№10 Уривок з оповідання ”Незвичайні пригоди Софійки»

 НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ СОФІЙКИ       

Вона сиділа на підвіконні й дивилася на вечірнє засніжене вікно. В голові роїлися різні думки. Та розглядаючи чудернацькі візерунки, вимальовані морозом, їй ставало спокійніше.

Ще зранку все було добре: Андрій проводжав її до школи, Тетянка розповідала найексклюзивніші новини, а на географії за домашнє завдання отримала одинадцять! Здається, що ж ще  потрібно тринадцятирічній дівчині з світло-русявим довгим (мрія дівчат!) волоссям, зеленими очима кольору весни  та модельним зростом (сто сімдесят два!)? І справді, нічого.  Друзів було вдосталь, батьки були не багаті, але й не бідні, жили в достатку. Маленька сестра дуже любила і запрошувала на чаювання з лялькою Анжелою.

Та потім сталося щось неочікуване…

 

Після четвертого уроку, саме на великій перерві, яка закінчувалася, до неї підійшов високий та міцний хлопець років сімнадцяти з глибокими блакитними очима, дивлячись в які, відразу закохуєшся і ніби тонеш в океані.

– Сьогодні о 21:00 в закинутій школі, –  це було все, що він сказав.

Софійка стояла ошелешена і не розуміла, що тільки що відбулось. Цього хлопця вона бачила вперше, але знала, що він очолює якусь шкільну банду і має великий авторитет серед хлопців. Та цікавість розпирала її. Дівчина ще змалку пам’ятала, що з чужими хлопцями та чоловіками розмовляти не можна, а тим паче, йти на призначену ними зустріч. Але вона обійшла цю заборону:

– А що, як мені повинні повідомити щось важливе?

І вона все-таки пішла.

 

Закинута школа – моторошне місце, якого Софійка завжди боялася і обходила десятою дорогою. Та цього разу вона впевненим кроком йшла на призначену зустріч. Коли  зайшла, побачила маленький блимаючий вогник та почула два хлопчачих голоси, які про щось розмовляли:

– Ти не розумієш, ми повинні йому допомогти, тому що він в свій час допоміг нам. А ти згадай, що він зробив, коли ти з Наталею посварився?

– Та… Пам’ятаю, як виручив тоді. І зробив це оригінально, – другий голос лився тихо й лагідно.

Це було все, що Софійці вдалось почути, бо саме в цей час вона ступила на стару розсохлу дошку, яка з тріскотом розламалась навпіл.

– Ти прийшла! Ми дуже раді тебе бачити! – це був той хлопець, що призначав зустріч.

– Привіт! – озвалась дівчина. Їй не було страшно, бо цікавість узяла гору, – Навіщо ви мене сюди покликали? Що вам потрібно?

– Та ти не бійся. Ми нічого лихого тобі не заподіємо, лише попросимо про послугу.

– Яку? – Софійчині очі загорілися.

– Розумієш… Наш друг Іван, або, як ми його називаємо, Ваня, закохався і не знає, як сказати дівчині про це. Та це ще не все, після цього з ним почали відбуватися дивні речі: сняться жахи, в яких його старша сестра, що померла в аварії, закликає до однієї справи.

– Ну це все дуже цікаво, а я тут до чого? Не розумію… – Софійка була збита з пантелику.

– До того, що закохався він у тебе, – це сказав другий хлопець, набагато меншого зросту, ніж Сергій (це ім’я парубка з очима кольору неба).

– Що??? –  від здивування дівчина витріщила очі.

– Так-так. А оця його сестра, приходячи в снах, каже, що та, яка продовжить їх рід, повинна потрапити в майбутнє і захистити своїх дітей, бо може статися непоправне.

– Хм… І чим я маю допомогти?

– Та Іван думає, що ти і є та, яка повинна потрапити в майбутнє.

– А чому саме я? І чого він сам не прийшов? – ця заява заінтригувала Софійку, і вона всерйоз роздумувала над планом дій.

– Іван сказав, що йому серце підказує. А не прийшов, бо… злякався, що ти відмовиш йому.

– Добре, я подумаю над вашою пропозицією.

– Але в тебе небагато часу, завтра – кінцевий термін, до опівночі.

– Гаразд! В цей же час, на цьому ж  місці завтра.

  • О’кей, – попрощавшись, хлопці залишили дівчину наодинці з її думками.

 

Прийшовши додому, Софійка відразу лягла в ліжко, але заснути їй не вдавалося. Вона все думала про сьогоднішню розмову. І все ж таки вирішила спробувати свої сили заради хлопця, бо він їй теж подобався (але про це ніхто не знав).

На другий день вони знову зібралися, все узгодили і почали складати план дій. На цей раз Іван був присутнім.

– На скільки років я повинна переміститися і, головне: як?

– Не хвилюйся, все буде. Нещодавно в мене вдома знайшлася машина часу, і виявилась вона дуже цікаво: мій старший брат Андрій грав з сестричкою в хованки і, не знаючи де заховатися, заліз у велику порожню кухонну шафку. На превеликий подив, сестра його не знайшла, та через годину до кімнати увійшов розкошланий та сонний Андрій і розповів, що побував у майбутньому, на своєму весіллі, – поділився секретом Сергій.

– Ого! – вигукнули всі хором.

– Але це не все. Щоб чудодійна шафка почала працювати, потрібно сказати чарівний пароль: «Не знайдеш!»

– Добре, я переміщусь на п’ятнадцять років вперед, а далі що?

Всі мовчали, бо і справді не знали.

– Отже, слухайте: мені потрібні фотографії Івана в дитинстві та в справжній час, фото його батьків та братів-сестер.

– Навіщо вони тобі? – Ваня нічого не розумів.

– Я повинна детально вивчити історію твого роду і тільки тоді починати діяти, – рішуче заявила Софійка.

Після того, як всі розійшлися, Іван, густо червоніючи, сказав:

– Дякую, що погодилась допомогти.

– Та немає за що. Мені і самій цікаво чим це все закінчиться, – сказала Софійка і побачила, що Іван жестом попросив її руку.

Він провів її додому, погулявши та наговорившись з дівчиною.

 

Пройшов не один день, як Софійка всіх зібрала. На цей раз не в закинутій школі, а в кафе.

– Я детально вивчила інформацію про всіх членів твоєї родини і можу відправлятися в майбутнє, – звернулася дівчина до Івана.

– То коли почнемо? – відразу запитав Сергій.

– Завтра ж, не будемо відкладати на потім.

– Тоді чекаю тебе завтра о першій годині дня. Знаєш де моя квартира? –слова Сергія були тверді, але водночас і лагідні.

– Ні, не знаю.

– Я тобі сьогодні покажу! – озвався Ваня, головний винуватець подій.

Наступного дня, а це була субота, йшов сніг та був сильний вітер, але

незважаючи на це, Софійка йшла в інший кінець свого чарівного міста Львова.  В якійсь книзі вона читала, що субота –  це сприятливий день для якихось важливих рішень та подій.

 

Знайшовши потрібну квартиру, дівчина натиснула на дзвінок. Двері відчинила літня жінка з ніжним голосом, який вилився у запитанні:

– Вам кого?

– А Сергій вдома? – знічено, запитанням на запитання відповіла Софійка.

– Сергію! До тебе прийшла якась дівчина!

– О, це ти! Привіт, заходь! – Сергій був у доброму гуморі.

– А що це ти такий веселий?

– Нічого, просто радію, що нарешті ми зможемо допомогти Івану.

– Так, я теж сподіваюсь, що нам все вдасться! – радісно гукнула дівчина.

Вони зайшли на кухню, саме туди, де була  чарівна шафка. Їм пощастило: у кімнаті не було нікого, всі збиралися на зимову прогулянку.

– Отже, я переміщуюсь на 15 років вперед і спершу шукаю потрібну вулицю: Шевченка 6, квартира 25, якщо я не помиляюсь?

– Так, все правильно.

– Далі, якщо він там не мешкає, то шукаю по  інших вказаних адресах. Правильно?

– Угу… – пробурмотів хлопець, він думав про щось своє, – Але зачекай… Нещодавно Ваня казав, що у сні сестра вказала потрібну вулицю. Я десь занотував, як вона називається. А, ось же. Брестська 107, квартира 5.

– Значить, спершу розшукаю цю вулицю. Надіюсь, що нам пощастить.

– І я.

Софійка залізла у громіздку шафку, в якій на подив дійсно  нічогісінького не було, і проказала пароль «Не знайдеш!»

 

Їй здалося, що вона довго спала, а ще не могла зрозуміти, де знаходиться. Та дівчина, не розгубившись, згадала, як її вчила бабуся: якщо не знаєш, що робити – роби зарядку. Софійка так і вчинила. Вона пробігла двічі навколо парку, в якому опинилася, і раптом впізнала знайому вулицю. Зосередившись, почала шукати адресу, яка була записана в  нотатнику.  Швидко знайшовши потрібні будинок та квартиру, схвильовано подзвонила в двері. Їх відчинила низенька жіночка зі світлим волоссям,  що сяяло, наче сонячне проміння. А її карі очі пронизували наскрізь і ніби гіпнотизували. Пані була вбрана дивно: в чорну сукню з фартухом, як в хатньої робітниці.

– Доброго дня! Кого ви шукаєте? – озвався приємний жіночий голос.

– Мені потрібна Козубова Софія, – чемно відповіла дівчина, – вона тут мешкає?

– Так. Вона вам терміново потрібна? Бо пані Софія просила не турбувати.

– Гаразд, я зайду пізніше. Але скажіть одне: вона одружена з Гострицьким Іваном та має двох дітей? – прямо запитала Софійка.

– Вибачте, я не можу вам надати такої інформації. А ви, власне, ким їй будете?

– Племінниця… Двоюрідна. Вирішила провідати родичку. Та нічого, я іншим разом зайду.

– Зачекайте! Те, що ви запитували – правда. У неї справді двоє дітей та чоловік Іван.

– Дякую за інформацію! До побачення! – Софійка вже бігла сходами, як раптом почула:

– А що, ви теж хочете дізнатися, що за небезпека повисла над її дітьми?

 

– Не зрозуміла…

– Та все ти розумієш! Я ж знаю! – жінка вже чомусь говорила зверхньо.

– Я?

– Так, ти! Але бачу, що налаштована ти рішуче, тому заходь, – ця, як здалося спочатку, лагідна жінка з приємним голосом, дедалі більше ставала розлюченою.

Зайшовши в квартиру, дівчина звернула увагу на годинник, який тікав так голосно і ритмічно, що, здавалось, навіть заважав говорити.       Пройшовши до найбільшої зали, Софійка остовпіла: як тут все було дорого обставлено! Меблі, напевно, з Італії, на це вказував колір та орнамент (Софійчина мама була дизайнером і розповідала дочці особливості розпису, орнаменту різних народів та націй), а вази були такими різноманітними, що не можна було зрозуміти, з якої країни вони привезені.

Владним жестом руки жінка запросила Софійку сісти на диван. У квартирі було тихо, якщо не враховувати цокання годинника. Сівши, уважна дівчина помітила родинне фото на каміні. Підійшовши ближче, вона побачила двох чудових діток: хлопчика та дівчинку, які були, напевне, двійнятами. На задньому плані помітила молодого, проте поважного Івана, який сидів на цьому ж таки дивані. «А він анітрохи не змінився!» – подумала. Біля нього була якась вродлива жінка, яка когось Софійці нагадувала. Потім  зрозуміла, що це вона сама. «А я дуже змінилася. І погарнішала!» – задоволено відмітила подумки. Та гучний стукіт перервав роздуми дівчини.

– Що сталося? – з острахом запитала.

– Нічого. Просто тарілка розбилася, – відповіла пані вже лагіднішим голосом.

«На щастя», – заспокоювала себе дівчина.

– Та ти сідай, не бійся. Я просто хочу тобі допомогти, – сказала, як пізніше виявилося, хатня робітниця сім’ї Гострицьких, Олена.

– А чому Ви хочете мені допомогти? – насторожено запитала Софійка, та швидко додала: – І як?

– Розумієш, я твоя далека родичка-віщунка. Ще рік тому я передбачила, що ти повинна потрапити у майбутнє. Але коли, не знала, і не могла зрозуміти, чому. А тепер знаю: твоя чакра відганяє від себе все нечисте й магічну силу, яку мають віщуни та екстрасенси.

– Ви не жартуєте? Ні? – спершу дівчина сприйняла це, як жарт.

– Хіба можна жартувати з такими речами? – жінка стала розмовляти серйозніше.

– Ну ні, але… – дівчина не закінчила, бо тітка Олена її перебила.

– Ніяких але! Потрібно діяти, бо часу обмаль! Всього лиш тиждень, а далі чари знову наберуться сили, і їх не можна буде зупинити.

– Які чари?

– Сама потім дізнаєшся, – було відчутно, що  жінка  явно щось приховує.

– Ну гаразд.

Софійка була збита з пантелику. Вона нічого не розуміла. Але їй чимскоріше хотілося розплутати цю історію та повернутися додому, де заспокоювали навіть стіни і, звісно ж, радісна сестричка.

 

Сидячи на дивані, Софійка намагалася прокрутити в голові  події, які відбулись раніше. В цей момент їй якнайшвидше хотілося прокинутися в своєму улюбленому ліжку з маленькою кішкою Муркою. Та спогад про бідного, небайдужого їй хлопця враз зупинив плин приємних  думок. «Зберися, тобі потрібно пройти через цей заплутаний лабіринту!» –  подумала дівчина.

– Отже, що я повинна робити? – суцільним текстом випалила вона.

– Зачекай, –  промовила вже лагідніше жінка. Давай я зроблю тобі чаю з м’ятою і заодно все розповім.

– Гаразд! – Софійка дивувалася спритній зміні емоцій цієї пані.

Принісши на таці чай з бубликами, та почала розповідати:

– Я бачу,  ти настроєна рішуче, тому хочу подарувати на пам’ять про наше знайомство цей чарівний амулет. Ніколи не знімай його, і він допоможе тобі у скрутну хвилину.

– Але як він мені може допомогти?

– Сама потім дізнаєшся,  – загадково усміхнулась жінка.

Софійка, як сиділа з бубликом в руці, так і завмерла, просидівши так, мабуть, хвилин 5. «От тепер я точно нічого не розумію…» –  тихцем розмовляла зі своєю підсвідомістю дівчина.

– Що ти там бурмочеш? – запитала Олена Петрівна.

– Та так, нічого! То Ви не договорили план моїх дії, або я його прослухала, – червоніючи від вуха до вуха, промовила дівчина.

– Ааа, так. Ти повинна переміститися ще на два роки вперед та виграти Невмирущого (людину, яка має чималий вплив по всій Україні та кількох сусідніх державах під прізвиськом Чахлик), і лише тоді твоя місія захисника буде виконаною.

– А де мені шукати того Чахлика?  – вражена Софійка ледь говорила.

– Івана Власовича? В Франківську, де ж ще, –  сказала жінка, виймаючи з кишені свого фартушка карту  й, тицьнувши пальцем, вказала адресу, – Ось!

– О, добре, що це недалеко. Сяду на поїзд та за кілька годин буду там, –  радісно вигукнула Софійка.

– Гаразд! Я думаю, ти впораєшся з цим завданням, але не забувай про амулет! І перед зустріччю з Чахликом тобі потрібно добряче виспатись! – на прощання дала настанову.

– Добре, – гукнула дівчина, будучи вже на сходах.

Йшовши по вулиці, відчула якусь силу, що ніби вселилася в неї  та додавала сміливості й віри. Нарешті, зібравшись з думками, вона прошепотіла: «Не знайдеш!»

 

Очунявши, Софійка відчула, що дуже болять голова та ноги.  А коли вилізла з шафки,  побачила Сергія, що спав, сидячи на кріслі. Обережним дотиком руки  розбудила його.

– Де я? – з розпашілим обличчям вигукнув він.

– Ти вдома, заспокойся! – лагідним голосом мовила дівчина.

– А-а, це ти. Ну що, ти щось дізналася, в тебе вийшло? – одним подихом  випалив хлопець.

– Я тобі потім розповім, бо дуже хочу спати! І тобі б сон не завадив! – гукнула дівчина, виходячи з квартири.

Прийшовши додому,  відразу кинулась під ковдру, навіть не думаючи про уроки, які  потрібно було готувати. «Та нічого, на сьогодні це не головне», – подумала дівчина провалюючись в сон.

Мабуть, вона проспала близько 10-ти годин і прокинулася вже після полудня. Тільки-но відкривши очі, Софійка побачила записку та млинці з молоком на столі. «Ми поїхали до бабусі Ліди. Затримаємося на кілька днів. Мама.»   – це було все, що прочитала з аркуша.

 

Зрадівши, що в неї є час, дівчина виринула з обіймів свого ліжка та пірнула в свій улюблений одяг: сині джинси та гранатовий светр, який їй подарувала мама на дванадцятиріччя. Софійка вважала його своєрідним оберегом, і тому завжди одягала  на контрольні (вірила, що він неодмінно принесе їй удачу).

Ще біжучи по сходах,  відчула якийсь дивний запах. Він був приємний та гіркий водночас. Ніби аромат кави з кардамоном. Та коли дівчина вийшла на вулицю,  зрозуміла, що це запах дерев, такий збадьоруючий, що хотілося танцювати від радості, бо саме ввечері пройшовся сніг з дощем освіжаючо-мажорним кроком. Він долинав з  розміщеного неподалік Софійчиного будинку парку, в якому вона дуже любила гуляти ще змалку. От і сьогодні  вирішила усамітнитися в ньому, тим паче він знаходився саме по дорозі до Сергія.   Йшла, підстрибуючи і відчуваючи якусь невимовну радість. «Напевне, сьогодні трапиться щось дуже хороше», – подумала дівчина, й сама вразилась своєму оптимізму.

Знайшовши Сергієву вулицю, не задумуючись, попростувала до його квартири й сміливо натиснула на дзвінок.

– Привіт! А я  до тебе! –  випалила з порогу.

– О, привіт! Саме тебе й чекаю. Ти ж мені так і не розповіла, що з тобою трапилося в минулій подорожі.

– Звичайно, звичайно, я тобі все розповім, але вже після закінчення нашої надзвичайної пригоди, – засміялася дівчина.

– То давай хоч чаю поп’ємо, – запросив Софійку парубок.

– Не відмовлюся від горнятка.

Вони разом засміялися та попрямували на кухню пити, як сказав Сергій,  фірмовий чай його бабусі, що проживає в Івано-Франківську й власноруч збирає всілякі цілющі трави. Ще додав, що саме вона навчила і його розбиратись в них та їх властивостях.

– Це дуже цікаво. А ти зможеш і мене цьому навчити? – зніяковіло запитала Софійка.

– Звичайно, при нагоді я тебе навчу всього, що знаю, – радісно відповів хлопець.

Після чаювання вони ще розмовляли, мабуть, годину. Та вдосталь  наговорившись, Софійка залізла в порожню-порожнісіньку шафку та промовила чарівне словосполучення: «Не знайдеш!»

 

Вона отямилася в одному з місцевих парків, неподалік від квартири Івана. Відразу зметикувавши, дівчина попрямувала до залізничної станції – купувати білет до Франківська. Після півгодинного стояння в черзі, дівчина нарешті зайшла в потяг. Знайшовши потрібне купе, Софійка згадала про чарівний амулет, подарований тіткою Оленою та подумки поблагала його допомогти у всіх труднощах, які чекають на неї.

«Поки я в дорозі, думаю,  треба хоч трішки подрімати перед зустріччю з тим моторошим Чахликом, як там його – Іваном Власовичем», – думавши про це, Софійка, увімкнула музику в навушниках та відразу почала провалюватись в сон. Там вона зустрілась  з якимись фантастичними істотами, які поспіхом  кудись її кликали. Та недодивлений сон перервався на найцікавішому місці голосом провідниці, яка гучно повідомила, що через 20 хвилин зупинка під назвою «Франківськ».

 

(далі буде…)
Перейти в кімнату для голосування

Повернутися до списку творів