Розділ другий
Іван Немченко
Проза і поезія Дніпрової Чайки
І. Оповідання
Перший власний прозовий твір - етнографічний нарис "Знахарка" (1884) - сама письменниця визначила у жанрово-тематичному відношенні як "етюд українознавства". Нарис написаний у відповідності до вимог жанру народного оповідання й імітує запис з уст реального свідка подій, що досягається за рахунок характерних усномовних зворотів, побудованих часто за допомогою слів: "був", "ото", "от". Розповідь пересипана цікавими примовками-небилицями, "вивернутою" мовою, фразеологізмами, як-от: "Панас та Улас, та той парубок, що в нас та у вас, що він нашому сватові Яким", "Сестрий вечір, добричко, чи не телятили мого бачатка?" та ін.
Дніпрова Чайка вже нарисом ''Знахарка" засвідчила цілком вільне почування в рамках мовного світу степової України, яке ще яскравіше виявиться в її пізніших оповіданнях.
Хоча про наступний свій прозовий твір "Хрестонос" (1886) літераторка відізвалась як про "такий же етюд, як "Знахарка", це вже був не етнографічно-побутовий малюнок, а своєрідна соціально-психологічна студія, втім не без фольклорної орнаментики. Оповідання виділяється подеякими вдалими кроками щодо переосмислення мотивів, що прийшли з народної творчості: про моральну вищість злидаря над багатієм, про здатність деградованої особи духовно відродитись завдяки здійсненню благородного вчинку задля інших.
Експозиція "Хрестоноса" - власне картина блукання підпилого громадського покидька Гаврила вранішнім селом - видається нам дотепно розгорнутою і деталізованою на основі поширеної в народі прозивалки: "П'яниця-буяниця Собак дратує – Під тином ночує". Пісні фольклорного походження "Забіяка та не ночує вдома" й "Гай зелененький" ("Очеретом качки гнала..."), грубо наспівувані персонажем і явно дисонуючі на фоні ніжної замальовки тихого сільського ранку, виконують сюжетно-подієву функцію, висвічуючи характери Гаврила та його дружини-гультяйки та їх спосіб життя. Письменниця дотримується вірності народному, світобаченню та життєвій правді як у відтворенні духовного спустошення Гаврила, так і в зображенні його відродження під впливом громадсько-корисної праці.
Герой Дніпрової Чайки у процесі внутрішніх терзань і постійного копирсання в своїй упослідженій душі видобуває з глибини своє принижене людське "я". Спочатку це відчуття своєї вагомості як неабиякого працівника-маляра: "Що ж, хіба я не майстер?(...) А мене вже, слава богу, люди знають; я як візьмусь, то в мене діло горить!" Затим до Гаврила приходить усвідомлення його потрібності громаді:
"Тепер я можу дивитися в вічі добрим людям: не для себе, не для прибутку того нещасного потрудюся я, жертва моя щира…" І як вершина героєвого щастя й утіхи сприймається любий Гаврилові зачудований погляд селян, що теплився шаною до подвижника: "...Вони бачили не п'яничку-маляра, дурного чоловіка розпутньої жінки, а зовсім нову людину, що виросла понад усіх, як та дзвіниця - його підніжжя. Гаврила тяг цей погляд, як світ сонця тягне до себе все живуще, - дух йому забило, хотілося з сміхом і плачем кинутись в обійми цього народу, що за хвилину став йому рідним". Щоб передати всю складність і багатоманітність духовного світу свого героя, Дніпрова Чайка широко звертається як до відтворення "зовнішньої мови почуттів" Гаврила - різних жестів, дій і вчинків,- так і до внутрішнього мовлення: монологів, самоаналізу, марень, віддаючи тим самим данину здобуткам своїх учителів у галузі психологізації прози Л.Толстого, Ф.Достоєвського, І.Франка.
Певним антиподом героя-попихача Гаврила, котрий жертвує своїм здоров'ям заради загального добробуту, в оповіданні "Хрестонос" виступає крутій-крамар, який кожну свою справу здійснює з думкою про власний пожиток. Тому такий гіркий іронічний підтекст криється в ходячій народній істині, вкладеній в уста маляра: "Куди вже нам, грішним, з праведниками огірки їсти!"
Потужний струмінь ліризму в оповіданні "Хрестонос" пов'язується з образом Гаврилового сина Івася, полишеного материнської ласки, занедбаного та безпритульного: "У розбиту шибку видно тільки, що хлопчик спить, поклавши голову на стіл, а з його сонної руки рябий кіт обережно витягає шматочок хліба. Ніхто не боронить котові, ніхто не піклується коло хлопця, тільки сонечко прокралося нишком у пустку й щиро голубить русяву голівку". Для підсилення ідейно-смислового навантаження епізодів "Хрестоноса", де змальовується драматична доля Івася, Дніпрова Чайка вдається до характерних деталей ("заплакане личко", "маленьке бліде личко", "як те кошеня", "неначе дике звірятко"), вплітає в тканину твору дражнилку, написану нею в стилістичному руслі дитячого фольклору: "Малярику-бідарику! Краска, замазка - Вся твоя ласка..." Ці рядки по-особливому доповнюють картину безрадісного існування "маляренка-п'яниченка" Івася, що був "гірш од сироти" при живих батьках-пияках. Цим образом письменниця стверджує народне бачення гіркого становища дітей у родинах, уражених цією суспільною болячкою.
Ідея людяності лежить в основі оповідання "Чудний" (1896), поштовхом до написання якого було негативне ставлення письменниці до солдатчини. Задум подібного твору виношувався нею ще в молодості, про що свідчить начерк "Молодиця провожає чоловіка в москалі...", вміщений в записній книжці. За тією ранньою схемою родину солдата чекає недоля: "...Чоловік омоскалиться, жінка вимучиться або розпаскудиться, а син осоружиться проти батька й матері". У творі "Чудний" Дніпрова Чайка розвиває один з вказаних мотивів " зраду жінки-солдатки та ставлення до неї чоловіка, що повернувся після служби додому. Нестандартний підхід авторки до вирішення даної проблематики сприяв тому, що її оповідання додало новий своєрідний штрих до широко розробленої в українській літературі ХІХ-поч.ХХ століття теми солдатчини (Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Д. Мордовець, В. Стефаник, О. Кобилянськата ін.).
Дніпрова Чайка занурюється в душевні глибини своїх персонажів Карпа та Мотрі й прагне видобути з них пригнічені лихою долею зернята найкращих людських якостей. "Чудний" Карпо дивує своїх односельчан відмовою від усталених жорстоких звичаїв, за якими чоловік має обов'язково покарати дружину за перелюбство. Авторка вмотивовує таку його поведінку не тільки природною добротою та чулістю, здатністю співпереживати і співчувати, а й розумінням героєм того безпорадного становища, в якому перебуває жінка-солдатка. Тому благородний вчинок Карпа є викликом і застарілим законам співжиття у громаді, і нелюдяним умовам тогочасної соціальної дійсності. Дніпрова Чайка намагалась показати у творі "нову в селянськім побуті людину, пройняту великою людяною ідеологією (М.Івченко), а тому не могла не вдатись до помітної ідеалізації образу Карпа, розуміючи нетиповість подібного явища на селі.
В описах народних звичаїв та обрядів у творі "Чудний" Дніпрова Чайка лишається вірною ідилічній традиції в українській літературі. Це відчутно в епізоді похорону позашлюбної дитини Мотрі - Вівді, відтвореному рельєфно, мальовничо, поетично, навіть із сентиментальним замилуванням. Дніпрова Чайка прагне не відійти від живописно-почуттєвого сприймання старовинної погребальної церемонії як своєрідного вінця краси і печалі. Значуща деталь - "Карпо не боронив жодному з тих діткливих звичаїв" - підкреслює, що і в новітні часи не применшується роль, важливість і доцільність обрядів, котрі прийшли з давнини. Водночас цей штрих і подальший опис прихованих Карпом страждань з приводу смерті байстряти, що стало його улюбленим дитям, висвічують душевну чистоту і благородство героя.
Картини народного побуту на зламі століть та оригінальну постать селянина-правдошукача змалювала письменниця в оповіданні "Вольтер'янець" (1896), в основі якого - характерний для багатьох українських казок, анекдотів, переказів конфлікт між простим чоловіком-трудівником і служителем релігійного культу. Фурман Степан - роботяща людина, що зовні здається непоказною і слабовитою: "...Не мужик, а курка, або й чорт його розбере що", - але в душі героя вирують пристрасті, вона вся переповнена "дикими думками", "зухвалими питаннями". Передати безнадійно невеселий настрій візника, майже розпач, на фоні святкового недільного ранку допомагає авторці контрасне зіставлення, пор акцентування уваги читача на особливо гнітючих тонах: "Одна тільки похмура Степанова постать у сірому лихенькому сіряку псувала ту веселу картину і не тільки тим, що вона мляво коливалася передо мною сірою плямою, а й тим, що поза її зверхністю я відчувала ще нуднішу, ще темнішу його душевну пляму". Лейтмотивна портретна деталь "худе-худе гостре личко", літота "звівся на скіпочку" та ін. покликані підсилити контраст між пересічними фізичними даними героя і його могуттю.
Логічним продовженням образу Степана став образ діда-пасічника Охріма з оповідання "Уночі" (1896-1909). Цей герой Дніпрової Чайки, спостерігаючи в довколишності кричущі контрасти, приходить до радикальних висновків: "Доля, доля! І долю переробити б можна, якби оцих ледарів (панів - І.Н.) позбутись! (...) Усі вони одним миром мазані, усіх давно пора викоренити геть дощенту, до душі! Щоб і краю не паскудили, землі святої не псували!" Така непримиренність у ставленні до поневолювачів, гостре відчуття кривди і приниження власної гідності, прагнення здобути громадську рівноправність єднає Охріма-протестанта з його літературними побратимами: Шевченковим Варнаком і Миколою Джерею І.Нечуя-Левицького (з однойменних повістей). Чіпкою ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика) та Хомою Ґудзем ("Fata morgana" М. Коцюбинського), Федором з новели В.Стефаника "Палій" і Василем з оповідання І. Діброви "За землю". Гнівний осуд-прокляття, що зривається з вуст героя Дніпрової Чайки, це не тільки застереження, а й одвертий заклик до боротьби за людські права.
Бунтарський максималізм селянина Охріма різко виявляється у спі вставленні з добротворчими намірами-мріями репетитора Оркадія з оповідання "Уночі". Цей інтелігент-демократ "тяжко себе картав за свою нікчемність, городянське виховання, що зробило його безгрунтовним, вутлим, нездатним, як звернутися у всякому становищі". У ході болючих роздумів про суспільне влаштування, пошуків свого місця в ньому Оркадій так і не знаходить певного виходу з складної ситуації, в якій перебував народ, не може дати відповіді на питання:
"…Як же бути? Чим засипати цю прірву між людьми? Коли дійдуть люде до згоди, до братнього життя?"
Шляхи і долі української інтелігенції 80-90-х рр. XIX ст. є предметом уваги Дніпрової Чайки в оповіданні "Тень несозданных созданий" (1898). Твір сприймається як своєрідна літературно-мистецька декларація письменниці демократичного прямування, оскільки зачіпає актуальні питання громадськості позицій художника, його вірність народним інтересам, подає, поряд з критикою зразків поезії та живопису декадентів, досить слушні міркування щодо права кожного напряму в мистецтві на існування і вільний розвиток. Суперечки героїв оповідання - інтелігентів-естетів поступово переростають рамки даної проблематики, насичуються соціальним змістом відповідно до найболючіших потреб життя, зосібна, віддзеркалюють історію народницького руху в Україні на прикладі діяльності конкретних революційно-просвітницьких гуртків.
Розмірковуючи над наслідками "ходіння в народ", один з персонажів твору - вчитель Голосов змушений константувати повну кризу руху: "...Тих позасаджувано, тих позасилано на Сибір, тих так розвіяно(...) Останні або ж зледащіли у достатках, або розпливлися у родинному теплі, або, скалічені нуждою, перевелись на недолюдків". Як на незначний виняток, вказує він на "славного педагога" Антоніну Павлівну як на людину, "чесно додержавшу святий обов'язок", "не зборену життям", а проте сама героїня перебуває в полоні розчарування і зневіри.
Оповідання Дніпрової Чайки проте вільне від нальоту фатальності; вустами Антоніни Павлівни письменниця висловлює свою надію на молоде покоління, яке перехопить естафету від старших товаришів у справі перебудови суспільства, користуючись при цьому їх гірким досвідом втрат і поразок. Уже той факт, що молодь із захопленням і ентузіазмом зустрічає її палкий заклик: "Не йдіть битими шляхами, перетоптуйте краще свої стежки, хоча й би через каміння, колючки, болота.
Трудно буде, тяжко - хай! Але й покрепшить вас праця. А загинете - краще загинути на своєму власному шляху (...), ніж перенести через усе життя оберемок непочатих сил і під старість почувати холод і жах обступивших тебе "теней несозданных созданий", вселяє віру в можливість здійснення найсвітліших сподівань, наповнює твір життєрадісним струменем.
Дослідженням взаємовідносин між демократично настроєною інтелігенцією і ліберальним панством, з одного боку, і народними масами, з іншого, є оповідання "Чи сквиталася?" (1899), "Вона його любила" (1909), "На Солоному" (1912). Їх герої не носяться зі своїм "робленим демократизмом" та "модними" забаганками, а прагнуть реальними вчинками допомогти народові, хоча ці акції мають і спорадничний характер. Цілком очевидна щирість пані Леговської, котра в хвилину власної жалоби співчуває безмежному горю селянської родини і дарує нещасним людям корову-годувальницю ("Чи сквиталася?"), чулість пані Лександри, що з неприхованою теплотою і доброзичливістю ставиться до селян, спілкується з ними, як з рівнею ("Вона його любила"), і врешті, небайдужість вчителя Гаврила Петровича, його стурбованість з приводу забуття селянством рідної мови, національних святощів ("На Солоному").
В оповіданні "У школі" (1909) Дніпрова Чайка відтворила яскраві картини з життя однієї з таврійських шкіл у момент інспекторської перевірки, подібно до твору Б.Грінченка "Екзамен". Автори обох оповідань вдаються до одного джерела комізму ситуацій - нерозуміння дітьми, що в побуті говорять рідною мовою, а в школі навчаються іншою, ряду слів і виразів з нав'язаної їм російської. Дніпрова Чайка, разом з дотепними героями свого твору, одверто глузує з віджилої системи навчання й виховання в дореволюційній школі, обстоює передові педагогічні ідеї, зокрема, думку К.Ушинського про плідність викладання в освітніх закладах предметів рідною мовою.
Карикатурний образ обмеженого й самовдоволеного "бюрократа від освіти" в оповіданні Дніпрової Чайки сприймається як уособлення всієї потворності й нелюдяності методів управління народною освітою в царській Росії.
В оповіданні "У школі", як і в творі "На Солоному" (розмови про бунтарські пісні, згадка про мітинг, про перспективу потрапити "на Сибіряку" тощо), Дніпрова Чайка прямо не говорить про суспільно-політичні події 900-х рр. в Україні, обмежуючись подеякими натяками (хизування школяра значком чорносотенної організації, багатозначне передбачення: "всякого сподіватися можна" та ін.), що прояснюють позиції авторки стосовно тих змін, що відбувалися в житті народу. "Той, нишком прокидаючийся, революційних рух, чи то на селі, чи в маленькому місті", учасницею якого була й сама письменниця, змальовано в її оповіданнях "Месниця" та "Революціонер".
Герої першого твору - революціонер-агітатор Петро Гнибіда і його мати Векла змальовані як самовіддані борці за справу трудящих людей. Значущою в оповіданні є постать старої Гнибідихи - звичайної жінки-селянки, яка після ув'язнення сина продовжує його боротьбу. Цей образ, сповнений оптимізму, упевненості в перемозі нового життя, своєрідно продовжує галерею жіночих образів, створених Т.Шевченком (мати Алкіда з "Неофітів"). М.Горьким (Нилівна з роману "Мати") і є прямим попередником образу Чайчихи з твору С.Васильченка "Чайка" ("Мати").
Різнопланові реалістичні оповідання Дніпрової Чайки суттєво доповнюють загальну картину такої суперечливої епохи в житті українського народу як злам XIX та XX століть, відзначаються актуальністю морально-етичної проблематики, настійним прагненням освоїти нові художні прийоми та засоби з метою передати все розмаїття довколишнього світу, проникнути в таємниці людської душі.
