Литвиненко Тетяна “Три бажання”

Я  прокинулася дуже рано – татко обережно погладив мені щічку: «Прокидайся, лисонько, я вже приготував усе для рибалки».

І хоч дуже хотілося спати, але треба вставати, бо я давно просилася поїхати разом на річку, нарешті умовила, а тепер відступати – ні, цього не буде.

Мама простягла пакет із сніданком, татко взяв вудочки, сапет, баночку з мотилем – і ми поспішили на маршрутку. Так рано вулицями міста я ще не ходила. Але мені сподобалася тиша, легенький вітерець, нежарке сонечко.

У гідропарку ми перейшли  через річку по мосту, перебралися на другий бік острова і знайшли невеличку затоку, де й розташувалися.

Татусь упіймав з десяток рибок, хоч і невеличких, але на обід вистачить. Навіщо ловити більше від потреби. Так ніякої риби не напасешся. А мені не щастило. Жодного разу за гачок нічого не схопилося. Занудьгувавши, я пішла берегом, знайшла іншу затишну заточку і присіла на м’якій травичці,  розсіяно дивлячись на воду. Потім закинула свою вудочку і почала чекати.

Час плинув, Аж раптом гачок пірнув раз, другий, і вудочка в моїх руках вигнулася. Я підскочила, потягнула вудочку на себе – із води вискочила на берег досить великий щупак. Я так злякалася, що він знову вислизне у воду, що впала на  нього зверху. Притискувала до землі усім тілом. І тільки відкрила рота, щоб покликати татка, як почула чийсь тихий голос: «Відпусти мене, відпусти мене…». Спочатку я навіть не зрозуміла, хто це звертається до мене. А потім застигла від жаху. Це говорив щупак. Я підскочила вгору, але не кинула рибу.

«Відпусти мене, а я виконаю три твоїх бажання». Перелякана, здивована я дивилася на рибину. «Це ви сказали?» – трохи дурнувато запитала я. не будеш тут дурнуватою, коли із тобою, як у казці, розмовляє риба. «Так, то я звертаюся до тебе», – досить, на мій погляд нечемно, відповів щупак. «І чого ви хочете?» – спитала я і подумала, що питання сформулювала досить дивно. Чого може хотіти риба, яку витягли з води.

Щупак тактовно промовчав на моє питання. А потім сказав: «Вибач, ти не могла б міркувати швидше, бо часу в мене не так і багато.»

–         Але я не розумію, чого ви від мене чекаєте.

–         Казок не читала? – якимсь сварливим голосом промовила рибина.

–         Читала, – простягла я, – так то ж казки! Але щоб так…

–         Як «так»? – передражнила мене рибина.

–         Так, насправді. Риби не розмовляють,  – не дуже упевнено промовила я.

–  Тоді, по-твоєму, що я зараз роблю? Та думай швидше. Бо зараз помру на твоїх очах. І не буде нічого: ні подарунків, ні риби жареної. Це я так жартую. Але все ж спробуй зібратися з думками і загадати три бажання.

–  Що, справді виконаєте?

–  Виконаю, виконаю. Цілих три. Невже ніколи не мріяла про таку нагоду?

–  Мріяла. Але не чекала. Я, не роздумуючи, вигукнула перше бажання: «Хочу, щоб мої рідні мали прекрасне здоров’я. Щоб у них ніколи нічого не боліло.»

–   Добре, погодився щупак. – Так воно і буде. Перше бажання виконано. Давай друге – та швидше думай.

–   Хочу, щоб моя сім’я ніколи не знала скрути. Щоб завжди були гроші і достаток.

–   Добре, – погодилася рибина. – Так і буде. А третє?

–   Хочу-у-у-у – мрійливо сказала я і замовкла.

–  Чого, чого ти хочеш? – майже загорлав щупак, – кажи вже швидше, бо я пересох увесь без води, та й дихати важко.

–   Добре, хочу, щоб  замість моєї старої і занедбаної школи з’явилася нова, сучасна, обладнана  найкращими сучасними засобами. Затишна, із спортивними майданчиками, зимовим садом, бібліотекою, їдальнею ііііііі-і-і…

–  ІІІІІІ – проговорив щупак, задумливо дивлячись на мене. – Цікаво. Щось придумаю. А тепер, прощай.  – Він раптом сильно ударив хвостом, підскочив і плюхнувся у воду.

Бризки води долетіли до мого обличчя, я сахнулася, протерла очі долонею і почула тихий сміх  татка.

–         Прокидайся, сонечко, додому вже пора. Усю рибу проспала.

–         Так то був сон, – розчаровано проговорила я.  – А я …..

–         Що за сон? – поцікавився татко.

–         Цікавий, казковий, але сон. –  Сумно відповіла я.

Невдовзі ми їхали додому.  За вікном маршрутки відбувалися різноманітні події, тому я почала забувати свій сон.

У квартирі було тихо. Дуже тихо, аж дивно. Розгублена мама сиділа на дивані і вдивлялася у текст газети.

–         Що сталося, – кинувся тато до неї. – Тобі зле? Що болить? Де?

–         Нічого, –  сказала мама розгублено. – Нічого не болить. Навпаки.

–         Що  сталося? – допитувалися ми.

–         Та нічого, – сказала мама. – Хоча ні. Сталося диво. У мене покращився зір. Я читаю без окулярів навіть найменший шрифт.

–         Як це? – спитав тато. – Як покращився? Чому? – Мама засміялася.

–  Цього не знаю. Я почала готувати вам обід. А поки суп варився, присіла і почала читати газету. Аж раптом зрозуміла, що читаю без окулярів. Схопилася, щоб знайти їх. Та зрозуміла, що окуляри мені не потрібні. Я вже переглянула купу газет, книжок, експериментувала із різними шрифтами – у мене різко покращився зір. Це так приємно, але лячно. Як це сталося, чому?

Ми з татком розгублено дивилися одне на одного та разом на маму. І нічого не розуміли.

Татусь підхопив сумки і пішов на кухню. – А ми тут рибки принесли. Небагато, правда, але на обід вистачить. Будо б більше, аби хтось не заснув.

Якась думка промайнула у мене в голові. Але здивований голос батька відволік мою увагу.

–         Що це? Як же це? Звідки? –

–         Та що сталося? – злякалися тепер уже ми з мамою.

–  Дівчатка, – розгублено проговорив татко. – У мене виросли всі зуби. – Він кинувся до дзеркала і широко розкрив рота.

Це було так смішно, що ми з мамою розреготалися. Розгублений татко повернувся до нас. – Дівчатка, я правду кажу. Жодної коронки, пломби. Усі цілі і білі. – Поки мама заглядала таткові до рота, я стояла замислена і розгублена. – Це ж що виходить, я на березі не спала, а дійсно розмовляла із щупаком? Бо перше моє бажання було виконано. Дива відбувалися прямо на очах. Приємні дива. Добре. Про друге бажання, про гроші, я поки що думати не буду. А як там, цікаво, із школою? – Схопивши ключі, я кинулася до дверей.

–         Куди ти? – крикнула мама. – А обідати?

–  Скоро буду,я до школи. – Смішні ці дорослі. Тут такі події, у них зуби повідростали, а вони про обід хвилюються.

До школи було недалеко. Я так бігла, що,  мабуть. повинна була б задихнутися, але  почувала себе добре, сил було багато, хоча я ніколи не була доброю спортсменкою, завжди намагалася прогуляти фізкультуру.  Може, це теж вплив рибини?

Ще від перехрестя я побачила багато людей, що стояли біля школи і зачаровано дивилися на неї. Так само вчинила і я, коли побачила будівлю.

На місці старої   школи  я побачила новісіньку будівлю, яка сяяла чистесенькими шибками. Новим було все: кількість поверхів, вхідні двері, подвір’я, вистелене гарними плитками, акуратні клумби, засаджені квітами,  скамейки.

У школі було тихо. Я побігла до свого класу, відмічаючи ті зміни, які побачила у коридорах. І нові жалюзі, і гарно оформлені стіни, приємні картини, багато квітів у вазонах.

Коли я зайшла до класної кімнати, то захоплено застигла. На вікнах затемнення, дві класні дошки, одна звичайна, а інша –  мультимедійна.. Новісінькі ноутбуки на кожній парті для кожного учня.  Парти і стільці, гарне оформлення на стінах, і  навіть така дивина, як раковина з  у кутку. Тобто, тепер ми можемо мити руки безпосередньо в класі.

Із свого класу я пішла до інших приміщень. А подивитися було на що. У коридорах стояли гарні вазони з живими квітами, стіни пофарбовано у м’які кольори, дуже приємні для ока. На вікнах гарні заслони.

Бібліотека тепер складалася з кількох кімнат: абонемент, читальна зала, книгосховище. І теж мультимедійна дошка, комп’ютери, нові книжки та журнали.

У їдальні акуратні столики на чотири особи, різнокольорові стільці, велике підсобне приміщення та кухня, де готували гарячі страви. Линула приємна музика.

Захоплено блукаючи коридорами, заглядаючи до класних кімнат, усюди я бачила одну й ту саму гарну картину.

У школі я побачила своїх однокласників, які кликали мене   на спортивний майданчик. Я побігла за ними.

Дива продовжувалися.

Високий ажурний паркан оточував декілька секцій. У одній – це було футбольне поле – було штучне покриття. Майданчики для баскетболу і волейболу мали нові кошики, гарне покриття, сітку. Ще був стадіон для занять легкою атлетикою, тенісний майданчик, столи для гри в пінг-понг. А  закривав усе це прозорий штучний дах. Схоже було на великий скляний будинок, нібито на свіжому повітрі, але разом з тим,  не буде заважати ні дощ, ні сніг.

А неподалеку стояла нова будівля на три поверхи. Коли ми зайшли туди, то скрикнули у захваті. Велика сучасна спортивна зала, тренажерний майданчик – це на першому поверсі. На другому – приміщення для показу кінофільмів, актова зала, кімната психологічного розвантаження для учнів та учителів.  А на третьому – о диво, зимовий сад. Як же там було гарно! Крім рослин, приємну атмосферу створювали звуки природи, що линули з невидимих оку динаміків.

Зачудована, я дивилася на всі ці дива. І розуміла, що з’явилося все завдяки щупаку. Саме він виконав мої бажання і створив таке диво.

У захваті, я почала підстрибувати все вище й вище, та раптом ударилася головою об гілку, що дуже низько нависала над галявинкою, де я стояла.

– Боляче, – скрикнула я.

– Де болить? – долинув татків голос через якусь імлу.

Я розплющила очі і побачила, що  лежу на галявині  на березі Дніпра, поруч стоїть татко з відром, повним риби, в руках, і дивиться на мене трохи іронічно і заклопотано.

–         Тобі щось наснилося, сонечко моє? – спитав він.

–  Так, гарний фантастичний сон. На жаль, поки що здійснитися він не може. Але будемо сподіватися, що коли-небудь побудують такі школи.

 



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *