№120 1)Продані самоцвіти»; 2)Час одвічний

Продані самоцвіти

На перетині польових доріг, у час коли сонце і місяць обмінюються світлом, тихо дрімав вечір. Колоски мирно посхиляли голови, підкорившись ночі. Швидкі непевні кроки зашурхотіли над травою. Молодий темноволосий чоловік наблизився до перехрестя і зупинив ходу рівно у центрі. Його глибокі очі потопали у темряві, поки розглядали маленьку шкатулку у руках. Хвиля вагань — і його руки закопували шкатулку і дбайливо накривали її пухкою землею. Парубок щось пробурмотів низьким голосом. Нічого не відбулося і його душу охопило розчарування.

— Що така юна душа забула на цьому пустищі? — ніжний жіночий голос з грізною ноткою пролунав за спиною.

Юнак обернувся і для нього мить перетворилась у вічність. Він потонув у погляді темно-блакитних очей, що ховали в собі хитрість. Її довге пряме волосся ніжно гладив вітер, як рудий потік ріки, а голову наче вінець прикрашали два золотих рога.

— Щось не так? — єхидно усміхнулась дівчина.

Хлопець із діловим виразом обличчя відповів:

— Я прийшов на обмін.

Вона зверхньо підняла голову. Дівчина швидко зміряла його сапфіровими очима так, як дивиться на прикрасу ювелір, коли оцінює її вартість.

— Хм… Що ти можеш мені запропонувати і який дарунок бажаєш?

— Душа в обмін на талант письменника, — його нерушимий голос давав зрозуміти всю обдуманість пропозиції.

— Сміливо… — вона задумано покрутила пасмо рудого волосся своїми делікатними пальчиками. — Але нечесно. Мені потрібно дещо інше. Те, що є лише у вас, у людей — почуття. Яке з них ти готовий віддати за дар?

Нахмуривши темні брови, він сказав:

— Візьми співчуття.

— Як забажаєш, — на цих словах рогата плеснула в долоні і розтанула у мороці, залишивши за собою таємничий туман.

Через поле пролетів тиждень. Колоски знову підняли голови на дві постаті на перехресті.

— Знаєш, я думав ти мене обманеш. Але… Мої творіння, — юнак захоплено із вдячністю поглянув дівчині прямо в очі. — Їх називають свіжим подихом весняного листя. Дякую.

Дівчина усміхнулася. Її погляд став молодшим і більш чуттєвим з часу минулої  зустрічі. Мало хто приходив до неї вдруге і ніхто ніколи не дякував, адже їй завжди віддавали щось взамін.

— Люди дивні істоти — створюєте шедеври, а потім безжально їх руйнуєте, — якось сумно промовила вона.

— Як тебе звати? — раптово поцікавився юнак.

— Наміб.

— Я ще ніколи не чув такого дивного ім’я.

— Мене назвали так за відсутність людських емоцій, — рогата строго підняла голову.

— Однак звучить загадково. Мене звуть Ерік.

— Приємно. Але надіюсь ти мене покликав не лише заради ім’я? — вона схрестила руки на грудях.

— Окрім цікавості мене привів до тебе біль невизнання. Мої творіння захоплюють серця людей це правда. Вони стали неперевершеними. Але світ — це дуже густий ліс, через який я не можу пробитися до верхівки — всесвітньої відомості.

— Плата?

— Можеш взяти доброту, — без жодних вагань Ерік знову зробив ставку.

— Нехай буде так. Від сьогодні багатоликий світ повернеться до тебе. Розкрий же йому свій талант.

Вона плеснула і знову залишився лише туман.

Туман часто стелився стежками на перехресті. Ерік знову і знову з’являвся на пустищі в компанії Наміб. Юнак читав їй свої твори і дівчина якось ненароком почала бачити в них свій образ та погляд. Вони щоразу говорили і все довше і довше перш ніж Ерік робив ставку. Так він розміняв терпіння на багатство. Відчувши непорозуміння зі світом, хлопець замінив радість мудрістю. Наміб подобрішала до Еріка і все частіше усміхалася.

Одної ночі Ерік прибіг щодуху на перехрестя, залите дощем. Наміб уже чекала його із чорним зонтиком у руках. Тільки цього разу якийсь невідомий смуток сховався на її обличчі.

— Наміб, після довгих роздумів я вирішив, що життя варте вічності. Я хочу спостерігати за людьми аж до кінця світів, — очі Еріка дивно зблиснули.

— Ти готовий відчути страждання втрати усього, що тобі цінне? Бачити як час перетворює все на попіл? Ніщо не вічне, — вона тихо прикусила губу.

— Я цілком впевнений. Взамін пропоную найзагадковіше і одне з найцінніших людських почуттів —  кохання.

Наміб прикрила пасмом волосся око, з якого падала сльоза.

— Я відмовляюся! —  рогата різко розвернулася спиною до співрозмовника. —  Людям заборонено вічне життя!

— Ей! Як же так? Ти не можеш просто так відмовитись і піти! В мене не залишилося нікого цінного втрати кого я б не пережив. Я і так один, —  він у відчаї кинув слова у нічну мряку.

А постать дівчини тихими кроками розчинялась між краплями дощу.

Людину при народженні зустрічає життя і потиху веде в обійми смерті. З нею ж зустрівся й Ерік. Його душа знову зустріла Наміб. Він стомлено промовив:

— Чому ти втекла від мене? Наша остання зустріч була такою холодною.

— Ти запропонував мені те, що у мене самої вже було в серці, — вона поставила свою долоню на його груди, — А ти його загубив десь між багатством, славою і рештою дарами. Люди чинять такі дурниці – обмінюють вічне на тимчасове, — на цих словах її голос притих, наче втонув у болоті.

— Я… Кохав тебе… Та не наважився признатись, — крізь неосяжний смуток Ерік заховав її руку у свої долоні.

— Ти дав мені найцінніші скарби людства і сам отримав те, чого бажав. Ми заблукали у цих лабіринтах: ти — у земних благах, а я — у спробах відчути себе людиною. І ми завагались. Я знала, що та ніч була для тебе останньою. В мені жевріла надія, що ти попросиш мене бути з тобою. Але почувши, що ти хочеш продати кохання…

Щось закололо Еріка в груди. Вони не могли поглянути одне одному в очі. Врешті, Наміб лагідно доторкнулась пальцями до щоки Еріка.

— Нам пора. Твоя душа чиста і тобі пора на суд, — голос Наміб був міцним, хоча в цей момент сльоза засяяла в її очах.

— А як же ти? — Еріка не покидала надія. Їхні погляди зустрілись. Очі закоханих були наче зів’ялі квіти під літньою спекою, які горіли життям, та було вже надто пізно просити дощу.

— А я залишусь тут назавжди торгувати дарами…

 

Час одвічний

Цокання годинника схоже на важку ходу. Чиїсь важчі кроки розтинають повітря і долинають до вуха людини. Хтось дуже важко ступає стверділими ногами і намагається ударом втиснутися в землю. Він з силою волі, противиться втомі, викидає ногу вперед, і стрясає всю зміцнілу землю своїм кроком. В момент, коли стопа торкається землі, стара кінцівка сприймає на себе весь тягар тіла. Потім з важкістю і неймовірним зусиллям переносить вперед іншу ногу, адже тепер її черга. Ось так, напористо, але на диво надто швидко, він переносить своє тіло вперед.

Він вже давно втомився. Його сили закінчуються. Суглоби здерев’яніли ще багато віків тому, а хтось ще й з ненависті (чи то заздрості його всеохоплюючій владі) порізав м’язи і шкіру. Рани зажили, але залишились рубці, які тепер мішають йому розгинати і згинати кінцівки. Але він не може зупинити свою ходу. Він мусить і далі насуватися на все живе, підкорюючи всіх своїй волі і законам. Він не може зрадити сенс свого існування, мусить йти далі, вперед без обертів назад і поворотів убік. Адже він — сам Час.

 
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів