№114 Полювання на Жар-птицю»

Полювання на Жар-птицю

Давним-давно, в часи коли парові двигуни і телеграф ще вважались неабиякою дивиною, серед згубних боліт і дрімучих лісів саме-самотиною стояло село під назвою Займище.  Його мешканці на відвойованих в дикої природи землях сіяли пшеницю і розводили різну худобину, а оскільки зносин чужинцями вони майже не мали, то звикли обходитись у всьому власними силами. Займищани мали своїх ковалів, бондарів, чинбарів, мірошників та багатьох інших майстрів, але найбільшою повагою в них користувалась професія Лікаря, бо в ту пору навіть незначна хвороба могла обернутись смертю, а лікарі були людьми ученими і мали різні інструменти, щоби вчасно недугу виявить і правильні ліки призначити. Головним над усіма був Староста, в обов’язки якого входило слідкувати за порядком, розглядати різні майнові суперечки, а також вершити суд над злочинцями, хоча такі траплялися рідко. Зрозуміло, що авторитет у Старости був величезним. Довгий час життя в Займищі протікало тихо й мирно, всі були задоволені існуючим порядком і ніщо не віщувало лиха, коли раптом стали відбуватись дивні речі.

Першими недобрі вісті принесли пастухи, яким доводилося ночувати за межами села, вони розповідали про загадкове явище, ніби їм часто в нічному небі доводились бачили якесь створіння, проте ніхто не зумів як слід його розгледіти, лише те що воно було чималих розмірів і світилося.

– Та точно, – переконували пастухи тих, хто не дуже вірив, – невідома істота немов горіла блакитним полум’ям і, шугаючи в повітрі, залишала по собі довгий слід як у комети. Страшно я вам скажу…

Однак більшість людей повірили, а потім довелось відкинуть сумнів навіть найбільшим скептикам, бо від деяких пір явище стало можливо спостерігати не лише в полі чи у лісі, а й в самому Займищі. Істота не боялась літати прямо над дахами, чого не скажеш про жителів села, які перестали без нагальної потреби виходити зі своїх будинків після заходу сонця. Між людей поширилися чутки, що то з’явилася жар-птиця або навіть сам білий диявол.

А те літо саме видалося дуже вологим і жарким, через що пшениця згнила на полях навіть не достигши як слід. Неврожай забобонні землероби намагалися пояснити тим, що в селі хтось є чорнокнижником і вночі сам обертається примарою, щоби таким чином коїти їм лихо. Підозра впала на рудоволосу дівчину, що недавно приїхала в Займище і жила відлюдницею на узліссі. Про її відьомську природу найбільше говорив сільський лікар Аварік, який був злий на Аманіту (саме так звали ту нещасну) через те, що люди стали частіше звертатись за поміччю до неї, а не до нього, бо вона добре розумілась в лікуванні травами і, крім того, все читала якісь книги.

Навіть Староста не знав як правильно вчинити в цій ситуації, хоча й був розумним літнім чоловіком. Його дуже непокоїла можливість самосуду, тому він наказав заарештувати Аманіту й добре стерегти, а тоді оголосив, що той, хто впіймає жар-птицю або розкриє її таємницю і розсудить справу Аманіти, стане старостою замість нього.

Аварік дуже зрадів коли почув про це, однак доказів проти підозрюваної дівчини було замало (вірніше зовсім не було), а примара літала собі, як і раніше. «Треба сходить вночі до відьминої хати, – подумав він, – тоді вже повірять у все що скажу, все рівно перевірить ніхто не наважиться».

Але одному йти лікарю не хотілося. Відверто кажучи, Аварік боявся, позаяк сам почав вірити в страшилки про білого диявола, хоча раніше сміявся з забобонних односельчан. Але, на щастя, у лікаря був учень, тямущий парубок віком років чотирнадцяти. Саме його Аварік і вирішив взяти з собою. «До того ж свідок не завадить, – міркував підступний лікар, – ніхто не посміє сказати, ніби Аварік зводить наклепи».

Лікаревого учня всі чомусь звали Лином, хоча справжнє його ім’я  було Трохим. Лин змалку був круглим сиротою й тому дуже шанував Аваріка за те, що той виростив його як власного сина, і шанував би значно більше, коли б мав змогу хоч зрідка гратись з однолітками, але цього не було, натомість Лин цілими днями виготовляв різні ліки або порався по господарству. Тому хоч і пішов Лин з Лікарем в нічну розвідку, але не і забуваючи при цьому слова Старости про розгадку таємниці і нагороду за це. Крім того, в нього визріла власна теорія походження примари.

Цілу ніч Аварік з Лином просиділи на узліссі перед будинком Аманіти. Лікар протримався до півночі, а тоді заснув, його ж учень ні на хвильку не стуляв очі. Вранці до них з села потяглася довга валка різного люду з села аби першими почути новини. Аварік прокинувся і хутко кинувся розпитувати Лина про минулу ніч.

– Ну, – не терпілось Лікарю по скоріше все дізнатись, – хутко розповідай мені все, що бачив і чув, бо он люди йдуть. Тільки правду кажи, я хоч і задрімав був вночі, але брехню розпізнаю.

– Бачив, – відповів Лин, – як опівночі з горища вилітала жар-птиця. Детально її не розгледів, але вона світилось наче ліхтар.

Хлопець і справді не обманював, проте й не сказав, що не лише бачив невловиму жар-птицю, а й знайшов пір’їну (це було нескладно зробити, так як пір’їна світилась і її було видно в темряві). Та людям виявилося досить й цієї історії в лікаревому переказі, вони миттю підпалили хату, а потім всім натовпом побігли до Старости вимагати видати їм відьму. Лин же, повернувшись додому, зачинився в темній комірчині, в якій зазвичай виготовляв ліки і де стояли різні прилади.

Аварік же кілька годин переконував Старосту в тому, що існуючий зв’язок між відьмою Аманітою і світним явищем остаточно доведено, і щоб врятувати село від всіх бід її треба вигнати геть, а ще краще спалити живцем. Староста, який геть заплутався, але не хотів здаватись, вирішив послухати ще й другого очевидця. Коли привели Лина, то той переповів свою історію, як і до цього раніше її розповідав. Радісний лікар подумав про себе: «Тепер вже я точно стану Старостою, ніщо мене не зупинить».

– Проте, – несподівано продовжив Лин, – вранці я забув сказати, мабуть був сонним, що я не тільки бачив жар-птицю, а й підібрав її перо, що впало на землю.

– Так покажи нам її, – звелів Староста.

Лин розтулив кулак. Всі присутні здивовано ахнули – на долоні у хлопця лежала звичайнісінька сіра пір’їна.

– Та це ж куряче пір’я, – обурено вигукнув якийсь дідок, – кого він дурить?

– Насправді це совина пір’їна, – поправив Лин, – я спеціально перевірив це по книзі з орнітології. Зараз день, тому вона видається простою, але в темряві випромінює світло, саме цим сова нас усіх і лякала. Проте є таке явище, як люмінесценція – воно, звісно, не притаманне птахам, проте трапляються різні люмінесцентні рослини, а також гриби. За допомогою мікроскопу, я помітив залишки саме таких грибів на пір’їні. Думаю, що їх багато росло на горищі, де жила птаха, тим більше це літо видалось надзвичайно вологим – це сприяє росту грибів, але шкодить пшениці. А тому Аманіта ні в чому не винна.

Натовп мовчки слухав кожне незнайоме слово. Мовчав і Лікар, він-то добре знав біологію і тепер картав себе, що йому першому не спала на думку така логічна теорія.

– Варто відзначити спостережливість нашого лікаря, – продовжував Лин, – адже саме він визначив де місце де жила ця жар-птиця. Та й сходити туди вночі була його ідея.

Аварік стояв і не знав радіти йому чи сумувати, але з того моменту він пройнявся щирою повагою до свого учня. Потім Староста розпорядився відпустити Аманіту і оголосив, що віддає всі свої повноваження Лину.

Так учень лікаря став наймолодшим Старостою в історії Займища, і відтепер міг сам вирішувати коли йому гратись, а коли займатись важливими справами. На новій посаді Лин найперше розпорядився побудувати новий будинок для Аманіти, а доти він їй уступив свою кімнату у лікаревому домі. Дивовижно, але за той час, поки вона там жила, то дуже близько зійшлась з Аваріком. У них виявилося багато спільних інтересів пов’язаних з медициною, та й просто Аманіта була розумною і вродливою дівчиною. Лікар взяв її спочатку за  свого помічника (замість Лина, який тепер мав багато іншого клопоту), а згодом і за дружину. На бучному весіллі були присутні не лише всі мешканці села, а й гості з далеких країв, які за нового Старости часто приїздили в Займище, нерідко залишаючись там жити постійно.  Лин подарував молодятам те саме совине перо і воно й дотепер зберігається в нащадків Лікаря й Аманіти, ним люблять бавитись діти в ліжку перед сном.

І мало не забув: сова не постраждала від пожежі, так як в той час полювала в лісі на мишей.
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів