№117 Якщо вірити…

Якщо вірити…

 

Надворі ще ледь-ледь світало. Перші промінчики сонечка встигли тільки-но визирнути з-за хмар та пробудити все живе від нічного спочинку, як маленькі крапельки ранкової роси вже яскраво сяяли на молодій травичці. Не зважаючи на те, що час правління весни вже добігав кінця, літо, здається, зовсім не поспішало займати її місце. Було ще достатньо прохолодно. Ранковий вітерець колихав молоденькі листочки, які тривожно перешіптувались між собою. І бувало, що вітер не розраховував свої сили і з величезною швидкістю пролітав біля гнучкого гілля дерев, і тоді декілька листочків зривались і миттю підлітали вгору, кружляючи над землею та співаючи своїх шелестливих пісень.

З першого погляду здавалось, що там, за стовбурами дерев та невисоким пагорбом, розстелилось самотнє озерце, виблискуючи під ранковим сонечком. Це дійсно було озеро, але зовсім не самотнє. Це була територія заповідника, де проживало ціле сімейство дельфінів.

І ось, тільки-но перші проміння сонця освітили берег, як із води вже вистрибнув маленький Дельфінчик, радіючи, що знову бачить цю ранкову красу. Йому ще навіть не виповнилося року, а тому він радів кожної миті, щоранку покидаючи рідну стихію і спостерігаючи за черговими змінами природи. Ось цього ранку роса набагато рясніша, ніж була вчора, і завелике скупчення хмар. І що б це могло означати? Але, звичайно, таких думок не виникало у голові нашого маленького героя. Бо лише люди розглядають природу під таким кутом зору. А у маленького Дельфінчика з’явились зовсім інші думки:

«Як чудово сьогодні виблискує берег, ніби хтось зібрав і розкидав всі коштовності озера на берег! Можливо, це зробили ці білі пухкі злодюжки, що зручно вмостилися на небі і заважають сонцю вкривати землю своїм світлом та теплом?»

Раптом сонце дійсно заховалось за масивними плечима хмарин, що зливались між собою, утворюючи одну величезну хмару. Зникло і сяйво на березі.

«Аякже, це ж точно зробили вони! – подумав про себе Дельфінчик. – Адже тоді, під світлом сонячних промінчиків, сяють на березі коштовності, які вони викрали з озера. Хтось побачить і одразу викриє їх, зрозуміє, що це зробили вони, і поверне їх назад у озеро. Ех, злісні білі істоти, постривайте, зараз я до вас дістанусь!»

І тепер Дельфінчик, набравшись сил, вистрибнув із води, потягнувшись вгору до неба. Та до хмар, які здавалися йому так поряд, він навіть і наблизитись не зміг. Чи може це вони втекли від нього?

«Постривайте ж. Коли я навчусь стрибати, як татко, я вас вмить наздожену.»

Тепер Дельфінчик заховався під водою і не показувався деякий час. Та як тільки надворі ще трохи посвітлішало і вже чітко було видно навіть далекі обриси дерев та квітів, Дельфінчик знову вистромив голівку із води та зупинив свій погляд на невисокому пагорбі, встеленому молодою травою та різнокольоровими квітами. Цей пагорб зацікавив його ще з того часу, як він вперше побачив світ за межами водного простору. І навіть не так сам пагорб цікавив Дельфіна, як те, що було на ньому. А на цьому пагорбі, розкинувши листя, росла самотня Тополя, і раз у раз до вух Дельфіна долинали звуки шелесту її прекрасних листочків, ніби шепотіння, ніби то вона щось хотіла сказати йому. Але він не розумів жодного слова, що передавало її вірне листя. І кожного разу він прислухався, і іноді цей шелест був неймовірно голосним, але ще жодного разу Дельфіну не вдалося з цього шелесту почути бодай слово.

І ось знову повіяв вітер, змусивши листочки дерев гойдатися і шепотіти. І знову Дельфінчик з надією прислухався. Та до вух доносився тільки глухий звук «Ш-ш-ш-ш-ш…». Та тут раптом «Ш-ш-ш-летиш-ш-ш…». Малюк аж підстрибнув. «Лети? Що означає лети? Як я – риба — можу летіти?». Та більше до його вух не доносилось нічого. Вітер вщух, листя замовкло. Тільки зовсім поряд на воду приземлився шматок чогось білого та м’якого. Трохи підстрибнувши, Дельфін вихопив цей шматочок в зуби і знову пірнув під воду. Він знав, що це. Це Тополиний пух, що, злітаючи з Тополі, інколи приземлявся на водну гладь та, здається, чекав, коли Дельфінчик підбере його. Він знав, що це були послання від Тополі, ніби якісь маленькі записочки, зміст яких йому ще не вдалося розгадати. Всі їх він збирав та складав на дні озера, під каменем, де вони розмокали і вже не виблискували так, як на воді, під промінням сонця. Та це не засмучувало Малого, вони і під водою, ставши більше схожими на розмоклі сплутані клубочки, подобались йому, бо вони ж із його Тополі. І цей черговий шматочок пуху він обережно поклав біля каменю, проштовхнувши його носиком аж під нього. І так, лягаючи ввечері спати, він завжди дивився на цей пух та мріяв, що колись він вистрибне і обов’язково дістанеться до омріяного пагорба, обов’язково обійме тонкий стовбур Тополі та відчує на дотик її грайливе листя.

Зараз Дельфінчик як ніколи був готовий до подвигу. Він хотів здійснити мрію, хотів дістатися до прекрасної Тополі. І тут він, як завжди, напружив свої м’язи та, розбивши носиком стіну води, вистрибнув на поверхню. Він якомога більше намагався підлетіти вгору, сильніше стрибнути, щоб сягнути аж рівня хмар. І раптом він дійсно помітив, що підлетів угору вище, ніж звичайно. Кінчиком хвоста він не відчував під собою води, і тіло не дуже приємно обвівало прохолодним вітром. Малюк опустив голову і злякався, коли помітив, що завис у повітрі за декілька метрів над водою. Він у паніці почав махати плавниками, вмить забувши про неприємний прохолодний вітер, та побачив, як плавно летить уперед. Він ще більше злякався, та спуститись вже ніяк не міг. Здавалось, ніби то вітер несе його на власних хвилях, наближаючи до чудового пагорба. Малюк був зачарований, коли помітив, що наближається все ближче і ближче до величної Тополі. Звук легкого шелесту листочків ставав все голоснішим, а запах квітів на пагорбі дедалі сильнішим. І ось він вже зовсім близько! Він вже не над водою, а над землею! Носиком він зумів торкнутись землі і зірвати найкращу жовту квітку для чудового дерева. Залишилось ще зовсім трохи долетіти! Тополя вже так близько! Здалеку вона завжди здавалась маленькою, і Дельфін уявляв її не більшою, ніж він сам, але тепер, побачивши її так близько, він зрозумів, наскільки вона велична та могутня. Але це не зупинило його. Занадто довго він мріяв про їх зустріч. От вже й він підлетів зовсім близько до неї. На одну з гілок він поклав яскраво-жовту квітку, а сам приземлився біля стовбура. Малюк торкнувся носиком її стовбура і насолодився перебуванням біля дерева, в яке так довго був закоханий. Який же свіжий та природній запах мала ця Тополя! А як милозвучно вона шелестіла своїми листочками! А який м’який та блискучий пух злітав з неї! Дельфін був просто в ейфорії від пережитого. Він заплющив очі, щоб ще більше насолодитись неповторним моментом.

Але раптом він різко їх розплющив. Перед ним був маленький камінчик, з-під якого виглядав мокрий тополиний пух. А навколо рідна стихія. Невже це був сон?! Але запах та дотик до тієї природи і досі залишались такими справжніми у пам’яті Дельфінчика! А той приємний для вуха звук шелестіння листочків і досі чувся десь вдалині. Ні, це був не сон, не може бути! Малий знову набрав розгону та вискочив на поверхню, задивившись прямо на зелений пагорб. І справді, серед листя Тополі виднілась яскраво-жовта квітка на гілці, яку Дельфінчик спеціально зірвав для неї. Що ж, значить, це все ж була чудернацька подорож, яка назавжди зостанеться загадкою в пам’яті малого Дельфіна. Ну зате тепер він вміє стрибати, точно як його тато…
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів