Олександра Варава “Дарунок долі”

Олександра Варава

Дарунок долі

 

На годиннику вже давно за північ, але Олесі не спалося. Ї+й було не дуже важливо, що завтра до школи, бо вона повністю поринула у дивовижний світ пригод і неймовірних подій, читаючи фантастичну книгу. От вже третю ніч поспіль Леся засинала пізно, бо просто не могла відірватись від неї. В книзі розповідалося про дівчинку Джейн, яка мала надзвичайні сили. Олеся давно захоплювалася незвичайними явищами, переглядала містичні фільми, прочитала чимало документальних книжок. А найбільшим її бажанням було самій мати хоча б маленьку, хоча б мізерну здібність. Ось і на останній Новий рік вона забажала, щоб одного дня вона змогла зробити щось таке, чого не можуть інші. А як-то кажуть, чого під Новий рік не побажаєш… Хоча, може й брешуть?

Як на диво, наступного ранку Олеся прокинулася раніше, ніж задзвенів будильник. Через двадцять хвилин дівчинка була готова йти до школи. На вулиці було неймовірно тепло. Весна… Травень… Останні дні у восьму класі. Леся була відмінницею, хоча ніколи не проводила безсонні ночі над підручниками. Просто навчання давалося їй легко. Після сніданку Олеся, за традицією, подзвонила Олі.

Оля – її єдина справжня подруга. Разом вони з першого класу. Ніхто, крім неї, не розумів Лесі в класі, а поза школою друзів у неї не було. Вони були дуже близькі частенько ходили у гості і навіть ночували одна у одної, ділилися найпотаємнішими таємницями. Звісно, не обходилося і без сварок, але не одна з них не змогла зруйнувати їхньої дружби. Не зруйнувало дівчачої дружби і плітки, які не раз чули вони від однокласників, які просто заздрили такій міцній дружбі. Як завжди, вони зустрілися біля кінотеатру і пішли разом до школи.

Вони сиділи за однією партою, і того дня Оля і Леся мали чергувати. Після 4 уроку була велика перерва. Увесь клас побіг до їдальні і у магазин, аби підкріпитися. Дівчата залишилися в кабінеті.

– Я піду помию ганчірку для дошки, – сказала Оля і вийшла з класу.

Олеся залишилося одна. На вчительському столі лежав пом’ятий папірець і вона потягнулася до нього і ненароком штовхнула жовту вазу, яка стояла біля вікна. Дівчина смикнулась і різко розвела руками і раптом ваза… завмерла у повітрі! Леся злякалася і кілька секунд дивилася на це з відкритим ротом і витріщеними очима. Раптом вона почула, що хтось наближається до кабінету. Дівчина не знала що їй робити і як пояснити що тут сталося. Вона закрила очі, схопила вазу і притиснула до себе. Двері відчинилися і у клас зайшла Оля.

– Що сталося? – спитала вона.

– Ні.. .нічого,-  відповіла її подруга, – все гаразд.

Але по її вигляду було зрозуміло що щось сталося, але Ольга ніяк не могла зрозуміти що саме.

– Лесю, в тебе такий вигляд, ніби ти… я навіть не знаю як це пояснити. Ніби ти привида побачила! С тобою точно все добре?

Так. не хвилюйся.-сказала Олеся більш жваво, щоб подруга нічого не запідозрила.

– Ну добре, – сказала невпевнено Оля, бо якась доля сумніву у неї ще лишалася. Через кілька хвилин задзвенів дзвінок. Дівчата відсиділи ще два уроки і пішли додому.

– З тобою точно все добре? Тоді у класі мені здалося що з тобою щось не так.

– Не бери в голову. Просто… у голові запаморочилося, – придумала виправдання Олеся.

Може підемо до мене і подумаємо що будемо робити влітку?- запропонувала Оля. У звичайний день Леся б залюбки пішла в гості до подруги, але вона була так налякана і здивована сьогоденним випадком, що подумала, що сьогодні їй краще побути наодинці.

– Я б з задоволенням, але… сьогодні ми з мамою йдемо у гості до моєї тітки, – вона сподівалася, що подруга повірить її брехні.

– Шкода! Тоді наступного разу.

Коли Олеся прийшла додому, мама і тато ще біли на роботі, тому у домі вона була одна. Дівчина перевдягалася, пообідала і стала пригадувати, як це все сталося:«Так. Я була одна в класі, хотіла взяти папірець і ненароком зачепила вазу. І вона зависла у повітрі. Хмм… дуже цікаво. Може спродувати знову щось штовхнути і воно зупиниться?». Олеся взяла на кухні чашку і пішла у вітальню. Вона зробила глибокий вдих і видохнула. Потім різко підкинула чашку вгору і…нічого не сталося. Чашка просто впала на підлогу. Леся нічогісінько не зрозуміла:«Але ж я бачила. На власні очі. Ні, я точно не божевільна вона…вона завмерла!»- подумала дівчина. Вона вирішила пошукати в Ін гернеті що це могло бути. Але нічогісінько не знайшла.

Решта дня була такою ж як завжди. Ввечері Олеся, як звичайно, читала фантастику. Але раптом вона сказала сама до себе:«А що як я…». вона підскочила зі стільця, взяла до рук ручку, яка лежала на її столі. Далі послідкував глибокий вдих та видих і Леся підкинула її догори. Раптом вона махнула руками і посміхнулася, бо ручка висіла у повітрі. «Так! У мене вийшло!»- раділа дівчина. Вона схопила ручку і знов кинула вгору і зупинила її. Олеся повторювала це знову і знову, доки мама не зайшла в її кімнату і не сказала доньці, що вже час спати.

Наступного ранку, Лесі захотілося перевірити чи працює її сила на людях. Вона зайшла на кухню, де вже снідали тато й мама, привіталася з усіма і,зажмуривши очі й зупинивши дихання, махнула руками. Відкривши одне око, Леся побачила, що тато завмер, підносячи до роту бутерброд, а мама відкриваючи холодильник.

– Вау! – крикнула дівчина. – Та я тепер можу робити усе, що забажаю! Хоча цікаво, скільки все це триватиме.

Вона подивилася на годинник, який висів біля вікна і засікла час. Через дві хвилини її батьки знов почали рухатися, мовби нічого й не було. Донька поснідала разом з батьками, вдяглася і побігла до школи.

Зустрівши Олесю, Оля ніяк не могла зрозуміти, чого її подруга сьогодні така весела. Не те щоб зазвичай вона засмучена, але зараз вона просто сіяла від радощів.

– Що трапилося? Якісь хороші новини? – поцікавилася подруга у Лесі.

– Ну, можна і так сказати. – відповіла з усмішкою вона.

– Ну ж бо, розповідай скоріше!

Зачекай, трохи пізніше. Після школи зможеш прийти до мене?

Так, чому б ні.

Прекрасно, от тоді все і дізнаєшся. То був останній день навчального року. Усі учні здавали підручники, мили парти тощо. Уроки були скорочені і скінчилися близько одинадцятої. Після школи дівчата, як і домовлялися, пішли до Олесі. Її батьки були на роботі.

– Ну! Розповідай. – не терпілося Олі дізнатися причину гарного настрою подруги.

– Добре. Але ти присягаєшся, що ніхто не дізнається про те, що я зараз розкажу тобі? Бо ти єдина , з кім я можу поділитися.

– Господи! Звісно, присягаюся. Я вже боюся.

– Не бійся, – з посмішкою сказала Леся.

Олеся озирнулася в пошуках чогось, що можна підкинути. Але раптом її осінило і на вустах з’явилася злісна посмішка.

– Вставай, – сказала вона Олі. Дівчина послухалася, і Олеся поставила її на середину кімнати, ставши перед нею. І знову глибокий вдих і видих, за якими послідкував мах Лесиних рук. Почекавши декілька секунд, дівчина помахала руками перед очима Ольги, щоб впевнитися, що та не ворушиться. Олеся оббігла подругу і стала в неї за спиною. Вона почекала декілька хвилин. Раптом Оля поворухнулася, але нічого не змогла зрозуміти, бо тільки що її подруга стояла перед нею, а зараз де вона?

– Гей! – почула Оля за своєю спиною. – Страшно?

– Ти… ти як це зробила? Чого смієшся? Кажи! – по очах Олі було видно, що вона не на жарт злякалася.

– Та не бійся!

– Як це не бійся! Як це не бійся! Та ти ж… зникла, перемістилася! Я не знаю, як це назвати!

– Заспокойся. Я сама спочатку злякалася. Пам’ятаєш вчора? Уявляєш, я ненароком штовхнула вазу і зупинила її в повітрі.

– Яка ваза, як зупинила? Це що, жарт? Як ти це робиш?

Тоді Олеся взяла у руки свій телефон, підкинула його і зупинила. Оля була шокована. Вона дивилася на цей телефон, як на якесь божество, потім, показуючи на нього пальцем запитала:

– Як це? Як ти це робиш? Хоча може…- Оля не договорила і почала проводити рукою навколо телефону у пошуках нитки, або волосіні, або чогось іще, бо ніяк не могла зрозуміти що відбувається.

– Заспокойся, я сама не до кінця все це розумію. Просто в мене якось виходить зупиняти час чи щось на зразок цього.

– Просто? Та ти ж… ти відьма! Ну, не ображайся, я в хорошому сенсі, – Оля посміхнулася.

– Дякую, я знала, що ти завжди підтримаєш мене, – сказала Олеся і обійняла подругу.

– А що ти ще можеш? – цікавилася Оля.

– Не знаю. Я думаю, що це все. Хоча хто знає. Це почалося вчора. Я дійсно дуже злякалася.

– Ну, це зрозуміло. А покажи ще раз.

Олеся посміхнулася і підкинула керамічну ляльку, яка стояла на столику. Статуетка завмерла у повітрі.

– Слухай, а можеш «розморозити» її? Спробуй!

Леся подивилася на ляльку і махнула руками. Вона впала прямо до Оліних рук. Дівчата ще довго розмовляли про нову здібність Олесі. Час пролетів непомітно, і ось вже й прийшла Лесина мама. Незабаром Оля пішла додому.

Наступного дня було свято Останнього дзвоника. Олеся одягла білу блузку та чорну спідницю. Шкільна площа була прикрашена кульками, квітами. Одинадцятикласники вдягли стрічки з написом «Випускник». Навколо панувала святкова атмосфера. Почалося свято. Олеся з Олею стояли на сонці, тому їм було дуже жарко. Вони відішли і стали під височенним кленом, який ріс на шкільному подвір’ї. Подруги  розмовляли, сміялися, як раптом Олієне обличчя побіліло. Вона розвернула подругу і та побачила маленького хлопчика трьох років, який от-от вибіжить на дорогу. Але дитина не бачила машину, яка наближалася, бо огляд загородив автобус, який стояв на зупинці. Батьків поруч не було. Олеся швидко зупинила автомобіль, дівчата побігли до малюка і Оля, схопивши його, сховалася за деревом, щоб ніхто не побачив їх. На щастя, людей, які б могли помітити дівчат, поруч не було. А вже через кілька секунд, з-за рогу вибігла жінка, вся схвильована і трохи заплакана і, вочевидь, щось або когось шукала. Помітивши двох дівчат і дитину на руках, вона стрімко попрямувала до них.

– Нарешті! – крикнула жіночка, і її обличчя помітно повеселішало. – Дівчата, де він був? З дитиною все гаразд?

– Не хвилюйтеся, – відмовила Оля, передаючи хлопча до рук матері. – 3 маленьким все добре. Він трохи не вибіг під машину, але ми вчасно помітили його.

– Дякую вам! Уявляєте, відволіклася на хвильку, розмовляючи по телефону, а Дмитрика вже немає. От непосидюча дитина!

Дитина міцно обійняла маму і поцілувала її у щічку. Усі четверо посміхнулися. Вони ще трохи поговорили. Тільки-но дівчата попрощалися, Оля величезними очима подивилася на подругу і сказала:

– Ти хоч розумієш що зараз зробила?

– Ти про що? – злякалася Олеся.

– Гей! Отямся! Ти дитині життя врятувала.

– А й справді…- Замислено відповіла Леся.

Не відомо що могло статися. Ти ж тепер герой! – всміхнулася Ольга. Ха-ха-ха. Ну ти ж не перебільшуй.

Чого смієшся може це твоє покликання, рятувати людські життя. А я твій вірний друг і помічник.

А що, може й так. Нумо обирати нам костюми супергероїв.

– Дарма смієшся. – У Олієному голосі відчувалася образа.

Дівчата пішли на шкільне подвір’я, де святкова лінійка вже закінчувалася. Після свята, усі учні розійшлися по класам.

– Ну що, які плани на сьогодні? – спитала Оля у Лесі, вийшовши з класу. Навіть не знаю. Може сходимо в кафе? А чому б ні!

Подруги пішли у кафе «Апельсин». Дівчата любили цей заклад, бо, по-перше, там були дуже смачні тістечка –  тірамісу та яблуневий струдель. По-друге, це кафе було розраховано на підлітків, тому там завжди можна було завести нових знайомих. «Апельсин» знаходився неподалік від школи, тому хвилин через п’ять подруги вже обирали столик біля вікна. Вони замовили піццу, молочні коктейлі та улюблені тістечка. Минула приблизно година. Дівчата завжди мали про що поговорити, тому вони ані хвилини не мовчали. Офіціант приніс їм рахунок.

– Сходимо в кіно? – Запропонувала Леся.

– Не знаю…- відмовила Оля, дивлячись у рахунок. – В мене не вистачить грошей.

– Ха! Не бійся, зараз щось вигадаємо.

Олеся почала думати, як вийти з цього становища. Потім, напівпошепки сказала подрузі:

– Бери сумку та йди за мною. А рахунок? Зараз все буде.

Олі не дуже сподобалася ця ідея, але вона послухала подругу. Леся попрямувала до туалету. Там нікого не було. Тільки-но вони зачинили за собою двері, Леся «заморозила» усе кафе.

– Біжімо! – крикнула Олеся і, вхопивши подругу за руку вибігла на вулицю. Вони швидкими кроками перейшли дорогу і попрямували до кінотеатру «Україна».

– Нічого собі! – сказала Оля. Вона точно не очікувала такого від своєї подруги.

– Ще пак! Думаю, в кіно буде не менш цікаво.

Дівчата посміхнулися.

Зайшовши у кінотеатр, дівчата розглядали афіші, обираючи фільм. Подруги обрали комедію. До каси, як і до кінозалу, була довжелезна черга.

– Не хвилюйся, – заспокоїла подругу Леся. – Ми пройдемо без зусиль.

Леся “зупинила” увесь хол, ы дывчата пробігли в кінозал. Як тільки вони опинилися там, Леся «розморозила» усіх. Дівчата зайняли місце у третьому ряду і чекали початку фільму.

– Вибачте, але це наші місця, – сказала дівчина, біля якої стояв парубок, вочевидь її брат, бо вони були неймовірно схожі.

– Звісно, пробачте, – сказали дівчата і пересіли на інші вільні місця.

Фільм тривав півтори години. Дівчата вийшли з кінотеатру, немовби нічого не сталося.

– Ти була права, – заговорила Леся до Олі, прямуючи до річного вокзалу, бо дівчатам ще хотілося покататися на річному трамваї. – Я – всемогутня. Можу робити все, що схочу,  і ніхто мені нічого не зробить!

– Обережніше зі словами. Твоя сила як з’явилася, так і може зникнути.

– Ні! Нічого подібного. Я, як ти сама казала, – супергерой і робитиму все, що заманеться. Можу я дозволити собі хоч раз у життя по-справжньому розважитися. Нехай це буде мені подяка за врятоване дитині життя. До того ж, нічого такого кримінального ми не робимо.

– Ну, якщо не заплатити в кафе і в кінотеатрі це не кримінально, то…

– Заспокойся! У решті решт, це не ти ризикуєш своєю силою. Облиш, ти ж моя подруга. Зараз ще покатаємося на трамвайчику, а тоді вже подивимося.

До річного вокзалу треба було їхати автобусом. Дівчата, звісно, не думали платити за проїзд. Не те щоб їм було шкода грошей, просто вони дуже захопилися.

– Ти правда не боїшся, що твоя здібність може зникнути? Може вона була дарована тобі долею для добрих справ.

– Не верзи дурниць, – сказала Леся. – Якщо досі вона зі мною, то нічого не станеться.

Та все-таки Оля думала, що її подруга трохи загралася у «відьму» і що така сила може покинути подругу, якщо вона буде користуватися нею у корисливих цілях. Підійшовши до трамваю, дівчата побачили чергу зі школярів, які також хотіли покататися.

Але Леся подивилася на подругу, і її погляд говорив: «Невже ти забула, що я можу!»

На трамвай через місток вони б ніяк не потрапили, і тоді до Олесиної голови прийшла неймовірна ідея:

– Треба буде перелізти через огорожу. Зможеш?

– Я, звісно, спробую, але не думаю, що це хороша ідея. Може, не треба? – вагалася Оля.

– Не бійся. Ти ж зі мною, а я… – вона не стала договорювати.

Дівчата підійшли до того боку трамвайчика, де було менше людей.

– Тільки потрібно зробити це швидко, щоб ніхто не встиг вийти з-за рогу, – попередила подругу Леся.

Аби опинитися на річному трамваї так, як хотіла Олеся, їм треба було спочатку перелізти паркан пірсу, який був досить високим, але зручним (завдяки горизонтальним перекладинам), потім перестрибнути відстань від пірсу до трамваю, а вона була не менше, ніж метр. І, нарешті, перелізти паркан самого трамваю. Зупинивши людей, першою перелізла Олеся, за нею Оля. Тільки-но вони сховалися, «маленька відьма» відновила рух.

Дівчата вже давно хотіли покататися на цьому водному транспорті, але все ніяк не випадало такої нагоди. Вони пливли по Дніпру, милувалися своїм улюбленим містом і насолоджувалися подорожжю.

– Добре погуляли, – сказала Оля подрузі дорогою до дому.

– Так, а ще ціле літо попереду. З моєю силою я робитиму все!

– Леся, а я б все-таки на твоєму місці…

– Ну, ти ж не на моєму місці, – перебила подругу Леся, – ця сила дарована мені долею, тому я можу робити з нею все, що захочу.

Оля нічого не відповіла, але відчула образу від слів подруги і побачила, що та почала зловживати своєю можливістю.

Повернувшись додому, Олеся почала будувати не аби які плани: «Якщо так подумати, то я зможу і закордон поїхати та й взагалі об’їхати увесь світ. Можу ще й відкладати гроші на який-небудь дорогий телефон або фотоапарат. Ще ціле літо попереду… обов’язково щось вигадаю! Але чому Олі не подобається те, що я роблю? Чому вона проти мене? Може вона заздрить? Мені точно було б прикро, якщо б вона мала силу. Ну що ж, і без неї обійдуся. Краще б подякувала, що беру її з собою». Хоча насправді Оля анітрохи не заздрила, а навпаки була рада зо подругу.

Ввечері Олеся читала свою улюблену книгу. Спати лягла пізно, бо вирішила подивитися фільм.

Наступного дня дівчина, як і інші школярі, могла нарешті виспатися, бо почалися довгоочікувані канікули. На вулиці була чудова погода, тому кращі подруги вирішили зустрітися, забувши усі образи. Вийшовши у під’їзд, Леся почала закривати двері. Тут у неї з рук випав ключ. Вона махнула рукою, бажаючи зупинити його, і… ключ впав на підлогу. Нічого не сталося! Дівчина подивилася на нього, як тоді на вазу у школі. Нічого не розуміючи, вона знову і знову підкидала ключ, намагаючись «заморозити» його. Повз пройшла сусідка і з подивом подивилася на Лесю, але та нічого не помітила, бо хотіла з’ясувати, куди поділася її сила. Олеся нічого не розуміла, адже ще вчора вона була майже всемогутньою і робила все що заманеться, а зараз… а може це все був сон? Ні! Дівчина точно пам’ятає, що це було наяву.

Дорогою до Олі вона думала про свою втрачену силу.

– Що сталося? – спитала Ольга, побачивши збентежений вигляд своєї кращої подруги.

– Я… я втратила її…

– Кого? Кого втратила?

– Силу! – голосно крикнула Олеся.

– Як це?

Дівчина дістала з сумки той самий ключ, кинула його, але не змогла зупинити його у повітрі. Оля трішки посміхнулася і сказала:

– А я казала тобі, не треба зловживати своєю силою і використовувати її у корисливих цілях. Ти ж не слухала мене. Вона, може, була б с тобою на протязі усього життя і колись допомогла б у скрутному становищі, а тепер… Треба цінили те, що маєш! Що вже казати. Не хвилюйся. Ми ж кращі подруги, і я завжди підтримаю тебе у важку хвилину.

Дівчата обійнялися і пішли гуляти містом.

 



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *