№126 «Лос-Анджелес» проти зла

«Лос-Анджелес» проти зла

Розділ 1

Пролог до 21 березня

Я довго не усвідомлювала, що зі мною щось не так. Вірніше: хтось не так. Він завжди був поруч. Невпевнена, що від народження, але без Нього я себе не пам’ятаю. Спочатку я не звертала увагу на незрозуміло що у мене на плечі. Зрештою, Він мені ніколи не заважав, інколи, навпаки, допомагав.

У років 5 я мало не потрапила під великий жовтий автобус. Все банально: мама залишила мене на лавці біля магазину з новим м’ячем у руках – апріорі так робити небезпечно – бо цей м’яч взяв і поколився на дорогу. Ну, і звісно, мені негайно треба було його наздогнати. Я б так і зробила, якби не різкий пронизливий звук, що, здавалося, паралізував мене. Автобус проїхав за півметра від мого носа, м’яч було втрачено назавжди…

Він тріумфально зітхнув з полегшенням.

Його звати Лоссі. Одного разу, коли я все ж навчуся розуміти його мову, одразу вибачусь за цю дурнувату кличку-ім’я (на краще не вистачило фантазії). Так, я сподіваюся, що рано чи пізно (краще якомога раніше) зрозумію, що він робить на моєму плечі. Усі свої шістнадцять років я нагаваюся з’ясувати це. Версій було кілька. На найбільш переконливу мене наштовхнула бабуся.

До речі, чому Лоссі? Це зменшено від Лос, типу як Лос-Анджелес. Одним словом, у всьому винна бабуся. У ті далекі часи, коли вона приходила до нас щоп’ятниці і залишалася зі мною поки батьки кудись ішли разом, мені до без тями подобалося слухати її казки і легенди. Сприймала я їх занадто буквально.

– У кожної людини, – говорила бабуся, – є свій янгол-охоронець. Він завжди поруч, щоб оберігати тебе.

– І в тебе є янгол? – запитала я.

– І в мене, – усміхнулася вона.

– Але я твого не бачу! – саме це мене цікавило найбільше.

Бабуся по-змовницьки підморгнула, погладила мене по голівці і, як завжди, легенько смикнула за кіску.

– Я твого теж, але ж усім відомо, що він є, тільки про це неприйнято говорити.

Назвати Його просто ангелом я не могла. Це був би абсолютний егоїзим з мого боку. Просто я теж певною мірою ангел.  По-перше, по-іншому, ніж “янголятко моє” бабуся до мене не зверталася, а по-друге, це було необов’язково, бо мене і так звуть Анжела. Поводитися я завжди намагалася чемно і слухняно. Інколи не виходило, але, як казала бабуся: різне ж буває.

Думаю, всі зараз розуміють, що замість “бубуся” можна було б написати ім’я. Соромно зізнатися, але я його не знаю. Після смерті батька я її більше не бачила. Вони з мамою ніколи не ладнали, а після такої трагедії взагалі перестали спілкуватися. Не маю ні найменшого уявлення, де бубуся зараз, навіть чи жива вона. Скільки б я не питала, мама мовчить, уникає відповіді. Ще одне не дає мені спокою, чому ми ніколи не ходили в гості до неї. По теорії у неї має бути дім, чи не так?

Я тільки пам’ятаю, що вона була надзвичайно гарна, хоч і не молода, але прекрасна, струнка, висока, з незгасаючою посмішкою. Досі бабуся – мій еталон краси. Мені подобалось, як вона розплітала своє довге, вже посивіле, але досі неймовірне волосся. Я вплітала в нього квіти і стрічки… Дивовижні були часи! Попри це, найбільше в моїй пам’яті, ні – у серці, закарбувалися бабусині очі. Здається, що ж тут такого особливого? Коли бабуся сміялася, очі сіяли зеленню трав, коли мріяла – блакиттю неба. Тоді, як вона щось мені розповідала, очі ставали мудро-сірого кольору. Одного разу я випадково почула, як бабуся з татом голосно сперечаються. Вона щось говорила про обов’язок, покликання… Він, очевидно, не слухав.

Роздратована,бабуся вилетіла з кімнати, голосно гримнувши дверима. Очі її стали темними, майже чорними, як смола.

Ну, ви зрозуміли: те, що у мене при будь-якій зміні настрою очі ставали іншого кольору, я не вважала дивним. Зрештою, це ж спадкове. У тата була та ж особливість. Більше подібного я ні в кого не бачила, хоч мені здається, що ніхто інших і не помічає, як з блакитного мої очі стають, наприклад, зеленими. Ніхто, навіть мама.

Взагалі-то вона в мене класна. Тільки дуже багато таємниць між нами, це мене і відгороджує від неї. Схоже, вона дуже любила тата. Коли мені було дев’ять, він раптово зник, не виходив на зв’язок понад тиждень. Мама стала сама не своя, змарніла, перестала спати… Вона так його і не побачила знову. Тіло знайшли на березі річки в сусідньому місті – знесло течією.

Крім цієї скупої інформації, фотографій на стінах і низки нечітких спогадів мені нічого не залишилося від нього на пам’ять. Про тата ми з мамою теж не говорили.

Зате саме з цього моменту Лоссі почав говорити не замовкаючи. Слів я розібрати не могла. Може, він взагалі говорить на частоті, яку людське вухо сприйняти не може. Коли ми дізналися про те, що сталося з татом, мені здавалося, що кілька днів Лоссі плакав. Не тільки сама втрата, я й цей звук зводив мене з розуму. От я з безвиході і розказала без цього змученій мамі про маленького янгола на моєму плечі.

Схоже, янголи бувають різні. У мого не було ні крил, ані німба. На вигляд він був як маленький, одинадцяти з половиною сантиметрів (якось я зміряла) росту, чоловічок з чорнявим волоссям і бородою у дивовижній сорочці, желеті і штанях, ніби з листя і пелюстків квітів.

Коротше, язик – мій ворог. Не встигла я поскаржитися мамі, як Лоссі знову замовк, а мене потягли по психологах і психіатрах – лікувати душевну травму. Довелося сказати, що я все вигадала, бо мені не вистачало уваги. Банально, але дієво.

У загальній метушні я загубила бабусю. Більше вона не з’являлася у нашому домі. Але через кілька днів на книжковій полиці у моїй кімнаті я помітила маленьку круглу шкатулочку. Коли вона там з’явилася, точно не знаю. Я саме повернулася з чергової консультації у психолога. Як зараз пам’ятаю того височенного худющого лікаря в окулярях і з кривами зубами. Він совав мені під ніс якісь дурнуваті малюнки, примовляючи: “Що ти тут бачиш, сонечко?” Бррр, досі кидає в холод, коли згадую.

Ну так ось, шкатулочка була обплетена позолоченими нитками і прикрашена перлинками. Усередині – вистелена червоним оксамитом. І все. Більше нічого в ній не було. Нелогічно якось. Кілька місяців я не випускала її з рук, крутила-вертіла і так і сяк – шукала якусь таємницю. Закінчилося тим, що одна з перлинок не витримала і відірвалася, оксамит я відірвала сама (правда, потім акуратно приклеїла назад). Не могла ж шкатулка, що неясно де взялася, бути порожня. Мама сказала, що не має ні найменшого уявлення, чия вона. Порадила викинути її і не забивати голову дурницями. Викинути – не викинула, але більше до можливої таємниці шкатулки я не поверталася.

Коли шкатулка знову зайняла почесне місце на книжковій полиці, Лоссі зітхнув з полегшенням. Це я зрозуміла без слів.

Взагалі-то, роки, проведені у компанії з Лоссі, не пройшли безслідно. Ми з ним непогано ладнаємо, спілкуємося жестами і сигналами, я сподіваюся, що він хоч мене розуміє. Читати по-нашому точно вміє. Книги ми читаємо разом. Зрозуміти це було легко: Лоссі починає пищати, коли я перегортаю стрінку швидше, ніж він встигає прочитати. А пищати у нього вигодить дуже добре. Це вже повірте. Його найулюбленіша книга – “Мандри Гуллівера”. Перечитував її без мене вже двічі. Може, відчуває якусь схожість з героями… Десь тиждень, коли не подивлюсь, Лоссі присідав і підіймав руку від підлоги, тобто мого плеча, на кілька міліметрів. Тільки потім зрозуміла, що справа у книзі. Я тільки мушу перевертати сторінки. Роблю щось своє, чую писк, перевертаю і так до кінця роману.

Музичні смаки в янгола не менш вишукані. Попси я не слухаю – він перекрикує. Зате Вівальді, Шуберт чи Бах слухай на здоров’я.

Інколи Лоссі зникає на певний час, але завжди повертається. Власне, він і не сидить, і не стоїть у мене на плечі, а ніби висить у повітрі. Я тільки знаю, що янгол завжди біля мого правого вуха.

Що він їсть, я не маю уявлення. Пропонувала йому все, на що вистачало фантазії, включаючи пісок і комах – незвичну їжу для наших широт. Відмовляється. Якось мені на очі потрапила стаття про тих, хто живиться енергією сонця. Може, Лоссі серед них? Якби там не було, кудись же він зникає.

Ще цікаво, чи ангел спить. Ніколи не заставала його на цьому занятті. Коли я буває не сплю ночами, Лоссі не покидає мене.

Дивитися на нього мені незручно. Очі доводитьсі скошувати і все одно видно погано. У пригоді ставало дзеркало, хоч і з цим вистачало проблем. Весь час стояти біля дзеркала у вітальні чи ванні я не могла. А спостерігати за Лоссі було не тільки цікаво, а й корисно. Хочу щиро зізнатися, що якби не мій янгол, не бачити мені найвищої оцінки за контрольну з математики, як власних вух (йому їх просто краще видно). Може, я його й трохи використовую, але Лоссі, здається, не проти. Мова цифр для всіх однакова. Завжли можна показати на пальцях, що охоронець і робить. Тут він профі. Ніколи не помиляється.

Хвала сучасним технологіям, а особливо телефонам з глянцевою поверхнею! Хоч саме дзеркало носити не треба. Ще кілька років тому це була справжня морока. Доводилося носити гребінець, блиск для губ і робити дурнуваті зачіски, щоб був привід  “милуватися собою” в маленьке кишенькове дзеркало, що завжди було при мені. Якось ця моя звичка не дуже притягувала людей. Маму вона взагалі дратувала. Однокласники тихо насміхалися наді мною. Я це знаю. Жахливі були часи! Скажете, що я могла взагалі не звертати на Лоссі увагу? Не виходить. Це як залежність – я маю бути впевнена, шо він тут. Моя рука мимоволі тягнеться до дзеркальця чи телефона, мабуть, так само, як рука курця – до пачки цигарок.

Зараз стало трохи краще. Два роки тому я прейшла в нову школу. Тут мене не вважають дивачкою,  до минулого тижня я була просто «новенькою». Повірте, це куди кращий статус.

Ось така моя передмова до тієї чортівні, невід’ємним учасником якої я стала за останні кілька днів. Досі не розумію, як можна було так влипнути. Але про це далі.

 
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів