"ЖИВОЛОДКА"
В перші грудневі дні впали морози. Лиман одразу взявся шерехом, а потім замерз. Вранці, прийшовши в школу, я сповістив про це хлопцям нашого класу. Мишко одразу вирішив:
- Підемо на лід, досхочу наковзаємося.
Всі задоволено погодилися - Вітасик, Павлуша, Колюня, Климко, Дмитрик.
Після уроків ватагою, з веселими розмовами та галасом подалися на берег. Чистий, рівний, вкритий молодою кригою лиман весело блищав під променями холодного сонця, грав іскристими веселками. Ми завмерли, зачаровані картиною безмовного простору.
Та вже за хвилину полишили портфелики й сумки на мерзлому піску, побігли на лід. Першими, звичайно, ми з Вітасиком. Перевірили його на міцність. Все нормально, тримає добре. Можна бігати, ковзатися, з розмаху падати, щоб пролетіти на штанцях з десяток метрів. Ще - наздоганяти один одного, борюкатися, робити "малу кучу".
Вітасик несподівано зупинився, підняв руку. Мовляв, слухайте, я щось скажу. Потім проголосив:
- Зараз ганятимем "живолодку".
- Як-то? Що це таке? - почулися голоси.
- Стаємо в шеренгу і дружно біжимо. Брат Андрій розповідав: дуже цікаво. Аж крига гнеться.
- А як провалимося? - запитав Дмитрик. – Тут по пояс буде. А може, й глибше.
- Не провалимося,- упевнено відказав Вітасик.- Он скільки моталися - і нічого.
Дійсно, на льоду ніяких тріщин. Немає чого боятися. Ганятимем "живолодку", як закликає нас Вітась.
Розтягуємося рідким ланцюжком і дружно рушаємо вперед. Топ; топ, топ... Під нашими чобітками, важкими черевиками лід потріскує, починає гудіти, злегка прогинатися. Від того у мене пришвидшено б'ється серце. І тривожна думка в голові: "А раптом шубовснемо?" Тільки - ні, обійдеться...
Добігаємо до старої верби, що на березі, і повертаємо назад. Несподівано лід різко тріщить і проламується. Я опиняюся у воді, спершу - по коліна, далі - більше. Холод обпалює ноги, добирається до пояса. Зліва від мене - Дмитрик, Мишко. Як і я, намагаються вибратись на лід, але нічого з того не виходить. Він ламається, плаває довкола нас шматками. Залишається одне: до берега. Трощу ногами, руками прозору кригу і поспішаю до скованого морозом піску. Хлопці - за мною. В чобітках повно води,холодні штанці прилипли до тіла. Страх, як неприєм но. Аж дрижаки беруть...
На березі Дмитрик заплакав:
- Це все ти, Вітасько, зі своєю "живолодкою".Сам, бач, не провалився, а я он який... Мама тепер дасть мені.
- Не тільки ти один, - це вже я. - Мишко теж скупався, і Колюня, але не скиглять.
- Що тепер робити? Що робити?
Можна одразу додому. Але Дмитрик боїться. До того ж йти по холоду через все село. Треба рятуватись. І не одному йому, а всім нам. Найкраще - підсушитись.
- Збирайте, - говорю хлопцям, - заплаву. Та побільше! Ти, Вітась, біжи за сірниками. Швидко!..
Незабаром запалахкотіло вогнище. Ми, невдахи, вилили із взуття воду, викрутили одіж, розвісили. З неї одразу пішла пара. Ми повеселіли. У Дмитрика навіть сльози перестали текти. Він підняв голову, посміхнувся:
- А я вже думав, як додому доберуся.
Ми гарно підсушилися і розійшлися по оселях. Вдома, хоч і тримався подалі від мами, вона таки вловила запах диму, запитала:
- Чого це так тхнеш? І куртка волога?
Довелося розповісти про пригоду. Ох, і наслухався я сердитих слів. І що втопитися можна, і захворіти...
У своє виправдання нічого не говорив, мовчав. Зате пообіцяв: такого більше не повториться.
Наступного дня у школі дізнався від Дмитрика, що йому добряче дісталося. Мама плакала і лаяла, а потім взяла до рук ремінець. Тато зупинив, сказав:
- Всі в такому віці були шибениками.
"Живолодку" ми з Вітасем та декотрими хлопцями ще разів зо два ганяли, але вже не провалювалися. Хоча лід під ногами тріщав. Тільки ми встигали швидко розбігатися.
