№101 ЯК СОЛОВЕЙКО ЗАХВОРІВ

ЯК СОЛОВЕЙКО ЗАХВОРІВ

Прийшла весна, без упину пробуджується природа. Сонечко, посміхаючись з-за хмар, починає зігрівати все довкола яскравими промінчиками. Де-не-де з-під невеличких грудочок снігу виглядають проліски, а могутній ліс, відомий своїми пригодами, здавалось, вже прокинувся від тривалого сну.

Жив-був Соловейко, невеличке пташенятко з темними очима. Ззовні його сірувате пір’ячко набувало золотавого відтінку насамперед тоді, коли вітерець колихав його у променях сонця. Черевце мав біленьке, але тільки варто було Солов’ю погратися з кимось у лісовій калюжі, як воно вже зливалося з іншими частинами тіла та не додавало пернатому такої виразності. І саме він, прилетівши з теплих країв, найперший з усіх сповіщав про прихід весни. Як заспіває, бува, свою дзвінку пісню, відгомін якої чути по всьому лісу, то аж радісно на душі стає. Але цього разу було тихо. Минув день, минув тиждень… Не щебече птах. А тим часом все це насторожило інших звірят.

– Де це наш славнозвісний Соловейко? – запитала Білочка. – Ми вже давно не чули його пісень, які стали окрасою нашого лісу.                                                                                – Може, ще не прилетів з далеких країв, – відповіла темно-бура Куниця.

–  Відчуваю щось лихе, друзі мої, – промовила мудра Сова, яку у цьому лісі  називають віщункою, бо все передбачає і відчуває. – Наш улюбленець потрапив у біду.

Так і сталось… Захворів бідолаха, занедужав. Лежить під ялинкою та й сил немає навіть, щоб попрохати когось на допомогу. Знесилений і бідолашний, він пережив чимало випробувань, коли рушав сюди від зігрітих сонцем країн. Одного разу збився зі шляху, відтак довелось довго-довго мандрувати іншими дорогами, шукаючи свою власну. Подекуди не було що їсти, та й голодував певний час. А коли опинився у ріднім краю, то змерз від березневих приморозків ще у перший день свого прильоту. І зараз, знаходячись на по-справжньому ще холодному ґрунті, ледве-ледве щебетав нечітко та бажав, аби хтось врятував його. На жаль, ніхто не приходив, надто тихими були його слова.

Одного разу, стрибаючи по галявині, сіренький Зайчик почув якісь доволі знайомі мелодійні трелі. Озирнувся навкруги – нікого. Вони дедалі ставали менш розбірливими.  Час від часу важко було здогадатись, а чи справді то було пташине звучання.

– Соловейко, це ти? Де ти є? – запитав він. І, повторивши так п’ять разів, не отримав відповіді. – Треба зробити повну тишу. Можливо, таким чином я почую, звідки лунають звуки.

Але і це не наштовхнуло вухатого зорієнтуватись. Тоді він вирішив зайнятися пошуками, адже інтуїтивно відчував, що Соловейко десь неподалік. Галявина була чималою, відтак Заєць не спершу знайшов пташенятка.

– А ось ти де! – радісно промовив. – Ти ж повністю змерз.

А той аж тремтів від холоду. Нічого не говорив, просто тремтів. Заєць міцно притиснув його до свого тіла, щоб зігріти хоч трішечки. І, не гаючи часу, побіг зі знайденим птахом до решти тварин.

– З ним все буде гаразд! – упевнено сказав лісовий лікар, пан Ведмідь. – Вилікуємо!

Се був кремезний на вигляд, але з доброю душею, престарезний темно-бурий рятівник. Високий, поважний, у білому халаті та з фонендоскопом на плечах, а також впевнений у своїх діях – усе це вже надавало йому неабиякої характеристики. Скільки існує ліс, стільки, здавалось, знає тут про нього кожен. Повсякчас, якщо стається лихо, чи то пак, хтось занедужав, пан Ведмідь, кидаючи усі свої справи, поспішає на допомогу. Так сталось, як бачите, і цього разу. Не минув тиждень, як Соловейку ставало краще, поступово відновлювався голос, а в оченятках начебто з’явилась грайливість, що дало усім навкруги натяк про одужання. Така пригода сполохала тутешніх тварин, саме тому вони часто-густо навідувались до пташенятка, підтримували, розважали.

– Здоровенькі були! Ну що, як там наш співець? – запитала Лисичка у Білочки, яка йшла від його гніздечка.

– Доброго дня! – відповіла вона. – Щойно була у нього на гостині. Принесла горішків купку, меду слоїк, варення.

– Так-так, і як там Соловейко? Вже краще?

– Ну звісно! Тримається, видужує. Він у нас ще той, виявляється, здоровань. День-два, та й співатиме знову.

– Ой, як добре, люба! Аж приємно на душі стало, втішила ти мене такою новиною. Не знаю, як досі живемо без його пісень. Аж дивно якось, ліс наче завмер.

– І не кажи, буцімто в пустелю потрапили. Все так сумно і тихо. Лисичко, а повідай-но мені, куди це ти так поспішаєш?

– До гніздечка біжу, несу тепленьке молочко. Сподіваюсь зігріти ним нашого пташенятка.

– Ну хай щастить тобі!

– Спасибі! Навзаєм.

А наступного дня прилетіла до Соловейка його найліпша подруга, Синичка. Вона теж, як і решта представників тваринного світу цього лісу, дуже засмутилася, коли дізналася про хворобу.

– Як ти, друже мій? – поцікавилась вона, нагодувавши птаха червоною калиною.  – Скажи, добре чи зле тобі зараз?

– Коли ти поруч, мені постійно добре, – відповів Соловей. – А пам’ятаєш, як колись, рік чи два тому, не згадаю точно, я теж хворів, а ти прилетіла і заспівала свою чарівну пісню? Мені від тої мелодії аж яскраво на душі стало. Чи не могла б ти зараз відтворити її знову, так майстерно і витончено?

– Я відтоді вже не співаю, але для тебе спробую.

Пташенятко довго слухало спів своєї подруги, і до нього знову повернулося бажання видужати.

А тим часом йому ставало все краще та краще. Вже, здавалось, потеплішало. З’являлись перші листочки, зеленіла травичка, вбираючи у себе духмяний квітневий затишок, навіть вітерець віяв тепер по-особливому, по-весняному, так би мовити.

Минуло ще кілька днів… Ранкові сонячні промені вже де-не-де з’являлись на горизонті. Тихо дрімав ліс, безтурботно спали його мешканці. Соловейко тим часом відчув полегшення, неймовірне відчуття вирувало у його грудях. Розправив крила… Злетів. До сонця… Коли пролітав над лісом посміхався та тішився досхочу. Авжеж! Такої квітучої природи у ріднім краї давно не бачив. Після того сів поважно на гілочку сосни, витягнувся, набрав повітря у повні груди… Заспівав. І тут усе, що знаходилось у загадковому заціпенінні, ожило, відродилось. Від цієї мелодії затанцювали інші птахи у небі. Показуючи таким чином своє задоволення, раділи за свого пернатого товариша. А тим часом під деревом зібрались усі звірята.

– Це Соловейко. Наш Соловейко. Він видужав! Прислухайтесь до співу. – сказала Куниця. – Ми такого ще не чули від нього.

 

Це була нова пісня, присвячена усім рятівникам цього лісу.

– Дякую вам, мої друзі! – прощебетав птах. – Ви врятували не лише мене, а й наш ліс, який, здавалось, теж вилікувався.
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів