ДІДУСЕВА ПОХВАЛА
На берег прийшов наш сусіда дідусь Василь. В руці тримав цебро, а під пахвою - жмут сірого клоччя. Зупинився біля перекинутої догори днищем дубівки. Якусь хвилину стояв мовчки, розглядав білі дошки, потім помацав їх руками, вдоволено пробурмотів:
- Молодці, хлопці, добре постаралися.
Я полишив зводити фортецю з вологого піску і підступив до дідуся. Він саме заходився лаштувати камінці, ставити на них цебро. Помітивши мою увагу, пояснив:
- Смолитиму дубівку, Костику. Щоб на воді мене не підвела.
Кинув погляд на лиман, котрий неподалік гойдав припнуті ланцюгами і товстими линвами великі рибальські човни, і докінчив:
- В останню поїздку ледве раків не наловив.
Дуже вода текла в щілини. Не встигав її вичерпувати.
- Тепер дубівка вже не підведе, - сказав я. - Так гарно зроблено.
Дідусь на мої слова нічого не відповів, тільки головою згідливо хитнув. Потім попрохав назбирати заплави. Вона так гарно горить.
Я пішов понад берегом і незабаром повернувся з великим оберемком сухого очерету, ситнягу, уламків верби. Дідусь вже працював: конопатив клоччям днище свого човника. Мені сказав:
- А тепер будеш кочегарити.
Вогонь розгорівся швидко. Його полум'я почало топити смолу. Від неї потік густий гострий запах. У мене закрутило в носі, з очей побігли сльози.
- Шпигає? - запитав дідусь. - Без цього, хлопче, не обійтись. Так що трохи потерпи.
Розігріта смола забулькала - важко, гулко, сердито. Дідусь закінчив забивати щілини, зняв з камінців цебро, весело сказав:
- От наша юшка і зварилась.
Великим квачем він почав мазати дубівку. Чорна лискуча рідина лягала широкими рівними смугами. Дідусь працював легко, захоплено, навіть якусь пісеньку наспівував. Врешті зупинився, поглянув на мене примруженими зеленкуватими очима і простягнув квача:
- Хочеш спробувати?
Звісно, я хотів. Але смола чомусь у мене лягала погано, збігала з округлих боків тонкими струмочками, капала на пісок.
- Підбирай, підбирай їх, - лагідно проказав дідусь. - А головне - не поспішай.
- Від напруги я змокрів. По щоках, чолу, навіть підборіддю заструмував піт. Не звертав на нього уваги. Намагався, щоб моя робота була не гіршою, ніж у дідуся.
- Гарно потрудився, - сказав він, коли я скінчив.
- Я ж зовсім трішки. Не те, що ви.
- А мені - поміч. Удвох швидше управились.
Додому ми поверталися разом. В палісаднику біля хати сіяла квіти мама. Розпрямившись, подивилася на нас і проговорила:
- Бачу, що добре працювали...
- Еге ж, - озвався дідусь Василь. – Дубівочку для рибальських походів споряджали. Синок твій, Віро, від душі старався, стільки діла переробив...
Від несподіваної похвали я зніяковів. Дідусь поклав на моє плече шкарубку руку:
- Таким, хлопче, будь завжди.
Ці слова, видко, схвилювали і маму. Тепло дивлячись на мене, вона вимовила:
- Тоді тебе, синочку, завжди шануватимуть люди.
...З надвечірнього заходу квітневий вітер котив на берег гомінку і радісну хвилю.
