Кураян Карина “Пригоди Мібо”

Глава 1. Життя Мібо

У казковій країні під назвою Мегенія жив веселий, життєрадісний та допитливий авантюрист на ім’я Мібо. Він мешкав з дідусем Гуру. На зауваження й заборони дідуся хлопчик, як і більшість дітей, не звертав уваги, полюбляв усе цікаве, зокрема відвідувати таємничі та незвичайні місця. Одним із таких місць був міський ринок.

Ви, напевно, подумали, що він любив солодощі, фрукти чи овочі? А ось і ні. Оскільки це була казкова країна, то, звичайно, там жили чарівники, дракони, відьми, розбійники і шарлатани, а деякі магічні й незвичайні речі можна було придбати за кілька лейгурів  у Магірі (особливій частині ринку).

Одного сонячного ранку Мібо, отримавши від дідуся два лейгури, попрямував на ринок у Магір. Він довго блукав ринком, обираючи, що купити, і раптом зупинився. Перед ним стояв старець, який продавав останні речі: стару парасольку, дверний ключ, якісь папери та багато різних дрібних речей, які щодня заповнюють будинок, створюючи безлад.

– Агов, старий! Це Магір –  ринок магії, цінних речей, магічних тварин. А Ви продаєте всякий непотріб! Ось, наприклад, ця запилена незрозуміла карта або цей дверний ключ. Ви марно займаєте місце!

– Хлопчисько! Не говори того, про що й гадки не маєш, – відгукнувся старий. – Ця карта веде до найважливішого, а також до небувалих пригод, – старець хитро посміхнувся. – А цей ключ відкриває будь-які двері, будь-який замок. Але обидва предмети йдуть тільки в комплекті з цією скринькою.

Мібо подивився – і зачарувався. Такої гарної скриньки він ніколи не бачив. Зелена, прикрашена золотим орнаментом, вона дивувала очі. Як він раніше її не помітив?

– Справді, старий, скринька чогось варта.

Мібо вирішив подарувати  її дідусеві на день народження, що прийде незабаром.

– Гаразд, скільки вона коштує?

– Десять лейгурів. – Це була прийнятна ціна, а хлопець уже давно відкладав гроші.

– Тільки будь пильним, – наостанок сказав старець, – якщо ці речі потраплять до поганих рук, настане кінець, лише диво врятує тебе.

Мібо не зрозумів, про що казав старий, та пропустив ці слова повз вуха. Опинившись вдома, він уважно оглянув свої нові речі. «Дідусеві Гуру має сподобатися, – подумав Мібо. – Що це? – Він побачив якийсь шнурок у кутку скриньки та смикнув за нього. Відкрилося потайне дно. Там лежала записка. – Навіщо тут комусь ховати записку? Можливо, її забув один із колишніх власників?» –  будував здогади хлопець.

Мібо взяв записку та почав читати: «Любий власнику скриньки! Якщо ти читаєш цей лист, то при тобі повинні бути ключ та карта. Всі три предмети будуть необхідні тобі надалі. Я хочу попрохати тебе допомогти мені. Я сподіваюсь на твою мужність.Весь світ у великій небезпеці, вже ось-ось на волю потрапить небувале зло та поглине його. Більшого сказати не можу, адже мої дари можуть потрапити в погані руки. Але якщо ти чистий серцем, то подолаєш весь шлях до кінця. Користуйся картою, вона вкаже тобі напрям до порятунку всього, що тобі важливо. Решту ти зрозумієш під час своєї пригоди, я вірю в тебе»

Дочитавши, Мібо подумав: «І це все? Мені що: кинути дідуся і піти невідомо куди? Та ні! Це просто жарт».

Хлопець перегорнув листок, на іншій стороні було продовження:

«Але якщо ти не віриш мені, тоді факти тебе переконають. Зло остаточно вирветься,  коли П’ять Захоплень перетворяться у П’ять Отрут.

Пернатий Ключник»

Усі знали, що таке П’ять Захоплень. Це чудеса світу, створені на зорі часу наймогутнішими чарівниками: Райдужний Вулкан, Водоспад Пам’яті, Полум’я Зцілень, Чудовий Ліс і Поляна Хмар. Усі ці місця були унікальними. Але кілька років тому вони почали втрачати свою силу. У той час згасло Полум’я Зцілень. Мібо вважав би це випадковістю та безтурботно жив би собі далі, якби в той день дідусь Гуру не розповів йому новину: над Райдужним Вулканом зникла веселка.

Хлопець зібрав їжу, одяг та гроші, залишив дідусеві записку з поясненнями і на ранок покинув домівку.

Глава 2. Друг та ворог

Подорожувати виявилося набагато важче, ніж припускав Мібо. На щастя, він приєднався до каравану та деякий час їхав з ними у возі. І ось нарешті він перетинає кордон рідної Мегенії. А щоб далі йти в невідомість, потрібно поповнити запас їжі, тому мандрівник ішов у найближче велике місто. Там усе було інакшим і незвичним. Мібо як зачарований крокував кам’яними вулицями, коли побачив бідно одягненого хлопчика років дев’яти, який гірко плакав. Мібо стало його шкода.

– Як тебе звуть, хлопчику? – запитав він.

– Ліму, – крізь сльози вимовив малий. – А тебе як?

– Мібо. А чому ти плачеш?

Ліму трохи заспокоївся, побачивши, що боятися нічого.

– А тобі хіба це важливо? – буркнув він, але потім все ж таки продовжив. – Розумієш, я сирота. Мої батьки загинули, і я залишився на піклування дядька, якому я не потрібен. Він каже, що од мене тільки збитки. Учора я випадково розбив його вазу, якою постійно вихвалявся. Дядько так розлютився, що вигнав мене на вулицю. Тепер я тут. Я і моя собака Мушля. У мене залишилося тільки вісім лейгурів…На них я не проживу й тижня. – Ліму знову нахнюпався. Мібо перейнявся його історією і вирішив допомогти хлопчикові.

– Ліму, а ти хочеш піти зі мною? Я подорожую, і в мене важлива місія  врятувати світ.

– Врятувати світ?! – пожвавився хлопчик.

– Ну, може, я трохи перебільшую… –  Мібо побачив, як запалали очі хлопчика. – Це довга історія, але я тобі її повідаю. – Мібо все розповів хлопчику, який після почутого впевнено заявив:

– Я піду з тобою. Справа серйозна, і тобі знадобитися моя допомога.

Мібо посміхнувся, зрадівши компанії та промовив: «Тоді в дорогу!».

Але хлопці й не здогадувалися, що їх підслуховував злодій та шахрай Вульму, ватажок банди грабіжників «Крич». Він зацікавився магічними предметами, що були у хлопчиків, а особливо ключем, що відчиняє всі двері.

Тим часом  Мібо поповнив запас їжі. Він згадав дідуся Гуру й відправив тому листа поштовим орлом, у якому запевняв, що з ним усе добре, та розповідав про нового друга. Хлопці вже вийшли за місто, як раптом Мушля почала озиратися й поводитися незвично.

– Що з нею? – запитав Мібо.

– Не знаю, – занепокоївся Ліму, – раніше вона так не робила. Мібо, а ти не міг би показати мені карту?

Мібо зупинився і відкрив рюкзак.

– Ого, яка вона стара!

– Це точно, багато позначок затерті. Тут чітко простежується шлях до Печери Дракона, а далі не зрозуміло: чи то на північ, чи то на захід.

– Гаразд, дійдемо до печери, тоді розберемося.

А банда злодіїв «Крич» та їхній голова Вульму вже будували хитру пастку біля гори Міглин. І хлопці впевнено йшли їй назустріч.Аж поки шлях їм не перепинило дерево, що впало прямо перед ними. Вони й злякатися не встигли, як під ногами щось хруснуло і світ перевернувся.

– Пастка! –крикнув Мібо, але запізно , велика сітка-пастка підняла їх у повітря.

Глава 3. Рятівник у масці

Хлопчики зблідли від страху. Здавалося, що їх ніщо не може врятувати. Їх оточили безчесні бандити, що виблискували своїми мечами. Тепер їм кінець. Але раптом, немов блискавка, з-за дерева метнулася тінь. Хлопчики на мить закрили очі, а коли відкрили, то підступні вороги лежали на землі без тями.

– Що сталося? – не зрозумів Ліму.

Їх вивільнила  низенька людина в чорному, обличчя якої було приховане.

– Хто ти, наш рятівник? – запитав Мібо вдячним тоном.

Людина в чорному зняла маску – і хлопці від несподіванки спочатку витріщили очі, а потім почервоніли, бо перед ними стояла дівчинка. У неї було коротке світле волосся і блакитні очі. На вигляд вона була ровесницею Мібо (тобто приблизно дванадцяти років).

– Дівчисько? – пропищав Ліму.

– Нас врятувала дівчинка! – підтримав Мібо.

Дівчина повільно поглянула на лежачих бандитів. Мібо зрозумів натяк.

– Спасибі тобі за наше спасіння. Як тебе звуть? – запитав Мібо.

– Джил, –  спокійно відповіла вона. – А ви, напевно, мандрівники?

– Правильно! – в один голос сказали хлопчики, а потім представилися: «Мібо!Ліму!»

– А це – Мушля, – Ліму вказав на свою руду собаку.

– Дуже приємно. Можна дізнатися, навіщо ви зв’язалися з бандою «Крич»? Вони досить небезпечні. На щастя, не для мене.

– Та вони самі за нами ув’язались.

– Напевно ще з міста, – додав Ліму. – Як ти змогла їх здолати? Ти ніндзя чи що?

– Ніндзя? –  Джил засміялася. – Ні, звичайно. Я живу на горі Міглин. Там є монастир…

– Де тебе навчили боротися?

– Можна й так сказати. –  Її обличчя стало серйозним. – Мудреці навчають багатьом наукам. І мистецтво бою одне з них. Так що ж ви тут робите?

І хлопчики вирішили довірити рятівниці всю свою історію. Виявилося, що подібне Джил уже чула. П’ять Захоплень і справді втрачають колишню силу. А легенди про зло, яке ось-ось запанує, відомі в монастирі давно. Джил виявилася кращою ученицею у своєму класі.

– Вам несказанно пощастило зустріти мене. Із бандою «Крич» краще не жартувати, – вона про щось замислилась. –  Нікуди не йдіть, я зараз повернуся.

Хлопці з подивом перезирнулися, але дочекалися приходу дівчинки. Джил повернулася з невеликим багажем, на її устах квітла усмішка.

– Мібо, Ліму, у мене для вас чудова новина. Я піду з вами.

Хлопчики відкрили роти з подиву.

– Я знаю, ви не можете повірити у власну вдачу. Мій наставник сказав, що пригода зарахується мені як практика. Моя перша пригода починається зараз! – Хлопчики все ще не могли отямитися від несподіваної новини.

– А ми хіба тебе брали? – видав Ліму.

– Що? – Джил було достатньо одного погляду.

– Нічого. Я говорю … А ми хіба карту тобі ще не показали?

Напруга спала, і всі дружно розсміялися.

Вранці вони вирушили в дорогу й довго йшли, не знаючи, що чекає  попереду.

– Так, що ми маємо? – запитав Мібо. Він пильно глянув у карту, тоді Джил висмикнула  її в нього. Хлопці вже не перший день билися над головоломкою в затертому місці, де фарби практично не було видно.

– На карті не вказано, куди рухатися після печери. – доповіла Джил. Хлопці зітхнули.

– Але печера на нашому шляху не просто так! Поруч є дивна позначка,  а отже, це частина місії. Напевно, там ми знайдемо відповіді на наші запитання. Ви розумієте, що це означає? Ми дізнаємося, що за зло намагаємося утримати.

Глава 4. Печера Дракона

На кілька секунд у повітрі застигла тиша. Цю тишу перервав Ліму.

– А я ще гадав, що печеру можна обійти.

– Треба з хоробрістю дивитися в очі небезпеці та йти вперед! – проголосив Мібо.

Важко сказати, що відчули шукачі пригод, коли через кілька днів перед ними з’явився височезний та широченний гірський масив.

– І як ми знайдемо цю печеру?

Хлопці з очікуванням дивилися на дівчину, чекаючи від неї плану дій.

– Звідки мені знати? Я тут, до речі, теж уперше. Підемо вгору по стежці, тоді, може, натрапимо на неї.

Підйом угору вийшов важкий, але Мібо  не скаржився, бо за всіх це робив Ліму, активно та голосно розмислюючи над тим, чим він думав, коли погодився на цю авантюру.  Попереду йшла Джил та іноді допомагала хлопцям. Лише Мушля йшла десь поряд без жодної перерви. Звідки таке прагнення підкорити  Гору Дракона?

– До речі, а чому ця гора носить ім’я дракона? – поцікавився Мібо.

– Може, тут дракони водяться та тільки й чекають, щоб нами поживитися!

Джил дзвінко розсміялася.

– Дракони  тут? Що за нісенітниця? Якщо придивитися – ця гора нагадує дракона, що приліг відпочити. А за іншою версією, у давнину тут жили дракони. Але  вони всі вимерли тисячі років тому. Зараз нам нема чого боятися. Ми просто пройдемо крізь систему тунелів у горі та дізнаємося правильний напрям.

Раптом почулося собаче гавкання.

– Мушле, що сталося? Ти де? – занепокоївся Ліму. – Мушле!

Вони прийшли на поклик собаки, виявилося, що вона знайшла печеру.

– Моя ти помічниця, – Ліму ніжно погладив її і пригостив смачненьким.

Темрява,  що вкривала вхід, лякала, тоді Джил спорудила три смолоскипи. Але ніхто не наважувався увійти.

– Що ти там казав, про … йти назустріч небезпеці? – з іронією поцікавився Ліму. – Ось, Мібо, ти і підеш першим.

– Ну й добре. – Мібо зайшов у печеру. – А тут не так лячно, як здається.

До нього приєдналися друзі. Вони йшли вже півтори години, не промовивши ні слова. Аж поки не зайшли у глухий кут.

– І що далі? Йти назад? – зітхнув Ліму.

– А може, це не та печера? – Припустила Джил та дістала карту. – Давайте ще раз усе передивимось. Шлях іде до цієї печери,  іншу ми не знайшли. Поруч задано напрям і на північ, і на захід, а потім кінець карти…це якась нісенітниця.

– Нам що, доведеться розійтися і крокувати у двох напрямах? – не зрозумів Ліму.

– Дивіться, тут щось є, – указав Мібо на стіну.

На кам’яній стіні були намальовані три напрямки, а біля кожного – окрема плита.

– Символ такий, як і на карті, тільки в нас не вистачає однієї стрілки, напевно, вона стерлася з часом.

– Отже, це та сама печера. Треба щось зробити, щоб відкрився шлях. Я читала, що в таких місцях часто бувають таємні двері. – Вона придивилася до плит. Спробувала натиснути кожну, і вони підкорилися, але таємні двері не з’являлися. – Хлопці, на «три» разом натисніть на одну із плит, я візьму верхню. Раз, два…Три!

За стіною щось клацнуло, і стіна піднялася догори, відкривши сходи вниз.

– У тебе вийшло, – гукнув Мібо, – Джил, ти просто геній.

Вона театрально зітхнула: «Стараюсь». Друзі засміялися.

– Виявляється, що це був шлях не на захід, не на схід чи південь. Цей знак означає вниз. Ну що, пішли далі?

Глава 5. Гагатова куля

Поступово стіни з випуклої гірської породи перетворилися на рівні та гладенькі, а стеля ставала все вищою та охайнішою.

– Ми вже під горою. – пояснила Джил.

Тунель закінчився, далі було провалля. Ліму кинув камінець униз, але приглушене «Бах!» почулося  лише через хвилину. Вузький міст з’єднував їх із тією стороною, де виднілася якась будівля.

– Скільки років цьому мосту? – запитав Ліму, сумніваючись у безпеці переходу.

– Багато, проте він металевий та виглядає цілим, тому можна йти. – Запевнила дівчина.

Пішли всі, крім Мушлі, яка скиглила та піджавши вуха тікала від мосту.

– Мушле, пішли! – умовляв її Ліму.

– Облиш, вона не хоче йти, підемо самі. – Сказала Джил.

Міст захитався, проте витримав мандрівників. Друзі пройшли половину моста, коли почулося якесь відлуння.

– Що це, чуєте? – злякався Ліму.

– Напевно, вітер. – здогадався Мібо. А тоді щось зашипіло, і поряд справді піднявся вітер. – Я ж казав, – додав Мібо, обернувшись до друзів.

– Мібооо… – прохрипів Ліму. – Я не думаю, що це вітер.

– Чого це? – скептично зауважив хлопець.

– Ти, Мібо, обернися назад, – сказала Джил, – тільки дуже повільно.

Він повернув голову та побачив дракона. Великого. Чорного. Дракона. Його щойно розбудили від столітнього сну якісь мандрівники-діти, якими він кортить поласувати. Очі звірюки дивилися прямісінько на Мібо, якого обійняв страх.

– Так, друзі, рахую до трьох і біжімо.

Очі чудовиська звузилися, а легені зробили величезний вдих.

– Три!

Вони зі всіх ніг помчали. А звір гарчав та дихав вогнем навколо них.

– Хутчіш! – Джил схопила Ліму,  і вони разом помчали на іншу сторону.

Не роздумуючи, забігли до споруди, яка захистила їх від вогню дракона.

– Це підземний храм!

Будівля й справді нагадувала древній храм, куди і зайшли Мібо, Ліму та Джил.

Площа була величезна, колони самотньо стояли, тримаючи дах, навкруги розливалося неяскраве, напевно, магічне світло, надаючи таємничості разписаним стінам. Над підлогою притягувала погляд  величезна чорна куля, що заворожувала темрявою.

– Що це, в ім’я П’яти Захоплень?! – здивувався Мібо.

Ця куля жила своїм життям, темне світло ніби дихало, воно випромінювало злобу й невтримну міць. Поряд із нею ставало нервово, не по собі, з’являлося відчуття неправильності.

– Тут є малюнки і текст, – промовила Джил, роздивляючись стіни. – На щастя, я вчила Стару мову в монастирі Міглин. Тут розповідається про найдавніші часи, коли на землі панувало зло. Саме тоді була найскрутніша доба в історії магії. Люди, ельфи, гноми, дракони та всі чарівні істоти жили в жаху перед цим створінням. Тут його називають «Malum», воно було безжалісне та вміло проникати в душу кожної істоти. Чим чорніше в неї серце, тим легше Малуму захопити контроль над розумом і тілом. Від нього неможливо було сховатися ніде на світі, він проникав у кожний закуток.

–  Проникав у кожний куток? Як же тоді його перемогли? – насупився Мібо.

– Як можна здогадатися з картинок… Допомогли наймогутніші чарівники,  що об’єдналися та заточили Малума у Гагатову кулю. Гагат – це такий камінь, що оберігає від демонів та зла. Завдяки своїй будові він втримав у собі Малума. Але… – Джил замовкла та вчиталася в текст.

– Що, «але»? – занепокоївся Ліму.

– Цього було замало. Гагат потребував постійного підживлення. Тоді створили п’ять магічних джерел, що заряджали гагатову кулю. Це…

– П’ять Захоплень, – здогадався Мібо. – Але магічні джерела почали втрачати силу. Зникли Райдужний Вулкан та Водоспад Пам’яті. А отже…

Вони з побоюванням глянули на гагатову кулю.

– Усе правильно, великий Малум уже частково проник у світ, – голосно промовив чоловічий голос.

Друзі обернулися й побачили перед собою озброєних бандитів: «Банда «Крич!».

– Які здогадливі, – промовив Вульму, а його люди оточили дітей.

– Як ви сюди потрапили?

– Ви думали, що сюди веде тільки одна печера? Ні, тут ціла система ходів. – єхидно  посміхнувся бандит. – Минулого разу ми не встигли поспілкуватися, ви були надто зайняті, коли ховали нас у тюрму в монастирі. На щастя,  всемогутній Малум нам допоміг та прилучив до свого плану. Ми допоможемо йому отримати повну свободу. І ви нас не зупините.

Він дістав розписаний рунами меч.

– Меч Надії! – вигукнула Джил. – Звідки він у тебе? Невже… – Вона зблідніла.

– Я прихопив його з монастиря Міглин. До речі, цікава річ.

– Ти не  маєш права його торкатися!

– Замовкни! – обличчя злодія спотворилося. – Усе це скоро не матиме значення.

Він, посміхаючись, підійшов до гагатової кулі та з розмахом проткнув її мечем. Земля похитнулася.  Куля потріскалася, і темрява вихором вийшла назовні.

– Треба щось робити, – пошепки промовив Мібо. – Один.

– Ти що, не бачиш, що в них шаблі та мечі?

– Два, – додала Джил.

– А, до безодні все, якщо помирати, то хоч би  разом. Три!

І вони кинулися на бандитів, які зачаровано дивилися на Малума. Билася в основному Джил, а хлопці ухилялися. Сили в бандитів додалося, мабуть, через вплив Малума. Один із грабіжників сильно вдарив Мібо, від чого той упав на землю. З його сумки випали всі речі. Їжа, гроші, скринька. Скринька! Щойно вона з’явилася, Малум чорною хмарою закляк, у нього почало проявлятися перекошене злобою обличчя.

– Знищити її! – від його голосу, хотілося сховатися та більше не виходити. І тоді Мібо зрозумів що й до чого.

Нищівна темрява ринулася до нього, щоб знищити. Мібо швидко схопив скриньку на руки, а вона засяяла. Хлопець відкрив її та простягнув до темряви.

Світло скриньки поглинуло нищівну темряву, мов пісок, що вбирає воду. Скринька зачинилася, а Малум застряг у ній.

Глава 6. Серіул та Пернатий Ключник

– Мібо, в тебе вийшло! – гукнула Джил.

– Ти переміг Малума, – посміхнувся Ліму, – Ця скринька, що…

Його перервав землетрус.  Каміння посипалося згори.

– Зараз тут усе зруйнується, тікаймо.

Першими вибігли бандити, розштовхуючи усіх. Коли вони були на мосту, друзі почули їхній сміх: «Ха! Ви не встигнете!».

– Стійте, вас занадто багато, міст не витримає, після полум’я того дракона… – закричала їм Джил.

– Не мели дурниць, дівчисько. – відгукнулися вони і побігли далі. Але ланцюг обірвався, усі бандити з криком полетіли у прірву.

– Ми їх попереджали, – додав Мібо. – Що тепер робити? Як нам вибратися?

Каміння продовжувало падати, підземні шляхи – руйнуватися. Раптом Ліму подивився вгору та вигукнув: «Дракон!»

Чорний дракон висів над ними, але не намагався їх спалити. Він тільки сумно дивився на них. Джил побачила на ньому металевий нашийник та ланцюг, який утримував його на цій території.

– Дракон не намагався нас убити, – промовила вона. – Він не хотів, щоб ми потрапили до храму, бо охороняв його. У мене є ідея. Мібо, дай ключ.

Мібо з недовірою дістав ключ, що відпирає всі замки, і дав Джил.

Дракон приземлився перед ними. Блакитноока Джил підійшла до нього, доторкнулася, погладила та вставила ключ у замок на шиї рептилії. Нашийник спав, дракон радісно загарчав та підставив крило.

– Здається, я знайшла нам транспорт, – пожартувала Джил. – Забирайтесь!

Друзі обережно сіли на спину дракона.

– Тримайтесь! Буде вітряно.

Дракон піднявся в повітря, та раптом почулося гавкання.

– Треба забрати Мушлю.

Дракон підлетів на іншу сторону, і Ліму підхопив Мушлю та радісно притис до грудей. Аж як дракон полетів у прірву, закричали пасажири. Але потім друзі побачили, що з боку прірви є великий тунель. Мібо подивися на скриньку, в голові його запліталися сотні думок, тоді він викинув скриньку на дно прірви. «Хай Малум буде похований під горою  і ніколи не вибереться назовні!»

Незважаючи на свої розміри, дракон вправно подорожував тунелем і невдовзі  з відчайдушним галасом вирвався назовні.

– У нас вийшло! – зітхнув Мібо.

– Ми впоралися, врятували світ! – додав Ліму.

– Та ще й дракона, – нагадала Джил.

Дракон летів над землею, повз хмари, а потім приземлився на галявині. Друзі злізли з нього і раптом побачили старого чоловіка в мантії чаклуна, що прямував до них.

– Добридень, герої! – привітався він.

– Гей! Ти ж той самий бідняк, що продав мені магічні речі. Ви чаклун? –  упізнав його хлопець.

– Так, Мібо. Мені та Серіулу знадобилася ваша допомога.

– Серіул? – запитав Ліму.

– Це дракон, – посміхнувся старий. – А мене ви можете називати Пернатий Ключник.

– Так це ти написав повідомлення? – здогадалася Джил.

– Так, і ви – Мібо, Ліму та Джил повністю справилися з місією. Мені відомо все, – прочитавши їхній вираз обличчя, відповів він, – але сам у події прямо втручатися не можу. Я був одним із чаклунів, що вперше полонили Малума. Уже пізніше ми дізналися, що той спосіб не вічний, та створили скриньку, яка б точно втримала його. Але біда в тім, що нею можуть користуватися  тільки чисті, хоробрі та юні серцем. Ми довго шукали вас і зрештою знайшли.

– Так ми всі зустрілися не випадково? – поцікавилася Джил.

– Так, тут втрутилася Доля. Ви повірили в себе і змогли звернути гори, – запевнив Ключник, – до речі, і в прямому, і в переносному сенсі цього слова.

Пернатий Ключник видав друзям по знаку, що зустрічався на карті та в печері.

– Це знак нашого Ордену, з цими магічними талісманами вас усюди впізнають. Це найменше, що я можу для вас зробити. Бувайте, герої. Я відчуваю, що ми ще зустрінемось, – сказав він і, як у тумані, зник разом із драконом.

– Оце я розумію, чари! – захопився Ліму.

Вони йшли у зворотному напрямку кілька днів. Джил, яку чекали у Міглині, після довгого та сумного прощання покинула їх. Мібо вирішив, що настав час запитати:

– Ліму, ти не хочеш піти зі мною? Я покажу тобі, як живуть у Мегенії, познайомлю з дідусем Гуру.

– Звісно ж. Тільки дурні відмовляться від такої пропозиції, – посміхнувся хлопець.

Сонце опустилося за обрій, наливши небо червоною фарбою. Закінчився день, закінчилася пригода, але історія тільки починається.

 



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *