голова.

– Я миттю!- сказала вона. – Мені лише зуби лишилося почистити перед виходом.

– Чисть лише одну щелепу, аби зекономити час, – порадив Боб, та голова вже знову зникла в будинку.

– Сподіваюся, в нас сьогодні все вийде, – з надією сказав Дік Петерс.

– Якщо не вийде, я не переживу… – зі сльозами мовила Єва.

– Зараз він вийде! – загукала Дора, що спостерігала за передпокоєм через вікно.

Темні двері відчинилися, і Альфред викотив перед собою синього п’ятиколісного візка. Дракон Васик прочалапав прямісінько за ним. У візку ворушився маленький венеріанець у смугастому комбінезоні. Він усміхався.

– Ой, який він дивний… – скривився Тоні. – Як його звуть?

– Бенджамін. Але ми звемо його просто Бенні. Чи не так, Бенні? – Фред схилився над візочком з маленьким марсіанином, а Васик заметляв хвостом.

– Бенджамін? Ви нічого дивнішого не могли вигадати? – пирхнув Боб.

– А ти думав, що всі мають зватися Бобертами? – спитав Дік, але, хвильку подумавши, додав, – Чи як там тебе?…

– Для тебе лише Роберт Себастіан, – Боб гордо виструнчився. Ешлі довелося копнути його ногою, аби зігнати гордість. Цікавенько! Всі попрямували до центру Карліма. План починається просто чудово!

– Я думаю, у нас є дві проблеми… – замислився Тоні.

– Цікаво, які ж? Я нічого проблемного не бачу, – зауважила Ешла.

– Ми маємо кудись прилаштувати дитину і дракона, бо тягатися із ними скрізь — нелегка морока. Діти постійно чогось хочуть, і драконам теж постійно щось потрібно… Уяви, як він почне плакати! Бенні, а не Васик, звісно.

– Ми можемо лишити Бенні в “Царстві мами Мо”, – почухав маківку Фред.

– Що це за дурня? – поцікавилась Дора, зосереджено копаючи перед собою пусту бляшанку з-під томатного соку.

– Це щось на кшталт тимчасового дитячого садку. Там батьки лишають дітей, коли хочуть безтурботно прогулятися мегамаркетом.

– Питання з малим вирішено. А питання з драконом — ні, – сказав Джесс.

– А за драконом зможуть наглянути у ветериарній клініці, що поряд з хімічним магазином. Щоправда, там нам довететься заплатити.

Коли всі дісталися мегамаркету, Тоні запропонував розділитися: хтось піде сюди, а хтось далі, до хіммагу. Пропозицію було прийнято, лишилося вирішити як розділятися. З цим питанням довго не могли дійти згоди.

– Мегамаркет великий, а хіммаг — ні. Тому наша группа має бути більшою, – стверджував Тоні. – Ти, МакГрегор, чудово впораєшся з Діком і Ешлою. Більше людей тобі лише заважатимуть.

– Я не хочу йти до хімічної лавки… – скиглила Ешла. – Не хочу прилаштовувати Васика до ветеринарів. До того ж, хто, як не я, наглядатиме, щоб Боб не наробив дурниць?

– Ну так, з цим завданням впораєшся лише ти і Кендіс, – погодився Тоні. – Єва, тоді ти підеш з драконом. А я, Боб, Джесс, Дора і Ешла йдемо до того дитячого царства.

Мегамаркет був великим, п’ятиповерховим. Тут продавалися зовсім різні речі: одяг, книжки, косметика, іграшки, зброя. Був навіть бассейн і більярдний зал. Продукти харчування, де найпевніше міг бути малиновий сік, був на першому поверсі. Біля входу до продуктового магазину була намальована величезна жовта стрілка з написом “Там є “Царство мами Мо”. І знизу малюнок: візок для продуктів, в якому спала маленька дитина.

– Нам туди! – скомандувала Ешла. – Прилаштуємо Бенні і відправимось шукати.

В “Царстві” дітей зустріла мила дівчина-венеріанка, яка приймала малюків.

– Ми можемо залишити тут нашого Бенні? – спитав Джесс.

– Звичайно! – погодилася нянечка. – Ми його зараз запишемо і дамо номер. Як його повністю звати?

– Бенджамін МакГрегор, – відповів Джесс. – Ми його звемо Бенні.

– Гаразд, – сказала венеріанка, записала щось у грубому зошиті і простягнула Джессові металеву пластинку з номером “6”.

– Коли зробите свої покупки, покажете мені або пані Брук цей номер, і ми віддамо вам немовля, – пані Брук сиділа в іншому кінці кімнати поряд з дитячими ліжечками.

– До побачення! – попрощався Тоні, і однокласники рушили назад. Спочатку всі гуртом ходили між полицями і роздивлялися ковбасу, торти та макарони. Потім їх стало тягнути в різні сторони.

– Гляньте, там продається морозиво! – вигукнула Ешла. – Може купити?

– Ну чого тебе завжди на їстівне тягне? – обурився Боб. – Ми тут в іншій справі.

– Якщо там є морозиво, то може бути і малиновий кристалічний сік. Піду пошукаю, – Ешла чкурнула в прохід ліворуч, а всі інші попленталися далі.

– Це ковбасний відділ, – зауважив Джесс. – Тут точно немає цього соку. До речі, а де Тоні? Він кудись дівся кілька хвилин назад.

– Застряг у відділі алкогольних напоїв, – відповіла Дора.

– Ідея! Можливо, саме серед алкоголю і заховався сік? – зрадів Боб. – Ходімо, допоможемо Тоні в його пошуках.

Дорі здалося, що якраз там кристалічному соку не місце, тому сама одна відправилася до фонтану перепочити. Там був акваріум з рибками і ескалатор. Через хвилин сорок до акваріуму зібралися усі. Ешла вся була запачкана полуничним морозивом, а Тоні був надзвичайно схвильований.

– Уявляєте, що? – одразу випалив він. – Боб хотів купити пляшку віскі!

– Щоооо?! – здивовано протянула Ешла. – Віскі?! Як тобі не соромно, я все татові розкажу. Морозиво набагато краще.

– Неправда! – виправдовувася Боб. – Тоні перший це запропонував, у нього були гроші!

– А Джесс зачепив стелаж з банками згущенки і вони всі попадали! – одразу перевів тему Тоні. – А потім ми каталися з одного поверху на інший.

– Це чудово, але як я бачу, кристалічного соку ніхто з нас не знайшов? – спитала Ешла. – Доро, ти ж не знайшла? З тобою все ясно. А ви? Крім пляшки віскі ви ще на щось звернули увагу?

– Звичайно! – радісно сказав Тоні. – На монетки у фонтані і на магазин зброї, і…

– Але соку ми не знайшли, – перервав схвильованого однокласника Джесс.

– Нам лишається сидіти і чекати на Фреда, – підвела підсумок Дора.
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів