Матвійчук Софія “Надія”

Людина. Вона зосталася одна: із своїми страхами, самотністю, біллю та злістю. Це найгірші союзники, які тільки може мати людина. Її серце щось обпікає, якась тінь лягла на душу. Це відчуває кожна клітинка тіла. Найгірше те, що цю тінь не можна дістати та знищити. Де є світло, там є і тінь. Це вже залежить від людини: її ростити чи пригнічувати, але, не дивлячись на все це, вона залишається і вбиває із середини.

Сонце світить промінням пекла. Воно вже давно випалило цю землю і засипало її піском. Смертельна Пустеля Сипучих Пісків розкривала свої обійми для загубленого подорожнього, якого вона має захопити, полонити і залишити в себе назавжди. Тільки дурні прийдуть сюди шукати смерті або божевільні, хто шукає пригод і вдосталь натішився життям.

Смерть тут і справді жахлива. Безжальне сонце розігріло пісок до гарячого вугілля, де зможуть пройти тільки обрані. Людину чекає це червоне палюче проміння. В цьому місці воно по-особливому пече: випікає очі, шкіру, волосся, випиває всю воду з організму. Людська істота просто засихає, як рослина в посуху. На додаток, ще й корчиться в смертельних муках, не здатна знайти спасіння. Раніше, в добу безжальних тиранів, сюди засилали зрадників, вбивць і бандитів. Їхніх кісток так і не знаходили. Пустеля пожирала їх.

Незважаючи на це, знайшовся безумець, який ішов пустелею гордо, а палюче сонце, здавалося, не обпікало йому тіло, а навпаки, прокладало безпечний шлях.

Цей високий чоловік із смуглою шкірою кидав виклик самій природі, а вона крізь пальці дивилася на його зухвалі витівки. Від сонця його захищав широкий тюрбан, що обвивав його голову і шию, мов змія, залишаючи відкритими тільки блакитні, мов небо після дощу, очі. Тіло прикривала тільки білосніжна безрукавка та мішкоподібні червоні штани. Що дивного було для подорожнього в пустелі – це те, що він йшов босими ногами по розпеченому піску. За його вбранням не можливо визначити з якого він народу. Піщані люди ходили вдягнені повністю в біле, та й відкритої шкіри в них не було. А інші народи ніколи не зашли б в саме серце пустелі, та й самі діти піску ніколи не бували тут. А цей зухвалець прийшов сюди босими ногами, і тільки вогники блищали в його очах.

– Це тут, – тихо промовив він, сідаючи на гарячий пісок і зариваючи в нього руку. Чоловік доторкнувся до розпеченої породи так, наче до голівки немовляти: легко і невимушено, не скорчивши жодної гримаси болю.

Цей подорожній знаходився точно в центрі пустелі, і це було справді неймовірно. Така точність нереальна в людському світі.

Пісок під його рукою почав тонути. Здавалось, що від пустелею утворився вакуум, пустота, що пожирала цей пісок. За лічені хвилини він утворив вир і буквально засмоктав нещасного подорожнього. Така смерть в пустелі була вперше.

Але на цьому подорож цієї людини не закінчувалась. Пройшовши через просторовий тунель, чоловік опинився в зовсім новому світі. Зелена трава вкривала пагорби, спокійна річна тихо текла собі поміж берегами, утворюючи гладку синю стрічку серед запашного килима. Дивні пурпурові квіти крутили своїми пелюстками у пошуках сонця, а зелені птахи мирно літали над ними, шукаючи їжу. Промені тут ледь-ледь торкалися землі. Прохід їм закривали могутні дерева з широким листям та довгими ліанами. Це був зовсім інший світ. Він дарував спокій кожному серцю. Ця дивовижна гармонія дозволяла слухати свої мелодичні пісні, які розраховані тільки на чисте, відкрите серце.

– Пробач, Анабель, я швидко. Скоро я покину твої володіння. Дай мені часу завершити мою справу, – невідомо кому сказав подорожній. Він побіг до великого старого дерева. Чимось воно було схоже на Золотий Дуб в Блакитному Місті.

О, той дуб був гордістю всіх жителів. Він гордо і високо простягав свої гілля до сонця, даруючи людям спасенну тінь. Але, навіть величні, горді дерева падали від вогню. Те місто захопили королівські пси, а дерево загинуло, але ще досі ходять легенди і балади про його красу. Недарма на прапорі повстанців зображений саме він – Золотий Дуб з Блакитного Міста.

Але це дерево, серед всієї гармонії трав, було зовсім старе і засохле. Корені благали води, листя вже давно не жило на його гілках, все воно побіліло від часу. Могутня рослина неначе несла якусь неймовірно тяжку ношу, бо час від часу дивно скрипіла і переводила подих. Ймовірно, це дерево належало пустелі. На фоні зелених, свіжих фарб воно суттєво відрізнялося.

– Не хвилюйся, друже, я звільню тебе, – мовив подорожній. – Ти вже довго несеш своє покарання, час відпустити тебе.

З цими словами чоловік доторкнувся до дерева і подумки проказав якісь слова. В той самий момент рослина засяяла білим, з відтінком жовтого, світлом. Поступово гілки розчинялися у сяючому повітрі. Від цього світло наповнювалось червоними барвами, а навколо розлітатися тисячі блискіток. У руках подорожнього утворився яскраво-червоний кристал.

– Ось тепер ти вільна, – тихо промовив чоловік, – а мені час повертатися.

– До зустрічі, – шепотом пролунали загадкові слова, а подорожній тільки усміхнувся.

Він став на те ж саме місце, звідки й прийшов, і миттєво зник.

В цей же момент в містечку Хонтаке з’явився неймовірний гість, одягнений в одяг схожий на вбрання піщаних людей. Мешканці не бачили відмінностей між ним і піщаним народом, через малі знання про навколишній світ. Це місто вважалося мертвим. Люди розмовляли на давно-забутому діалекті, одягали древній одяг і мали старі традиції. Мешканці не прагнули до чогось нового, не здобували нові знання, не тривожили свої серця непотрібними речами. Головним їхнім завданням було дожити до наступного дня. І це було справді жахливо, коли у цілої громади немає мети. Ці обличчя просто снували вулицями без будь-яких почуттів та емоцій. Не можна було передбачити, що ці люди можуть зробити далі. Ніхто не знав кому це місто підкоряється, хто його правитель, яка в нього армія і яку віру вони сповідують – всі ці знання стерлися з пам’яті людей. Тут стояли розвалені будинки, побиті дороги, коні з возами легко могли задавити перехожих, і тільки чорний дим снував вулицями. На узбіччі сиділи голодні діти. В них і вмирало майбутнє цих людей. Розруха…

Проте тут було зручно переховуватись від короля, владики Південних Земель, або від іншого переслідування. Багато славних героїв похоронило себе живцем в цьому мертвому місті.

Саме серед цих вулиць і з’явився подорожній. Він не звернув увагу на зацікавленні і ворожі погляди перехожих, злісні гримаси чоловіків та злякані обличчя жінок. Очі подорожнього усміхалися і шукали вірну дорогу. Цей чоловік довго петляв темними та брудними вуличками мертвого міста, поки шлях йому перегородила бідна халупа. Трухляві двері ледве трималися на металевих петлях, стіни вже давно втратили свої кольори і потихеньку розшаровувалися, осипаючись піском, у деяких вікнах не було скла, і тільки стара ганчірка закривала протяг. Якщо гарно вдивитись в старий напис на дверях, то можна зрозуміти, що цей зіпсований будинок ніщо інше як старий шинок. Колись це було улюблене місце мешканців міста та героїв Великої Війни. Тут часто обговорювалися майбутні походи та святкувалися перемоги, але зараз від цього величного міста залишився тільки привид минулого.

Дивний подорожній не дивився на убогість цього будиночка і сміливо відкрив старі двері.

За прилавком стояв не молодий, але й не старий чоловік. Велике горе зробило його старшим за свої літа. На ньому мішком висіла стара біла сорочка, і коричневі штани покриті латками. Його образ доповнював майже новенький зелений сюртук із срібною вишивкою у вигляді троянди.

Зелені очі помутнішали з часом. Вони болісно згадували минулі подвиги і стримували сльози. Темне волосся перебувало в повному хаосі, за гострою борідкою вже давно ніхто не доглядав, а прямий ніс сумно дивився на старі трухляві дошки під ногами. Довгі кістляві пальці вправно протирали і так чисту склянку. В цій сумній картині око радував тільки блиск від сережки у вусі. Вона, мов не знаючи тугу хазяїна, продовжувала радіти життю і дарувати своє сяйво оточуючим.

– Давно не бачились, Азаль, – голосно привітався подорожній. Від його голосу очі господаря шинку зацвіли новим вогнем, і він вибіг із-за прилавка.

– Неймовірно, – прошепотів чоловік, – це справді ти!

Він підбіг до подорожнього і загорнув його у свої міцні обійми. Так зустрічають тільки рідну та дорогу людину після довгої розлуки.

– Що ж привело тебе у мій скромний шинок, Кордіан? – мовив Азаль і запросив гостя за стіл. – Давно я тебе не бачив у цьому мертвому місті. А місце тут непогане, правда? Жоден паскудний щур не дістане.

– Слухай, Азаль, я тут по справі. Маю тобі щось віддати…

– Та годі тобі! Говориш, як старий дід, хоча тобі всього двадцять п’ять, – весело сказав господар шинку. – Маю гарну випивку!

Чоловік швидко розлив напій по склянках.

– Ні, справа важлива, – промовив Кордіан.

Він м’яким помахом руки дістав із своєї потаємної схованки червоний кристал. Той самий, який утворився із старого дерева. Цього разу він виблискував по-особливому: переливався веселковими кольорами, заливався сліпучим сяйвом і радів новому світу. Створилося таке чудне враження, наче в цьому кристалі збереглася душа молодої і дуже гарної дівчини, і зараз вона сумно посміхалася, але її очі наповнились щастям.

Азаль занімів.

– Це серце Магдалени, – тихо сказав Кордіан. – Воно по праву належить тобі. Ти єдиний, хто міг би стати хранителем її серця.

– Ти, – прошепотів зачарований Азаль. – Ти дістав його. Тоді я обшукав все.

– Його заховали і справді далеко. Я ледве знайшов те кляте місце. Сховали у Пустелі Сипучих Пісків. Мабуть, хотіли віддати забуттю, але таке серце неможливо сховати. В пустелі воно просто загубилося б, але не пропало б. Добре, що Анабель потурбувалася. Вона перенесла серце в своє царство.

– Анабель? – розгублено перепитав Азаль.

– Ага. Володарка Потаємних Лісів. Вона змогла його захистити перетворивши на білого дуба. Це, – Кордіан зробив довгу паузу, – це була остання її техніка. Вона віддала часточку себе, щоб виростити цього дуба, який зміг зберегти серце Магдалени.

– Але ж… Анабель була твоя… – почав Азаль, але Кордіан його спинив.

– Я знаю Давай не зараз. Мені важко про це говорити. Та й тобі не легко.

Для Азаля Магдалена була всім: його надією, його світом, його музикою і його коханням. Ця дівчина назавжди залишилася в його серці. Він хотів проводити з нею години, дні, місяці, планував одружитися і завести сім’ю. Це було його найбільшою мрією. Але доля вирішила інакше. Війна забрала її  нього.

Магдалена була однією із тих, хто володів мовою драконів. А якщо ти володієш нею – володієш світом. Вважалося, що тільки дракони можуть розмовляти мовою природи. Вони з легкістю знаходили спільні слова, щоб говорити із тваринами, рослинами, стихіями і людьми. Ці величні тварини були справжніми володарями світу довгий час, поки люди не почали їх винищувати. Тоді і відбулася перша війна світу. Навіть з усіма своїми знаннями і мудрістю, дракони не могли чинити опір людям, які воювали мільйонами. На місце одного знищеного воїна приходили десятки інших. З цими тваринами розправлялися і справді жорстоко: шкіру використовували для меблів, одяг та багато інших речей, також це була прекрасна броня. М’ясо віддавалось рядовим солдатам, еліта ж харчувалася органами: печінкою, легенями, дехто навіть їв кишки. Жахливе видовище. Але справжнім делікатесом вважалося серце дракона. Люди вірили що той, хто з’їсть хоча б шматочок – знайде істинну силу і сховані в глибинах давнини знання. Тоді він зможе вбивати всіх своїх ворогів одним подихом. Головним було те, що така людина знаходила вічне життя, проте це все були вигадки.

Дракони не могли дозволити собі просто загинути. Їхні очі, серце, дух наповнювались ненавистю до нікчемних людей, які прагнуть тільки сили. Мудрість тварин була безмежна. Вони знали, що колись людство знищить само себе. Все страшніші і страшніші будуть придумуватись способи вбивства. Почнуться війни, де проллється океан крові. Людина замкнеться в собі, перестане довіряти своїм товаришам і соратникам, буде трястися тільки над своїм добром, намагатися зібрати навколо себе все більше влади – це ключ до знищення людства, величним тваринам потрібно тільки перечекати цей час, або допомогти людям зникнути. Тоді запанує мир на землі.

Дракони вирішила наділити людей своєю силою, щоб вони швидше повбивали один одного. Ось тоді справді почалася війна. Брат йшов на брата, син на батька, сильніший на слабшого, і тільки бідолашні матері і дружини проливали гіркі сльози.

Побачивши, що відбувається, дракони зрозуміли свою помилку, адже це горе приходило абсолютно до кожного. Незважаючи на запізнення, вони почали шукати дітей з чистим серцем. В семеро маленьких спасителів старі володарі світу вклали не могутню силу, а свою мудрість. Так у цих діток створилося невмируще серце, яке могло зупинити бездушне пролиття людської крові. Мир прийшов на землю.

Але, виявляється, людина не може довго жити в мирі. Їй треба всіляко себе показати. Найкращий спосіб – підкорити інших. Так на сімох голубів миру наставили зброю. Але були і такі, хто став на захист вже дорослих дітей. Знову палали села, знову проливалася кров, знову текли сльози. Майже всіх дітей-драконів винищили. Магдалена була одна із них.

Ця дівчина ніколи не хотіла лити кров. Вона бачила вдосталь смертей і людської болі за свій короткий вік, тому сама пішла проти ворожих атак, за що і поплатилася. Все, що побачила дівчина в очах своїх ворогів – це лють, ненависть і тугу. Вони й самі не знали за що воюють, робили те, що скаже король. А король боявся сімох янголів миру, боявся їхньої сили, мудрості, яку ніхто не міг пояснити, навіть він сам.

– Я пам’ятаю Магдалену, – почав говорити Азаль із сльозами на очах, – як промінь світла в своєму житті. Моїх батьків вбили вояки короля. Сам не знаю нащо, але я пішов в армію повстанців і зустрів її. Я бачу її і зараз, як живу: пронизливі блакитні очі, світлі кучері, білосніжна шкіра і миле личко. Така маленька, тендітна на вигляд. Вона завжди усміхалася. Я ще подумав: «Що це мале дитя тут робить?».

Чоловік всміхнувся і замовк.

– Хто ж знав, що так станеться? – сумно спитав Кордіан.

– Ніхто… Хто ж міг знати, що вона піде сама до ворога?! – крізь сльози прокричав Азаль. На що вона надіялась?! А її просто вбили!!! І я нічого не встиг зробити, хоча кохав її більше життя. Вона мала стати моєю дружиною і матір’ю моїх дітей! А стала цим бездушним каменем, – Азаль впав на коліна і заридав. Він хотів вилити все своє горе другу. Давно ніхто так не хвилював його серце.

– Цей камінь живий, – заперечив Кордіан. – Це її душа, її серце.

– Я знаю, але не можу з цим змиритися, – трохи заспокоївшись, сказав Азаль. – Знаєш, іноді вона приходить до мене у сні. Я бачу її, говорю з нею, сміюся, обіймаю, цілую, а вона все сміється тим безтурботним сміхом. Ти ж пам’ятаєш її сміх? А потім вона зникає. Так само раптово як і з’явилась.

– Я приніс її серце тобі, щоб ви більше ніколи не розлучилися, – промовив Кордіан. – Я знаю, що ти шукав його, тому маєш знати що робити далі.

Кордіан встав, накинув свій тюрбан, залишив гроші за напій та тихо вийшов.

– Дякую! – гукнув у слід Азаль. Кордіан тільки усміхнувся. В нього ще залишилися незакінчені справи.

Точніше ще одна і, мабуть, остання.

Ліси тихо пропливали повз. В них чулася якась сила, така заспокійлива і рідна. Тихий вітерець шарпав верхівки дерев. Від цього сухе листя падало вниз. Ліс манив до себе, простягав свої руки і хотів захопити хоч одного відвідувача. Кущі, трави, дерева, навіть звірі говорили на якійсь своїй мові. Вона мелодійною піснею долинала до подорожніх, і тільки Кордіан усміхався, слухаючи її. Він міг навіки тут зостатись. Цей спів пташок, м’яка трава шум вітру у верхівках дерев зачаровував його і заколисував. Думками він був у тих щасливих днях, де був щасливий. Серед друзів, сім’ї, дорогих йому людей, які вже ніколи не повернуться. На очі набігли сльози. Кордіан закрив рукою лице чи то від сонця, чи то від сліз. Такому воїнові як він, останньому серед доленосних дітей, не можна проявляти свою печаль. Колись він мав все, а тоді війна постукала у його двері. Цього парубка і його друзів хотіли забрати і вбити. За що? За те, що він був не такий як всі?

А друзів жорстоко вбивали. При всьому народі зі сльозами на очах, але і тоді всі дивилися на світ широкими, гордими і щасливими очима. Вони продовжували іти поодинці на цілу зграю дурних псів. І їх підтримували, за ними шли. Довоювалися. Тепер Кордіан залишився один. Немає його друзів і коханої. А їхні серця розлетілися по всьому світу, і він їх майже всіх зібрав та віддав тим, хто заслуговує стати хранителями останньої частинки дорогих серцю людей. Залишилось останнє.

Чарівні пейзажі природи проносились повз із шаленою швидкістю. Кордіан вийшов до пустки. Жодної рослинності, а тварини неначе боялися сюди заходити, і тільки величезні гострі гори гордо здіймалися над землею. Серед них заховалася гігантська печера, схожа на помешкання велетенської старої тварини. Так воно й було.

Кордіан став серед каміння і підніс догори руку. Його голос покотився луною:

– Виходь, забутий цар світу! До тебе прийшов той, хто сильніший за тебе! Прокидайся від свого солодкого сну!

Земля затряслася, гори покрилися тріщинами, а повітря затремтіло. З печери почувся голос.

– Давно я не чув цієї мови з уст іншої особи. Що потрібно тобі, дурна істото?

З-за каміння показався дракон. Його чорні лапи ліниво прочищали собі дорогу, великий тулуб ледве пересувався по землі, міцна броня покрилася тріщинами, а від велетенських крил залишилися клаптики шкіри. Луска жовтого кольору потьмяніла, але ця тварина і надалі залишалася величною. Здавалось, його жовті пронизливі очі могли побачити душу кожного.

– Я знаю за чим ти прийшов, доленосне дитя, але я не віддам тобі цього, – велично мовив дракон.

– Тобі немає потреби ховати його у себе. Колишньої сили це тобі не поверне, а ось вершити долю світу може і досі, – не злякався Кордіан.

– Ти смішний, – ліниво сказав дракон. – Я наділив це серце силою, яка вершить долю, і я маю його оберігати.

– Так воно не переродиться і твоя робота зникне. Якщо віддати це серце дитині, яка знаходиться в лоні матері, до неї прийде сила і знову в цьому світі буде жити доленосне дитя.

– А потім його знову вб’ють. Від цього тільки біда. Вже достатньо витерпів, і мій народ, і твій! – розізлився забутий цар світу.

– Людський цикл вічний, – заперечив Кордіан.

– Ну, нехай, – згодився дракон. – Що ти віддаси мені замість нього? Потрібне щось рівноцінне.

– Візьми мене, – гордо промовив чоловік. – Нехай я буду вічно жити в темряві, але мій друг знайде світло.

– Ти так стараєшся заради друга? – щиро здивувався дракон.

– Друзі для мене це все!

– Я бачу, сила духу в тебе міцна. Забирай!

Дракон протягнув яскраво-жовтий камінь. Його сяйво летіло далеко і сліпило очі. Це світло дарувало спокій і тепло, а з самого каменя усміхалися очі молодого парубка.

Кордіан взяв камінь в руку і прошепотів слова. Джерело світла одразу зникло.

– Твоя місія закінчена, – тихо промовив дракон. – Тепер моя черга.

Своїм великим кігтем він доторкнувся до чола Кордіана. Його тіло одразу засяяло сліпучо-білим світлом. Шкіра просвічувалась і поступово розчинилася в повітрі. Це був кінець для нього, але він усміхався, як і всі його друзі. З плоті утворився синій кристал. Це було останнє доленосне серце голуба миру. Останній з них знайшов свій кінець без надії на переродження чи нове життя.

Темрява. Людина. Зараз вона зустрілась із своїми страхами, біллю, самотністю в темряві. Хотілося плакати, кричати від безсилля, але навіть ці емоції не знаходили місця в цьому світі. Все зникло: почуття, думки, навіть власне ім’я десь загубилось.

Тіло огорнув морок, який не давав виходу. Навіть страждання завмерло в холодному поту. Бути приреченим на довгі скитання – подібно смерті. Ні, навіть гірше за смерть. Але краще він буде так існувати ніж дозволить друзям. Вічний морок.

Раптом через всю чорноту пробивається ледь помітний промінь світла. Він стає сильніший і вже безжалісно поїдає морок своїм сяйвом. Все заповнило світло, проганяючи зрадливі тіні.

Якісь об’єкти набувають чіткості, яскраве світло вдаряє в очі. Стоять люди. Вони усміхаються і чогось плачуть. Якась жінка нахилилася над головою.

– Вітаю в цьому світі, сину!

Lira Akatsuki

 



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *