Мазоренко Марія “Моя бабусю, старша моя нене!”

Марія зітхнула і відійшла від величезного ілюмінатора, щоб  перевірити дані, але її монітор безгучно автоматично згас і каюта наповнилася ультрафіолетовим  сяйвом 115-ої планети галактики Аеро. Це було дивовижне видовище: наче мільярди діамантових уламків, зібраних у величезний пучок, пульсували. Ця «серцева» пульсація то відштовхувала від себе мерехтливі частинки, то притягувала їх із неймовірною швидкістю. Рухи, на перший погляд хаотичні, явно нагадували ритмічне дихання…

За дев’ять місяців, що Марія знаходилася тут, на орбіті, їй так і не вдалося зрозуміти, що ж це таке?

Іноді ці рухи нагадували досконалий танок по колу, а іноді  здавалися розгубленими. Чи як ледаче листя восени, що не в змозі відірватися, а лише тремтить на вітрі, вони тріпотять в тісних обіймах палаючих крихт. А часом –  це ідеальна недоступна сфера, яка тільки-но жбурнула довгу, сяючу стежку, аби втомлений мандрівник знайшов шлях додому. У таку мить Марія згадувала з дитинства знайомі рядки: «Старесенька іде по тій дорозі. Як завжди. Як недавно. Як давно…Куди ж ти йдеш? Я жду тебе. Даремно…».

Дивно, що перебуваючи в космосі, вона продовжувала порівнювати все із земними, легкими в розумінні явищами. Вона вже давно припинила дивуватися кількості відтінків і кольорів, що приховує в собі сяйво 115-ої. Уже не було того щоденного захоплення казковим, фантастичним, неймовірним видовищем. Вона просто виконувала свою роботу.

Ще кілька днів – і вона передасть всю зібрану інформацію на міжгалактичну станцію.

Час відпочити.

Легко натиснувши на сріблясту панель, Марія плавно переступила поріг отвору, що відчинився. Це був прозорий, невеличкий у довжину тунель, який поєднував робочу та спальну зони. Унікальність його була в тому, що цю коротку відстань долаєш із дивовижним відчуттям. Здається, що ти знаходишся в епіцентрі  космічного простору  і все навколо підвладно твоєму погляду. Повне відчуття простору – ця дизайнерська задумка за декілька секунд звільнювала людський розум від напруженого трудового дня в тісному «боксі».

Марія зупинилася десь на півшляху та поглянула вниз. Саме зараз примхлива 115-а викинула їй під ноги сяючу стежиночку. Дівчина завмерла, серце затремтіло. Як схоже! Звивиста стежка нагадала споришину, якою вона бігла до бабуні після занять в астрошколі.

«Моя бабусю, старша моя мамо!» – раптом уголос сказала Марія, це були рядки  з улюблених віршів бабусі, а нині й дівчини.

Бабунечка була відомим астронавтом. Це вона відкрила галактику Аеро. Марія й досі не може зрозуміти, чому на злеті своєї кар’єри бабуся раптово залишила улюблену справу й увесь свій час   присвятила їй, онуці.

Марія пам’ятала, як вони багато розмовляли, жартували, усміхалися. Це бабуся навчила її  бачити прекрасне в усьому, що нас оточує. Це вона показала, як світи, не схожі на наш, по-своєму чудові. Це вона розвинула в Марії допитливість й аналітичність.

Дев’ять місяців тому бабусі не стало. І світ Марії зруйнувався. Вона була першою 16-річною астронавткою,  яка успішно та блискучо пройшла всі тести й відправилася в складі дослідницької команди до галактики Аеро. Вона прагнула полетіти на край Усесвіту, щоб загоїти біль утрати. Навіщо бути такими близькими? Навіщо дарувати одне одному тепло й любов? Адже потім так важко згадувати хвилини щастя? Цього дня Марія твердо вирішила, що всю себе присвятить науці й космосу. Вона не хоче ані сім’ї, ані дітей, ані онуків. Дівчина не хоче, аби вони страждали, коли її не стане.

Марія часто думала над словами, сказаними бабусею: «Ми мандруємо різними світами, вивчаємо мільйони галактик, освоїли та колонізували  сім планет, але досі не пізнали себе…».

Урвавши спогади, Марія швидко опинилася всередині затишної каюти.

Засинаючи, вона раптом відчула яскравий спалах. У голові промайнуло: «Горить ліхтар, ніхто не погасив».  Марія усміхнулась та розплющила очі. Виграючи усіма  барвами  райдуги, каюта була сповнена яскравим світлом. Повернувшись до робочої зони, Марія ахнула. Велетенська 115-а зникла, її частки більше не дихали, вони були розкидані по всьому небосхилу і дуже швидко згасали. Сяйво змінилося сутінками, а потім темрявою. Марія перевірила техніку: чи всі дані вона встигла занотувати. І знов у неї невимушено вирвалося: «Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки! Вже й час є в тебе, пізно, але є ж…».

Сумніву не було: 115-а вмерла. Прощальний погляд у чорну безодню. Аж раптом Марія помітила мерехтіння. Можливо, це не згасла частка планети? Але ж ні! Дивно, у Марії було відчуття, що це мерехтіння їй дещо нагадує.

Цілу добу вона порівнювала дані. Сяюча крихта виявилася молодою планетою, і нагадувала 115-ту, але була в тисячі разів менша. Та дивовижно було те, що рухи часток юної планети повторювали досвід зниклої. Ті самі рухи Марія намагалася проаналізувати упродовж дев’яти місяців.

На міжгалактичній станції панував безлад. Команда з дванадцяти дослідників вітала Марію з успіхом. «Це розум! Уперше ми зіштовхнулися з величезним розумом! Галактика Аеро володіє планетами, що здатні передавати свій досвід і знання! Нам ще доведеться дізнатися як! Багато чого залишається загадкою! Та ми на порозі відкриттів!».

– Так що ж виходить? Молода планета – «дочка» 115-ої? – здивувалась Марія.

– Ні, це її «онука»! А її «матуся» – блукаюча планета, яку ми не бачили, але  є всі дані про її світові траєкторії.

Марія усамітнилася  в маленькій кімнаті. Серце калатало все частіше. Ось воно! Як вона раніше не розуміла очевидного! Досвід та знання! Передати все, що знаєш, своїм рідним! Знайти своє продовження в наступних поколіннях! І пам’ять, звісно ж, пам’ять! Уперше знайомі вірші вона прочитала інакше:

«Старесенька, іде чиясь бабуся,

І навіть хтозна, як її ім’я.

А я дивлюся у вікно, дивлюся,

Щоб думати, що, може, то моя…»

Марія увімкнула персональний зв’язок із домівкою, і в той же час на екрані з’явилося усміхнене обличчя матусі. «Доброго ранку, Марійко! Як же ти схожа на бабусю!..».

«Я знаю, мамо! Я скучила. Завтра повертаюсь…». А про себе додала: «Як завжди. Як недавно. Як давно…».

 



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *