Полторацька Поліна “Таємниця такого знайомого лісу”

Найдивніші речі трапляються, коли заходить сонце, які іноді, навіть, й неможна пояснити. Удень добрий та до болю знайомий ліс, в ночі перетворюється на жахливе, вкрите темною пеленою місце, де народжуються жахливі й потворні створіння.

Одного разу під час походу із однокласниками я заблукала в цьому лісі.  Це вийшло зовсім випадково, збираючи шкільний гербарій, я забрела до лісової галявини, але зовсім  не злякалася, адже знала добре цю місцевість. Вже темніло і я вирішила присісти під старим дубом та повечеряти, в мене були булочки та термос із чаєм. Після перекусу я відчула, що мене тягне у сон, ось-ось і він зовсім зморить мене. І я зручненько вмостившись на м’якому осінньому листі, солодко заснула.

Прокинулась я від настирливого погляду, але не встигла «зловити очима » невідому істоту, що так наполегливо дивилась на мене. На небі був повний й одинокий місяць. Під тусклим світлом ліхтарика мій годинник показував пів на дванадцяту. Озирнувшись, я побачила вкриті білою ковдрою – туманом дерева, мене це зовсім не здивувало, адже недалеко, у глибині лісу були болота й  туман – це нормально для такої місцевості.  Вирішила шукати табір, або ж принаймні стежку до дороги. Цей ліс я знаю з дитинства, але вночі  досить довго блукала, доки не набрела на протоптану кимось стежку. Нарешті серед дерев я побачила приглушене туманом світло ліхтаря. Я пішла на світло.  Підійшовши ближче я змогла  розгледіти  високу згорблену постать з білим пошрамованим обличчям, пустими очима й довжелезним покрученими й брудними кігтями. Мурашки пробігли по моїй спині. Людина (або ж ні) була одягнена у чорно-сіре лахміття й старезні калоші. Жахливе видовище! ЇЇ оточували потворні, горбаті, низенькі люди, що дивилися на велетня повними остраху очима. Раптом роздався ніби звіриний рик, велетень зробив крок уперед і оскалив зуби:

–         Що ви зробили за   місяць, нікчеми! – загорланив він.  Відповідайте! Я чекаю, Гару!

Гару – це була маленька жахлива істота, що аж пригнулася до землі від крику велетня.

–         О, Великий, ми привели нового, – простогнала низенька істотка.

–         Ведіть! – загорланив Великий.

Купка маленьких істот вивела на середину, досить високого, але такого ж потворного чоловіка.

-Кажи! – промовив велетень.

– Моє ім’я Ліан, і я знаю, що ви шукаєте. Навіщо вам дзеркало мрій?

– Це дзеркало я бачив ще дитиною. Якось я зайшов досить далеко у гущавину лісу і натрапив на старезний дуб. Я заліз у дупло і побачив там дзеркало, що було прикрашене дорогоцінними каміннями. За дитячої цікавості мої руки самі потягнулися до нього. Заглянувши у нього я побачив усі мої дитячі мрії. Але це ж дзеркало перетворило мене на того, ким я є зараз! – раптом Велетень відвернувся.

– Я знаю де воно, – мовив Ліан.

– Веди! Можливо нарешті я його знайду і воно поверне мені мою справжню зовнішність та виконає дитячі мрії! – горлав людина-звір.

«Це ж той дуб під яким я задрімала», – осинило мене. Я бігла швидше вітру, незважаючи на темряву мене вів наче внутрішній компас. Де подівся мій страх? Його не було, тільки цікавість і вперте бажання першою знайти це чарівне дзеркало, а далі будь що буде. Дзеркало справді лежало у дуплі. Але я бачила на власні очі, що воно може зробити з людиною, якщо його взяти, а тим паче зазирнути у нього.  Намотавши на руку свою курточку і відвернувши його склом від себе, я витягнула його. Але несподівано підслизнулася на вологих вітах дуба й полетіла вниз…

Прокинулася я від гучних криків моїх однокласників, вони стояли наді мною купою.  Дзеркала поруч не було, але у кулаку я  міцно тримала камінь, що прикрашав рукоять дзеркала…

Гербарій я здала на відмінно. Але після того походу у ліс в моїй голові більш питань чим відповідей. І я обов’язково знайду, те, що загубила…

 



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *