... Виховувала дітей мати - проста жінка. Мудре серце і природний розум підказували їй, як говорити з малечею. Діти повинні були слухати її, але не обов'язково з'являтися в чітко визначений час обідати, їм не докоряли за розірвану чи забруднену сукню, не сварили за пустощі. В садибі Еріксонів було, багато сімейних свят і літом, і зимою. Приїздило чимало двоюрідних братів і сестер, з якими малі Ерікcони грали і пустували. Великою радістю були поїздки в гості. Все життя пам'ятала письменниця поїздки додому з гостей, коли її у візку сонну огортав чорний ліс і світле літнє небо. Пізніше цими відчуттями нагородила вона свого улюбленого героя Еміля із Леннеберги. Описані в її творах і ярмарки в Віммерб'ю, де вона з дітьми спостерігала за кіньми, коровами та іншими тваринами. Проте діти Еріксонів не тільки бавилися. Змалечку вони були привчені до праці: носили дорослим їжу в поле, пололи грядки, допомагали збирати врожай, годувати курей кропивою, яку самі заготовляли. Астрід добре пам'ятала батраків, які наймалися на роботу, і коли стала старшою, то зрозуміла, як тяжко жити біднякам.
Коли Астрід Ліндгрен виповнилося приблизно п'ять років, вона вперше побачила книжку. Сусідська дівчинка, вже школярка, прочитала їй казку про велетня Бам-Бама. Астрід довго не могла прийти до тями, згадуючи, як дивовижно можуть переплітатися між собою і звучати звичайнісінькі слова. А через багато років письменниця розповість в одній із казок про те, як вперше в житті почула казку сирітка Малін. В 1914 році Астрід Ліндгрен почала навчатися в школі в невеликому містечку Віммерб'ю, де вона й раніше не раз бувала з батьками. Вони купляли їй льодяники в тій же крамниці, що й пізніше героїня її твору Пеппі Довгапанчоха двічі куплятиме їх по вісімнадцять кілограмів, щоб пригостити дітей.
Астрід любила школу. Проте першу вчительку, старомодну, строгу і добру лише до дітей з багатих сімей, недолюблювала. Деякі вчителі в школі пускали в хід і різки. Однак, хоч вчителів в книгах А.Ліндгрен небагато, вони майже всі молоді, веселі і добрі. І це, мабуть, завдяки вчительці, яка з'явилась у Астрід в третьому класі. Вчителька дозволяла дітям залазити на дах і сидіти там. Астрід залюбки лазила і на дах, і на дерева. Такою ж була і її подруга, яку всі чомусь називали Мадікен. Пізніше Ліндгрен напише книги "Мадікен" та "Мадікен і Пімс із Юнібаккена", в яких розповість про пригоди подруги свого дитинства.
В шкільні роки Астрід залюбки читала казки Топеліуса, Андерсена, майже на одному подиху "ковтнула" "Чудесну мандрівку Нільса Гольгерсона з дикими гусьми" Сельми Лагерлеф, яку, мабуть, і ти прочитав із неменшим захопленням. Та коли Астрід Ліндгрен запитували про улюблені книжки дитинства, вона називала ім'я великого Андерсена першим.
Під впливом прочитаного, а також історій про привидів, яких вона наслухалась від бабусі Іди, Астрід скрізь виділось все казковим. Треба сказати, що в родині бабусі Іди були чудові оповідачі з великим почуттям гумору, і цей дар перейшов не тільки до її сина Самуеля Августа і внучки Астрід, але й до інших дітей Еріксонів. Брат Гуннар став членом шведського парламенту і писав іронічну, гостру політичну сатиру; сестра Стіна стала перекладачем; Інгегерд - журналісткою. Літературний дар майбутньої Ліндгрен почав проявлятися уже в школі. Всі твори, які Астрід писала за завданням учителя шведської мови, він відзначав як найкращі і зачитував уголос перед класом. А один із творів - "Життя в нашій садибі", написаний Астрід в тринадцять років, навіть надрукувала газета, що виходила в містечку Віммерб'ю. Після цього діти дражнили Астрід Сельмою Лагерлеф, і вона присягалася собі, що коли виросте, стане ким завгодно, тільки не письменницею! Та читачем вона залишилася зразковим. В шкільній бібліотеці вона брала додому "Одіссею" Гомера, пригодницькі романи Даніеля Дефо ("Робінзон Крузо"), Роберта Стівенсона ("Острів скарбів"), Марка Твена ("Пригоди Тома Сойєра", "Пригоди Гекльберрі Фінна") та багато інших книг. Цікавилась Астрід не тільки книгами. Справжнім потрясінням став для неї аероплан, за польотами якого вона спостерігала в містечку разом з іншими дітьми.
Астрід Ліндгрен продовжила навчання в реальному училищі. Вчилась вона легко, але зубрилкою ніколи не була. Йшли роки. Астрід перетворилася із непосидючого, веселого дівчиська в задумливого, сумовитого підлітка. У неї почалися непорозуміння з дорослими. Батьків донька слухалась неохоче. Вони були незадоволені, коли в старших класах Астрід подружилася з міськими дітьми, котрі, як здавалося батькам, не були привчені до роботи.
В шістнадцять років Ліндгрен здала екзамени з хорошими оцінками і найкраще із шведської мови. Їй запропонували місце коректора в газеті. Це заняття було нудним для жвавої і рухливої Астрід. Проте робота давала заробіток. А вечорами дівчина тікала з дому, бо любила народні танці і джазову музику. У сімнадцять років вона першою серед усіх жителів Віммерб'ю постригла волосся, зробивши коротеньку зачіску. На вулиці знайомі просили її зняти капелюшок і твердили, що зачіска Астрід до лиця. А вдома її зустріли мовчанкою.
Чудове дитинство, а потім і отроцтво закінчилось. Астрід Ліндгрен у своїх спогадах, листах та інтерв'ю мало говорить про себе дорослу, хоч в цей період її життя відбувається багато важливих подій. У вісімнадцять років Астрід вирішує стати незалежною і перебирається до Стокгольма. Цей крок, як згадувала потім письменниця, був найвідважнішим і найпереломнішим у її подальшому житті. Повна рішучості, Астрід була в столиці вкрай обмежена в коштах. Вона зняла куток, почала вчитися на курсах машинопису та стенографії і водночас працювала. Родичів і знайомих у місті не було і Астрід часто сумувала. Самотність здавалася Астрід нестерпною ще й тому, що вона не могла через свою невлаштованість, бідність і зайнятість забрати до себе свою дитину - маленького хлопчика Ларса. Його було віддано на виховання знайомій родині, що мешкала в столиці Данії - Копенгагені. Отже, на той час Астрід уже мала синочка, але заміж за його батька виходити не захотіла. Їй довелося попрацювати на кількох роботах, які вона залишила з різних причин, а з останньої її просто звільнили: молода мама, не витримавши довгої розлуки із сином, нікого не попередила і поїхала до нього в Копенгаген.
Нарешті Астрід поталанило. Вона влаштувалася секретаркою в Королівське товариство автомобілістів, шефом якого був Стуре Ліндгрен. В цей час жінка, що доглядала малого Ларса, захворіла, і Астрід довелося взяти сина в грудні 1929 в Стокгольм. Переживши важку зиму в місті, весною 1930 року Астрід із сином поїхала додому в Нес. Рідні прийняли її досить привітно і залишили малого онука в себе на цілий рік. Астрід продовжувала працювати в конторі. Навесні 1931 року вона вийшла заміж за свого шефа і стала Астрід Ліндгрен. Пройде час, і це ім'я стане відоме всьому світові.
В 1934 році в родині Ліндгренів народилася донька, якій дали ім'я Карін. Астрід залишила роботу і виховувала дітей. Вона була чудовою матір'ю - люблячою, уважною, турботливою. Вона не спостерігала, як граються її діти, а сама охоче гралася з ними. Всі ці роки Астрід Ліндгрен писала невеличкі казочки та оповідання, які охоче друкували газети й журнали для дітей. Крім того, вона вела щоденник і відчувала в собі творчі сили і непереборну потребу писати. А тепер полишмо 30-ті роки і на "машині часу" спробуємо потрапити в кінець двадцятого століття. Астрід Ліндгрен уже знаменита письменниця. За плечима в неї залишилась робота в одному з найбільших видавництв Швеції "Рабен - Шегрен". Майже чверть віку вона редагувала там книги для дітей. В цьому ж видавництві побачили світ її власні чудові твори. Серед них: "Пеппі Довгапанчоха", "Малий і Карлсон, що живе на даху", "Еміль із Леннеберги" (трилогія), "Расмус - волоцюга", "Міо, мій Міо", "Брати Лев'яче Серце", "Роня, дочка розбійника", "Знаменитий детектив Блюмквіст" та інші.
Крім літератури, Астрід Ліндгрен постійно опікувалася екологією та захистом тварин. А ще вона багато подорожувала. Ні слава, ні достаток не змінили її життєвих переконань. Її особисті потреби залишились такими ж скромними. Жила вона в тому ж будинку, в якому її сім'я поселилась в роки війни, коли її чоловік Стуре Ліндгрен став директором фірми. Літом письменниця переселялася в Фурсунд, на дачу серед скелястих островів (шхер), які так чудово описані в її книзі "Ми на острові Сальткрока". Жила Ліндгрен сама. Її чоловік помер в 1952 році. Діти давно виросли, і Астрід Ліндгрен стала бабусею семи внуків і прабабусею дев'яти правнуків. Це для них, а також для всіх дітей світу писала вона свої книги. Їх більше сорока і перекладені вони вісімдесятьма мовами світу, а тираж їх - 100 млн. примірників. За підрахунками деяких видавців, із книг шведської письменниці можна скласти 175 Ейфелевих веж, або оперезати ними земну кулю майже чотири рази. І приємно та цікаво знати, що понад сто кілометрів того ряду становили б українські переклади, бо їх разом - понад сімсот тисяч примірників. За творами Астрід Ліндгрен знято більше сорока фільмів, телесеріалів, мультфільмів, здійснено постановки театральних вистав та мюзиклів. Тільки з 1949 по 1999 рік за книгою "Пеппі Довгапанчоха" знято більше десяти фільмів та два телесеріали.
Слава Астрід Ліндгрен заслужена і велика. Письменниця створила цілу низку героїв, познайомившись з якими, захоплюєшся назавжди і навряд чи забудеш. Це: Пеппі Довгапанчоха, Малий і Карлсон, Еміль із Леннеберги, Калле Блюмквіст, брати Лев'яче Серце, Роня, Расмус, Мадікен, Міо, Чьорвен та багато інших. Вони надзвичайно привабливі, щедро обдаровані найкращими людськими рисами і не перевершеним гумором. Життя їхнє здебільшого спливає весело й щасливо. Та світ складається не з самих щасливців, є в ньому й діти, котрі скривджені долею, самітні, хворі. І до таких дітей також горнулася серцем славетна шведська письменниця, змушуючи і читачів своїх книг радіти й журитися разом з ними. В своїх творах Астрід Ліндгрен писала про все, що дороге кожному: про свободу, незалежність, ненав'язливу батьківську любов, про повагу до дітей як до маленьких особистостей. Сама письменниця завжди сердечно і з повагою розмовляла з дітьми. Астрід Ліндгрен - лауреат безлічі літературних премій, володар Великої Золотої медалі Шведської академії. Та найбільш дорогі їй були дві Міжнародні Золоті медалі Ганса Крістіана Андерсена. Адже ця нагорода вважається найпочеснішою з усіх, яку може отримати дитячий письменник. І тільки в Ліндгрен, єдиної з-поміж усіх дитячих письменників світу, таких нагород дві (1958 і 1986 рр.)! Є у Астрід Ліндгрен і веселий орден: польські діти присудили улюбленій дитячій письменниці Орден Усмішки. Незвичайний подарунок отримала Астрід Ліндгрен в 1997 році в день свого ювілею - 350 дерев, що їх посадили 350 депутатів шведського парламенту. Астрід Ліндгрен проголошено також жінкою століття. На її честь названо маленьку планету в космосі. Після смерті кращої дитячої письменниці країни шведський уряд заснував премію ім. Астрід Ліндгрен. Премію вручатимуть уже з наступного 2003 року.
Ще при житті Астрід Ліндгрен звели в Швеції два пам'ятники. Можна сказати, навіть три. Перший - бронзовий бюст стоїть в парку Тегнера. Астрід, яка прийшла на відкриття пам'ятника, обмацала своє обличчя і сказала, що буде приходити в парк - побалакати сама з собою. Другий пам'ятник - в парку Юргорден, де безліч різних атракціонів і розваг, — зовсім інший. Задумлива, в незмінному беретику, заглиблена в себе Астрід більш близька до тої, яку всі знали, сидить в кріслі з розгорнутою книгою в руках. Ця книга - "Брати Лев'яче Серце". Діти різного віку підходять до пам'ятника, обнімають і цілують Астрід, залазять їй на коліна.
Третій пам'ятник справді незвичний. За декілька метрів від статуї Астрід Ліндгрен в Юргордені стоїть дім, на якому великими буквами написано "Vunibacken " ("Червнева гірка"). Схожий він на казку. Це дійсно так. В будинку кілька залів, де представлено імена найвідоміших дитячих письменників Швеції, продаються книги, в основному Ліндгрен, різними мовами, а також іграшки, що зображають героїв книг знаменитої письменниці, частіше всього Пеппі. І, нарешті, казкова залізниця, яку вигадав молодий талановитий ілюстратор книжок письменниці Маріт Тьорнквіст. Сідаєш в поїзд на станції "Віммерб'ю" - і ти уже в світі книг Астрід Ліндгрен. Перед тобою постає дім, де живе Мадікен. Ти піднімаєшся вгору, пролітаєш над Стокгольмом і бачиш маленький будиночок на даху, Карлсона і навіть його захаращену кімнатку. Далі перед тобою Леннеберга з піднятою на флагштоці маленькою їдою. І, звичайно, сам Еміль на полиці в шафі, де валяються залишки недоїденої ним ковбаси. Далі драконша Катла розкриває свою страшну пащу і б'ється насмерть зі змієм Кармом. Блискавка розколює надвоє розбійницький замок, сірячки переслідують Роню - дочку розбійника... Вся подорож супроводжується голосом самої Астрід Лігдгрен, яка читає уривки із своїх книг. А коли поїзд зупиняється, то на великій площадці постає вілла "Хованка", в якій живе Пеппі. Там можна сісти верхи на її коня і погратися з мавпочкою — паном Нільсоном.
Дім "Червнева гірка" названий так в честь книги Астрід Ліндгрен "Мадікен і Пімс із Юнібаккена". Це письменниця підтвердила особисто в одному з інтерв'ю.
Астрід Ліндгрен писала свої книги винятково "для" і "про" дітей, бо дорослих вона вважала надто заклопотаними і нудними. Письменниця дуже любила і розуміла дітей. Вона до останнього дня вважала себе дівчинкою, хіба що зовні "не такою, як всі інші...".