Ковальчук Олександр “Горад”

Кіраўнік 1

Горад

Частка 1

Хмари дивної форми, нагадуючи скандинавських драконів, зникають за вікном океану, бурлячого холодним паром. Моя Філософіє сидить зовсім одна у старому і потрісканому купе, спершись на стіл та дивлячись пустими очима на мене. Вона досі залишалась розумною, хоч і п’яною у надрах головного мозку. Сум переміг її. Філософія так хоче втекти – тікаємо, стати іншою – стаємо, забути свої відчуття – ми їдемо,  і кожна миль стирає пам’ять нам. Аритмії наших серць дорівнють нулю.

Сперлась на стіл, дивиться пустими очима на мене.

Вокзал напевно з’явився раніше, ніж винайшли потяги. Він більше нагадував середньовічний замок, в якому засідав Гедимін зі своїми лицарями «восьмикутного столу» – славний князь Литовський, що спить під горою.

Перони його магічним чином з’єднали міжнародні сполучення, сповнені ділових людей та вагонів-ресторанів, і міжміські електрички, сповнені кондукторами типу “Ваш квиток, будь ласка”. Споріднило молодих, ще з вогниками в очах та квітами у руках, і старих, з дубовими палочками та суворими поглядами, – всі добровільно у полоні невідомого.

Стільки легенд, стільки ще непідкорених кав’ярнь. Це манило і лякало нас.

Легенда мовила про 149 дворів: «Знайдете їх – дароване вам…». Нажаль, численні дощі, які тут ніби за графіком сиплять з неба, стерли кінець того речення, намальованого на стіні одного з закинутих будинків не то крейдою, не то великим олівцем. Ніхто не знає хто, коли і навіщо написав це. Ніхто не хоче зрозуміти написи у цьому дивному та ворожому нашим душам «гораде».

Місто не було потворним. Лише після певного часу помічаєш це під цією оболонкою презирства, що відрізняє його від інших міст у тих самих широтах, того самого часового поясу. У місті були сади, і птахи, і без рахунки будинки, і грюкання трамваїв – місто без особливих прикмет.

Восени місто було найчарівнішим – опале листя шуркало під ногами, птахи відлітали у теплі краї, люди готувались. Готувались впадати у сплячку, що відбувалась зимою. Якби не навігатори і карти – зимою місто не знайти. Весна – час відродження, яке помічаєш лише тоді, коли з’являються численні торговці квітами. Літо – найулюбленіша пора місцевих – пари і коханці, друзі і вороги – усі зустрічаються у провулках та скверах, парках і кафе.

Жителі – особлива деталь у механізмі життя. Шкода, що місцеві зовсім забули не тільки свою історію і легенди, свого покровителя – дракона Ву, а і те як розважатись.
Працюють, щоб розбагатіти. Їх інтереси затонули у сфері економіки. Вони не обмежені у розділі самозадоволення: кохають жінок, щоб цілували їх у шию, музику, щоб якось заткнути голос ближнього свого, кіно, щоб менше дивитись на пики чужих людей, і алкоголь – топити горе у вині. Але все це записується у їх записники на вихідні. Усі інші дні в них одне завдання – гроші.

 

В молодості вони нестримні, навіть дикі, сповнені мрій. В зрілості – вони деградують, а їх інтереси можна помістити у офісних кабінетах та безкоштовних банкетах. Для них життя – це ще пару прожитих днів. Старі просто доживають свій час. Єдина їх розвага – вставати зранку і їздити цілий день в трамваях, займаючи усі місця. Дивитись, як тече слинка у молодих та зрілих на ці священні, дерев’яні сидіння.

Здається мені, що головне хобі жителів – пожирати один одного в актах кохання у ліжках, під матрацами яких сховані гроші та пляшка дешевого вина.

Кіраўнік 1

Горад

Частка 2

Філософія вийшла гуляти і загубилась. А потім і я. Ми зустрілись у кав’ярні на вулиці Рошель. Зійшлись на тому, що це духи, яким стало сумно, загубили нас у вуличках, а потім звели нас тут. Нам зовсім не хотілось повертатись у холодний номер готелю, тому ми прийняли єдине вірне рішення – вирушити на пошуки 149 дворів.

Ми знали, що просто потрібно йти вперед. Рошель, Дарк, Тріб, Анчукіс – вулиці без початку і кінця, як ниточка, вели.

Пуста площа тут, у робочий день, ввечері, не здивувала нас. Світились лише вікна офісів. Скупість місцевої влади призвела до відсутності світла і того, що ми впали у кущ ліщини. Звідки, у місті втрачених душ, посеред площі росте ліщина, ми не знали. Напевно просто не помітили. Але слова Філософії: «Вибач. Я просто ніколи не бачила ліщину, ось і захотіла» – вони здивували мене. Ми зробили одну позначку у нас на долоні. Але дивні постаті дивились на нас.

Я хотів побачити океан ще раз. Ну хоч краєм ока. Години три, чи чотири, чи п’ять – ми йшли, а нічого не з’являлось. Можливо Філософія лише хотіла посміятись з мене тоді, на площі?

Знайшли двір. Велика червона стіна, метрів чотири в висоту, і маленькі двері у лівому кутку. Зустрівшись очима, ми ступили туди.

Теплий океан. Він ніколи не буває нецікавим. Таємничий, неосяжний – він хвилює мою душу. Океан і є душа. Вчора він був тихим і лагідним хлопчиком, що відбивав сонячне проміння. Сьогодні зірвався вітер і гонить хвилі. Шалені хвилі знищують усе на берегах. Океан дивовижний. Велетень, що з ним я став до бою. Кричу на нього, кидаю в його бурхливу воду каміння, а він хоче втопити мене, глушить мій голос, відкидає мій камінець назад, на берег. Він вічний переможець.

Океан має якість, про яку я лише мрію – нездатність кохати.

На долоні вже друга позначка. Хтось торкнувся нас.

Кіраўнік 1

Горад

Частка 6

Місто було іншим.

Вдень містом керували люди – думали вони господарі.

Вночі – тіні і вітер – вічні помічники Його величності Ву.

Спершу тіні здавались злими, але кожна, проходячи поруч, віталась, знімаючи шляпу, зупинялась та розмовляла з нами. Розповідали тіні і про трамваї в небі, і про чай з повітря, і про вічне кохання, і про те, як жити тут і не стати місцевими, а вічними гостями цього міста.

Вітри ж дійсно, були недружелюбні. Вони ненавиділи людей, недовіряли їм. Проте вони приносили аромат свіжих круасанів і ще неперемоленої кави на вулиці Рошель. Я потоваришував з вітром, Філософія – з тінями.

Я і Філософія – ми були зовсім протилежними людьми. Ми завжди знали – ніколи нам не бути разом. Хоч і поруч, здавалось, було добре, ми ненавиділи один одного всі ці хвилини і години, всі ці дні. Це було занадто багато і занадто добре. Більше не можемо спати, жити і усміхатись. Наша брехня стала нашими ідеалами.

Під дією антидепресивних препаратів Філософія втекла. Я її не бачив довгий час. Вона втомилась шукати безсмертя обіцяне нам. Я ніколи не знав, де вона, у цьому злиденному місті.

І ось я почув тихенький стук у двері. Цей стук був для мене блискавкою, яка вразила мене у голову та обпекла тіло, і одночасно штилем, що приходить після антициклону. Філософія стояла у дверях та переступала з ноги на ногу. Завжди подобалось, коли вона соромиться. Така собі маленька беззахисна думка, яка настільки сильна була у своїх слівох, що стала матеріальною і тепер дивиться на мене своїми зеленими оченятками. Хоч все голосило про інше, я знав. Знав, що вона – матеріальна думка, моя Філософіє – ніколи не покине. Завжди буде вірною, хоч і трохи дивною.

Вона переступила поріг так важко, ніби переступала не його, а себе. Знала, що повернеться, але не знала, що скаже після тих довгих вечорів, на які вона залишила мене.

-Чай хочу.

Кращих слів вона знайти не могла. Я не хотів ні вибачень від неї, ні бажань. Я хотів її. Випити разом чай – це найвища нагорода, яку я отримав.

Хіба було в нас більше, ніж та розмова в той вечір? Чомусь ми згадали світло червоного ліхтарика над нами, теплий океан і ще стільки речей. Ми дивились в очі і розуміли. А потім страх подальшого переміг нас. І губи наші так і не зустрілись.

 



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *