№113 Завжди щасливі світанки

Завжди щасливі світанки

І

Густий білий туман дрібними краплинками блукав поміж деревами холодного карпатського лісу, наче погано розмішане молоко у майбутньому омлеті. Чудова картина, що вмить захоплює подих, заворожує своєю красою і затягує у власні тенета навіки. Гори – величезні кам’яні велетні – здіймаються високо до небес, і, здається, лоскочуть їх своїм чолом.

Прозорі круглі часточки ковзають на соковитій траві, яка вже вдень стане їжею для цілої отари овець, а поки що може вигріватися на вранішньому сонці і купатися в прохолодній росі.

Вони зустрічали світанок саме тут: на тому ж місці, де й проводжали вечірнє сонце. В цьому і є унікальність гір. Варто було лиш розвернутися в іншу сторону. Дві закохані душі, два переплетених тіла, ловили своєю шкірою перші промінці теплого сонця і милувалися неймовірним гірським світанком. Спочатку на небі з’являлися червоні смуги, які трохи згодом ставали рожевими, а потім і зовсім жовтими, бо з-за обрію вже визирав яскраво-сліпучий гребінь сонця.

Вони часто бували на цій полонині, особливо літніми вечорами. Засинали просто на тоненькому фіолетовому покривальці посеред величезної галявини, і не боялися ніякої роси, туману, і навіть звірів. З нічного карпатського лісу долинали крики наче оскаженілих птахів, мабуть, сповіщаючи про всі таємниці, що заховані у цих, неймовірної краси, місцях. Але Марії було не страшно. Поруч був коханий, за спиною котрого вона почувалася, наче за кам’яною стіною. І це справді було так. Здавалося, що Нестор – чоловік мрії: йому завжди якимось чином вдавалося здогадатися чого саме бажає обраниця, вирішувати за неї усі проблеми, навіть без її відома, та майже постійно бути поруч. Так, це частенько видавалося трохи дивним, але від цього Марії не ставало гірше. Вона – юна сільська вчителька, що тільки-но закінчила університет і влаштувалася на роботу, була найщасливішою жінкою на усій Землі. Точніше, Нестор робив її такою.

Його довгі пальці проклали морозну доріжку на щоці дівчини, але вона не здригнулася, а лиш трохи розтулила примружені повіки: сонце роз’їдало чорні зіниці. Швидкими рухами зібрала темне волосся у хвостик, перевернулася на живіт і поглянула у карі очі, що дивилися просто на неї:

¾ Доброго ранку, коханий, — ніжний голос злетів з вуст дівчини.

Але Нестор не відповів. Він просто палко припав до її рожевих губ.

¾ Я кохаю тебе, — саме цими словами починався кожен новий день вже цілих три місяці.

Вони познайомилися одного весняного ранку, коли Марія приїхала викладати у старій школі. Вона не збиралася залишатися тут надовго: був потрібен лише досвід. Але дуже скоро усе змінилося – карпатська природа запросила її душу на постійне проживання, а серце – Марія особисто подарувала Несторові. Вона нарешті відчувала таке омріяне щастя.

Вони лежали під прохолодним вранішнім сонцем, залишивши увесь світ осторонь, адже у цей момент не існувало нічого, окрім двох палаючих сердець, що кружляли у пристрасному танку кохання. Нестор підвівся та обперся на коліна, дивлячись кудись дуже далеко, з легкою тривогою в голосі, мовив:

¾ Марійко, — тепер він вже перевів погляд на обличчя дівчини. – Час іти. Сьогодні має видатися досить цікавий день.

¾ Так, звісно. Потрібно ще трав назбирати і віночок сплести. Я ж незаміжня, — вона посміхнулася.

Так, сьогодні мав видатися цікавий день, а ніч – ще цікавішою, адже її з упевненістю можна назвати однією із найулюбленіших ночей карпатської молоді – Купайла. Марія була активною учасницею народного святкування, тому часу на посиденьки було й справді обмаль.

¾ То що, опівночі там, де й домовлялися? – вже спокійним голосом сказав хлопець.

¾ Ти справді не боїшся? – серйозний голос Марії порушив ранкову тишу лісів.

¾ Я вже казав, що ні. Я не вірю у всі ці нісенітниці про нечисту силу і тому подібне. Головне, аби тобі не було страшно.

¾ З тобою я не боюся нічого, — медові слова залоскотали вуха хлопця і долинули у самісіньке серце, зігрівши його своєю важливою суттю.

Нестор – ставний молодий чоловік надзвичайної вроди, омріяний усіма знайомими дівчатами. Ковальська справа була у нього в крові ще здавна, усі покоління їхнього роду пропускають крізь себе цей невмирущий дух. Здавалося, що він ніколи не втрапить в жодну халепу і нічого не злякається, адже досі це йому вдавалося досить добре.

Сьогодні опівночі вони з Марусею мають зустрітися у темному лісі поблизу озера, аби хоч на мить побачити найзагадковіший цвіт усього світу, і їхня щира незрадлива любов мала обов’язково допомогти їм у цьому. Нестор повинен чекати свою кохану посеред зеленої подушки із папороті, що розкинулася на краю лісу сотнями дрібних кущів. Вони не підуть разом, так велів Нестор, а Марія – просто йому довіряла.

 

ІІ

Ніч набирала обертів: чорним маревом накривала півсвіту. Це якась дивна панянка з безрозмірною пеленою, що окутує навіть найвищі гори, але трохи старою, або ж просто неякісною тканиною, адже на ній добре видно мільйони дрібних дірочок, крізь які пробивається сонячне світло. Ми називаємо їх зірками.

Марія стояла посеред невеликої площі (якщо її так можна назвати) і без усякого поспіху грала свою роль: молодої дівчини у довгому білому вбранні та квітчастому вінку, що красувався на блискучому чорному волоссі. Вона засліплювала усіх навколо своєю незвичною красою, але не відчувала через це навіть найменшого дискомфорту, хоча увага кожного в цей момент була прикута до її загадкової постаті.

Величезними червоними язиками запалахкотіло полум’я, приємно потріскуючи і додаючи трохи тепла у повітря. Зовсім скоро через нього почали стрибати закохані пари, міцно тримаючись за руки, щоб провести разом усе своє життя. Але Нестора не було. Він не зміг прийти, бо мав якісь дуже важливі справи, хоча й обіцяв повернутися до одинадцятої тридцять.

Під час святкування час летить зовсім непомітно, і от стрілки абсолютно усіх годинників цієї місцевості вже наближаються до півночі, доба підходить до свого логічного завершення. Надворі стає все холодніше, а в душі Марії – просто морозно. Насправді вона боялася. Страшно ходити самій по лісі о дванадцятій ночі, та ще й у наймістичнішу, хоча й найкоротшу, ніч у році. Але Нестор пообіцяв і вона була абсолютно впевненою, що той прийде.

¾ Ти ж прийдеш, правда? – запитала вона сама у себе трохи тремтливим і невпевненим голосом. І пішла.

Ліс був переповнений криками птахів та невідомих звірів, окутаний білим туманом, наче казан із чимось дуже гарячим, що покривається густою парою. Добре, що йти було не так вже й далеко. Марія ступила кілька кроків і відчула як на її шкірі з’являються дрібні прищики, як усе її молоде тіло холоне, а дихання прискорюється. Серце вискакує з грудей, але мозок знає, що десь далі чекає коханий, тому впевнено вирішує йти вперед.

Вона тихо йшла вузькими стежками, що звиваються поміж деревами наче довжелезні змії, котрі чіпляються гострими зубами за шкіру одна одної. Ніч видалася ясною: місячне сяйво протікало навіть між най густішим листям кремезного гілля. І от, нарешті, спереду показався трохи яскравіший просвіт, мерехтлива вода озера і тисячі світло-зелених листочків.

Марія підійшла ближче і гукнула:

¾ Несторе? – але відповіді не було, так само як і юнака. – За п’ятнадцять дванадцята. Чорт! – Марія з тривогою глянула на годинник.

Із надією в голосі вона кликала коханого знову і знову, але у повітрі літали лишень крики набридливих птахів. Дівчина вирішила повертатися, адже невідомо що насправді трапиться у цьому місці опівночі, але її рішення різко змінила постать, що прямувала просто до неї. Здавалося, що серце зараз розіб’ється об грудну клітку, а якщо і ні, то точно стане трішки плоским.

Це був Нестор. Марія впізнала його і з скаженою швидкістю кинулася назустріч. Її довгі пальці спочатку схопили його обличчя, а потім сковзнули і міцно вчепилися у цупку чорну футболку на спині. Вона часто дихала, але все ж видавила із себе кілька слів:

¾ Де ти був, Несторе? Я злякалася мало не до смерті, — трохи зависоким тоном горлала Марія.

¾ Ходімо. Скоро вже північ, — його голос був таким, як звичайно, але коли Марія глянула йому в очі, які виблискували під сяйвом золотого місяця, то побачила, що вони якісь байдужі та порожні.

¾ Несторе, що трапилося? Може ти поясниш?

Вони вже почали йти, але в цю мить хлопець зупинився і повернувся до коханої:

¾ Вибач мені, будь ласка. Моя Марійко, — він міцно обійняв дівчину, а потім взяв за руку і повів до озера.

За десять хвилин дванадцята.

¾ Я злякалася, — вже тихий голос Марії розкинувся холодним і вологим берегом.

Вони стояли удвох і чекали невідомо чого: за вісім хвилин мало щось статися. Наче за сценарієм. Але раптом у лісі знову показалася постать, що наближалася аж надто швидко. Марія вмить зреагувала:

¾ Хтось іде, Несторе, — але поки вона знову повернула голову, то постать була вже просто перед ними.

¾ Несторе, — повела жінка. – Як я рада бачити тебе тут знову. Обожнюю такі миті, — навіть вночі було помітно її білосніжну посмішку.

Він мовчав. А Марія кидалася схвильованим поглядом: то на Нестора, то на жінку, яка, до речі, була надзвичайно вродливою і одягненою у довгу білу сукню.

¾ Ви знайомі? – прошепотіла Марія коханому на вухо, але жінка якимось чином зуміла усе почути. Вона відповіла замість хлопця:

¾ Знайомі? Ну звісно ж. Я так люблю ці моменти, адже все завжди виглядає дуже захопливо, — вона поплескала в долоні і усміхнулася ще більше. Марії здавалося, що ця жінка трохи божевільна.

¾ Де Вістана? – нарешті мовив Нестор.

¾ Навіщо тобі моя люба сестричка, коли є я? – вона витримала коротку паузу. – Словом, її не буде. Вона прислала мене. Ти ж знаєш як вона до тебе ставиться, тому їй буде боляче прощатися. Сьогодні ж твоя остання справа, так? – жінка чекала на відповідь.

¾ Так, — тихо прохрипів Нестор.

¾ Несторе, може ти познайомиш нас? І що за справа? Хто така Вістана? – запитання швидкою гірською річкою полилися із вуст Марії.

П’ять хвилин до півночі.

¾ О, точно. Час не стоїть на місці, — жінка перевела погляд на Марію. – Я – Оріяна, — вона простягла руку.

¾ І звідки ж ви знаєте мого коханого, Оріяно? — дівчина вимовила це ім’я з якоюсь відразою.

¾ Ти не дивуйся від наших імен. Вони трохи старі, такі ж як і ми. А Нестор – наш слуга. Сестра наклала на нього чари, — вона говорила так невимушено і просто, наче Марія вже була однією із них.

¾ Що? – Марія відкрила рота. – Несторе, що вона говорить?

¾ Здивована? – він подивився дівчині у вічі. – Усе, що вона говорить – правда, — слова його були холодними, мов камені, що лежали на дні озера.

¾ Тож, для чого ми тут? – почала жінка. – Перш за все, дякую тобі Несторе за чергову жертву. Ти вірно служив нам п’ять років і сьогодні опівночі твої чари розвіються. Ти станеш вільним. Вітаю.

¾ Дякую, Оріяно, — лагідним голосом мовив Нестор.

¾ А тепер щодо тебе, Маріє. Ти – майбутня їжа для нашого друга. Чугайстра.

Після цих слів у дівчини перевернувся увесь світ:

¾ Коханий, хто ця божевільна? – схлипувала Марія. – Що вона таке говорить? – але Нестор на неї навіть не глянув.

¾ Не хвилюйся. Все пройде дуже швидко. Розумієш, у цьому ХХІ столітті нам, міфічним створінням (як нас називають), стало жити набагато складніше. Нові технології і все таке. Новонароджених дівчаток помирає все менше і менше, тому наші друзі страждають від голоду. Доводиться вирішувати ситуацію штучним шляхом.

Марія просто не вірила у все, що відбувається навколо. Їй здавалося, що це якийсь страшний сон, і вона прокинеться зовсім скоро.

Дві хвилини до півночі.

¾ Чугайстер харчується мавками. І ти станеш однією з них через хвилину і п’ятдесят секунд. Він зрадіє. А за своє красиве тільце не хвилюйся: його знайдуть післязавтра на березі, — після цих слів вона кивнула Несторові і той вмить засвистів так, що у вухах пролунав дзвін.

З лісу почали з’являтися десятки дивних створінь: з копитами, хвостами і п’ятачками, старі і молоді, прекрасні дівчата та страшні дідугани в лахмітті. І всі вони прямували сюди. Оріяна повернулася обличчям до води і підняла обидві руки трішки вгору: місяць виблискував на її ідеальній шкірі, а губи швидко щось шепотіли. Вмить вода стала кольору яскравої бірюзи, мерехтіла і переливалася.

Марія була шокованою, не могла поворухнути навіть кінчиками пальців. І в голові вже не було ніяких, навіть найскупіших, думок. До неї підійшли двоє незнайомих юнаків, теж з ніг до голови зодягнені у біле, міцно взяли за лікті і почали тягнути у самісіньке пекло, що вирувало у воді.

¾ Не чіпайте мене! – горлала Марія. – Відпустіть! Несторе-е-е… — крик злітав до самих небес і лякав нічних птахів.

¾ Вперед, — почувся голос Оріяни. А Нестор у цю мить стояв і нерухомо спостерігав за дійством, яке йому вже мабуть стало звичним. Хто знає скількох дівчат він сюди привів?

Марія мала стати мавкою. Точніше її душа. І в цю мить вона зрозуміла, що її мають втопити, адже читала колись ці загадкові легенди в старих книжках. Усе навколо летіло шкереберть: Марія стояла у воді, прикута двома дужими юнаками, і вже навіть не пручалася, адже була повністю знесилена. І не від того, що намагалася вирватися, а від того, що її зрадили. Найбридкіші відчуття – це зрада.

Північ.

Міцні чоловічі руки натиснули на плечі дівчини, тому вона повільно опускалася під воду, крижану, але приємну воду. Марія востаннє глянула на Нестора і помітила, що він корчиться у страшних муках, його тіло звивається на землі, але погляди усіх створінь прикуті саме до неї. Вона опинилася під водою. Порятунку не було. Спочатку дівчина намагалася затримати дихання, але потім зрозуміла, що це просте марнування часу, тому віддалася в руки долі. Вода потроху заповнювала усі порожні часточки її молодого тіла: вуха, ніздрі, а потім і легені. Це кінець. Марія відчула, що помирає. Її повіки так і залишилися відкритими, наче вона і досі милувалася цим дивовижним світом.

В цю ж секунду чари нарешті полишили Несторове тіло: його мозок став чистим і незалежним, тому він, не думаючи, відразу ж кинувся у воду.

¾ Ні-і-і-і!!! – загорлала Оріяна, немов оскаженіла.

Вода охопила юнакове тіло і потягнула на дно, накрила величезною вагою, з-під якої немає порятунку, але він з останніх сил доповз до тіла Марії і впився в її мертві уста. Нестор до останнього сподівався, що йому вдасться врятувати кохану, адже цілунок людини нейтралізує чари, хоч і за величезну ціну — життя. Юнак знав, що залишить цей світ сьогодні, адже не мав жодного сумніву, що врятує кохану ціною власного існування. Під кінець п’ятирічного прокляття чари ставали все слабшими, тому такі думки зрідка мали місце у голові Нестора.

Звісно ж, Марія була не першою. Проте вона стала тою єдиною, що навіки відібрала його серце, і він справді кохав її, хоч і грав свою чергову роль у цій безкінечно жорстокій грі.

 

ІІІ

Кожен заслуговує на щастя.

Вранішнє сонце легким золотавим промінням зігріває шкіру, осушує ще мокре волосся і вже починає трохи набридливо припікати. Воно відбивається від прозорої води так само, як місяць, що став свідком дивних подій цієї ночі.

Нестор та Марія лежали на м’якій вологій траві біля озера і мовчки дивилися кудись дуже далеко, у небеса, безкраї голубі небеса. Вони бачили, як прокидаються птахи, розминаючи свої міцні крила після довгої ночі, як потроху починають з’являтися пухкі хмаринки, що нагадують вату. І не більше.

Цей ранок був дуже схожим на усі інші. Так само повільно розсмоктувався туман, випаровувалася роса, кружляло сонце, і так само два закоханих серця були поруч. Але сьогодні вони дізналися одну важливу річ: цвіту папороті не існує. Немає тієї вогняної квітки, про яку всі так часто говорять, немає того щастя, яке отримуєш побачивши її. Є лише вічне кохання, що зв’язує душі двох людей. Воно єдине має безсмертя. Нестор та Марія виглядають щасливими у цю мить, адже все, що потрібно закоханим – це лише бути поруч.

Так, цей світанок справді дуже нагадував усі інші. Але все ж існувала одна єдина вагома відмінність: на березі не було жодної живої душі.
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів