№127 Біла птаха

Біла птаха

Софі називають кімнатною – цілі дні вона сидить у своєму світі «10 метрів квадратних»: на стінах Червоні Гострі Чилійські Перці, Франц Фердінанд п’є сербську настійку з Принципом, кіт спить під теплою батареєю, а у вікні панельної дев’ятиповерхової споруди – бетонної слави 20 століття – пливуть картинки: люди туди-сюди, декомунізація вулиці Первомайська, їздить громадський раритетний транспорт і національна гордість – маршрутки Богдан. Люди кричать, сваряться, брешуть, вбивають і зраджують. Місто дихає металевими повітрям. Місто здавався раєм, чи то пеклом. Тут приходять на світ, живуть і помирають. А Софі пише картини і дивиться у вікно, п’є іноді оту, як вона її називає, гидоту 3в1 зі смаком горіхів з плантації чи то під Одесою, чи то десь на Волині. Скільки знаю цю дівчину, вона ніколи не запам’ятовувала щось, що здавалось їй не потрібне – табличка множення, реакція ізотопів, сила Ампера, вірш Франка-декадента «Мойсей», адресу виробництва от-тієї чудо-кави і ще багато іншого. Вона пам’ятала лише необхідне – вона має свободу. Софі – незалежна. І якщо свобода і має межі, то вона і немає поняття про це.

Якось, ідучи з університету, зустрів її у кав’ярні. Вона сиділа на літній терасі, хоч була холодно-приємна осінь. Щось загадкове у такій погоді знаходила ця дівчина, дещо схожа на лисицю – обличчя було сухе, ніс у безлічі веснянок, а вітер грав у гру з її рижим волоссям.

Подолавши вічність та 5 метрів тротуару, я без дозволу присів. Софі залишалась нерухомою. У моменти самотності вона йде в себе, згадуючи моменти, коли була на берегу Чорного моря, де вона дихала шквальним штормом, вишукані статуї у костелі, де вона кожної третьої неділі місяця очищалась від гріхів. Вона уособлювала обличчя сучасної Мадонни, таке незалежне, зворушливе, з ледь помітної посмішкою, але нікому вже не потрібне, ніби трактори у пеґеері.

Я вважав за свій борг перед світом, витягнути Софі з тієї кав’ярні.

– Ставлю Джин-тонік, що той хлопець, у синій куртці з цигаркою за вухом та ще двома цигарками за іншим, закоханий у дівчину навпроти – ось та, у куртці кольору аля-космос. Він боїться, але запросить її на танець усього життя, – сказала вона хоч і серйозно, але з нотками жарту.

–  Ні. Проґавить він свій шанс на спокійне життя, здорові легені, двох діток, чашечку лате і танець з дівчиною навпроти.

Ніби маленьке, щойно народжене кошеня шукає мати, хлопець кволо підійшов до космосу свого життя. Його губи боялись, його мозок не знаходив слів, а серце його кричало. Ковток. Ще один ковток. Дивний рух рукою. Нога починає відступати назад…

–   Привіт. Я… я хотів… хотів Вам, тобто тобі, тобто Вам… Ви сьогодні неймовірно красиві, – сказав нарешті повелитель трьох цигарок за вухами, перетворившись з дорослого хлопця на маленького сором’язливого хлопця.

–  А Ви… ти… ні, Ви. Ви сьогодні… Ви перший, хто мені це сказав.

Кава і молоко змішались у єдиному пориві. Господарі життя з трьома цигарками, курткою зробленої з тканини космосу та парою мілкими купюрами у карманах подертих джинсів пішли шукати щастя.

Софі промовила гордо:

– Джин-тонік, будь ласка.

«Sirop» — назва, що приховує один з найкращих барів. У ньому завжди було світло та тепло. Сьогодні там сиділи двоє друзів з пивом, один п’яний чоловік за 40, дві молоді та безнадійно закохані пари, жива музика від невідомої cover-групи та весела компанія у кутку.

Завжди усміхнений бармен Бодя, який був водночас психологом та найкращим другом для всіх, хто завітає, у цей час протирав до блиску посуд,  як то показують у фільмах.

–  Тобі сьогодні знову Джин-тонік, — з бадьорістю та повної впевненістю сказав він.

–  Сьогодні дві порції.

Затишна атмосфера бару, алкоголь у голові та джаз творили настрій, добро і щастя – тло, на якому мають відбиватись події життя. Слова – писали історію.

–  Софі, а важко бути янголем?

Я очікував почути відповідь – сказані нею слова стали би для мене сенсом життя.

– А важко бути чортом?

Так, ми були тут чужі. Ці люди, ці стіни – не рідні. Питання милої Софі збудило у мені мою справжню натуру злого, підступного, кривавого барона сьогоднішнього і завтрашнього вальсу людських гріхів.

– Я живу зі своїми, властивими лише мені, почуттями. Я чую і бачу. Я є. Не у цьому, так у інших світах. Я, наприклад, люблю чай і каву, але, як і людина, мені важко визначити, що більше і що краще. Я і ти, ми подібні до цих грішників: бармена, двох друзів, чоловіка за 40, групи і закоханих пар. Відмінність лиш у тому, що ти – янгол і  обираєш веселих та щасливих людей, а я – чорт – сумних і тих, що втратили надію.  Софі, ти – біла птаха. Ти з’явилась у цьому світі залетівши у невідомій кав’ярні на вулиці Святих через відкриту квартирку та сівши навпроти першої жертви янгола – мене, замовивши фруктовий чай і діставши записник з нескінченними сторінками, з химерними малюнками та нотами, які складали найкращі мелодії, що лише чув у своєму житті. Ти навчила чорта мріяти, а людям дала надію на визволення від моєї диктатури, дала їм привід сподіватись на щасливе майбутнє, уникати спокуси та зради, любити і бути вірним. Ми з тобою птахи двох кольорів, що утворюють новий світ для людей.

У той час Софі встала та пішла. Янгол відлетів в інший світ. Мій супротивник і моє кохання

Так, їй було важко жити у чисельному натовпі “чорних воронів”, які лише і вміли, що брехати та робити боляче, але вона змінила його. А ще вона змінила чорта – колишнього повелителя цього світу.

У цьому світі вона більше не писала ноти та не малювала химерні малюнки. Страх смерті дивтився їй в очі. Софі більше не кричала свою веселу пісню в цьому сумному світі. «Біла птаха» вилетіла у квартирку кав’ярні, назавжди залишивши тут мене.

 

Бути “білою птахою” — це не використовувати мовні кліше та сталі вирази, це терпіти той біль і бути сильним, як вона. Зуміти знайти себе у “чужих” очах.

 
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів