№107 Тисячна душа

Тисячна душа

Оповідання

 

Чи вірите Ви, читачу, у інші виміри? Інші світи, що існують поряд з нами? Про це багато пишуть та знімають фільми, які збирають мільйони доларів. Фільми подобаються – доки не вийдуть інші, кращі. Невже, ніколи не здавалося, що поруч хтось є, наче  доторкнеться до руки, або в дуже тяжку хвилину тобі здається, що Ти не сам у цьому Великому світі, якому до Тебе немає ніякого діла. Хтось скаже, що це Ангел-Хранитель, чи чортівня, чи містика.

Думок багато… Знати б, що з цього правда.

Хочете дізнатися ще одну історію, яка могла бути правдивою, а може, це ще одна вигадка  дівчини, ім’я якої нікому не відоме? Дівчини, яка мала нахабство уявити себе письменницею.

 

Після Великої битви людей з Темними ангелами, коли вже було знищено майже всю планету, в живих залишилася тільки купка. Вони вибороли перемогу у Темних ангелів, і в нагороду за це отримали від богів Великий дар: кожний чоловік та жінка мають утворити пару і можуть заснувати  власний світ, такий, як самі захочуть. І він буде реальним  та  передаватиметься в спадок їх нащадкам. Так утворилися  нові реалії, а їх засновники стали королями та королевами. Вони побудували щось на зразок піраміди, з описом битви, формування світів та системи управління ними. Піраміду було сховано дуже глибоко під землею,  бо хоч люди перемогли ангелів, та крилаті істоти були сповнені люті і поклялися знищити всіх жителів землі будь-яким способом. Відкрито ангели боялися нападати, бо остерігалися гніву Богів. Тому насилали на людей різних потвор. Найжахливішими з потвор були Пожирачі душ. Їх створювали з мертвих людей, в яких не було власних душ, але вони могли їх заслужити, привівши своєму Ангелу тисячу душ. Спитаєте, як таке можливо? З часу Великої битви минуло декілька століть, і людей стало дуже багато. Пожирач Душ був на вигляд звичайною людиною, та сили мав необмежені. Міг керувати людиною, яку обрав,  і створювати хибні реалії лише за однієї умови, якщо людина добровільно віддасть свою прихильність та душу Пожирачеві.

Люди боялися виказувати  свої почуття чи прихилятися до когось, тому у всіх світах панував неспокій. Настороженість та підозрілість висіла у повітрі та псувала всім всяку радість.

-Ти готовий? – спитав голос. Пожирач кивнув.

-Ти ж розумієш, що ще одна душа і ти вільний. Зможеш вибрати, яку схочеш душу, і жити людиною або ж стати Ангелом,  таким могутнім, як і всі ми.

Він розвів руками, показуючи на коло темних постатей. Пожирач обвів їх поглядом та презирливо сплюнув.

– Краще бути слабкою людиною, ніж таким, як ви. Я роблю все це заради душі моєї матері  і чхати я хотів на Вас усіх. Давайте покінчимо з цим усім. Я готовий!

Ангел засміявся, хрипло так, неприємно:

-Дурне хлопчисько.

Він показав на кубок в руці. На поверхні з’явилося зображення замку в тумані .

-Це – світ Туману. Володар замку має красуню дочку. Принеси мені її душу і отримаєш те, що бажаєш. А не впораєшся, то  спопелю її.

У руках у нього матеріалізувалася срібляста куля. Пожирач болісно скрикнув та потягнувся до неї. Ангел насмішливо похитав головою.

-Якщо не впораєшся, я спалю її. Обіцяю!

Пожирач Душ подивився в його блакитні бездонні очі й тихо мовив:

– Сподіваюся, настане та мить, коли я тебе знищу, клятий покидьку. І зроблю це з великим задоволенням.

На цих словах він зник. Ангели переглянулися.

-Він стає непокірним. Як повернеться, знищіть його, – наказав блакитноокий Ангел.

Ім’я йому було Нікос. Куля мерехтіла в його  руках, він поглянув на неї, і та спалахнула. Почувся крик болю та розпачу. А потім тихий шепіт:

– Синку, прости мені!…

Замок потопав у сизому мороку туману. Він був такий густий, що, здавалося його можна різати ножем. Було важко дихати. Пожирач підійшов до воріт. Вартовий, з башти крикнув:

-Хто йде?

Пожирач клацнув пальцями, і перед ворітьми з’явився гарно вбраний молодий чоловік.

– Ти, довго мордуватимеш мене тут, дурний стражнику?  Я вельможа, маю тут стовбичити? Швидко впускай мене!

Страж відчинив перед ним ворота  і  послав другого вартівника до володаря сповістити про гостя. Назустріч йому вийшов літній чоловік з хитрим виразом обличчя.

–  Вітаю, молодий чоловіче! Кого маю честь в себе приймати?

–  Я принц Лейнор, син короля Вітру. Трохи заблукав в цих світах. Можна у Вас заночувати? –  Лейнор усміхнувся, відкривши білосніжні зуби.

-А я – лорд цього замку Альвіс. Прошу в дім, принце!

За вечерею лорд тільки дивувався з розповідей гостя про його подорожі по інших світах. Вони весело розмовляли, коли до столу сіла дочка володаря. Це була статна, кароока дівчина. Волосся мала кольору стиглої пшениці. «Дивовижне волосся, як на ці світи!» – подумав Лейнор. Дівчина недбало відкинулася на стілець і поглядом показала на принца:

–  Що це за павич? Невже новий наречений? Батьку, тобі не набридло шукати для мене підходящу партію? Бо мені набридло, що я як тварина на торгу! – її очі спалахнули гнівом.

Лорд Альвіс гнівно прикрикнув:

-Зоряно, як ти поводишся! У нас в гостях принц Лейнор зі світу Вітру, а ти ведеш себе, як якась селянка!

Зоряна підвелася з-за столу.

-Перепрошую, принце, та я не голодна! – і вибігла із зали.

Вечір скінчився швидше, ніж думалося. Володар провів гостя до його кімнати.

-Добраніч, принце Лейноре. Як щось буде потрібно, сплесніть в долоні, і все з’явиться!

-Дякую! Ви дуже добрі! Добраніч!

Коли лорд вийшов, гість підійшов до вікна,  вдихнув повітря й прислухався…Десь було чути тихий, журливий спів. Голос,  дзвінкий та дужий, зачепив його свідомість. Чомусь стало боляче, наче когось втратив. Лейнору схотілося побачити ту, котра зуміла так його зачепити. Він спритно стрибнув у вікно й м’яко, наче кішка, приземлився в саду. Юнак йшов крізь туман на її голос. І чим ближче підходив, тим більше ставало якось неспокійно. Він відчув її тремтіння. Зоряна сиділа біля води і плакала. Хлопцеві стало шкода беззахисної дівчини. Та відчула, що тут хтось є.

– Що вам потрібно, принце? – спитала стиха.

Лейнор сів поруч. Вперше в житті він не знав, що сказати. Врешті мовив:

– Сумувати – погана річ. Не хочу, щоб ти  засмучувалася.

Зоряна уважно глянула на нього, потім втомлено зітхнула…

– Принце, що ви можете знати? Як можете бути самотнім! Не втішайте мене! Йдіть собі, залиште пусті балачки.

– Не сумуй прошу тебе, дивись, що я вмію.

Лейнор зірвав билинку, і в його руках вона перетворилася на яскравого метелика, такого чарівного, що Зоряна засміялася. Метелик опустився їй на руку. Вона зачудовано дивилася на нього й посміхалась так по-дитячому мило, що Лейнор відчув щось гарне, якесь давно забуте тепло в грудях. Щось було особливе в цій дівчині. Принц піднявся.

-Ходімо, Зоре, в дім, тут прохолодно.

Зоряна підвелася.

-Хто б ти не був, дякую. Ти перший, хто зрозумів мене й проявив увагу.

Дівча дуже швидко втекло.

Пожирач довго стояв, вдихаючи густе повітря. «Чому так сталося? Чому я маю вибирати між душею матері та душею цієї дівчини?»

Він не спав всю ніч, а вранці, прийнявши холодний душ, одягся в теплий вільний одяг для полювання. Вони з лордом та всім почтом  ганялися весь ранок по лісу за здоровезним кабаном. Лейнор втомившись, з’їхав трохи далі від групи, в саму чащу лісу. Постояв, переводячи дух. Щось було не так, його чутливий слух уловив якийсь приглушений крик. Голос був жіночий, Пожирач почуяв кров. Повільно пішов туди, звідки долинав звук. З-за дерев він роздивився галявину, на якій коїлась якась чортівня: там кричала дівчина, вся в крові та страшних ранах. На неї насувалися жахливі примари, схожі на величезних пацюків, тільки дуже облізлих та набагато бридкіших. Лейнор накинувся на них із здоровезною сокирою. Бій був запеклий, та все ж дівчину вдалось врятувати. Хлопець взяв її на руки, бо та знепритомніла, поглянувши в її лице, зрозумів, що то дочка лорда Зоряна. Юнак переніс її в  замок,  поклав нещасну до ліжка та оглянув  рани. Вони були тяжкі, без магії не обійтись. Пожирач міг зцілювати, та при цьому втрачав всі сили і ставав немічним. Цей стан міг тривати декілька годин, хоча могло бути й гірше. Лейнор схилився до вуст Зорі, ледь їх торкаючись, він вдихав в неї здоров’я та силу. Рани почали зникати так, що навіть сліду не лишилося. З’явився рум’янець на щоках, дихання стало рівним.

Та сам Лейнор з кожним подихом все слабшав. Ледь міг стояти на ногах. Тільки хотів вийти, як відчув, що на нього дивляться. Повернувся до зціленої. Зоряна підвелась на ліктях.

-Ти мене врятував  двічі, але як ти загоїв мені рани? Це ж чари! Я відчула, що ти ділився зі мною здоров’ям, своїм життям! То хто ти? – прошепотіла вона.

Лейнор криво посміхнувся.

– Демон!

По цьому він вийшов з кімнати. Зібравшись з силами Пожирач перенісся знову в ліс. Розшукав лорда Альвіса і продовжив полювання. Вони з лордом довго їздили по лісу, говорили про жінок, свої пригоди, вино,  зброю. Вполювали з десяток птахів, декількох зайців та здоровезного кабана. Повернулись надвечір, втомлені, голодні, проте задоволені. В палаці їх зустріли з великою радістю. Всі обговорювали впольовану здобич. Слуги взялися заготовляти м’ясо, гріти воду для панів та займатися буденними справами.

Лейнор зостався нарешті сам в кімнаті. Не поспішаючи, роздягся і заліз у велику діжку із гарячою водою. Як давно він так не розслаблявся. Це було приємно. Та чорні думки не давали спокою. Пожирач вагався, чи не вперше в цьому проклятому житті. Його вабила Зоряна до одуріння. Це почуття забирало всі сили, заважало зосередитися на завданні. Хоча розумів, що вони приречені, та нічого не міг з собою вдіяти. Його думки перервав служка, покликавши до вечері.

Вечеря пройшла вдало. Навіть дочка володаря спустилась до них. По закінченні Лейнор з Зорею разом йшли до своїх кімнат. Перед його  дверима  зупинились,  і дівчина взяла його за руку. Вона дивилась прямо йому у вічі.

– Можливо, вважатимеш мене легковажною, та ти мені не байдужий…

– прошепотіла красуня.

Він спочатку не повірив власним вухам. Потім теж прошепотів:

– Що ж ти робиш, дурне дитя? Ти ж навіть не знаєш мене!

Зоряна пригорнулась до нього, наче мала дитина.

–  Я не хочу без тебе. Мені не потрібний світ без тебе. Не відштовхуй мене, моє серце й душа твої навіки! Будь зі мною!

– Зоре,  я дуже-дуже поганий, не зможу тобі нічого дати.

Дівчина пригорнулася до Лейнора  ще міцніше і  поцілувала його. Здавалося, що все навкруги зникло, залишились лиш вони двоє. Можливо, це і звучить банально, та почуття двох не можуть ніким оцінюватись.

– Мені все одно, хто ти!

По цих словах пару закрутило у чорному вихорі. За мить вони опинились у темному місці, що освітлювалось багатьма факелами. В приміщені знаходились постаті в темних плащах. Одна з постатей відкинула каптур, і на пару поглянув Ангел з блакитними, як саме небо, очима. Він засміявся:

– Ти все таки її привів, Пожирачу душ, що ж ти вибереш: душу чи стати одним з нас?

Лейнор дивився на нього з безмежною люттю.

– Не хочу її віддавати, вона моя.

Пожирач закрив милу собою. Нікос підійшов до нього зовсім близько.

– Невже ти забув, хто ти є? Ти не зможеш жити, як ці мерзенні люди? Вони слабкі  та повні всіляких гріхів, знищують собі подібних та не мають права на милість Божу і життя. Їх потрібно знищувати, чим ти успішно займався до цього часу. Що ж змінилось?

– Кохаю її, – мовив Лейнор.

– Давай так, якщо її почуття міцні, то я відпущу вас обох.

Ангел посміхнувся, взяв Зоряну за руку.

– Мила моя, ти знаєш, хто такий принц Лейнор? Він – Пожирач душ, який приніс нам сотні душ, але ти особлива,  тисячна душа. До речі, можеш його врятувати, зробити людиною,  і житиме він довго та щасливо в одному із світів.

Під ногами присутніх розійшлась  земля, і дівчина з жахом побачила там вогонь, а у вогні тисячі людських душ, вони дико кричали і простягали до них руки. Там було багато болю та розпачу, страждання та горя. Зоряна закрила очі,  подумки помолилася, чого ніколи не робила, потім поглянула на коханого.  «Ти мій світ,» – прочитав в погляді . Лейнор кинувся до неї й  ледь впіймав за руку. Він дивився в дорогі очі і розумів, що може  втратити її назавжди.

Блакитноокий Ангел мовив:

– Знаєш, Лейноре, я вбив  твою матір, заберу  кохану  і з великим задоволенням знищу тебе!

Хлопця заливала така хвиля люті, що він майже нічого не бачив. З останніх сил він витяг Зоряну і поставив якнайдалі від прірви. В руках у нього з’явилось два клинка.

– Змагайся зі мною, крилата потворо!

Ангел посміхнувся, розправив величезні чорні крила.

– Я й без зброї тебе знищу.

Бились вони не на життя, а на смерть, Лейнор швидко  знесилів.

«Ще трохи і все скінчиться назавжди, але ж Зоря залишиться сама» – билося в голові. Ангел вдарив його так сильно, що він впав на спину, блакитноокий схилився над ним.

– Жаль, ти мені спочатку сподобався.

Та не встиг він цього доказати,  як Лейнор простромив йому груди клинком.

– Це тобі за матір.

Він встав, до нього підбігла Зоря, міцно обійняла. Один із  Ангелів, які до того мовчки за всім спостерігали, промовив:

-Пожирачу, ти вбив Ангела. За правилами тепер ти займеш його місце. Ми будемо тобі коритися, хоча мені це не подобається .

По цих словах всі вони зникли, а прірва закрилась. Зоряна спитала:

– Що тепер буде?

Коханий  помовчав, а далі була відповідь:

–  Ми живі. Це головне.

Хлопець підхопив Зоряну  на руки і полетів з похмурого місця. Вони неслися наввипередки з вітром, бачили різні чудеса. Юнак поставив її в саду замку Туману, поцілував…

– Чекай мене, я прилітатиму щоночі, все бачитиму і знатиму, якщо тобі щось буде треба.

Він змахнув крилами і злетів в зоряне небо, почув її тихе :

– Чекатиму…

Хтозна, що буде завтра, через рік чи може десять, але коли ти знаєш, що для когось ти є цілим Світом, в тебе виростають крила, і ти можеш майже все…
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів