Щерба Т.М.

Урок - портрет

Тема: Життєва одіссея письменника (Юрій Голобородько)
Мета:
- Познайомити учнів із життєвим і творчим шляхом видатного письменника рідного краю.
- Створити літературний портрет митця.
- Окреслити головні теми творчого доробку.
- Розкрити майстерність автора у зображенні психологічного стану героїв
- Формувати в учнів вміння та навички працювати з літературно-критичними статтями.
- На основі прочитаного доходити до власних висновків. Виховувати любов до рідного слова
Обладнання:
- Портрет письменника.
-Журнал "Степ" 1995р., газетний матеріал 1997р.
- Вислови про письменника
- Ваза з квітами - соняхами.
- Магнітофонні записи українських пісень.
Вступне слово вчителя (оголошення теми і мети уроку, запис у зошити)
- Шановні гості, дорогі діти!
Сьогодні ви присутні на уроці "Література рідного краю" і ми спробуємо створити літературний портрет нашого земляка, відомої людини не лише в Таврійському краї, а й в Україні - Юрія Костянтиновича Голобородька.
Мені в цьому допоможуть учні вашого класу, які заздалегідь отримали завдання підготувати індивідуальні повідомлення. До слова запрошую учня
Індивідуальне повідомлення про життєвий і творчий шлях письменника (читає учень)
- У своєму ювілейному вітанні з нагоди 70-річчя Ю.К.Голобородька Леонід Куліш так сказав: "Скільки його (Ю.Голобородька) пам'ятаю, стільки бачу схиленим над письмовим столом, із рюкзаком за плечима у мандрівках по рідному краю, в тихих архівних кімнатах, заглибленим у пожовклий від часу манускрипт.
І ті мандрівки, ті ненастанні пошуки фактів із минувшини та призабутих сторінок нашої сучасної історії степової сторони не минають даремно, не лишаються на сторінках записників, а лягають на папір схвильованими сповідями-роздумами, хвилюють читачів..."
Юрій Костянтинович Голобородько народився 9 січня 1927 рок с.Новотягинка Білозерського району в сім'ї сільського вчителя. Після переїзду батьків у с. Станіслав Білозерського району почав у 1934 році навчатися у місцевій школі, сім класів якої закінчив напередодні війни.

Життєва одіссея письменника багато в чому характерна для його сучасників. Поневірявся під час окупації, був на війні, потім довго служив в армії, вчився в Дніпропетровському державному університеті, чимало років учителював у школах Дніпропетровщини та Херсонщини, редагував бериславську районну газету "Маяк" та херсонську обласну молодіжну газету "Ленінський прапор", був деякий час на партійній роботі. Проте ні на мить не полишав свого захоплення - літературної творчості. А натхнення приходило до нього в нічні години, коли сім'я відпочивала, коли у вікна скромної квартири зазирали теплі зорі.
Перші оповідання молодого письменника були присвячені вчителям їх життя було добре відоме Ю.Голобородьку, і перші книги (в співавторстві з батьком, теж вчителем, Костянтином Йосиповичем) мали промовисту назву "Вчителю наш дорогий..." її прихильно сприйняли читачі Херсонщини. Згодом, теж у співавторстві, з'явилася на світ друга збірка оповідань "Обрії пахнуть вітрами". З її сторінок повіяло романтикою, трунками рідної землі, до читачів прийшли сувороніжні трудівники степу, його окраса. А в книзі "Таврійські пастелі" проявився новий хист нашого земляка - ніжний лірик, по-філософськи заглиблений у життя, в бентежні душі степових людей.
Значною творчою перемогою Ю.Голобородька став роман "Великий лиман", що вийшов друком у письменницькому київському видавництві. Цей епічний твір засвідчив значний крок автора у майстерність, проблематиці та акгуальності, описові природних знад краю, колоритних портретів персонажів - мужніх рибалок. Зокрема вправно виписаний образ головного героя твору Андрія Сербина, який після служби в армії повертається в рідне село. Тут він зустрічається з браконьєрами, веде нищівну боротьбу проти забруднення Дніпро-Бузького лиману. Вправно виписані і негативні образи - Хильки, Несвітея. інших пристосуванців, рвачів, кар'єристів. Як слушно зауважував рецензент твору М.Братан: "..."Великий лиман" охоплює значний обсяг подій, конфліктних ситуацій, моральних пошуків, має досить чітку композицію, мова твору загалом характеризується народномовним колоритом, лексичним поняттям".
Ю.Голобородьку належать ряд творів, присвячених минулій війні, - повісті "Дороги в грозах" та "І зостанеться в серці назавжди". Він є одним з авторів колективних збірників "Вкарбовані у вічність" та "Герої твої, Херсонщино"; опублікував ряд публіцистичних творів, художніх нарисів. Радіокомпозиції митця відзначалися преміями та схвальними відгуками слухачів.
Слід наголосити ще на одній рисі письменника - активному захопленні краєзнавством. Його перу належить цікава повість "Теплий вітер осені" - про повернення з неволі через таврійські степи молодого Богдана Хмельницького. Наслідком тривалої копіткої дослідницької праці Ю.Голобородька нещодавно у видавництві "Джерела" з'явився збірник історико-краєзнавчих нарисів "Літопису тривожні сторінки". Він рекомендований як навчальний посібник для шкіл.
Учитель
- Отже, діти, у ваших зошитах має бути запис теми, дати і таких відомостей про письменника і його твори.
- Юрій Костянтинович Голобородько народився 9 січня 1927 року в селі Новотягинка Білозерського району Херсонської області в родині вчителя. Потім родина переїхала у с. Станіслав, де в 1934 році Юрій пішов у місцеву
школу і напередодні війни закінчив сім класів.
Потім була війна, окупація, служба в армії, Дніпропетровський державний університет, учителювання в школах Дніпропетровщини та Херсонщині редагування газети "Маяк" в м. Бериславі та обласної молодіжної газети " Ленінський прапор".
У літературу Юрій Костянтинович увійшов як письменник великої і малої прози (оповідань, етюдів, нарисів, повістей, романів); дослідник нащої степової історичної минувшини, радіокниги про козацьке минуле нашої краю). Він автор публіцистичних досліджень, зокрема тих, що ввійшли до збірників "Не забудьте пом'янути" і "Забуттю не підлягає". Першу збірку оповідань було присвячено вчителям і вона мала назву "Вчителю наш дорогий".
Друга збірка оповідань "Обрії пахнуть вітрами" - присвячена рідній землі, трудівникам степу. Вже сама назва збірки - є справжнім відкриттям творчого почерку Юрія Костянтиновича, бо то - попадання в саму суть. А чим
ще пахнуть видноколи хліборобові?
У наступній книзі "Таврійські пастелі" письменник, як майстер пензя пише про бентежних степовиків, занурюється в їхній духовний світ.
Роман "Великий лиман" - це наступний значний крок у творчому доробку письменника. Це ще один доказ палкої закоханості автора у наш Таврійський край, у мужніх земляків - рибалок, небайдуже відношення до екологічних проблем - забруднення Дніпро-Бузького лиману. А ще тут порушені проблеми боротьби з браконьєрством, пристосовництвом, кар'єризмом.
У цьому творі криком кричать не лише хвора екологія, природне довкілля,  а й душі людські.
Нещодавно побачили світ нові книжки Ю.Голобородька - повість оповідання "Літо в Буркутах" та ліричні етюди "Безсмертники".
Цілком слушно М.І.Братан зауважив, що у труді черпає натхнення. Ю.К.Голобородько - учитель, журналіст, письменник.


Ювілейний сонет М.Братана (читає учень)
То недаремно кажуть: на віку,
В життєвім вирі, - як на довгій ниві
Згадаймо наше поле в "Маяку",
Де гартувачи сіячі снажливі.
Там геній жив у кожнім рільнику,
Всі, що талановиті, що вразливі,
Отож не просто, як ти не міркуй,
Головувать в такому колективі.
Завважмо ще: поміж: державних справ
І нашу запримічену роботу
Це ж нас Хрущов підручними назвав,
-Довіра, бач, - трудімося до поту
Хоч не один я сам себе спитав:
Кого ж генсек вважає за паноту?!


Учитель.
У цьому вірші до 70-річного ювілею Ю.К.Голобородька М.Братан нагадав, побратиму по перу, щасливу пору його повносилої зрілості, шістдесяті роки, коли їм обом (поету і журналісту), прийшлося працювати в бериславській газеті "Маяк".
Виразне читання оповідання


Стара оселя


Жінка клацнула клямкою, штовхнула важкі, з облізлою блідозеленою фарбою двері, півголосно сказала:
- Заходьте, подивитеся.
І додала, коли я вже переступив поріг:
- Хата ще нічого. Тільки жити немає кому. Діти далеко, попрохали мене по-сусідськи наглядати. А взагалі-то хочуть продати, коли знайдеться покупець.
Прохолодні стіни сіней дихнули застояним повітрям. Від нього закрутило в носі, на мить перехопило подих. Освоюючись, я зупинився, повів поглядом. Одразу побачив: запустіння. На низенькому стільчику, широкому підвіконні, вичовганій дерев'яній підлозі, старому взутті у кутку лежав товстий шар пороху.
Скриплячи розсохлими мостинами, я пройшов у невелику світлицю з двома причілковими вікнами. Теж пустка. Самотньо стояла старожитня, вже нікому не потрібна канапа, прихилилась до стіни скособочена етажерка з рядком обшарпаних книжок, випинався ліворуч від дверей прямокутник грубки з задимленими щілинами вгорі. І ще привертали увагу фотографії на посірілих стінах. Багато фотографій. Жовтавих, вицвілих на сонці, часом із плямами, пошкоджених і недавніх, зроблених десяток, другий років тому. Портретних і групових, в маленьких, різної форми облямівках і більшеньких, надійно прилаштованих у великих чорних рамах. Дивилися з них молоді й літні обличчя незнайомих мені чоловіків та жінок. В одних вони були строгі, серйозні, зосереджені. В інших, особливо схожих між собою кирпатеньких дівчаток, - безтурботні, усміхнені. І так пасували їм простенькі, пошиті без будь-якої вигадки ситцеві платтячка, кофтини, пальтечка. А хлопці, котрі у військовій формі, із збитими на потилицю кашкетами, намагалися вдати з себе людей бувалих, хвацьких...
Світ незнайомих мені людей... Виявився він у цій кімнаті забутий і нікому не потрібний, навіть рідним дітям. Не захотіли вони взяти його з собою в інше життя, мабуть, краще від того, яке випало батькам. Не захотіли сприйняти їхні радощі і тривоги, розділити веселощі і тугу, котрих вони зазнали довгім своїм віку. Мов би різонули по корінню, що колись єднало з отчою землею.
І вже думаю я, чого воно так сталося? З якої причини не зберегли діти для себе пам'ять про минувшину, в котрій прожили вік батьки? Чому полишили дорогі образи на знищення чужим людям, котрі згодом сюди прийдуть? Від поспіху, байдужості чи ще чого, мені невідомого, незрозумілого?
Тільки відповідей на ці німі питання я не знайшов. І ніхто мені їх не дасть, навіть сусідка, котра залишилась на подвір'ї. Лише, може, зрушить плечима, скаже: "Хіба я знаю?" А коли й прояснить, - що з того? Нічого в оселі не переміниться. Мовчазні відбитки людей, котрі мешкали в оселі, купчилися навколо неї, так і залишаться в самотині, нікому не потрібні, усім чужі.
Внепокоєно розмірковуючи, зазирнув я в сусідню кімнату, вочевидь спальню. Стояло в ній залізне ліжко з нічим не прикритою вже поржавілою сіткою, висіло побіля вузької лежанки якесь манаття, самотній старенький торшер. Теж давні, віджилі свій вік речі. Незримою хвилею накотилася печаль, огорнула касією жури, розколошкала уяву. І постали в ній ті, хто так уважно дивився на мене з простеньких фотографій, колись ходив по цих кімнатах, кохався, народжував дітей, радів добру, страждав, коли обсідало горе... Одихотворилось чуже життя, налило голосами дзвінку тишу...
А що, коли оці люди, котрі досі таїлися в кутках та щілинах, раптом з'являться до мене вночі, зусібіч обступлять, почнуть розповідати про пережите, вистраждане, виплеснуть свої болі й тривоги? На віку збіглих поколінь ох як багато різних прикрощів було... Чи зможу все увібрати, зрозуміти? Не зшаленію від тих почуттів, що впадуть на мою душу, торкнуться її потаєних струн?
Розбурханий неспокійними мислями, стою якийсь час у задумі, потім для порядку зазираю на кухню, оглядаю ванькирчик побіля неї і виходжу на подвір'я. Підвівши на мене вицвілі сині очі, жінка хрипко запитує:
- Ну то що - наймаєте? Недорого: зелененька за все літо.
Я заперечливо хитаю головою.
- Як знаєте, - байдуже ронить жінка, поправляє на сивій голові білу хустку.
- Тільки по нинішніх цінах зовсім недорого. Жили б тут. як Господь.. Курорт. І оселя була б під наглядом, мені спокійніше...
- Дійсно, непогано, але.. не доказую я і замовкаю. Не можу ж пояснювати незнайомій людині, що розтроюдили мене несподівані думки, похмурим туманом лягли на душу. І ще видалося мені: не стачить сили вивільнитись з під їхньої влади, забути всіх тих, для кого ці непоказні кімнати були колись надійним і, можливо, єдиним прилистком.
- Воля ваша, - розвела руками моя проводирка і заходилася закривати сінешні двері.
Стримано попрощавшись, я опрошкував з зарослого кущами бузку і порічок подвір'я. Дивись, у цьому сільці над дніпровим єриком знайду щось прийнятніше. На вулиці присмучено озирнувся: обшмагані вітрами і дощем стіни, колись білий, а ниньки темний від моху шифер даху, похилений дерев'яний паркан...
Стара, полишена людьми оселя...
Вигаслий світ чийогось неповторного життя, про який вже ніхто нічого не дізнається...


Бесіда за прочитаним твором
- Від імені кого йде мова у творі? (Від автора)
- Що вразило оповідача у старій оселі? (Фотографії на посірілих стінах)
- Що зафіксовано на великих і маленьких фотографіях? (Світ незнайомих оповідачу людей)
- Які питання виникли у збентеженого оповідача забуті чужі фотокартки? (Відповідь учнів)
- Чого воно так сталося? (Думки учнів)
- З якої причини не зберегли діти для себе пам'ять про минувшину, в котрій прожили вік батьки? (Відповіді учнів)
- Чому полишили дорогі образи на знищення чужим людям, які згодом сюди прийдуть? (Відповіді учнів)
- Що то було: поспіх чи байдужість? (Роздуми учнів)
- А що, коли з'являться до мене вночі оці люди, обступлять, почнуть розповідати про пережите, вистраждане, виплеснуть свої болі й тривоги? Чи зможу все увібрати, зрозуміти? (Тривога оповідача)
- Чому оповідач відмовився найняти ту оселю? (Думки учнів)
- Який морально-етичний принцип порушує автор у цьому оповіданні?
(Пам'ять про родовивідну, шанобливе відношення до своїх предків).


Індивідуальне повідомлення про повість Ю.Голобородька “І зостанеться в серці назавжди"
- У повісті Ю.Голобородька “І зостанеться в серці назавжди" (1979-1992рр.) мова йде про мирне і ратне життя ветеранів Великої Вітчизняної війни, їхні радощі та надії, зболені тіла і негаразди.
Твір складається із шести розділів.За жанром - це соціально-психологічна повість.
Головний герой повісті - колишній радист Павло Йосипович Сахно. Тема твору - це спогади П.Й.Сахна про тяжкі фронтові роки, друзів-однополчан і фізичний біль, який не затихав із роками, роздуми про мирне життя, дітей:
"...Павло Йосипович замовк, бо подумав про свої роки. А вони немалі і не раз нагадували про себе. І не тільки сивизною у волоссі, глибокими бороздами на чолі, щоках, а й частішими болячками, втомою, що нерідко облягала тіло. Раніше почував себе міцнішим, впевненішим..." (с.35)
Людина жила в повсякденній праці, але фронтове поранення в ногу щодалі частіше нагадувало про необхідність лікуватися у військовому шпиталі обласного центру.
Павло Йосипович батько двох дітей: уже заміжньої доньки Віри і сина Сашка, думки про якого постійно тривожили батьківську душу. "Ох цей Сашко... Живе собі і в вус не дує, про нас, вважай не згадує. Та й нащо згадувати? У великому місті є де гуляти, грошики тринькати... Тридцять років, вважай, незабаром. Людські діти сім'ї позаводили, дітей мають… А він що робить? Як живе? Чим зайнятий?
"Думка про сина не полишала батьків і тоді, як повечерявши, лягали спати. Надто вразливим був спогад, болісних струн душі торкався, зачепив їх так, що зазвучали вони сумовито, журно.
- і не набридло йому по гуртожитках ночувати? - сказала Марія.
- Тридцять років, вважай, незабаром. Людські діти сім'ї позаводили, дітей мають... А він...
- Переводить своє життя, - процідив Павло Йосипович. - Вже й говорити з-ним не хочеться. Наче дурник, сміється: "Моя ще не виросла..." (с.39)
Розповідь про долю головного героя - Павла Йосиповича Сахно ведеться за двома сюжетними лініями: у мирний час і в роки Великої Вітчизняної війні через стосунки з іншими персонажами, роздуми, сни, реальність.
То ми є свідками довоєнного житгя, то - фронтової звитяги, - то потрапляємо в шпитальну палату № 8 обласного центру, де доля Сахно переплігається з долею Дмитра Пилиповича Шелеста - військового моряка, Миколи Семеновича Кривоніса, Василя Івановича Гайдаша; лікарів - Федора Максимовича, Тамари Леонтіївни.
Мирне життя героїв, праця на землі та в школі у 60-70 роках, спогади про початок війни та перші битви за Севастополь і Сапун-тору, під Новоросінськом, на Кавказі, втрати бойових побратимів і поранення і стійкість духу - все це знаходимо на сторінках повісті, бо несли ветерани війни в своїх серцях віру в перемогу, надію на краще: " - Ні за чим не жалкую, - сказав Кривоніс. Сам вибрав свою долю. ...Я повернувся в рідний край, працював, учився в вечірній школі, заочно - в технікумі, здобув людську шану й повагу. А це багато в житті важить. І в сімейному житті щастя в мене склалося: зустрів добру і порядну дівчину, котра мене розуміє і глибоко поважає, народила мені двох синів - соколів. То ж, як бачите, - ні до скарг..." (с.49)
Останні слова Кривоніса, сказані з якоюсь особливою задушевністю , стриманою силою і схвильованістю, викликали в Сахна відчуття внутрішньої рівноваги і спокою.
Перед нами постає образ трудолюбивої людини. Павло Йосипович Сахно - дбайливий батько, чудовий товариш, який все життя був у роботі, у полі, у степу:
"...Старався, поспішав, душею колгоспним справам віддавався. Так і пролетіли роки, мов журавлі в осінньому небі..." (с.55)
Старе фронтове поранення в ногу щодня давало себе знати. І Сахно потрапляє в шпиталь, де зустрічається з різними долями; ставленням до своєї роботи. Йому пасує душевність лікаря Федора Максимовича і вражає байдужість, неуважність до хворих лікаря Тамари Леонтіївни.
Павло Йосипович був подивований. Як-то лікар без душі?
. .Він прощав їм недбалість, відлюдкуватість. І ніколи на думку не спадало, що причиною такої поведінки лікаря може бути помилково обрана професія. Зовсім інше відношення всі хворі ветерани бачили від Федора Максимовича, який все зробив для того, щоб "врятувати і не чикрижити коротульку Павла Йосиповича.
Головний лейтмотив повісті виражений словами П.Сахна: "Людина завжди повинна відчувати свою потрібність..." (с.64)
Тяжко переживають співпалатники смерть свого бойового побратима Миколи Семеновича Кривоніса, який ще з війни мав осколок біля серця.
А виписуючись із шпиталю, Павло Йосипович Сахно радить юній Тані - медичній сестричці:
" - Ти, дочко, своє діло роби чесно, людей поважай! І буде твоя дорога рівною і світлою, зазнаєш на ній багато радості!" (с.153)
Для повісті Ю.Голобородька "І зостанеться в серці назавжди" характерна емоційна наснаженість оповіді. Як і у інших творах про війну, у повісті з глибокою переконливістю показані сила і чистота фронтової дружби, краса вірності у подружньому житті, високі морально-етичні принципи тих, хто виборов для нас мирне сьогодення.
Герої повісті (у думках і вчинках) сповнені життєствердного, оптимістичного звучання і це своєрідний пам'ятник тим, хто поліг у найжорстокішій із воєн, хто проніс до наших днів своє зранене і зболене тіло, хто дбав про державу і дітей, хліб на столі і достаток у домі, мирне небо сьогодення.


Виразне читання творів письменника:
"Журавлі на світанку", "Далекі громи".



ЖУРАВЛІ НА СВІТАНКУ

Оповідання


Тверда рука лягла на плече, жорстко турсонула. Приглушений голос сержанта Єштокіна проказав:
-Вставай, Гармаш, пора...
Василь ще мить лежав, потім сів на соломі. Нащупав у темряві черевики, почав узуватися. З особливою старанністю намотував обмотки: щоб, бува, не розкрутилися в непідходящий момент. Знайшов шапку, зодягнув шинелю, котра ще берегла тепло його тіла, і, підхопивши автомат та запасні диски, рушив з повітки, в якій відпочивав взвод.
На дворі було прохолодно - від різкого вітерця, що накочувався з неподалеких гір, зволоженої вчорашнім передвечернім дощем землі. Василь тісніше підперезався ременем, пройшовся, відігріваючись після сну, понад будівлею. Хотів було підійти до вартового, що маячив віддалік, але не встиг. Явився сержант - стрункий, підтягнутий, почав закурювати. Червоні відсвіти лягли на його сухорляве, з коротким носом і рівчачками зморшок біля уст обличчя. Поправив за спиною автомат і невдоволено пробурмотів:
- Ну, цей Щербак збирається... Неначе в гості. Ринули двері повітки, випускаючи солдата. Він був високий, широкоплечий, в тілогрійці і ватних штанях, чоботах. Праве плече його обтягнував ручний кулемет - "дігтяр".
- Запас, гранати взяли? - запитав Єштокін і, почувши ствердну відповідь,скомандував:
- Кроком руш!
Йшли мовчки - спершу вузькою, в бруківці, вулицею, попід темними будинками. На околиці повернули вліво до обсадженої деревами дороги, що вела в сусіднє село. Неподалік від неї - бойова охорона. На підході до окопчика почули хрипке: "Стій! Хто йде?" Коли сержант повідомив, що привів зміну, голос дозволив наблизитись. Дві постаті підвелися з землі, затупцювали, вдоволено розминаючись.
- Як тут у вас? - запитав Єштокін. - Фриці не турбували?
- Все спокійно. - відказав маленький солдат з піднятим коміром шинелі.
- Тільки ракети двічі вішали.
Замовк на мить і, вже більше звертаючись до Щербака та Гармаша, додав:
- За чагарями, що зліва під дорогою, треба пильнувати. Звідти наче б шарудіння долинало. І, взагалі, дуже близько вони, ці чагарі, від села.
- Еге ж, треба спостерігати, - погодився сержант.
- А то можуть підібратися.
- Все буде, Сашко, в порядку, - прогудів Щербак. - Не перший раз...
Єштокін забрав змінених і пішов. Якийсь час чулися їхні кроки по тугій землі, потім вони стихли, розчинилися в нічній імлі. Одбули слов'яни свою службу, тепер спатимуть хіба ж так... Якщо, звісно, ніщо не приключиться..
Щербак зняв з плеча кулемет і, відкинувши сошки, почав влаштувати його на широкому бруствері. Упевнившись, що "дегтяр" стоїть надійно, ліг боком на пом'яту солому, сказав Василеві:
- Давай, хлопче, падай. Автомат поклади перед собою, гранати теж.
Мало що, якось-такось, може статися.
- Коли Гармаш опустився поруч, продсівжив. - Я, значить, зиритиму- що під горою робиться, а ти праву сторону контролюй. Зрозумів? Та, дивись, не засни. Ні в якому разі. Тримайся - і все.
- Зараз нічого, відпочив. Тепер можна й до ранку.
- В бойовій охороні досі не був? Отож бачу, що новенький. Мабуть, з поповнення?
- З поповнення, - відповів Гармаш. - Прибули, коли в обороні стояли, наступного дня наступ розпочався.
- Поки все добре, - сказав Щербак. - Фріц, правда, огризається, але не так, щоб дуже.
"А вчора? - подумав Василь. - Вчора, коли оце село, як його - Хлібниці чи Хлібовиці - брали? Посеред поля потрапили під міни. Вибух за вибухом і всі по хлопцях. Загинули Свистунов та Гарбуз, з якими був у запасному. Чоловік вісім поранило. Довелося назад відкочуватися. Лише за другою атакою, коли вдарили гармати, захопили село.
- Сам звідки? - запитав Щербак Василя. Почувши, що з південних степів, сказів. - А я - лісовик. Куди в наглому краї не наткнешся, крізь дерева та болота. Звик до них, іншого життя не уявляв, аж доки в армію не взяли. Надивився за ці роки і на землі і на людей.
Щербак замовк, зітхнув. Василь хотів було поцікавитись, що йому найбільше запам'яталось, але не встиг. Праворуч вдалині раптом зринув рій червоних джмелів, понісся над землею. Одразу за тим почулася автоматна стрілянина.
"Красиво як", - мало не скрикнув Гармат, однак стримався. Щербак крізь зуби процідив:
- Наші хлопці щось примітили, от і чесонули. Зараз гітлеряки одізвуться, вшкварять із своїх машингеверів.
І, дійсно, з пітьми ночі потекли струмки світляків. Вони мчали мов би самі по собі, намагалися наздогнати один другого. Пострілів чутно не було: зносив боковий - з прикритих чорним покривалом неподалеких гір - вітрець. Подерлася в небо рожева цяточка, спалахнула похмурою квіткою, залила все довкола - поле, що полого збігало вниз, дорогу, чорні дерева обіч неї, кущі в долині — холодним сяйвом. Від нього враз стало зимно, не затишно, з'явилося пронизливе відчуття, що тебе звідусіль видко, навіть сховатися нема куди.
Василь голову втягнув у плечі, прихилився мало не до дна окопчику. Щербак, очевидно, помітив його страх, однак нічого не сказав. Висунувся над брустаром, роздивлявся, вслухувався. Коли ракета згасла, пробурмотів:
- Чортійчого стрілянину підняли. Видко, нудно сидіти хлопцям.
- А, може, яка серйозна причина була? - несміло озвався Гармаш. – Поліз хто чи підозра виникла...
Щербак не відповів. По хвилі недоволено зронив:
— Ніяк не звикну до вічних чатувань на передку. Справжній сліпець, нічого, якось-такось, не бачиш. Швидче б уже світанок.
"А вже б швидше, - подумки погодився Гармаш. - Хоч роздивитись довкіл можна. А то рвеш очі. Аж заболіли від напруги".
Знов стало тихо. Тільки котилася над землею новгамонна вітряна хвиля, хукала в лице, доносила втаємничений шерех далеких кущів, посвистувала в стеблинні торішніх бур'янів. Від того у Василевому серці клубочився неспокій, загострював увагу. Він навіть вухо приклав до землі: чи не чутно чужих кроків?
Щербак не витримав, скрутив цигарку. Попрохав Гармаша прикрити його полою шинелі і черкнув запальничкою. Глибоко затягнувся, пустив хмарку ядучого диму.
- Одразу полегкість прийшла, - сказав, ховаючи вогник цигарки в долоні. І вже до Василя. - Може, теж засмалиш?
- Я не палю. Пробував, та щось не виходить.
- Повоюєш, - навчишся, якщо з тобою нічого не станеться. Або війна не скінчиться. По-моєму, вже небагато лишилося.
— Так і не багато?
- Авжеж. Сам посуди: наші стоять під Берліном, на Одері. А ми - в чеських горах. Раз добряче натиснемо - і все. Хенде хох, Германія! Хоча, звісно, не легко буде,
- Щербак трохи помовчав і додав. - Он під Остравою що діється...
Знав Василь: важкі там бої. Півсотні кілометрів, а вже який день долинав суцільний гул. Безперервно б'ють гармати, рвуться бомби. Ввечері добре все чуть та вранці. Зараз нічого, спокійно. Перепочивають солдати, набираються сили. А на світанку знов загримить.
Ткнувши недопалок у землю, Щербак ліг біля "деггяра", прикрив од вітру щоку широким прикладом. Притих біля нього і Василь, намагався прохромити чорну завісу поглядом, зрозуміти, що вона таїть у собі.
Несподівано Щербак штовхнув його в бік і, показавши рукою на підгір'я, уривчасто шепнув:
-- Ану, слухай. Наче б якесь шарудіння. Чи мені здається?
Василь повернув голову, завмер. Справді, хряск - легкий, обережний. А ще - хльоскання гілок. Напевне, чагарями люди пробираються. Недобрі люди, коли ховаються. А, може, наші в тил До фриців ходили? Тільки б сержант попередив. Атож - ні слова. Лиш наказував пильнувати, не ловити гав.
- Розвідка, - нахилявся до Василевого вуха Щербак. - Недарма на правому фланзі стріляли.
Вів обережно переставив кулемет і, поправивши диск з патронами, коротко сказав:
- Вона пройде неподалік від нас. Тут ми її, якось-такось, і накриєм!
Стрілятиму я, ти, в разі чого, підтримаєш. Так що приготуйся.
Вітерець доніс м'які кроки, видко, вже по ріллі. Часом хтось з розвідників оступався в борозну і тоді чулися гули важких чобіт, тиха лайка. Невдовзі забовваніли постаті, що, витянувшись вервечкою, поспішали до села,
У Василя спітніли руки. Зараз, все почнеться зараз. І ніяк не можна дати промашки. Інакше, інакше...
Оглушливо вдарив "дігтяр", затанцювало бліде полум'я на кінчику вогнегасника, брязкнули відстріляні гільзи. Невиразні фігури в полі миттю щезли. І вже застрибали сполохи автоматних пострілів, свиснули десь неподалеку кулі, колупнули тугу землю. Швидко, гади, прийшли до тями, досвідчені вовки. Тільки проти кулемет а вони слабаки.
Гранати, - прохрипів Щербак. - Давай, хлопче, гранати.
Василь рвонув чеку і, розмахнувшись, щосили швиргонув туди, де люто зблискували вогні, "лимонку". За нею - другу. Ляскітно пролунали вибухи, кинули снопи рожевого світла, вихопивши на мить розпластані на землі постаті гітлерівців. І вже обірвали гавкіт їхні "шмайсери", перестали плюватися свинцем. Один Щербаків "дігтяр" завзято клекотав, бив короткими чергами.
Врешті він замовк. В тиші, що враз упала на поле, чутно було болісний, на високій ноті, стогін та тріщання чагарів. Вцілілі розвідники вже не дотримувалися ніякої обережності.
- Все, - видав кулеметник, скреготнув зубами. - Шуронули фриців. більше не поткнуться. І ти, хлопче, молодець, точно спрацював.
- Боявся, що промажу - сказав Василь. - У темряві не розгледиш.
Позаду на дорозі подулася кваплива хода. Через хвилину в окопчик стрибнув сержант Єштокін.
Вислухавши стримане пояснення Щербака, сказав:
- Ану, гайда, подивишся, що ви натворили. Двоє гитлерівців були вбиті наповал. Промінь сержантового ліхтарика ковзнув по дбайливо підстрижених потилицях, плямистих, в кривавих плямах на боках і спинах, комбінезонах,
підігнутих ногах. Третій німець напівлежав, опираючись на руку, і знесилено стогнав. Був він поранений у стегно. Відчувши на обличчі світло, злякано сіпнувся, зіщулився.
- Уцілів, гад, - процідив Щербак. - Ну, ми тобі зараз решку наведем.
- Не треба, - відказав Засиль. - Все - таки поранений.
- З собою заберем, - сказав Єіптокін. - А зараз необхідно перев'язати.
Подивися, Гармаш, що там у нього.
- Шкода стало, -- з литтю проговорив Щербак, грубо вилаявся. - А їм нас було шкода? В сорок першому, коли в полоні... Голодних собакам цькували. . Поранених добивали. Вішали, розстрілювали, паліччям били. В мене на плечах досі сліди. На, сержанте, подивися...
- Не рви собі, Андрію, серця. Все, що було, пройшло. І немає чого згадувати. Тим більше, що ми зараз фашистів скрізь давимо, женемо. Бач, куди вже забралися?
- Бачу! Тільки пережитого не забуду. Ніколи! - Щербак вимовив останнє слово з особливим притиском і замовк. Потім вже м'якше додав. - І ти б, Сашко, не забув, як би на собі відчув. Точно кажу.
Перев'язуючи німцеві стегно, Гармаш думав про кулеметника. Важка його ненависть, безжальна. Бо пережив страхіття, які не кожному випадають на долю. Він, Василь, нічого цього не знає. Хоча теж важко було: працював з рання до темряви в колгоспі, ніколи досита не наїдався... В запасному полку віл утоми з ніг надав. Тільки що це в порівнянні з життям тих, хто роками на фронті? Хто витримав полон, щоденно бачив довкола себе страждання і смерть? Нічого. Тож не в'їлося, не спекло душу. Позавчора, вчора, коли в розстрільні біг, прямо несамовитій під вогнем. А кінчився бій - і вже якась сумирність, може, навіть байдужність. Як ось зараз, коли він своїм пакетом перев'язує цього німчика. Кістка не зачеплена, значить, швидко заживе. Тільки тхне від нього бридко гострим потом, немитим тілом, якимось не то одеколоном, не то порошком. Прямо нудота до горла підкочується.
Зав'язавши поміцніше кінці бинта, Василь розпрямився, з полегшенням зітхнув. Щербак стояв у кількох кроках, опираючись на кулемет, невдоволено сопів. Сержант збирав трофейну зброю. Брязкаючи металом, закинув автомати на плече, голосно сказав Гармашеві:
- Допоможи цьому фрицеві.
І вже до пораненого, що сидів на землі:
- Ану встати! Ауф! Підеш з нами. Геген. Ферштейн? От і добре. Гут.
Зрозумівши, що небезпека поминула і треба кудись йти, німець почав поволі зводитись. Василь підтримав його, підставив плече. Так і попрошкували по ріллі до дороги. Поранений напружувався, стрибав, обливався потом, але від Василя не відставав. Гармані довів німця до дороги, а потім, хоч дуже й не хотілося, до села, передав патрулеві. Щербак, коли повернувся в окопчик зронив важкі, неначе каміння, слова:
- Дев'ять грамів треба було йому якось-такось дати. А ви - рятувати заходилися. Вони нас, якби прихопили, не пожаліли. На Дніпрі після форсувавання бойову охорону сусіднього полку хіба же так скатували. Носи, вуха хлопцям повідрізали, зірки на лобі викарбували... Єштокін, мабуть, не забув. А бач, з собою фашиста повів. Нищити таких потрібно, мов скажених собак.
- Сержант сказав: "Допитаємо його. Дивись, щось і дізнаємось", - відказав Гармаш, кладучи на бруствер автомат.
- Не дуже він розколеться, - дещо спокійніше вимовив Щербак. – Правда, коли добряче потрясти...
Він замовк, потім підняв голову, прислухаючись до звуків, що полинули з небесної глибіні. То були журавлині "курли-курли". Невидимий ключ ще знаходився над горами, але вже закликав до уваги, сповіщав, що наближається, поспішає на північ до знайомих і рідних місць. З висоти, видко, бачився йому весняний світанок, то ж він радів йому, щиросерде вітав.
- Боже ти мій, четвертий рік на війні, і ніколи не чув журавлиного поклику, - з несподіваною розчуленістю проказав Щербак. - Не літали вони чи мені не до них було?
Гармаш на ці слова нічого не відповів. Згодом чи то сам до себе проговорив, чи то до товариша звернувся:
- А я про журавлів думаю. Летять собі - веселі, щасливі... Аякже, в рідні краї поспішають. І нічого не знають, що на землі діється...
- А, може, то вони нас здоровлять? Мовляв, молодці, хлопці, далеко загнали супостата. Ще трохи натиснете - і кінець йому. Кінець!
Добре сказав Щербак. Вже мало залишилося. Зовсім мало, і прийде  перемога. Так хочеться її побачити. Хоча б одним оком.
Все тихіше, тихіше чулося задьористе "курли-курли". Відлітали журавлі у далину, поспішали тільки їм одним відомою дорогою в незнайомий край, несли з собою радість, тепло, весну. Журавлі сорок п'ятого року.
На сході заясніло небо -- несміло, соромливо. І вже подали голос гармати в далеких долинах під Остравою, лунами озвалися в передгір'ї, грізною мої дією наповнили чисте повітря.
"От і починається новий день війни, - подумав Василь. - І що він нам принесе?"


ДАЛЕКІ ГРОМИ


Оповідання


Зі степу в село я повернувся під вечір. В конторі, куди зайшов, було порожньо. Лише швиргала віником огрядна Зіна. Прибирала віддалений куток коридору, та сидів над паперами у великій кімнаті мій колега - молодий агроном Федір Данилович. Забачивши мене, провів рукою по засмаглому, в тонких зморшках чолу, втомлено чи то запитав, чи то просто сказав:
- Теж, видко, маєте намір попрацювати, - і, не дочекавшись відповіді, долав: - А я із зведенням забарився: скільки зорали, скільки посіяли... Завтра вранці треба передати в район. А воно, розумієте, три цифри не сходяться.
- Зійдуться, - заспокійливо вимовив я. - Ти тільки не поспішай.
-- Трохи перепочину, - мовив Мороз. Відкинувся на стільці, ворохнув плечима. Потім сказав: - Гандзя, Васильовичу, заходила, залишила вам пошту. Мовляв, додому нести далеко, то хай буде тут. Говорила, паче б вам лист здалеку...
Я підійшов до свого столу. На газетах побачив цупкий синюватий конверт. На ньому виділявся чіткий напис - "Водограю Леоніду Васильовичу". А зворотна адреса мені нічого не говорила. Ніяких родичів, чи то, бодай, знайомих у чехословацькому місті Брно я не мав. То хто міг мені написати? Чим привернув я увагу невідомих мені людей?
Відповідей на питання не знайшов. Очевидно, вони були в тих рядках, що мав прочитати. Швидко розкрив конверт, вийняв помережений рядками машинопису аркуш. Крізь скельці окулярів чітко окреслились слова: "Дорогий друже! Повідомляємо вам, що після недовгої але тяжкої хвороби помер щирий друг радянських людей Іржі Горачек. Все його життя - зразок відданого служіння ідеалам добра і справедливості. Він вів революційну роботу в студентські роки, боровся проти окупантів у лавах бійців Опору. По війні, ставши науковцем, доктор Горачек наполегливо збирав матеріали про участь радянських людей у партизанському русі на території нашої республіки. Разом з друзями він готував велику працю"Прапори братерства". Нагла смерті, не дала йому змоги доспівати мужню пісню. Та пам'ять про доктора Горачека назавжди лишиться в серцях його вірних друзів. Хай щирим і довгим буде наш спомин про нього".
Я поклав аркуш перед собою і, підперши рукою голову, замислився. Все шукав у закапелках нам'яті Іржі Горачека. Та як не напружувався, відшукати не міг. Не зустрічалася в моєму житті людина з таким прізвищем. Хоч було їх за збіглі роки - не перерахувати... 1 все-таки, чому надіслали листа саме мені про горе, що прийшло в чужу сім'ю? Звідки там, у далекому і незнайомому місті, дізналися, що в селі над великим лиманом живе Леонід Васильович Водограй? А, може, це спогади? Ті спогади, які я надіслав п'ять чи шість років тому чеським друзям? Тоді, здається, від них був лист з подякою за увагу. І місто... місто в ньому було вказане Брно.
От тепер наче б трохи ясніше. Значить, ніякої випадковості з печальною вістю. Побратими хотіли, щоб усі знали: не стало вірного товариша, надійного бійця. 1 сповіщали всіх, хто з ним колись спілкувався, стояв у бойовому строю. Я теж колись стояв, хоч і не поруч. Горачека не знав, не зводила з ним доля, але стикала з іншими, мабуть, схожими на нього - студентом Вацлавом, лісорубом Войтою, його сестрою Воженою... Непросте було наше життя, ох, непросте. Часом, може, навіть гірке, якщо не трагічне. Зрідка зринала похмура думка: не осилити його, не перейти. Та, попри всі незгоди, з'являлись нові сили. Молодість на багато здатна, на багато...Це глибоко усвідомлюєш з роками, коли лягає на голову сивизна, обіймає тіло втома...
І вже накотилися на мене спогади, обсіли, мов малі діти, розтривожили душу. І не стало тихих, сумірно-лагідних років, наповнених сонцем і кришталевою прозорінню степів...


* * *

Фронт накотився стрімко і несподівано. Ми, бранці концтабору, чекали визволення. Тільки не збулися наші сподіванки. Люті охоронці, збивши нас палицями у колонну, мало не бігцем погнали в тил. Ми не йшли, а криваво повзли гірською дорогою, залишаючи на кожному кілометрі тіла товаришів. Бо той, хто в знесиленні падав на холодну землю, більше не підводився. Його дострілював есесівський конвой.
Спершу я намагався дотриматися середини колони. Так легше. Хтось підтримає тебе, допоможе, коли захитаєшся, комусь подаси руку ти. Головне - не впасти на розтовчений ногами, перемішаний із землею, дрібним камінням сніг.
Десь на п'ятий день сили почали залишати мене. Паморочилася голова, підгиналися ноги. Я впав, підхоплений руками сусідів, підвівся, зробив кілька кроків.
Дужий удар прикладом повалив мене в рідку багнюку. Висока постать зеленій шинелі зупинилася паді мною, цокнула затвором рушниці...
Опритомнів я вже в маленькій напівтемній кімнатці. Побачив схилених наді мною незнайомих людей, хотів підвестись. Гострий біль рвонув груди, кинув у чорну прірву.
Багато так днів пролежав я. І не вмирав, і не одужував. Потім таки полегшало... А все - добрі люди. Вони доглянули, оберегли, виходили.
Згодом Вожена розповіла, як мене знайшли. Батько з братом поверталися з роботи в лісі і побачили край дороги закривавлене тіло. Думали, що загиблий, а потім помітили, як злегка ворухнулася рука. Прислухалися: мляво б'ється серце. "Живий", - зраділи і віднесли в чагарі, а звідти вночі – додому, запросили з сусіднього містечка лікаря. Пильно оглянувши мене і прочистивши рану, він сказав:
- Хлопцеві пощастило. Куля пробила і руди, однак кісток не потрощила. Втратив багато крові.
Він був уважним до мене — добрий лікар Гавелка, часто приїздив у маленьку оселю край вєсніци. Робив перев'язки, діставав потрібні ліки, хвилювався, коли в мене піднімалася температура, підбадьорював. Гірко б мені довелося без його догляду, теплої уваги...
Непокоїлися й сусіди, знаходили хвилинку заскочити до Ондрусових. ІЦодень чув я в прикритих сінцях жіночі притишені голоси:
- Ось хлопакові вашому принесла смачненького. Хай поїсть...
Мене хвилювала турбота незнайомих людей, наливала теплими почуттями, повнила вдячними думками.
Вечорами у маленькій кімнатні ставало тісно від дужих постатей двох чоловіків — дядька Ондруса і Войти. Вони приносили новини: то партизани залізничне полотно підірвали, то поранених німців привезли з фронту в сусіднє містечко...
Розпочиналися розмови, затягувалися до пізньої ночі - про життя наше мирне, степи таврійські широкі, добірними хлібами квітчані.
Врешті Оидрусова — маленька худенька жінка з вицвілими блакитними очима - перепиняла їх:
- Бачу, Леон вже стомився. Пора йому на спочинок.
Я дійсно стомлювався. Але ж гарно було бесідувати з моїми рятівниками, бачити їхні зацікавлені обличчя, відчувати тепло уваги.
Кінчалася зима. Все частіше голубіло небо над горами. Сонячні промені заглядали у віконця мого прихистку, вливали сили в зболене тіло. Я почав підійматися з ліжка. Виходив на подвір'я, сідав на ослін під хатою і, вдихаючи чисте повітря лісів, думав про весну, щирих людей гірського краю, своє одужання. Воно наближалося, і я радів йому, з нетерпінням чекав...
І ось настали дні, коли я відчув себе зовсім здоровим. Затяглася рана, не боліло більше в грудях, дихалося вільно і легко. Неспіхом допомагав Опдрусовим: поратися на подвір'ї, порядкував у шопі2... А думками був там, де йшла боротьба. Надто переповнений був почуттями, побаченим, пережитим. щоб отак тихо і сумирно сидіти в бездії.
Якось відверто поговорив з Войтою. Сказав йому, що хотів би податися до партизанів. В задумі подивився він на мене, сказав:
- Спробую тобі, Леоне, допомогти.
Через кілька днів, повернувшись з роботи, Войта покликав у садок. Трохи помовчав, потім хрипко проговорив:
- Дізнався про партизанів. Тільки не дуже точно. Бо вони па одному місці не сидять: сьогодні - в одному краю, завтра - в другому.
--Значить, шукатиму...
Не одриваючи від мене напруженого погляду синіх, точнісінько маминих очей, Войта сказав.
, Ьссніца (чес.) село иіопа(чес.) - повітка
- Я, Леоне, теж вирішив з тобою. Удвох веселіше. Темної ночі ми полишали оселю під лісом. Мати плакала і не пускала пас. Дядько Ондрус обійняв її за плечі і, тамуючи хвилювання, м'яко вимовив:
- Не треба, дорога моя. Воля сама не прийде, за неї треба боротись.
Йдіть, сини.
Довго блукали ми гірськими нетрями. Засіяли дощі - довгі, нудні, в'їдливі, вимочили до рубця. Втрачаючи надію, ми вже збиралися повернути до села, і тоді наткнулися на партизанський дозор. Він привів нас у табір.
Бійців у загоні було небагато. Збіглою зими через непогоду, напівголод, нестачу боєприпасів хлопцям довелося сутужно. Але нічого, витримали. З весною настрій поліпшився, додалося сили.
- Люди нам потрібні, - сказав, знайомлячись з нами, командир, чорнобородий чех Вацлав. - Тільки скажу, судруги: буде важче.
Почалися гарячі дні. Загін наш нищів дрібні ворожі частини, нападав в обози. Ми з'являлися в долинах, на гірських дорогах, виходили до залізниці, завдавали ворогові дошкульних і точних ударів. Високі полонини і непролазні лісові хащі були нам надійним притулком.
Та невдовзі загін потрапив у скрутне становище. Хоча на фронті гітлерівців тисли, вони вирішили все ж розправитись з нами. Квітневого ранку, коли сонце щедро лило на землю тепло і купалося чистим промінним у свіжих росах, загін настигли карателі. В який бік не кинемося, - скрізь ворожі солдати, в обличчя - свинцевий смерч.
На смерековій верховині ми зайняли кругову оборону. Я лежав, кам'яною брилою, стріляв у постаті, цю дерлися схилом, пробиралися плазом. Войта неподалік притулився до оброслого мохом товстого стовбура. Зрідка, поглядаючи на нього, бачив, як зосереджено він цілився, бив короткими чергами.
- Ну, як? - кричав йому в хвилини передиху. -Тримаємося?
- Так, Леоне. - відповідав. - Тільки до вечора ще так далеко....
Ох, далеко... І сонце не поспішає, повільно, наче стомлена черепаха, повзе по безхмарному небосхилу. Часом здається, що воно застило в нерухомості. Який бо безмірно довгий цей жорстокий день... Чи дочекаємося його кінця? Чи доживемо?
Атака, ще атака... Відбиваємо їх одна за другою. Падають на кам'янисту землю зелені постаті, встеляють підступи до наших позицій..
Але рідшають і партизанські лави. Навіки закляк під деревом один хлопець, притулився щокою до юної трави другий, розкинув у безсиллі руки третій... Гірко, боляче від того, тільки не можна піддаватися настроєві. Коли живий, тримаєш гвинтівку, - бийся до останнього. Все одно в полон не візьмуть, пощади не дадуть.
Коли сонце торкнулося синіх лісів на далеких горах, есеси розпочали останню атаку - найзапеклішу. Я не чув власного голосу від вибухів мін, розривів гранат, шалу стрілянини. Кілька разів зринало відчуття: все, нападники пройдуть крізь наш вогневий заслін, увірвуться на верховину. Допомогла витримка Вацлава. Командир з'являвся там, де було найважче, влучним вогнем свого "ручника" зупиняв ворогів, відкидав назад.
Ми відбили і цей приступ. Вже коли він кінчався, загинув мій Войта. Куля поцілила йому в чоло. Русява голова пала на трофейний "шмайсер", кров чалила залізо, зросила торішню глицю.
Я ніяк не міг повірити, що мій товариш і рятівник убитий, і сидів скорботний, обіймаючи його тепле тіло. "Невже це все? - пекуче думав. - І більше ніколи не буде на світі прекрасного хлопця Войти?"
Вже в темряві спорядили ми в останню дорогу загиблих. Попрощався і я з побратимом. Поховав його під одинокою смерекою в неглибокій, виколупаній багнетом могилі і довго потім сидів у важкій зажурі над горбочком землі. Підійшов Вацлав, обійнявши за плечі, сказав:
- Пора, судруг Леон.
Вночі ми вирвалися з оточення. Мало лишилося нас після запеклого бою в лісовій пітьмі. Забившись у далекий .вітровал, перепочили, підлікували рани. Прийшли в загін нові бійці - каменярі, лісоруби, вівчарі з гірських полонин. 1 знову спалахнули бої, загриміли в ущелинах вибухи, запалали ворожі автомашини...
А потім наблизився фронт.
Через тиждень я повернувся у маленьку вєсніцу серед бескид, вже в армійських лавах. Горяни зустрічали, нас, мов рідних дітей: обіймали, цілували, пригощали всім, що мали.
Тільки мені гірко було і болісно. Думав про Войту, зустріч із старими Одрусовими, Воженою. Не мав права уникнути її, хоч розумів, якою то важкою буде вона.
Тож, запитавши у сержанта дозволу, я поспішив у знайому оселю під лісом.
Заплакав батько, вислухавши мою розповідь про загибель сина. Облилася гіркими слізьми Вожена. У розпачі впала на підлогу стара Ондрусова, забилася в нестримних риданнях.
У жителів підгір'я того вечора радість була, свято велике, а ми сиділи вгорьовані, обійняті журою,, і сумно було в оселі, мов у домовині...
Вранці, ще промені сонця не впали на землю, ми вже спорядилися в дорогу і вишикувались на вузькій вулиці. Проводжати нас вийшла вся вєсніца.
Хтось торкнув мене за плече: дядько Ондрус - чорний, зігнутий. За ним Вожена, бліда, змарніла, з підпухлими заплаканими очима, насунутій на чоло темній хустці.
- Щасти тобі, Леоне. - сказав старий Ондрус. - Хай живого і неушкокодженого дочекається тебе неня...
Він обійняв мене і міцно поцілував. Сухими шерхлими устами торкнулася щоки Вожена, прихилилася до плеча.
Пролунала голосна команда, і ми рушили цестою3 під гору.
Я довго озирався . Вони стояли, обійнявшись, - батько і донька. А за
спиною у них чарівним білим полум'ям квіткування палахкотіли весняні сади...

***

- Нарешті управився, - сказав Федір Данилович, одірвав від спогадів.. Всі цифри зійшлися. Тепер можна і додому.
Мені треба було б ще залишитись, зробити деякі записи про відвідини стену. Однак сидіти в кімнаті одному не хотілося. Зовсім не той настрій, щоб братися за папері, напружувати думку.
Побажавши Зіні швидше скінчити прибирання, ми з Морозом вийшли з приміщення. Якийсь час прошкували вулицею, а біля школи розлучились. Через парк рушив униз до лиману, де неподалік від узвозу моя домівка. Від води налітав теплий вітер, шарудів у молодому листі дерев, а над тонким, в чорну смужечку таврійським берегом зависла сива скуйовджена хмара.
"На негоду, чи що? - набігла думка. - Тільки о цій порі, коли в степу така напруга, вона наче б і ні до чого..."
Біля пам'ятника загиблим на війні сельчанам зупинився. Ряди прізвищ… Серед них - Вані Логвиненка, Бориса Губарця, Кості Литвина... На одному кутку жили, разом у школу бігали. Немає, давно вже на світі немає, сплять нічним сном у далеких землях. Всі загинули смертю хоробрих, як сказано "похоронках". Знав їх звичайними, простими, веселими хлопчаками. Такими для мене назавжди й лишилися. І зовсім не хоробрими...
Декотрих ровесників вже подвійні не стало - батька мого колеги Феді, Данила Мороза, Зіниного чоловіка Гриші Гаркуші. Далися їм взнаки бої, рані медсанбати, не стачило сили вижити свої роки. І вже котрий рік я кладу квіті
на їхні вічні пристанища.
Востаннє глянувши на чорні карби білого мармуру, простую алеєю далі і думаю про друзів далеких літ, наше збігле життя. Не жаліло воно нас, не берегло, кидало по всіх усюдах. От і добираємося до журливих рубежів одинокими. І хто з нас на них буде останнім?
Низька хмара над таврійським берегом поважчала, розпустила важкі крила, почорніла. І від того лиманська голубінь огорнулася смутком. І вже поплив над нею буркотливий гуркіт, покотився неспокійними хвилями по небу, торкнувся притишеної передвечірньої землі.
"От, - подумав я, - вже й громи впали. Раптові, квапливі. Як відлуння далекій буревіїв нашого життя. Чи попередження про нові тривоги, несподіванки, котрі на нас чатують попереду. Хто скаже? Хто передбачить?"


Бесіда з класом:
- Визначити провідні теми даних оповідань. (Відповіді учнів)
- Які морально-етичні проблеми порушив автор у цих творах? (Відповіді учнів)
- Чому вчать ці твори? (Відповіді учнів)
- Яке враження справили на вас прочитані твори? (Відповіді учнів)


Висновки вчителя. Оцінка знань учнів.
Сьогодні ми спробували доторкнутися своїми серцями до художнього світу письменника-земляка Ю. Голобородька. Гадаю, що ми змогли створити літературний портрет вчителя, журналіста, письменника, прозаїка, краєзнавця. Прочитані у класі оповідання допомогли вам уявити вигаслий світ чийогось неповторного життя, уявленого оповідачем під час відвідування чужої оселі; довідатися про почуття молодих воїнів перед своїми першими битвами, та збагнули загальнолюдські морально-етичні проблеми, порушені у творах.

Домашнє завдання:
- Підготувати аналіз 1 оповідання чи повісті письменника за алгоритмом.

Література до теми:
Журнал "Степ" //. Голобородько Ю. "Журавлі на світанку", "Далекі громи": Оповідання. - Херсон: Просвіта, 1995.
Голобородько Ю. "Степова мадонна", "Стара оселя": Новели \\ Придніпровська зірка - 4 січня 1997 р.
Голобородько Ю., "Плав батарея" "Не чіпай мене" //Херсонський вісник - 21 січня 2000 р.
Голобородько Ю."І зостанеться в серці назавжди": Повість // 36. "Не забудьте пом'янути..." (Проза та поезія). - Херсон: Придніпров'я. 1995 Голобородько Ю.- Тривожні дні: Документальні оповідання та коротка біографія;// Степ № 8-99 с. 26
Голобородько Ю. Давній знайомий: Оповідання //-К.- 1998. -С. 102-109 Голобородько Ю. Теплий вітер осені: Історична повість // Степ.- 1995 -№5 -С.5.3
Голобородько Ю. Журавлі на світанку: Оповідання // Степ № 4-1995. С.159 Голобородько Ю. Давній знайомий: Оповідання // Забуттю не підлягає -Херсон. 1994С.338
Голобородько Ю. Кам'янська Січ: Нарис // Степ.-№ 1-1993р. С.54
ГолобородькоЮ. Олешківська Січ: Іст. нарис // Степ.- № 2-1992 С.63
Голобородько Ю. Падало осіннє листя: Оповідання // Вітчизна-1989-№ 7
Щерба Т.М. Цілющі острови духовності. Література Таврійського краю: Навчально-методичний посібник. -- Херсон: Айлант, 2001.- 200 с., іл.

Рецензент - Я.Ю.Голобородько, доктор філологічних наук, професор, академік Академії педагогічних та соціальних наук