Ніколєнко Світлана “Двері”

Казка – притча

За вікнами було сонячно і тепло – літо запанувало вулицями асфальтового містечка. У тісних квартирах уже від самого ранку було нестерпно задушливо, всидіти вдома ставало просто неможливо…

В один із таких літніх днів, не витримавши домашньої задухи, двоє друзів – однокласників, Сергій і Максим, вискочили на вуличний простір. Було ще рано, дітлашня ще, напевне, відпочивала або наминала молочні омлети, що їх старанно виготовлювали турботливі бабусі від самого ранку…

Хлопцям від такої самоти стало дуже нудно та скучно. Обібравши стару черешню з напівдостиглими плодами, друзі вирішили піти просто погуляти алеями свого містечка. Визначним місцем у мікрорайоні, де мешкали не один рік Сергій і Максим, був, як не дивно, світлофор. Дорожники його встановили лише з півроку тому, але всі діти полюбили його, адже він був із секретом – його кольорами могли управляти самі пішоходи!  Щоб перейти вулицю, треба було виконати цілий ритуал: підійти до світлофора, натиснути кнопку, зачекати, доки загориться «зелений чоловічок», а вже потім, не поспішаючи, перейти дорогу. Та найбільше перехожих, особливо дітлашню, притягували незвичні звуки світлофора, котрі він видавав  на весь мікрорайон. Сергій і Максим частенько після школи любили погратися біля «розумного» світлофора, тому в час літніх канікул, не вигадавши нічого кращого, час від часу влаштовували ігри біля звукастого стовпа. Так сталося і цього ранку. Максим натискав раз по раз кнопку світлофора, а Сергій з повагом переходив вулицю, тільки-но починало горіти жовте  світло, як Максим натискав знову кнопку – і Сергій переходив проїжджу частину в зворотньому напрямку. Найбільше, що подобалося витівникам у цій грі, так це те, що їх чекали водії, з нетерпінням постукуючи по кермах…

Проробивши цю нехитру комбінацію кілька разів, хлопці втомилися, окрім того, ставало все спекотніше – і розпечений асфальт починав дихати бітумом. Аж ось увагу хлопчаків привернула наступна картина: просто до світлофора йшла бабця, з виду їй було не менше ста років, у руках вона тримала дві величезні сумки, до верху набиті овочами та ранніми фруктами, напевне, вона поверталася з місцевого базарчика, що знаходився за кількасот метрів звідси. Стара жінка крокувала,  ледь тримаючись на ногах, на самих хлопців. Ті переглянулись, проте джентльменства, якого їх навчали батьки і вчителі, проявляти під час літніх канікул так не хотілося, та ще й набридливий сморід бітуму ніяк не  сприяв шляхетності. Однокласники дивилися вслід бабці, що ледве – ледве човпла ногами через проїжджу частину. Аж раптом одна сумка упала з рук старенької – овочі покотилися додолу. Ані Сергій, ані Максим навіть не подумали підбігти, аби допомогти позбирати розсипане. Не зробив цього і ніхто з водіїв – вони просто опустили свої очі…Коли вона все – таки здолала життєві перешкоди, то грізно поглянула в бік хлопців і щось гнівно кинула їм, проте через гучні звуки світлофора друзі нічого не розчули…

Ставало дедалі спекотніше, товариші, гуляючи по мікрорайону, несподівано для себе самих забрели до старого парку, його частково знищили, коли зводили сусідні будинки, а те, що залишилося, окультурили: поставили лавки, проклали тротуарні алейки, встановили смітниці. Хлопці йшли поміж дерев, розмовляли про те, як би було добре, аби в їх містечку протікала бодай маленька річечка, тоді б вони обов’язково ходили до місцевого гідропарку. Неочікувано співрозмовникам дорогу перегородили старезні двері. Вони були якимись дивними: їх ніщо не тримало, а вони, однак, трималися і не падали. Обійшовши знахідку з усіх сторін, Сергій і Максим вирішили їх смикнути за дверну ручку – чи не відкриються. Аж раптом вони піддалися, і хлопці вирішили пройти крізь них… Нічого дивного спочатку не сталося, але вже скоро над їхніми головами пролунав грім, друзі не на жарт злякалися, хотіли швиденько накивати п’ятами, проте зробити цього їм не вдалося…Рукам стало чомусь важко, спини зігнулися, ноги ледь тримали Сергія і Максима. Коли обидва поглянули один на одного, то з жахом зрозуміли – вони перетворилися на старезних дідів, у руках кожен тримав по дві сумки з овочами та ранніми фруктами. Лише тепер друзі зрозуміли, що двері ці були чарівні, а слова бабці – то були заклинанням за байдужість, яку хлопці показали біля світлофора. Вони на власній шкурі тепер відчують радості похилого віку…

Сергій і Максим вже кілька годин поспіль намагалися звільнитися від клятих сумок, однак їм цього не вдавалося. Ноги невпинно несли їх містом, страшенно боліли спини, але справитися з усім цим хлопцям не вдавалося. Аж ось через годину – дві вони підійшли до знайомого світлофора у своєму мікрорайоні, серця радісно закалаталися у грудях. Поруч гралися якісь двоє хлопців, у цей момент нашим зачарованим героям захотілося, щоб ті їм допомогли донести нестерпні ноші. Шляхетність знову дрімала, друзям довелося нести сумки самим, у цей час їм здалося, що з них сміється «зелений чоловічок», але це лише здавалося. Аж гульк – і в Сергія, і в Максима прямо посеред дороги падають сумки з овочами – фруктами. Збирати їх було несила: спини не згиналися, ноги ледве тримали тіла, поруч нервово ревуть мотори, гнівно дивляться очі водіїв – і ніякої надії, і ніякого співчуття. Проте сталося те, чого ніхто не очікував, – двоє незнайомих хлопців підбігли і допомогли «старцям». Сергій із Максимом довго не могли знайти необхідні слова подяки своїм рятівникам, із жалем розуміючи, що вся ця історія – це кара за байдужість і лінь, за черствість, яку вони виявили до старенької жінки. Аж ось, звідки не візьмись,  перед ними явилася бабця, вона посміхалася і з докором дивилася на горе – дідусів. На якусь мить Сергію і Максимові стало соромно за свої вчинки. В очах несподівано потемніло, пролунав грім – і все повернулося на свої місця: хлопці знову стали такими ж, як і були, – веселими, юними, усміхненими. Скоро їх можна було бачити, як вони проводжали стареньку до її дому, в руках кожен із друзів тримав по сумці…

 

 



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *