№109 КАЗКА ПРО ЕЛЬ-НАМАЛЯ ТА СТАРУ МУРІМАХ

КАЗКА ПРО ЕЛЬ-НАМАЛЯ ТА СТАРУ МУРІМАХ

 

Аль-Акіль і недосмажена айва

 

Одного гамірного дня, в післяобідній час, хазяїн місцевого базару Аль-Акіль смажив собі на пательні айву. Айва була смачна і свіжа, і Аль-Акіль був радий, що нарешті зможе її скуштувати. Він вже акуратно нарізав її скибочками, як в хату (навіть не постукавши!) влетів Ель-Намаль — його друг, що був купцем на базарі і продавав зерно.

— Аль-Акіле, Аль-Акіле! Горе, о горе, Аль-Акіле! Що ж то таке робиться, га? Рятуй мене, Аль-Акіле! — Ель-Намаль так голосно кричав і зчинив стільки галасу, що Аль-Акіль вже  ладен був на все, аби тільки його заспокоїти, — і навіть забув про свою айву.

— Та що с тобою сталося, чого ти влетів неначе піщана буря?

— Лихо, ой ли-и-ихо!.. — тільки й міг відповісти Ел-Намаль своєму другу, бо захекався, поки добіг до його хати, і тільки безпомічно сперся рукою на стіну.

— Та щоб тобі добре було, яке лихо? Кажи вже!

Ель-Намаль тільки трохи підняв палець, попросивши зачекати з хвилинку, а потім нарешті заговорив:

— Зерно… Зерно з’їли! П’ять мішків, п’ять! — кажучи це, він показав п’ятірню на руці, витріщивши очі і даючи осягнути масштаби його збитків. — То все що лишилось продавати цього тижня!

— Чи тобі повилазило? Хто б за ніч з’їв п’ять мішків зерна?

— Та миші, хто ж ще!

— Ти їх що там, розводив? Ти хоч знаєш, скільки їх мало бути?

— Та й знати не хочу! А зерна нема, самі лиш лушпайки у мішках лишились, і всі погризені — точно мишачими зубами! Як не віриш, то пішли подивимось!

— Повірю тобі на слово…

— Е-е-е, ні, ходім-ходім! Ти точно маєш це побачити!

Аль-Акіль кинув погляд на айву і зітхнув. «Ну що з ним робити…» — подумав він, і пішов натягувати кафтан.

— Добре, тільки поїдемо, а не підемо — йди вибери собі коня з конюшні, потім відправиш когось, аби повернули.

— Та якби я міг! Слуги зранку всі повтікали, побачивши таке диво!

— А на кого ж ти крамницю лишив? — здивувався Аль-Акіль, йдучи до конюшні.

— Та зачинив собі, і побіг!

— Це ж звідки ти біг, коли сталося все зранку, а зараз вже майже вечір?

— Так спочатку зі слугами розбиравсь — мені ж без них ніяк! Та й допитати усіх треба було! От поки домовились із ними — що я їх обіцяю відпустити після допиту, потім поки всіх послухав, а потім намаз, то вже й вечір…

— Зрозуміло, сідай вже… Біда одна з тобою, пришлю потім Ридвана за конем…

 

Як Аль-Акіль шукав Ель-Намалю нових слуг

 

Зовсім скоро вони приїхали до крамниці Ель-Намаля. Пройшовши кудись углиб невеличкого навісу, Ель-Намаль ткнув рукою на куток з п’ятьма порожніми мішками. І справді — лише на дні лишились надгризені зернятка, чи й зовсім самі лиш лушпайки, а в якихось — взагалі мишачі кубла, наче у мішках вони просиділи без нагляду не один тиждень.

— Дивись-но, Ель-Намале, тут і справді мишачі кубла.. То може тобі мішки підмінили?

— Ні, Аль-Акіле, мішки ті самі — я в них не перший раз зерно насипаю.

— Ну якщо то справді були миші, то де ж були твої коти? В тебе здається вони завжди водилися саме аби мишей не було.

— В мене є підозра, що вони втекти значно раніше слуг, ще вночі…

— Ти ба, тобі схоже в каді треба було йти, а не в крамарі! Допити, підозри — а за зерном не вслідкував! Де ти бачив котів, які б від мишей тікали? Може то твої слуги прийшли з мішками, та й пересипали вночі, поки тебе не було! А ти всіх повідпускав!

— Аль-Акіле, поможи, благаю! Ну до кого мені ще звертатись, як не до тебе!

— І що я маю зробити по-твоєму? Мишей шукати, чи що? Чи котів?

— Та хоча б слуг! — благально протягнув Ель-Намаль, бо й сам вже жалкував, що так необачно розпустив усіх своїх робітників.

— І де я їх тобі маю шукати? Добре, поїхали на ринок, та радше за новими, бо навряд чи ти зараз знайдеш там старих.

— Як я тобі вдячний, Аль-Акіле, ти не уявляєш!

 

***

На ринку Аль-Акіль зустрів свого знайомого Басида. Одягнений він був у синю жилетку, а на голові носив червоненьку феску. На базарі Басид зазвичай допомагав знайти нових слуг, а тому нагодився дуже вчасно. Отже, спочатку вони втрьох пішли шукати Ель-Намалю нових робітників. Басид привів їх у квартал найманців, де кожен міг знайти слугу на свій смак і лад.

— Ель-Намале, йди-но сюди! – підізвав його Аль-Акіль, показуючи на смуглявого юнака з довгими чорними вусами. — Чудовий слуга з нього тобі буде!

Ель-Намаль повернувся трохи згодом і лиш невдоволено буркнув:

— За роботу дорого просить. Не підходить.

— Ель-Намале, а цього? – спитав Аль-Акіль, підводячи до наступного кандидата.

— Щось худий.

— Ель-Намале, може цього? Он диви, і не худий, й за роботу — копійки.

— Товстуватий щось якийсь…

— Ель-Намале, ось, дивись! Не товстий, і не худий, грошей теж багато не просить.

— Зараз з ним поговорю… — так промовив Ель-Намаль, й знову скоро повернувся.

— Цей не тямить щось нічого…

Довго так ходив Ель-Намаль, довго придивлявся, та так ні до кого і не придивився…

— Ель-Намале, йди додому! Слуг я й сам тобі знайду, і до тебе їх теж сам відправлю, бо з тобою до ранку тут простирчимо! — так от Аль-Акіль урвав його роздуми про те, де б знайти тямущого слугу за невеликі гроші, і поскакав навпростець до ринкової площі, попросивши Басида відправити тому гарних слуг на його розсуд, а Басид, доручивши це своєму помічнику, теж попрямував до ринкової площі…

***

Під’їхавши до площі, Аль-Акіль знову побачив Басида, який стояв поруч з купкою закляклих людей. Обличчя в них були розпашілі, червоні, і задоволені — як після доброго вина.

— Аль-Акіле, дивись-но, це не твого знайомого слуги?

Аль-Акіль побачив серед них хлопчака, якого Ель-Намаль часто відправляв за чимось до нього, та й інших він час від часу бачив у крамниці. Тепер погляд у них був замріяно-блаженний, дивились вони кудись далеко-далеко, і геть не помічали нікого навкруги.

— Та вони, але що це з ними, Басиде?

— А хіба я знаю? Ось цей старий чоловік каже, що бачив, як вони сюди прийшли після обіднього намазу, стали з кимось балакати про роботу, а коли він знову глянув в їхній бік, то вони вже такі і були.

— Як вас звати, чоловіче?

— Ельхам-заде, — протягнув старець слабким голосом, — ооось тут прянощі продаю… — і він повільно показав на свій невеликий стіл, завалений пахучими травами. Сам він вже був скрючений і настільки старий, що невідомо, як він взагалі ще досі міг працювати крамарем.

— То ви не бачили, від чого вони заклякли?

— Ні-і-і, пане, не бачив… Вони хіба що поздоровкались, та я не бачив з ким, і от після цього й заклякли.

— Після того, як з ними поздоровкались?

— Саме так.

— Ви певні в цому?

— Так. Я старий, пане Аль-Акіле, та ще при розумі.

— Я не сумніваюся, але хіба таке буває… Проте, дякую, шановний Ельхам-заде.

— Немає за що… — протягнув той і побрів до свого навісу.

 

Чарівниця Мурімах

 

Якраз з-за рогу того ряду, де була крамничка Ельхам-заде, вийшла стара з вигляду жінка — розпатлане сиве волосся вибилось з-під сірої чалми, широка стрічка якої спускалася на спину, а льняне темне плаття знизу вже було зовсім сірим від пилюки. Видно було, що вона кульгає на ліву ногу.

— То що тепер з ними робити, Аль-Акіле? — спитав Басид, показуючи на все так само нерухомих слуг.

— Басиде, ти за цю частину ринку відповідаєш — ну то ти й думай! Бо я гадки не маю — виклич їм лікаря, чи що…

— Я вже викликав, та він не знає, що з ними.

— Ну то відведи до мечеті, там знайдуть, що з ними робити.

— Оце вже краща думка…

— Але як ти думаєщ, що то за чортівня коїться з крамницею Ель-Намаля?

— Ох, не знаю… Схоже на якісь чари… Може він з сусідніми крамарями посваривсь? Та ти й хіба не знаєш, як він торгує своїм зерном? Наче ті зерна золоті, а не пшеничні. А ще кажуть, що він якраз днями не схотів продати зерна одній старій, коли в тієї майже не було грошей. От може то йому така кара.

— І те правда, друже… А що то за стара була?

— Та ж її тут усі знають — вона десь поруч мешкає. Стара вже, живе одна, та й грошей обмаль. Всі її жаліють, й ніколи грошей надто багато не беруть, тим паче, що вона знається на лікуванні. А он вона до речі йде! Треба спитати в неї, може вона порадить, що робити з цими слугами.

— Гей, пані Мурімах! Доброго вам вечора!

— Доброго, Басиде, доброго… І вам, шановний, доброго, — стара зиркнула на Аль-Акіля й здивовано подивилась на колишніх слуг Ель-Намаля.
— А що то з ними стало? – спитала вона.
— Ой, то така довга історія, пані Мурімах… Заклякли, й ніхто не знає від чого. Може ви що порадите?
— Та коли ж вони встигли, коли зранку ще були живі-здорові?
— А ви їх бачили зранку? – Басид від зацікавлення аж підскочив.
— Бачила, поздоровкалася ще, та й пішла собі…
Двоє чоловіків переглянулися між собою.
— То це ви поздоровкались? – спитав Басид.
— Тобто? – стара схоже що не розуміла, що він має на увазі.
— Давайте підійдемо до Ельхама-заде, пані Мурімах.
— Але ж мені хоч трохи глянути на них треба…
— Та надивились вже, далебі… — кинув сумно Аль-Акіль, а Басид, обернувшись до нього, побачив що тепер закляк і кінь. На щастя, не з таким дивним виразом обличчя, як в слуг, проте з місця рушати він не хотів.
— Ну от і тобі доброго вечора побажали! – розсміявся Басид. Пані Мурімах, що це ви таке робите, га? – вже серйозніше запитав він.
Стара схоже починала розуміти, що й до чого.
— Ой лишенько! То ви гадаєте, що то через те, що я привіталася, чи що? Але пане, я ж не з конем вашим віталася, а з вами.
— Ну то ви певно й не зі слугами за зерно сварились, а з Ель-Намалем…
— А то хто такий буде?
— То крамар, що не продав вам зерна цього тижня, пам’ятаєте? Так от це – його слуги, а це – його друг і хазяїн базару, Аль-Акіль, — підсказав Басид. – То що в той день сталося, пані Мурімах? Як ви посварились?
Стара тільки зойкнула, наче щось згадавши, і мало не плачучи почала благати Аль-Акіля з Басидом не вести її до каді, і що все це вона ненавмисне, і зараз все пояснить, і зараз виправить…
— Та годі вже вам, пані Мурімах! Розказуйте нарешті, що сталось! – не витримав Аль-Акіль.
-Я прийшла до Ель-Намаля по зерно, бо всі інші крамниці вже були зачинені. Ель-Намаль дуже нечемно вигнав мене, та так, що я впала й забилася. Я була зла, а тому і кинула йому вслід, щоб йому та крамниця поперек горла стала, і щоб і сам він зі своєю торгівлею закляк… — стара заридала, і прикриваючи обличчя руками все ще продовжувала:
— А після цього сьогодні всі ці закляклі слуги, й ваш кінь… Я ненавмисне, справді!
— Тоді все зрозуміло… Усі, хто так чи інакше були пов’язані з Ель-Намалем, і з ким ви відтоді віталися, мали неприємності. Чудове слівце у вас! Але то ви ще не бачили, що в нього в крамниці скоїлось! – засміявся Аль-Акіль, а стара тим часом продовжувала вибачатись.  – Та не плачте, пані Мурімах! Мені Басид трохи про вас розповів. Ніхто вас не поведе до каді, тільки зробіть щось з цими слугами. І ще з моїм бідолашним конем, він тут взагалі ні до чого.
— Аж я тепер не знаю як! – і стара заридала ще сильніше.
«Ну от, чудово…» — подумав було Аль-Акіль, як Мурімах оживилася, й кинулася до слуг.
— На все добре, хлопці! – голосно прокричала вона й відійшла назад до двох здивованих чоловіків. – Можливо якщо я з ними навпаки розпрощаюся, вони й стануть такими як були! – пояснила вона.
Через кілька хвилин слуги й справді почали приходити до тями – щезали дивні посмішки, погляд ставав осмисленим, а ще через якийсь час від них вже посипались питання, чому вони стоять тут і чого надворі вже вечір. Відповідати їм, окрім як Басиду, було нікому, тож роботи йому додалось надовго. А тим часом радощам старої Мурімах не було меж.
— То що я тепер винна Ель-Намалю, пане Аль-Акіле?
— Нічого. Він сам винен, тож з ним мені ще треба буде побалакати… В мене тільки єдине до вас прохання, пані Мурімах.
— Яке?
— Будьте обережніші зі словами наступного разу! – і посміхнувшись, він з нею попрощавсь. Мурімах пішла допомагати Басиду зі все ще хворими на вигляд слугами, а кінь Аль-Акіля нарешті теж згодився їхати додому, де його хазяїн нарешті зміг посмакувати смаженою айвою.

 
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів